По соймі.

І.

З великим занепокоєнєм дожидали Русини сесії соймової. По тім, що зайшло від кінця попередної сесії в падолистї 1890 року аж до початку сегорічної сесії загал Русинів не міг ясно уявити собі: в якім положеню знайдуть ся рускі посли в соймі? — а коли уявляв собі, то як найгірше. Нам лучало ся чувати від интеліґентних Русинів з провінції такі віщованя, що в сегорічній сесії сойму рускі посли, розбиті на дві половини, не поставлять анї одного внесеня, — а коли може поставлять яке смирненьке внесенє, то вже певно не поставлять нїякої интерпеляції до правительства...

Коли-ж ми дивувались такому поглядови і доходили єго основи, то за кождий раз виходило на яву — мов шило з мішка — тото безпамятне баламутство, яке через цїлий рік ширили деструктивні елементи своєю прасою і на покутних зїздах та прилюдних вічах, що мов-то посли-народовцї "запродались" Полякам і правительству, стали "слїпим орудєм" в их руках, і т. п. фактів з поступованя послів-народовцїв в радї державній, — хоч они могли вже вплинути на витворенє межи загалом руским правдивого здорового погляду на становище народовцїв до правительства і до Поляків, — тих фактів, видко, було ще за мало, щоби загалови Русинів отворити очи. До того потрібно було ще сесії соймової.

І що-ж виявила тая сегорічна сесія сойму?

Виявила она, що посли-народовцї анї на дрібку не змінили своїх засад, на яких стояли в попередних сесіях перед зміною ситуацій, — а в наслїдок того сегорічна сесія сойму, о скілько взяти на увагу заступство і оборону рускими послами правдивих интересів руского народу, не потребує соромити ся сесій попередних. І тяжко завели ся ті легковіри з між загалу Русинів, що давали послух видумкам та клеветам елєментів деструктивних на народовцїв і на т. зв. "нову еру" та єї творцїв. Тяжко завели ся ті, що віщували, мов-то ся сесія не викаже нї одного внесеня, а вже певно анї одної интерпеляції до правительства.

Хто відчитував справозданя из завдань сойму, той бачив, що були і внесеня, були і интерпеляції до правительства, — одні і другі нераз рішучі. Побіч внесеня посла Антоневича о розширенє права голосованя поставив і народовець-посол Телишевскій внесенє в тій же справі, хоч знав, так само добре, як і пoc. Антоневич, що польска більшість противна всякому розширеню права виборчого, отже дуже нерада буде єго внесеню, ще більше нїж внесеню посла Антоневича, котре мало характер шабльоновости. Так само і всї интерпеляції руских послів до правительства — без огляду на те, хто взяв иніціятиву — містили на собі підписи всїх послів. Словом: кожде внесенє і кожда интерпеляція мала підписи всїх послів, без огляду на сторонництва. Посли-народовцї не завагались анї хвильки підписати кожде внесенє і кожду интерпеляцію руского посла з другого сторонництва, коли тілько зміст не суперечив их засадам і коли тілько йшло о правдиві интереси народу руского, — а зовсїм не оглядались на те, чи внесенє або иптерпеляція будуть милі Полякам або правительству, чи не милі. Интерпеляцій за Книшів та Муринів були би посли-народовцї нїяким чином не підписали, — але-ж і нїхто з послів не народовцїв в благоразумію своїм того рода интерпеляції послам-народовцям навіть не зважив ся предложити до підпису.

Дальше серед загалу Русинів були такі, що на основі баламутства елементів деструктивних віщували, мов то послам-народовцям в сїй сесії сойму тілько й дїла буде, що провокувати других руских послів, "лаяти" их сякими та такими.

