Львів, 28 березня.
Дорогою через Коломию — Букарешт до нас дійшла із Чернівців сумна звістка, що 22 березня ц. р. покинула цей світ — Ольга Кобилянська... Хто знав відносини великої української письменниці, того ця звістка не здивувала. Покійна від кількох років тяжко нездужала. Тільки велика життєва енергія тримала її на ногах. А так, це вже було не життя, а животіння. А те, що останній рік говорили про Ольгу Кобилянську, що вона бадьора, що вона сповнена втіхою з приводу того, що сталося 27 червня 1941 р. з Буковиною, це — були відомі в нас відомості для реклями. Нашу письменницю провідало в тому часі багато людей. Всі вони писали свої враження, але ж як мало було в них правди... Кобилянська дожила ще того часу, коли відійшли ті, що вибрали собі її особу для своєї самореклями, та вже в вересні, чи жовтні 1941 р. сповідалася на вічну дорогу, і ще декілька місяців повисала між життям і смертю. А сім днів тому її нестало..
Для української літератури — це велика втрата. Бо хоч останніми роками з-під її рук не появилося нічого, — бо ж остання її повість, що вийшла у Львові ("Апостол черні") — це твір не з останніх років, а написаний зараз після першої світової війни — письменниця жила ввесь час у нас як щось вічно живе, вічно гарне, щось таке, що ніколи не в'яне, ніколи не старіється, не передавнюється. Кобилянська дала нам такі перлини у своїх гарних нарисах та новелях ("Vаlsе melancholigue", "Природа", "Битва", "Сліпець", "Акорди", "Через море", "Там, де колишуться сосни" і т. д.) — що сьогочасний читач у них може раз-у-раз зачитуватися і відчувати таке приємне хвилювання, яке повстає в нашій душі від чогось, що все нас зворушує і буде все зворушувати.
Звичайно Кобилянську в нас зв'язували з жіночим рухом, підносили її вагу, як маляра жіночих типів, але, коли взяти письменницю на ввесь її зріст, то всі ці "Царівни", "Людини" і т. д. відходять далеко в тінь поза чудовими нарисами, новелями, а то й оповіданнями. І взагалі повісті Кобилянської, хоч сама письменниця прикладала до деяких з них велику вагу ("Через кладку", "Апостол черні" й ін.) стоять далеко-далеко по за її ліричними впливами чуття, що їх змальовують її дрібніші твори. Але ж і тут не обійшлося без вийнятків. Нічого кращого в повісті за "Землю" не видала українська література 1900-их років. Але ж бо й у "Землі" вражає нас найбільше її ліризм, дарма що епічний тон у цьому чудовому творі видержаний до дрібниць. Яка шкода, що письменниця не встигла написати другої частини цього шедевру... А носилася вона з пляном її цілими роками. Носилася з ним іще перед першою світовою війною. Вже готова була ціла будова повісти. Та прийшла війна, Кобилянська захопилася Юлієм Цезаровичем і... до другої частини "Землі" не встигла забратися...
Був час, і то незабаром після перших літературних виступів письменниці, що вона була якась наче чужа українському письменству. Були навіть спроби недоцінювати її дужий, оригінальний талант. Причина цього була в тому, що Кобилянська дуже відбігала і своїм вихованням, і своїй розумінням письменства, і тематикою своїх творів — від усіх інших письменників. Виростала сама, закохана в німецькій культурі, в німецькому і скандинавському письменстві, захоплена філософією Ніцше, без утертих літературних українських (ще до того й галицьких) традицій, — вона пішла своїм власним шляхом, який і викликав непорозуміння в деяких наддніпрянських критиків, вихованих на давній літературній традиції, крізь яку пробивалася часто й російська літературна, здебільша, народницька школа... Але ж, як і треба було сподіватися, через деякий час усі такі непорозуміння розвіялися, тим більше, що за письменницю стали такі велетні, як Коцюбинський, як Леся Українка — великі приятелі Кобилянської і прихильники її таланту.
Все це мало тільки переходовий характер. Кобилянська завоювала собі дуже скоро належне їй місце, і кожний новий твір письменниці викликував велике зацікавлення в читацької громади. Навіть новіші твори, які виявляли вже сліди деякого занепаду таланту, не залишалися без відгуків, бо ж і в них міг іще читач найти дещо живе та цікаве.
Кобилянська (родж. 27. XI. 186З р.) дуже довго нездужала, яких тридцять років боролася з серцевою недугою, і з тієї боротьби виходила переможницею: допомагала їй у цій перемозі її спокійна, зрівноважена вдача і її незбита віра в те, що жити вона мусить. І громадянство про це знало. Тимто і звістку про смерть письменниці приняло воно якось наче з недовір'ям. А проте... І, ділячися з цим громадянством з тією сумною звісткою, ми низько схиляємо голову перед Покійницею, зберігаючи для неї велику вдячність за все те, що вона дала українському народові за свій доволі довгий, але ж і не дуже щасливий для неї особисто, життєвий шлях.
[Львівські вісті]
29.03.1942