Мені випало в житті належати до тих представників покоління сімдесятників, які були покликані до життя натхненною пасіонарністю шістдесятників. Поколінням 90-х років я називаю покоління Сашка Кривенка, яке також заясніло на суспільному небозводі. Далі для мене увиразнилося покоління двох революцій, яке повною мірою усвідомило свою гідність. Багато його представників сидить у цьому залі, і саме його голос я хотів би сьогодні почути. Але, готуючи цей круглий стіл «40 років після Гельсінкі: Нові виклики свободі – насильство, ненависть, облуда», я усвідомив, що це покоління уже підпирає наступне, ще повністю не увиразнене, але потенційно спроможне надати яскравої індивідуальності 20-м рокам ХХІ ст. Воно теж представлено тут сьогодні, і мені справді цікаво, чи будете ви говорити в унісон, чи це будуть два різні голоси.
Моя довіра до вас викликана тим очевидним фактом, що цінності дисидентського руху, періоду боротьби за незалежність, Революції на граніті, Помаранчевої революції й Революції гідності були в своїй основі ті самі. Це витворює в мені розкішне почуття, ніби я час від часу потрапляю у батьківську хату. Проте ситуація в країні стрімко міняється, і я хотів би відчути, чи ми й далі стоїмо на одній і тій самій ціннісній платформі.
Дилема Заходу
Для мене особисто найважливішим тестом була б відповідь на питання, чим є для вас нинішній реванш правого популізму – або, кажучи іншою мовою, чим є для вас нинішній реванш логіки «нульової суми», логіки win-lose.
Влітку 2014 року, після початку війни Росії проти України, здавалося, що Захід, заколисаний своїми новітніми мантрами, нарешті прокинеться, і що порушника міжнародного спокою згуртований світ дружно покарає. Не сталося. Замість цього спрацював класичний ефект мімесису, так яскраво описаний Рене Жіраром.
Слово «мімесис» означає наслідування, і російський режим повністю відповідає міметичним залежностям. Для Кремля Сполучені Штати є і завжди були найвищим зразком – і водночас найненависнішим суперником. Путін в усьому хоче дорівнятися своєму суперникові – згадайте лиш його аргумент, що в Криму Росія зробила те саме, що Америка в Косово. Проте ця грецька драма про любов, рівнозначну ненависті, рано чи пізно закінчується трагедією: інтереси обох суперників десь обов’язково схрестяться, а тоді, за Рене Жіраром, вступає в силу фатум мімесису, який і веде до конфлікту.
Отож, могильника дотеперішнього статусу-кво – Росію – не тільки не було покарано – навпаки, її вчинок став заразним. Сьогодні склався вже цілий клуб порушників міжнародного ладу і перекроювачів статусу-кво, які активно відроджують логіку національного егоїзму, за якою причаїлася одвічна логіка «нульової суми». Отже, що стоїть за цим крутим віражем?
Одна можлива відповідь – ми маємо справу лише з тимчасовим затемненням європейського духу, яке викликане догматизацією та істеблішментизацією ліберального флангу. Це затемнення врешті-решт призведе до перезавантаження цього флангу, якщо він буде спроможний піти ad fontes – тобто зачерпнути з духовних джерел європейської цивілізації.
У цьому випадку перспективною національною стратегією була б та, яку лаконічно передає Євангеліє: «Хто витримає до кінця – той спасеться». Іншими словами, цінності, так яскраво виявлені Україною на Майдані: гідність, справедливість, вибір на користь добра, – і є її найперспективнішою стратегічною платформою для майбутнього. Принаймні так думаю я сам.
Інша відповідь така: нинішня ідеологічна мутація Європи – це початок нової «смутної» епохи й нового переділу світу між новітніми геополітичними акулами, які і встановлять новий статус-кво. Хто не встигне застрибнути бодай в останній вагон – програє. А хто намагатиметься жити за вже начебто застарілими ліберальними цінностями – той буде поглинутий успішними перекроювачами світу. Так було вже не раз – отже, треба визначитись, чи прогнозуємо ми такий сценарій і цього разу.
Це не штучно сконструйована альтернатива. Недавно на Фейсбукові я натрапив на зболений висновок Людмили Роженко:
Можна мріяти про ідеальне суспільство і моральні та духовні цінності, а можна дивитися реальності в очі й використовувати цю реальність, як роблять росіяни по всьому світу. Поки в них виходить краще, ніж у нас.
Автор цієї фрази – напевно, щира і добра українка, яка аж ніяк не стала на бік зла. Однак у її словах, що їх могли б повторити сотні тисяч стурбованих українців, звучить виразний вотум недовіри Богові. Люди стривожені, що Добро відступає, а Зло – знахабніле, відверте, самовпевнене – здобуває перемогу за перемогою. Отже, може, й нам «подивитися реальності в очі і діяти, як росіяни»?
Вибір між згаданими варіантами, скоріш за все, робитиме вже не моє покоління. Тому я уважно слухатиму, до якого з них схиляєтеся ви.
