(Оповіданє.)
Велика субота 188* року.
Сумрачний вечір зійшов уже давно на онїмілу землю. Огріта через день і тепер овіяна різким леготом нічного, весняного холоду, она здавало ся з-вільна віддихала повними грудьми; з того віддиху, відбиваючись в лучах величаво світячого вористого неба, піднимали ся біляві мраки і мов то клуби кадильняного диму уносили ся в гору на привіт наближаючого ся свята.
Довкруги було тихо. Невелике ґубернске мicтo H., овіяне цїле сумрачним холодом, притихло в дожиданю хвилї, коли з висоти вежі соборної рознесе ся першій удар звонів. Однак місто не спало. Житє збігло з улиць до внутра домів — до домів богатих і чемних ліпянок, що лискотїли ясними вікнами, і — там сховало ся. Над містом, над полями, над цїлою землею уносив ся незамітний подув наближаючого ся свята Воскресенія і Спасенія.
Місяць не взбив ся ще високо і місто лежало в широкій тїни, — она кидалась від горбка, на котрім виднїв ся з-далека великій, мрачний будинок. Дивачні, прості і суворі черти того будинку відбивали непривітно від золотистого блакиту неба, темна брама ледви виходила на язу, рознимала в темряві отїненої стїни чорну пащу, а чотири вежі по чотирох рогах відтинали на небі свої острі кінцї.
Але ось з висоти соборної звінницї вихопив ся першій відгомін звонів і розложив ся в чуйній атмосфері задуманої ночи... а в тім другій... третій. По хвили різних місцях, різними тонами звенїли, гаморили і співали звони, а звуки зливали ся в дужу, оріґінальну гармонію, колихали ся з-вільна, мов-то виром крутились у воздусї... З темного будинку, що притїнював місто, добирали ся глухі, нестрійні звуки, що наче-б дрожали у воздухах від даремної натуги улетїти в даль і пігнатись за могучим акордом.
Звони замовкли. В домах погасло світло; вікна церков лищали. Земля по 188* раз готовилась оповістити старе знамя побіди, згоди, любови і братерства.
***
В темних воротах понурого дому заскреготїла занавіса. Пів віддїлу вояків, постукуючи оружєм, вийшло змінити нічну варту. Підходили до кутів і ставали на якійсь час на стійках; від темної громадки віддїлювалась одна стать і виходила рівномірним кроком, а попередний вартовий тонув з черги в тій неясно чорнїючій ся товпі... Відтак пів віддїлу йшло дальше, окружаючи високій мур вязницї.
На західній сторонї, щоби змінити стоячу сторожу, вийшов молодий новобранець. В єго рухах бачила ся ще сїльска незручність; молоде лице мало вираз напруженої уваги новака, що в-перше займав одвічальне становиско. Станув, звернув лице до стїни, підняв оружє на плече, ступив два кроки, вчинив пів обороту і діткнув плечима плеча попередника. А той звернув легко до него голову, і виговорив монотонним голосом звичайні остороги:
— В кут, в кут... смотріти... не спати, не дрімати... викладав скоро жовнїр, а рекрут слухав з напруженою увагою і в мрачних єго очах пролискував якійсь незвичайний вираз смутку.
— Ти зрозумів? — спитав капраль.
— Зрозумів. Буду старатись!
— Но, то вважай! — відповів капраль суворо, почім змінив тон і додав лагоднїйше: — Ей Фадїїв, тілько не бій ся! Ти-ж не баба... А може ти чорта боїш ся?
— Чого менї боятись? — одвітив наївно Фадїїв і докинув в задумі: — От лиш на серци чогось нудко, брате мій...
При тім щирім, майже дитинячім признаню, в громадцї жовнярів розляг ся сміх.
— От і маєте!... село! — з погордою сказав "старшій" і закомандував остро: — Оружє на плече! марш!
Віддїл, рівномірно постукуючи, щез з виду а незабаром утихли й кроки єго.
Рекрут підняв оружє в гору і став поволи ходити здовж стїни.
***
У внутрі вязницї за послїдним ударом знова почав ся рух. Мрачна і сумна ніч вязнична не бачила вже давно такого оживленя. Немов-то звуки звонів, що скликували на богослуженє, були тут дїйстно вістуном свободи — чорні двері клїток відчинялись одні за другими. Люде в сїрих строях з зловіщими барвистими окранками на плечех, переходили довгими рядами, пара за парою, через коридори і входили до вязничної церкви, що миготїла від світла; у вікнах церкви виднїли ся також міцні, зелїзні крати...
Вязниця опустїла. Лише в чотирох наріжних вежинах, в невеличких круглих кімнатах, видались понуро при дверех своїх клїток, чотири самотні вязнї — і жадно ловили уривані нути співу, що лїтали з церкви до них...
В одній из звичайних кімнат вязницї лежав на тапчанї хорий. Наставник, котрому донесено, що вязень той нагло захорів, підійшов до него, коли випровадили арештантів у церков, нахилив ся і заглянув єму в очи , — очи палали дивним блеском і мертво дивили ся в простір.
— Иванов! Слухай Иванов! — кликав наставник.
Вязень не відвертав голови; мурмотїв щось незрозумілого; голос єго храпливий; опалені уста ледви з трудом рухали ся.
— Завтра до шпиталю! — повелїв наставник і вийшов, лишивши у дверей одного сторожа. Сторож посмотрів пильно на недужого в горячцї і похитав головою: — Ой волоцюго, "бродяго" ти! Вже брате, вже прийшов і тобі капут! — і порішивши, що ту нема що єму робити, зійшов з коридора до церкви, станув при запертих дверех і почав прислухуватись богослуженю, ударяючи все чолом об землю...
