Львів, 31 марта 1917.
День за днем, тижнями, місяцями, роками промовляє дневник до своєї суспільности, порушуючи, освітлюючи й оцїнюючи сотки, тисячі, десятки тисяч найріжнїйших справ одиничного і збірного житя. Чи може серед такого щоденного тїсного приставаня дневника з богатьма тисячами читачів бути щось природнїйше, як обставина, що одна, друга, десята стаття й нотатка в ґазетї більшому або меншому силу читачів особливо подобаєть ся або не подобаєть ся? І що прихильники дневника звертають ся до редакції його устно й листами, щоб висловити свої признаня і сумнїви, свої оцїнки і бажаня, свої поради і запити в справі загальної лїнїї дневника і добору матеріялу в нім, навіть що-до поодиноких стaтий і заміток дневника до окремих питань. Редакція на всї уваги, диктовані громадянським почуванєм, стараєть ся відповідати — чи то полагоджуючи поодинокі справи в дусї бажань прихильників часописи, чи даючи приватно поясненя, чому так і не инакше справа поставлена. Одначе стрінулась редакція із сторін дуже поважних з деякими увагами, які мають ширший характер і представляють інтерес для загалу читачів дневника. Уваги сї вимагають публичного поясненя, бодай короткого. Перейдемо деякі з них по черзї.
Чому "Дїло" стільки місця присвячує питанням заграничної, міждержавної, світової полїтики, замість увесь зміст часописи виповняти нашими внутрішними, галицько-українськими справами? — Cей заміт чули ми вже кількома наворотами від одного з найповажнїйших наших дїячів. Із замітом сим не можемо погодити ся. Згода на нього означала б ідейний поворот до того дуже тїсного полїтичного виднокруга, в якім жила наша суспільність в Галичинї ще десять лїт тому назад — наче дошками відгороджена від інтересу до тих епохальних процесів подїлу кулї земної, які добігали кінця на гранї двох столїть і які нинї таким могучим переворотом зазначують ся на долї й будучности також нашого народу. Наш загал у Галичинї про все те не знав і не хотїв знати, від нашої галицької "парафіянщини" полїтичної навіть вплив Драгоманова, такого горячого обсерватора міждержавних подїй і процесїв, не вмів передерти на сїй точцї; серед того поколїня наших дїячів, котре тепер стоїть при кермі національного житя, можна вказати ледви одного-двох людий, котрі в тім часї мали свідомість потреби орієнтуватись також у cвітовій полїтицї, a певне не помилимось, коли скажемо, що сї внутрішні дужаня і змаганя, якими виповняєть ся істнованє наших парляментарних представництв від повстаня народного парляменту аж до нинїшного дня, часу світових розрахунків, — своїми формами і своїм "предметом спору" мають за одну з основних причин саме сю вбогість і тїсноту нашого полїтичного досвіду і світогляду, в якій виховало ся і жило се поколїнє наших громадян — горожан найбільш відсталої, найбільш від світа відгородженої, далекої провінції постарілої, континентальної монархії. Нї, не забогато ми нинї присвячуємо місця освітлюваню подїй в области світової полїтики, а за мало. Брак місця і брак фахово освічених сил не позваляє нам робити се значно основнїйше і сиситематичнїйше — задля безпереривного орієнтованя українського загалу про річи, які й на долю нашого народу всемогучо мусять вплинути, і задля піднесеня безпримірно низької змістом і формою нашої полїтичної культури.
Як ви могли писати про епископа о. Коциловського без "належної" його достоїнству унижености? — пишуть нам з кількох сторін одні наші священики. Як ви могли містити надіслані вам признаня для особи новоіменованого Епископа, коли тимчасом є "лїпше навіть несправедливо осудити когось, нїж незаслуженого похвалити?" — пише нам один з чільнх представників нашого духовенства. На заміт відповідаємо, що о. Коциловський для нас, як полїтичного орґану, є таким самим українським громадянином, як кождий инший, що отже при всїй пошанї для його людської чести, ми не маємо найменшої причини говорити про нього (ще й нічим особливо не заслуженого) з якоюсь особливою униженістю. А на другий заміт відповідаємо запитом: невже несправедливий осуд не знеохочує і не псує публичного дїяча більше, нїж-би його могло здеморалїзувати навіть передчасне признанє і віддана на кредит похвала?
Чому не боронили ви і доси не бороните провідників української полїтики з часу перед 4. падолиста 1916 р. перед закидами і напастями, які сипались і сиплють ся на них прилюдно і друком? Чому, хоча кождого дня маєте повну змогу се зробити, не відповідаєте навіть на клевети проти "Дїла" і наклепи проти осіб ваших редакторів? Богато десяток таких питань ставлено нам устно і листами. Пересвідчені, що нам ще не пора і навіть об’єктивна незмога дїти вичерпуючу відповідь на сї питаня, обмежимось нинї тільки на кілька уваг, які будуть бодай частиною відповіди.