Дилема Росії
Путінський режим сьогодні торжествує, оскільки всі три інструменти, якими він бореться з Україною (а через неї – і з усім Заходом), видаються сьогодні феєрично успішними і неподолáнними. Я маю на увазі військову агресію, пропаганду ненависті та інформаційну війну. Особливо успішним є фейковий наступ, силі якого, схоже, піддався увесь світ.
Захід програє́, оскільки стоїть на іншій ціннісній платформі. Він не може зректися логіки win-win, або «доданої вартості», бо вважає її засадничо правильною. Зрештою, він має доказ – Гельсінські угоди 1975 року, які були торжеством «м’якої сили» і врешті-решт підірвали міць Радянського Союзу. Тому, з певної точки зору, даремно Захід нарощує свою військову силу – адже застосувати її він усе одно не наважиться, і Путін про це знає. Як саркастично каже про це Джеймс Шерр, «Захід не захоче це зробити без згоди на це Росії».
Захід також упритул не чує мови ненависті, яка відверто бризкає з усіх російських медій. Якби почув, то треба було б застосувати сильніші санкції, а це – невигідно. Проте Захід негайно й дуже нервово реагує, як тільки до захисних кроків вдається Україна. Так, для прикладу, доконечні кроки Києва щодо блокування антиукраїнської літератури з Росії сприймається Заходом як недопустиме обмеження демократичних свобод, і санкції щодо України, хай і не оголошені, стають дуже болісними: Україна начебто підтверджує свій статус trouble-maker’a і в уяві західних політиків стає співвідповідальною за конфлікт – з усіма негативними для нас наслідками цього.
І врешті, Захід лише тепер поволі починає усвідомлювати велетенські масштаби облудності російської пропаганди. Путінський режим блискуче використав небажання сучасної західної культури давати етичні оцінки брехливим месиджам з Росії. Останні надто часто сприймаються на Заході не як зловмисний фейк, а як легітимна російська точка зору. В результаті підірвана сама спроможність пізнати правду, а відтак і спроможність приймати правильні рішення.
Я підсумовую все це не тому, що всього цього ви не знаєте, а тому, щоб рельєфніше постало моє запитання: «Як захистити себе і таки знайти протидію злодіянням путінського режиму?». Іловайськ і Волноваха, здається, остаточно переконали нинішнє керівництво України, що ми слабкі й наша єдина надія – це успішна дипломатія, через яку ми зможемо втримати прихильність наших теперішніх союзників.
Що ж, якби я відповідав за безпосередню безпеку держави, я б, напевно, діяв так само. Проте досить відступити на крок від отого щоденного менеджменту, щоб виразно побачити, наскільки це покладання на дипломатію є ненадійним. По-перше, втома від України наростає на Заході швидше, ніж прозріння щодо підступності путінського режиму. Ми можемо просто не дочекатися бажаного. По-друге, таке покладання на дипломатію виразно попахує патерналізмом – цього разу вже не щодо Москви, а Брюсселя.
А по-третє, українська влада так і не повірила в те, що є для багатьох очевидним: ключ до подолання путінського режиму – в успішності трансформації самої України. Сьогодні можна стверджувати, що нинішня влада не організовує й не очолює трансформацію суспільства – вона щораз більше прагне це суспільство загнуздати. А ті реформи, які все-таки сталися, були здійснені під фінансовим тиском Заходу й, почасти, під тиском самого українського суспільства. Без цього тиску українська влада давно вже скотилася б у стару лижню. Тому бінарна система «Росія – Україна» наче зависла в рівнодійній безсилості: Росія не може з Україною розправитися – Україна не може вразити Росію привабливістю своєї альтернативи. В цій ситуації навіть незначне зусилля може схилити шальки терезів у той чи той бік.
Дилема України
Деконструкція моці Росії дає цікавий результат. В епоху повоєнного СРСР режимові треба було ставити потужні глушилки, щоб не дати радянським людям почути правду. Сьогодні Росії глушилки не потрібні – сурковська пропаганда підірвала саму здатність більшості росіян розрізняти правду й брехню. Відтак Путіну успішно вдається представляти як «ворожі щодо Росії кроки» будь-які, навіть найневинніші спроби Заходу зберегти чинний міжнародний порядок (про захисні кроки з боку України я вже навіть не згадую). Західні політики лише вражено спостерігають, як легко путінський режим консолідує російське населення довкола себе, мобілізуючи їхню готовність переносити економічні негаразди перед лицем уявної «агресії Заходу». При цьому побіжно Путіну вдається ще й здобути собі симпатії у традиційних антиамериканських кіл Європи й Латинської Америки. Виявляється, їхнє упередження щодо США є настільки потужним та ірраціональним, що воно просто блокує їхню спроможність побачити очевидну загрозу з боку Росії. Все це суттєво послаблює шанси консолідувати світ.
Отже, прямі й логічні засоби порятунку від Росії діють приблизно так, як стинання голів 12-голового Змія: вони його лише зміцнюють. Тому, перефразовуючи відому давньокиївську казку, потрібен інноваційний підхід – смерть кремлівського Кощія слід шукати в іншому місці.