Хто того надїяв ся, рівно-ж тяжко розчарував ся. Коли від кого з руских послів вийшла в сїй сесії яка провокація, то хиба кілька разів — правда, несміло, — від посла Антоневича. Але-ж посли народовцї навіть тую провокацію зиґнорували з послом Антоневичем они розправили ся в р. 1890, а самі, — так як взагалї народовцї в житю публичнім, — нї разу не допустились нїякої провокації. І зовсїм натурально. Чиста их справа не потребує послугуватись такими средствами, якими послугують ся і мусять послугуватись справи нечисті, она мусить побідити самою своєю чистотою. Длятого посли-народовцї ступали сеї сесії соймової дорогою спокою, поваги і такту, як і годить ся правдивим заступникам народу.

З того, що ми повисше констатуємо на основі фактів, відомих нашим читателям уже из справоздань соймових, мусить бачить ся, нинї вже загал рускій прийти до правдивого вирозуміня і понятя становища народовцїв серед нової ситуації, а хто зле думав, мусить, бачить ся, признати, що був легкодушним і давав ся баламутити. Такій зворіт мусить, бачить ся, наступити тим більше, що в часї сегорічної сесії соймової дали ся вже побачити і деякі наслїдки становища занятого народовцями з кінцем 1890 року, — наслїдки для народу руского користні, чого і вороги народовцїв відмовити не можуть а за тими повинні наспіти й дальші...

[Дѣло, 14.02.1892]

ІІ.

Велику ролю в цїлім — уже в попереднім уступі схарактеризованім — баламутстві ширенім деструктивними елєментами аж до часу відкритя сегорічної сесії сойму грала справа руского клюбу. Справа се важна, тож годить ся нинї де-що о нїй сказати.

Посли народовцї в роцї 1890-ім коли проголосили становище галицких Русинів, анї на гадцї не мали розбивати клюб рускій. Голова клюбу, зазначуючи в своїй промові, що Русини хотять бути лиш Русинами і розвиватись на основі народної самостійности, анї не думав, що часть послів не згодить ся на се і опозицію свою посуне так далеко, що на такій основі дальшу працю в клюбі узнаєть за неможливу. Говорено тогдї богато про так звану "неформальність" — т. є., що посол Романчук не оповістив в клюбі змісту своєї промови, яку мав держати в соймі, — хоч нїколи практики такої не бувало, — але-ж пізнїйша бесїда посла Антоневича як і дальші факти доказали, що послам старої партії йшло не о формальність, але о щось більше.

Коли-б послам старої партії йшло лиш о формальність, — то до нинїшного дня, по цїлім виясненю ситуації в радї державній і в сегорічній сесії сойму, посли старої партії не стояли би так уперто на тім самім місци, на якім станули з самого початку нової ситуації, прецїнь же за-для форми не посвячували би самої річи, самої доброї справи.

Цїлий сук в тім, що посли старої партії від самого початку станули на ґрунтї партійнім і уперто стоять на нїм до сегодня, а не хотять поставитись на ґрунт интересів загалу, интересів народу руского.

Пригадаймо собі лише якість замітів противників — нової ситуації — замітів від початку аж до сегорічної сесії соймової. З-першу пущено зухвалу клевету на темат личних интересів послів-народовцїв, — а час показав що клевета осталась клеветою. Потім пущено в хід байку, що мов-то посли-народовцї запродали справи народу Полякам і правительству та стали слїпим орудєм, — і сю неправду побила дїяльність послів-народовцїв в радї державній і в соймі. Наконець ширено твердженє, що сяк чи так, а посли-народовцї нїяких здобутків для руского народу не осягнуть, — між тим і се показалось неправдою, бо де-що з таких реальних здобутків — і неодно з того доволї немаловажне — вже й доси записали посли-народовцї в реєстрі своєї політики і своєї дїяльности. А маємо на думцї не лише н. пр. школи, — третю руску ґімназію і три нові чотиро-клясові школи взірцеві, — але й н. пр. відповідь правительственного комісаря на интерпеляції руских послів, в першій мірі на интерпеляцію в справі руского язика в урядах і судах... При кінци сегорічної сесії сойму зі всїх замітів підношених против послів-народовцїв через довгій час — остатний раз ще так дуже голосно на т. зв. всенароднім вічу львівскім — могла остатись тілько хиба прикра згадка, що добра справа мусить у Русинів завсїгди стрічати тяжкі супротивности — передовсїм з кругів таки самой рускої суспільности.