Навіть незалежно від сього, що редакції "Дїла" не пристало брати на свою горожанську совість втяганє українського загалу в зажерту особисту й полїтичну сварку в тім самім тяжкім часї, коли всї народи старають ся обмежити публичну дискусію і критику так тїсно, щоб збepiгти домашний мир, "Burgfrieden", незалежно від сього — які були ті закиди, на котрі ми нїбито повинні були відповідати? Чи то було вказуванє нових напрямів українській полїтицї, вказуванє нової орієнтації, над яким слїд було поважно дискутувати? Анї сліду чогось подібного! В цїлій сїй історії знавець наших відносин і людей може тільки одно бачити: продовженє того невгасаючого дужаня, яке в наших парляментарних тїлах розпочалось майже від першої хвилї чисельного їх зросту наслїдком виборчої реформи, і яке в сїм періодї воєнних настроїв вилилось на зверх у небувало грубім видї. Чи з таким явищем можна полємізувати? Се значило-би полємізувати проти людий іззa сього, що природа і вихованє дали їм такий і не инший особистий і полїтичний характер. І чи можна публично, перед очима наших сусїдів, котрі пильно стежать за всїм, що могло-б нас компромітувати, осмішувати і понижати — на правду боронити наших загально знаних і шанованих дїячів проти "закиду", що вони, мовляв, обманцї, що вони продали українську справу, що затаювали і не хотїли спинити постанови, обнятої актом 4. падолиста, і т. п.? Нї, почутє стиду перед своїм загалом і перед чужим стоїть на перешкодї кождому шануючому своє особисте й національне достоїнство і кождому полїтично думаючому громадянинови — на очах світа спорити за такі (!) "питаня" і "закиди". Їх треба лишити, щоб викишіли ся самі в собі — кожде инше становище до них компромітувало б увесь український загал. Стільки про зміст тих історій, а ще кілька слів про їх форму. Такої грубости і вульґарности ще не зажили ми навіть у Галичинї: від висміваня і перекручуваня імен "ворогів" і від тріюмфального глуму над станом їх здоровля ("сухітник!") аж до многократно повторюваної клевети про "гадючі фонди" і про продажність (нїчим тут ще "Słowo pоlskie" зі своїми "пруськими марками") — все там було таке, з чим нї полємізувати не годилось, нї що простувати. Се треба "über sich еrgеben lassen", як каже нїмецька фраза, вдумати ся в психольоґію сього явища і — робити собі свої висновки.
Бо хто вийде на торговицю, той заздалегідь мусить з сим числити ся, що хочби він найприличнїйше йшов своєю дорогою, то таки він не забезпечений перед можливістю, що не сподобаєть ся він котрійсь із постійних гостий торговицї і що вона злає його "послїдними" словами тай що він навіть боронитись не буде перед сими лайками — чейже не буде нїхто вдаватись в дискусію з недостачею розуму і вихованя, з безхарактерністю і вульґарністю. На суспільній і полїтичній торговицї та саме. Тай серед верств т. зв. інтелїґенції — не инакше. Більше, нїж нам звичайно здаєть ся, є уроджених джентельменів, мужів чести і характеру під хлопським сїраком; але й більше, нїж нам звичайно здаєть ся, є одиниць безчесних і безхарактерних у сурдутах і краватках, під академічним і духовними титулами. На суспільній торговицї поводити-меть ся кождий відповідно до своєї вдачі; із своєї скіри нїхто не вискочить, а товариська униженість і облесність аж занадто часто закривають внутрішну грубість і хамство. Тільки той пошанує людську гідність і честь в иншім і не буде з легкої руки клеветати, в кого є своє достоїнство людське і своя честь. Якраз сї правди має на увазї один з апостолів нової, відродженої Pосії, Мережковський, коли кличе російський нарід до оборони перед тою духовою мазею, якою грозить її забрукати "грядучий хам" російський, котрий в сурдутї інтелїґента розпираєть ся по російських урядах і редакціях, на вільних, світських і духовних становищах у великій російській країні. До оборони такої й наша суспільність мусить зброїти ся. А першим кроком на шляху сїм є — розпочати кождому від себе самого і самому таким не бути і з такими людьми й наклепами в дискусію, як рівний з рівним, не вдавати ся. "Не противити ся злу"— сей заповіт Толстого має свою релятивну доцїльність мабуть тільки в сїй области.
[Дїло, 01.04.1917]
01.04.1917