Ніхто краще за українців не розуміє, що в Росії одна ахіллесова п’ята – Україна. Адже саме в ній є Київ – центр ідеологічної, державницької та церковної леґітимації імперської Москви. Крадіжка Москвою історичної спадщини Києва стала крадіжкою ІІ тисячоліття, яка, проте, виявилася не вічною, бо можна обманути цілий світ, але не можна обманути Бога. Українські Майдани були не просто бунтами ошуканого соціуму – це гримав у двері егрегор стародавнього Києва, його дух-охоронець. Той дух здатен відроджуватися і творити знову.
Проте звідси випливає один важливий висновок: продукувати нові сенси і формулювати нове цивілізаційне слово може лише народ, який є справжнім ядром метропольної культури. Недарма російський історик Васілій Ключевський писав про «три волны просвещения», які йшли з України в Московію. Нинішня Росія, яка тепер позбавлена цього підживлення, штучно зімітувати ту творчість не може – їй Бог призначив інші ролі. Це нутром відчувають Путін і всі творці ідеології «русского міра» – тієї відчайдушної і, сподіваюся, останньої спроби втримати в імперських обручах своє енергетичне підживлення – Київ. Ось чому в питанні України кремлівський режим піти на компроміс не може, оскільки це означало б підписати собі смертний вирок.
Але тоді постає питання до всіх нас: які двері ми маємо відчинити, щоб дух цей нарешті міг вивільнитись і повноцінно увійти в наше сьогодення? Якщо світ перегруповується довкола нових ідей, яку ідею має породити Україна, щоб набути тривалої пасіонарності і врешті «засвітитися власним світлом»?
Згаданий уже Джеймс Шерр сказав: «Росія – країна із сильною державою і слабким громадянським суспільством. Україна – країна зі слабкою державою і сильним громадянським суспільством». Але якщо так, то чому ми чекаємо від української держави того, чого вона дати не може і що може визріти лише в суспільстві? Може, варто розпрощатися з ілюзією Донцова, що можна переплавити етнотип українців і створити сильну державу, бо цим самим ми беремо за взірець радикально іншу державу – Московію? Але щó тоді треба реорганізувати у громадянському суспільстві, щоб відкрилися шлюзи творчості і народ створив сам себе?
Утім, ставлячи це завдання у майбутню перспективу, я, можливо, не помічаю того, що діється у мене під носом. Може, має рацію словенський євродипломат Жіга Турк, який захоплюється мережею українських онлайн-сервісів і твердить, що «Україна є великою живою лабораторією для демократії участі… Це ставить Україну на карту світу не як країну, що має анексовану територію та проблеми зі своїм сусідом, але як хаб технологій для демократії участі та ноу-хау реформ, які просуває громадянське суспільство».
Отже, демократія участі. Отже, енергія Майданів не щезла безслідно. Отже, ми ще зберігаємо свій цивілізаційний шанс.
Проте не тільки творча свобода є передумовою успіху. Досвід Українського католицького університету засвідчує, що засадничою передумовою суспільного преображення є правильна ціннісна платформа, довкола якої об’єднуються агенти змін. А досвід Майдану, своєю чергою, засвідчив, що в питанні цінностей все-таки можливий консенсус між світським та релігійним сегментами суспільства. І справді, згадана тріада нинішніх проблем – військова агресія, пропаганда ненависті й інформаційна війна – легко перекладається релігійною мовою як тріада «насильство, ненависть, облуда». І якщо відомими назвами Бога є Правда, Любов і Милосердя, то в усіх монотеїстичних релігіях Сатана є батьком брехні, збудником ненависті та головним убивцею.
Тому нинішнє політичне й цивілізаційне завдання загнуздати порушника міжнародного порядку є водночас релігійним завданням зупинити торжество розперезаного диявольства і встановити Божий лад на землі.
* * *
Все. Я підходжу до завершення. Ви вже розумієте мій «потаємний» задум: зібравши вас тут, я очікую великого чуда. Я сподіваюся, що в ході ваших дискусій із чиїхось уст злетить слово, яке «заіскрить», – ідея, яка спричинить ланцюгову реакцію подальших здогадок. Бажаю вам приязної чутливості до навіть найнезугарнішого слова, бо може виявитися, що саме воно, кривобоке і непоказне, – здатне буде спричинити цілу лавину спасенних прозрінь. Утім, якщо це не станеться на цьому Круглому столі – станеться іншим разом. Щоб із розчину випав осад, він, розчин, мусить бути пересиченим. Тоді навіть найменша порошинка може стати центром кристалізації. Отже, насичуйте свій мозок, бо ж недарма іще кажуть: «Зерно істини падає у добре підготовлений розум».
Щасти вам – і хай допоможе вам Бог!
Мирослав Маринович, проректор з місії та призначення УКУ
Виступ на Круглому столі: «40 років після Гельсінкі:
нові виклики свободі – насильство, ненависть, облуда»,
Львів, Патріарший дім УГКЦ, 6 квітня 2017 року
17.04.2017