А мимо такого проясненя фактичного стану річи клюб рускій аж до самого кінця сегорічної сесії соймової остав ся в такім самім положеню, в якім знайшов ся по звістній промові посла Антоневича в р. 1890. Двома наворотами посли підчас сеї сесії обговорювали справу руского клюбу — та за кождий раз без результату. За кождий раз дїло розбивалось — не о формальність, але о питанє прінціпіяльне: на якій основі має стояти клюб рускій? — а посли старої партії нїяк не хотїли згодитись, щоби за основу клюб рускій взяв собі — розвій руского народу на основі народної самостійности.

І справа клюбу руского осталась в станї давнім, бо посли старої партії поки-що интерес партійний все ще ставлять висше над интереси загалу, над интереси руского народу... Тракція der schаrfеren Тоnart під конець сесії напирала, щоб они завязали свій клюб окремий, та до того не прийшло. Уміренїйші елєменти узнали, що нинїшна провізорія для партії старої все-таки менше лихо, анїж окремішна своя орґанізація по явній сецесії з нинїшного — хоч не чинного та все-таки формально истнуючого клюбу руского під президією посла Романчука.

[Дѣло, 16.04.1892]

ІІІ.

Відносини Русинів до правительства і навідворіт правительства до Русинів зазначила сегорічна сесія соймова з одної сторони в знаменитій, короткій але ядерній змістом бесїдї посла Сїчиньского, а з другої сторони в справі основаня рускої ґімназії в Коломиї, а ще виразнїйше у відповіди правительственного комісаря на интерпеляцію руских послів в справі кривд руского язика в урядах і судах.

Справа основаня рускої ґімназії безперечно не була би перейшла так гладко крізь алємбик соймової комісії шкільної а потім і в палатї соймовій, коли-б не рішуче становище правительства і єго заступника в краю, намістника. Обізнані з ходом річи знають, що ще і з початку сесії заходили деякі сумнїви, чи справа буде доведена до кінця уже в сегорічній сесії, або чи в такій спосіб, як того домагались рускі посли у внесеню д-ра Савчака. Полагодженє-ж сеї справи показує, що коли правительство має добру волю і енерґію перевести якусь річ користну для Русинів, то перевести єї може, тим більше, що Русини зі своєї сторони нїколи не ставили і не ставлять в соймі домагань таких, котрі би були неоправдані, не випливали з фактичних потреб руского народу, — чого і польска більшість соймова заперечити не може. В пару днїв по соймовій ухвалї основаня рускої ґімназії в Коломиї, наспіло і з Відня міністерске потвердженє проєкту краєвої ради шкільної в справі основаня трех взірцевих чотироклясових шкіл руских: женьскої у Львові а двох мужеских в Станіславові і Тернополи. А позаяк все те стало ся перед дебатою буджетовою, то посол Сїчиньскій міг в своїй промові сконстатувати, що від часу нової ситуації "зроблено де-що в напрямі увзглядненя конкретнїйших а пекучих постулятів на поли язика руского", хотяй рівночасно — а зовсїм справедливо — зробив правительству енерґічний докір, що оно за той час "не дуже підпирало Русинів", — "з акцією опізнило ся" а тим пошкодило справі рускій а навіть интересам держави. Сей докір посла Сїчиньского — то докір загалу Русинів-народовцїв.

