(1878-1942)
За 40 років своєї літературної праці Василь Пачовський ні на хвилину не покидав її для іншої буцім-то важливішої чи пекучішої, і ні на хвилину не переривав її. Можна сказати, що смерть таки вирвала йому силоміць з рук перо. В час, коли більшість письменників звернула свою увагу на інші потреби, більше зв’язані з воєнним часом, ніж література, Пачовський не змінив свого духового настрою і змагання всього свого життя.
Вже в молодечо-стихійному "Сні української ночі" поет розкрив свої мрії та ідеали. Його зір повсякчасно звертався до минулого своєї батьківщини — до її переломово-історичних моментів. Великі історичні постаті вабили його і хвилювали, наче загадка, яку треба розв'язати для себе і для всього народу. Вони переплітались в його уяві з маривами юнацьких поривів і з символами поетичних задумів.
Мрією всього життя В. Пачовського було створити низку історичних драм, які струснули б совістю сонного, байдужого покоління. Твори Шекспіра і Шіллєра були для нього неперевершеними зразками, за якими треба йти залишаючись при рідних сюжетах. Політичні умови не дали змоги Пачовському оглядати своїх драматичних творів на сцені, справжній столичній сцені. Замість кидати п'єсу за п'єсою для репертуару великого театру, він мусів покидати один сюжет для другого, проект для проекту, не маючи часто надії видати свій твір друком.
Автім Пачовський відчував невпинно подих могутніх буревіїв, що обновляють теперішність і родять нові сторінки в фоліянтах історії. Його віра в краще завтра була так само невгасна, як його запал до літературної праці, як його темперамент.
Неодин читач знає Пачовського головно як автора "Розсипаних перел". Це тільки одна струна його душі, наче "Зів'яле листя" в творчості Франка. Любовно-сальонова лірика Пачовського не була даниною, сплаченою літературній моді. В "Розсипаних перлах" уже бренять мотиви народної поезії, перетворені на зовсім новий тон. Для Пачовського байдужі були всі модерні напрямки; багатство народної поезії було для нього джерелом, до якого він раз-у-раз повертався.
Коли російська революція 1905 р. на крилах одного з своїх вітрів принесла до Львова дві збірки двох нових українських поетів Олеся і Філянського, Пачовський перший зумів відчути в них рідний подув і якслід їх оцінити. Поезія була для нього завжди натхненою, високопатетичною мовою в найкращому розумінні. Цим патосом і натхненням вона потужніла завжди тоді, коли письменник торкався проблем зв'язаних з минулим і майбутнім свого народу. Пачовський не знав, не хотів знати інших проблем. Вони пекли його, ними він хотів розпалити груди своїх сучасників.
Дуже характеристичне явище для В. Пачовського — те, що останніми роками він працював так завзято над величезною поемою "Золоті Ворота" за зразком "Божественної Комедії". За прикладом Данта він хотів зробити суд над винуватцями в обличчі історії і вказати шлях визволення зневіреним землякам. Пачовський як письменник ставив перед собою якнайтяжчі завдання, не відчуваючи їх труднощів. Література, так само як історія, була в його очах світом, де мають право появлятись тільки герої. Творити постаті героїв було для нього найвеличнішим завданням, водночас природною потребою його вдачі.
Пачовський не почував себе добре у своїй добі в свому середовищі. Вражливий і гордий, чесний і безпосередньо-щирий він не вмів кривити душею, ладнати з компромісами, шукати легкого хліба, запобігати ласки. Всі ті прикмети криштального характеру ставали його проклоном як людини і як письменника. Поки він почав заробляти на хліб серед невимовно тяжких обставин, уже за студентських часів звик голодувати і не думати про особисті вигоди. Зате як тільки з'являлась будьяка можливість заспокоїти необхідні буденні злидні, він якстій хапав за перо.
Мало хто з наших сьогочасних письменників так беззастережно залишився вірний літературі, як Пачовський. Мало хто жив так невтомно як він своїми щораз-то новими задумами, не знеохочений труднощами і невдачами. Не тільки його друзі та ровесники, але все молоде покоління могло вчитись від нього, як можна безкорисно, без зависти і без хитань служити літературі та Батьківщині. Між літературною і патріотичною працею не було в Пачовського різниці. Він виконував її не як прикрий обов'язок, а як природну потребу, з насолодою, навіть не почуваючи, що паде жертвою надмірного тягару.
Пачовський жив з гордістю, що дожив до часу великих історичних подій. Умирав з ясною свідомістю, що залишає за собою закінченим і незавершеним.
[Львівські вісті]
12.04.1942