Пуста клїтка гомонїла від часу до часу неясним муркотом хорого. Був то чоловік молодий ще, кріпкій і дужій. Маячив, переживав недавно перебуте і лице єго поганив вираз болю. Він перейшов тисячі верстов, скрадав ся крізь "тайги" і пасма диких гір, виставляв себе на тисячні небезпеки й муки; єго гнала палка туга за землею батьківскою, єго вела одинока надїя: "побачити єї на місяць... на тиждень... побачити своїх... а відтак хоч-би знов прийшло ся відбувати ту саму дорогу! О сто верстов перед рідним селом всадили єго до сеї тюрми...
Але ось незрозумілий муркіт притих. Очи волоцюги отворили ся, грудь віддихає рівнїйше. Над єго розгоряченою головою завитали веселїйші мрії... Шумить тайга... Він знає той рівний, співучій, повільний шум... Научив ся впізнавати відгомін лїсу, бесїду кождого дерева. Велитні сосни гаморять високо-високо густою, темною зеленью... Ялицї шепочуть протяжно і голосно; весела, ясна сосна буяє гнучкою галузою, осичина дрожить і хвилює нїжним, полохливим листєм... Щебече птах вольний, журчить потік говірливо по камінистих яругах, а "ловці" лїсні — стада крикливих сорок — уносять ся у воздухах над тими місцями, де тихцем переходить волоцюга, скритий гущавиною.
І хорого овіяв подув вільного, лїсного вітру. Піднїс ся, відотхнув глубоко, очи з виразом зібраної уваги глядить перед себе, але напрасно щось заблисло в них, мов-би свідомість... Волоцюга, налоговий утїкач, побачив незвичайне явиско: відчинені двері!
Могучій инстинкт потряс цїлим орґанізмом, немічним за-для хороби. Признаки горячкової дурійки зникали борзо, або громадились коло одної мисли, що перебігала неясним лучем серед того хаосу: сам один... двері відчинені!... За хвилю стояв уже випрямований. Здавалось, уся горячка розжареного мозку збігла єму до очей: глядїли они просто, уперто, страшно.
Хтось вийшов в церкви і отворив на хвилю двері... Филї згідного, віддиленєм змякченого співу приплили до ушей бродяги і подавлені замовкли знов... На блїдім лици переховзнуло ся розжаленє, очи зайшли мракою і в голові промайнув випещений мріями образ: тиха ніч, шепіт сосон похиляючих темне галузє над старою церквою рідного села... юрба земляків... над рікою огнї і той самий спів... А як він спішив ся, щоби те все почути там, між своїми!
Між тим наставник, в коридорі при церковних дверех, клонив ся аж до землї, пильно молив ся...
***
Молодий рекрут з оружєм в руках проходжує ся здовж стїни. Перед ним розстелюєсь рівня, недавно зі снїгу обнажене, далеко вихопивше ся поле. Легкій вітер несесь над ним, шелестить в степовім зїльнику, звонить в торічніЙ траві... навіває до душі жовнїра спокійні, смутні мисли. Молодий вартовик став при стїнї, поклав оружє на землю, зложив руки на цївку, а голову опер на руках і задумав ся глубоко. Не міг ще ясно здати собі справи, з чим він тут стоїть в сю врочисту ніч перед святом, з оружєм в руках, в пустім відлюднім поли. Взагалї він був ще справедливим мужиком, не розумів богато річей, зовсїм зрозумілих для жовнїра, тож і не дармо переслїдували єго "селом". Був сам. Пусті поля, що стелились перед єго очима, і свист вітру в степовій траві — потоплюють єго в легкій сон; перед очима молодого жовнїра пересувають ся дорогі, знакомі єму образи. Видить рідне село, той самий вітер уносить ся над ним, що й колись, і церков горить від світла, і темні сосни колишуть над церквою свої зелені верхи... Хвилями пробудить ся зі сну а тогдї в єго голубих очах відбиває непевність: що се? поле, оружє і мур якійсь... Пригадає собі дійстність, але здрімає знов, опершись на карабінї.
Не віддалеки місця, до стоїть вартовик, вказуєсь на верху муру щось темного: голова чоловіка... Бродяга споглядає на широкі поля, на ледви замітні черти лїса... Грудь єго піднимаєсь, ловить жадно свіжій, свобідний віддих ночи приятеля. Спускаєсь на руках і з-вільна зсуваєсь здовж стїни на долину.
***
Радістний відгомін звонів будить нічну тишину. Двері вязничої церкви отворились широко, на подвірє виходить процесія, складний спѣв вихопив ся широкою филею з нутра церкви. Жовнїр задрижав і... завмер зі зложеними руками до молитви... Волоцюга, діткнувши землі, став 6ічи до високої трави степової.
— Стій! стій!... Брате, приятелю мій! — кричить вартовик і підносить в страху оружє в гору... Все, чого бояв ся, перед чим дрожав з трівоги, наближуєсь до него неозначене, страшне, в видї тої сїрої постати, що втїкала. Звів курок і примкнув очи...
А над містом уносять ся і колишуть знов складні, співучі, протяжні звуки... і знов розбитий звон вязничний бєсь і дрожить, мов стон постріленого птаха. Из-за стїни добирають ся згідно в далекі поля перші звуки тріюмфальної пісні "Христос воскресе!" і нагло по за муром роздав ся вистріл і заглушив усе довкруги. За ним погнав ся безмірною жалобою слабий, жалісний стон — і відтак утихло все на хвилю.
Тілько ехо самотного поля повтаряло з смутним шумом послїдне дрожанє перегомонїлого вистрілу...
Переклав Павло Кудрик.
[Дѣло]
02.04.1892