Другою справою в сегорічній сесії сойму, при котрій могло зазначитись відношенє правительства до Русинів — то була відповідь правительства краєвого на интерпеляцію руских послів в справі кривд руского язика в урядах і судах. Відповідь сю рускі посли оплескали, — і вже того досить на характеристику відповіди, відмінної від давнїйших. Правительство признало всї права приналежні рускому язикови; вказало приміри, де урядників провинивших в тім взглядї поучило; візвало Русинів, щоби о кождій того рода кривдї доносили висшим властям, а дійдуть свого права; наконець, посередно, навіть висказало докір Русинам, що они дуже мало переписують ся з урядами по руски. З цїлої відповіди видно було змаганє рішучо зазначити заповіджену в 1890-ім роцї зміну правительственної системи супротив Русинів. Коби тілько тій красній теорії відповідала практика! — коби бодай тепер, по тій відповіди, котру кождий ц. к. урядник міг в повній основі відчитати собі в урядовій Gazet-i Lwowsk-ій, наступив зворот до лучшого також в практицї, — коби то система змінилась не лиш у намістника краю, але і у кождого пана комісаря староства! А то за коротенькій час по тій відповіди були ми свідками, як станіславівскій комісар п. Ярош на рускім вічу до Русинів промовляв по польски, хоч говорити по руски вміє так само добре, як по польски... Прирівнуючи до теорії практику в сїй справі — мимохіть приходять на гадку слова Богдана Хмельницкого "не так король як короленята", а тих "короленят" , між народом тьма і они то з народом мають зносини що-дня, що-години. І власне така суперечність межи теорією в горі а практикою в сподї мусить родити сумнїви або просто й недовіріє в щирість правительства. Не вже-ж нема способу взятись до переведеня зміни системи з гори щеблями аж до самого долу?!

Посол Сїчиньскій, звертаючись до правительства в своїй промові при буджетї, зажадав від него в имени руского народу — "консеквентного і рішучого дїланя" — з одної сторони дальших позитивних дїл, бо хоч "початок зроблений, то ще богато остаєсь до зробленя", а з другої сторони повної і всесторонної зміни системи, щоби — як сказав — "на всїх точках адміністрації державної рішучо зірвано з давною системою", взагалї-ж, щоби "правительство також і руску справу трактувало яко справу державну", бо "задоволенє і привязанє Русинів до Австрії — то найсильнїйшій атут в єї руках".

Хто з Русинів, котрі станули на засадах проголошених послом Романчуком в соймі і котрі за час нової ситуації — як се по правдї сконстатував посол Сїчиньскій — "дали доказ вирозумілости і терпеливости", — хто з них повисше схарактеризоване послом Сїчиньским станови ще Русинів до правительства не прийме за своє? — так як з другої сторони хто з Русинів не вискаже признаня чи то правительству центральному, чи правительству краєвому і єго шефови, взагалї всїм в гру входячим чинникам за кожде добре дїло для рускої справи, за кождий прояв справедливости для руского народу? Для всїх интересованих сторон в справі рускій найкористнїйше буде — брати і оцїнювати факти з холодною справедливостію: з одної сторони без афектації та фантазованя о "идилях" [гляди понизше статью віденьскої Presse], а з другої сторони без чорних привидів "рабства" [гляди висказ посла Окуневского наведений в телєґрамах у вчерашнім нумері "Дѣла"]. Одно і друге не доведе до цїли, а тілько шкодить добрій і чистій справі, вимагаючій дальшого нормального розвою для добра обох народів краю і для добра держави.

[Дѣло, 21.04.1892]

IV.

Не тілько взаїмні відносини в соймі межи Русинами a правительством, але й відносини межи Русинами a польскою більшостію соймовою мали в сегорічній сесії характер инакшій, анїж в сесіях попередних.

Се не дасть ся заперечити, мимо того, що більшість польска сповнила супротив руских послів акт грубо оскорбляючого маловаженя их внесень, a з огляду навіть на себе — що найменше — нетакт, і то грубий нетакт, відкидаючи a limine внесеня послів Антоневича і Телишевского o зміну ординацій виборчих і посла Окуневского o знесенє права патронату.

