Вийнятки із "Спогадів"

Подаємо вийняток із цінних спогадів Покійного Автора, що їх тепер приготовляється до друку. В цьому вийнятку мова про семінарію в Полтаві в 90-х роках минулого століття. Ред.

Але що було найжахливіше і в семінарії, це "словоблудіє", яке годі собі уявити. Дослівно в вояцьких касарнях, де по стінах висіли написи: "Сквєрнословіє — смєртний грєх і нє красіт разґавора" — лаялись менше і пристойніше, як це робили ми — кандидати на панотців, чи й єпископів. Досить зазначити, що ще й нині, коли я сильно роздражнений, у мене несамохіть злітає з уст незабутня, й за пів століття незаржавіла, семинарська лайка. І хоч та лайка — суттю й духом — суто московська, вона все ж таки в семінарії виявлялася в українськім вигляді — щодо мови й фразеології. Було в ній щось, про що варто сказати трохи докладніше.

Це — yкраїнське підбарвлення в грубій поведінці, піятиці, лайливому словнику — трактувалось завсіди й незмінно, так сказати б, в аспекті історичної традиції. Це була, як бачу аж нині, своєрідна форма сантименту до прастарих часів запорозького козацтва. Козацькі типи, чи то в усіх літературних зразках, що були перед нами, чи геніяльно виведені нашими корифеями на сцені, були завсіди підкреслено грубі, з лайкою, здебільша нецензурною, із слизько приперченим дотепом в ущіпливій і жартівливій формі. З української мистецької образотворчости само це було для нас — бурсаків і семінаристів — найпринадніше.

Для багатьох із нас був ідеалом отой Еней — "парубок моторний і завзятіший од усіх бурлак", що, бувши лицарем, ходив не інакше, як "матню в кулак зібгавши", і "з хмелю як проспався", утерши носа, з якого "потекла табака", зі своїми "сучими синами" та "голодранцями" йшов залицятись до Дидони, яка була для нього не дамою, не коханкою, лише — "суча дочка", а сама Венера — "не послідня шльоха".

Не меншим взірцем був для нас премудрий король із "Бурсака" Наріжного — книжки, можна сказать, просто для нас написаної. І той король, що між іншим говорив сам про себе: — "Ми були в гостях у жидів. Що за гарна горілка, які любі жидівочки! і т. ін." (пригадую, тут випадкові речення) — також був нашим ідеалом.

Третім взірцем був для нас узагалі "Запорожець". Скажім, хоч такий, як у Шевченкових "Гайдамаках", що гукає: — "А що нам наша старшина!"... бо: — "Добре погуляєм! Правду старий співа, як не бреше"...

Не можна було б виключати з нашого "іконостасу" й образу гайдамаки. Адже ж — як нам здавалось у нашому розумінні — така ясна й проста програма, подана в Шевченка, якого ми знали "на зубок": — "І вішать і мордувать! Добре, єй Богу, добре!" Або Гонта, що про свою дружину, очевидно, добровільно й свідомо вибрану, говорить не інакше, як із епітетом "проклята", про дітей власних — "собачата" тощо.

Згадую Тараса Бульбу, героїв із "Чорної ради", деякі народні думи й історичні пісні, що ми так у них кохались. Згадую, образки з драм "Глитай або павук", з "Дві сімї", виклепаний Квіткою-Основяненком тип Стецька й сотки інших незабутньо оживлених геніяльними нашими інтерпретаторами, образи безлічі клясичних літературних постатей — і стає ясно, як у товариському і суспільному напрямі формувалась вдача православної української бурсачні. Дійсно: "Нема голій школі волі, а то б догодила"! Але ж, поки була воля, ні бурсак, ні семінарист не говорив звичайним словником: він не "їв", не "підкреплявся", а лише "лигав, як Мартин мило"; коли спав, то конче, як Еней "сопів, харчів, хропів" і що дужче, то ліпше; не "танцював", але "шкварив гопака", не "досадував", але "матікував" на чию-будь адресу.

Пригадую, коли кілька з нас, що не пили, дорікали товаришеві Степанові Д-ві, що він пропив усе своє й частину громадського майна, тобто "ярма і занози", то він щиро "бевкнув": — "І що ви мені верзете, йолопи! Як би я вмів, то я і свою матір на спирт перепустив би".

А він був синок-одинак вбогої дячихи-проскурниці, що буквально серце своє готова була краяти, щоб "довести до розуму" синочка — "Стьопочку".

Тут пишу про бурсу і семінарію. Але ж, хіба відгуки тієї літератури й того театру зазначеним боком не зачіпали юнацтво інших шкіл? Безперечно зачіпали, хоч і в меншій мірі, як це потім міг я ствердити у вищій школі, куди приходили юнаки з найрізноманітнішою середньою освітою, з різних міст російської держави, з різних соціяльних верств і з різних національностей. Коли не маю підстави сперечатись із присудом Брюховецького про москвинів, що "жестокостію своєю превосходят оні все поганиє народи", то не тільки для правди, але ж і для деяких висновків читача цих спогадів мушу з сумом ствердити: юнацтво українське, а зокрема юнацтво, що пройшло через семінарію, було найгрубішим у поведінці поміж усім студентством харківських високих шкіл.

Та грубість із постійним викликом і охотою, нерозумним наслідуванням темних сторін запорозької вдачі, безперечно криво насвітленої всіма нашими тогочасними авторами та інтерпретаторами — незвичайно шкодила і нам особисто, і тій великій справі, що ми так радо з юнацьких літ хотіли їй служити. Та наша грубість осмішувала нас в очах інших національностей і суспільних верств, багатьох відкидала від нас, що походили "із семінарістов, імєлі волос долог, а голос басісти", часто псувала найліпше наладнану справу, викликаючи раз-у-раз вибух зсередини.

— "Знаєте, я й рад би працювати для української справи, та мене ж на кожному засіданні образять і незаслужено облають" — чув я нераз від людей, незвичайно цінних для нашої справи. А скільки було таких, що, вислухавши "козацьку мову" таких дорогоцінних людей, як Олександер Бородай або Леонід Жебуньов — про яких докладніше згадаю далі — тільки зводили вгору руки й цитували текст Святого Письма: — "Відійди від зла і сотвори благо".

Взагалі цієї справи ніхто чомусь не зачіпав ні в журналістиці, ні в педаґоґіці, ні в церковних проповідях. Навпаки, й досі в більших українських згуртованнях (як було наприклад в Подєбрадській Господарській Академії, де в першу чергу між професорами доходили "козацькі замашки" до "Геркулесових стовпів" проявів того роду не осуджують.

А тимчасом погляньте лише на рисунок інж. Бопляна "Запорозький старшина", щоб без слів уявити собі, що тодішній правдивий український лицар дуже мало різнився від еспанського ґранда!

Або ж прочитайте в І. Крипякевича, що цитує спомини Bердума: "...Вердум зазначує, що найніжніші товариські форми бачив він серед українського населення". "В Україні витворилися своєрідні товариські форми, яких берегли особливо з гостині". Щоправда далі ("Історія Української Культури", за якою цитую) і сам Крипякевич, коли перестав цитувати чужинців, збивається зі своєї поправної позиції, звертаючись за арґументами саме до Івана Котляревського, який був із тих перших, що й до сьогодні кормлять грубістю наше суспільство.

Може є в нас єдиний із старших авторів, що в значній мірі врятувався від шабльонового малювання "лицаря-українця" — Богдан Лепкий, людина наскрізь европейської культури. (Дививсь його "Крутіж", напр. розмову Босаковського з Нечаїхою)...

[Краківські вісті]