Що сей поступок польскої більшости не викликав серед загалу Русинів такого ефекту, на якій би заслугував, то се дасть ся пояснити тим, що справа піднесена послом Окуневским не була на дану хвилю так актуальною, як то бувають инші справи [і мабуть з того мотиву не голосував за нею в. Є. Е. митрополит], а що-до внесень о реформу ординації виборчої, то самі Русини признавали, що внесенє посла Антоновича своїм змістом було нефортунне, a пізнїйше внесенє посла Телишевского, хоч добре обдумане, стало козлом жертвенним тої нефортунности, бо-ж нема сумнїву, що коли-б не попередуще нефортунне внесенє посла Антоновича, польска більшість не сміла би була відкинути внесеня посла Телишевского під позором одного припису реґуляміну соймового, коли попередної сесії таке саме внесенє посла Телишевского відослала була до комісії. Однакож без огляду на все те поступок польскої більшости соймової з внесенями послів Антоновича, Телишевского і Окуневского був плямою на тлї відносин єї до руских послів в сегорічній сесії. Против такого поступованя запротестувала не тілько вся руска опінія публична, але й часть польскої.

Впрочім сцисія межи стороною рускою а польскою в соймі зайшла хиба ще межи послом Антоневичем а референтом буджету ґр. Станіславом Баденім, однакож руских послів голова за пана Антоневича нї трохи не заболїла, — як се посередно сконстатувала і "Галицкая Русь". Посол Антоневич сам поставив себе і кількох своїх приятелїв політичних ще від пaдолиста 1890 року своїм фатальним виступом в дуже нещасливе положенє, так що єму — як то кажуть — нї в кут нї в двері, то й не диво, що при першій-лучшій нагодї попадає в колізію, з котрої побідоносно і чисто вийти єму трудно. Та й взагалї — сказавши мимоходом — цїле поступованє посла Антоневича з єго приятелями в сегорічній сесії сойму далеко не відповідало становищу, яке фракція der scharferen Tonart партії старої зайнала до часу сесії проявами в житю публичнім, — a все то з причини того фатального положеня, в яке єї поставив посол Антоневич в падолистї 1890 року. Показало ся, що крутаниною можна воювати в своїх часописях, на своїх вічах, але по-за тим — steht der Verstand still...

Відмінність взаїмних відносин між Русинами a польскою більшостію соймовою проявила сегорічна сесія — в зрівнаню з сесіями попередними відмінність в напрямі до лучшого — в справах справдї актуальних, т. є. в справі основаня рускої ґімназії і в справі резолюцій полагодивших петицію віча брідского. Обі сторони в обох тих справах немов пробували одна другу, на скілько можна полягати на єї вирозумілість, на єї уступчивість. Проба ся відбувалась з напруженою цїкавостію — так що навіть нїчого не говорено нї з одного нї з другого боку — і проба дописала.

Хвала Богу! — скаже кождий Русин, — і нехай се буде добрим початком і завдатком на будуще! Кажемо завдатком — бо нинї далеко ще, далеко до тої галицкої "иділлї", яку вже пестить в своїй уяві півофіціяльний орґан ґр. Таффого, — хоч хто з нас не бажав би дожити і як найскорше такої "иділлї"? — далеко ще навіть де того менше иділлічно пониманого стану, якій начеркнули деякі дневники польскі в своїх голосах про минувшу сесію, відомих читателям "Дѣла". Иділля галицка — а під "иділлею" треба розуміти мирну культурну працю обох народів — наступить тогдї, коли рускій нарід — як сказав посол Сїчиньскій в своїй промові при буджетї — доступить рівноправности з польским в краю, а до того треба признаня наших народних прав і змагань та пошанованя наших святощей і идеалів — і то посеред цїлої суспільности польскої в краю.

Бо що-до Русинів — они иншої засади супротив народу польского не мали і не мають.

[Дѣло, 23.04.1892]