Хай живуть аномалії! Супроти авторитарного чи тоталітарного або ж централістського менталітету аномалія є монстром, який не вкладається ані в його жорсткі категорії, ані в його бюрократичні графи, ані в його тісні мундири. Однак світ потребує аномалій, які помножують розмаїття життя, розширюють вибір і збільшують плюралізм. Мальтійський орден – найдавніша благодійна організація Заходу і одна з найефективніших – є сплетінням аномалій: суверенне утворення за міжнародним правом, яке не має території; релігійний орден, один із найдавніших у церкві, в якого майже немає монастирів; військова організація з тривалим воєнним досвідом, що ненавидить насильство і займається винятково турботою про бідних та хворих.
Аби зрозуміти кризу, яку переживає зараз орден і яка може покласти край не лише його самобутності, а й існуванню, потрібно дещо знати про його історію. Нещодавно ми поховали найкращого її знавця Джонатана Рілі-Сміта, великого історика Хрестових походів. Ми пом’янули його вечірньою службою, яка – через Nunc Dimittis, молитви за душі померлих і передбачення початку ночі, яка могла б стати вічною, – є належною формою прощання з другом. Джонатан цікавився цією темою, тому що переймався однією з найбільших таємниць Середньовіччя: як так могло бути, що у середні віки можна було одночасно бути госпітальєром і воїном? Монахи Мальтійського ордену, які присвячували себе лікуванню хворих у лікарні Єрусалима відразу після першого Хрестового походу, врешті-решт бралися за оборону велетенських замків і вбивство тисяч людей, яких за інших обставин намагалися б зцілити. Як могли вони реалізовувати такі вочевидь суперечливі покликання?
Проблема тих далеких часів залишається проблемою нашого часу: проблема odi et amo релігії, той факт, що послання любові спонукає вбивати.
У випадку Мальтійського ордену Джонатан Рілі-Сміт знайшов відповідь: саме тому, що вони віддавалися ратному ділу, плямуючи себе кров’ю ворогів і забуваючи посеред азарту і суєти бою про Бога – який, як вони сподівалися, і далі про них пам’ятає – дворяни Середньовіччя шукали релігійного покликання. Тож турбота про хворих і бідних була для них наче духовною протиотрутою до шкідливих впливів життя, що його їм нав’язувала військова справа.
Я багато чого навчився від Джонатана Рілі-Сміта: як дивитися на Хрестові походи, як бути істориком, як жити. Саме він запропонував мені стати членом Мальтійського ордену. Нині члени ордену вже не прагнуть ролі воїнів, хоча медична служба італійських збройних сил вихваляється восьмиконечним хрестом, який нагадує про блаженство, проголошене Ісусом Христом. Коли Наполеон у 1798 р. викинув нас з останнього закутка суверенної території, ми вже не мали чого відволікатися від нашої благодійної діяльності. Але сокровенна суть традиційного подвійного покликання залишається чинною. Орден є рамками, в яких його члени намагаються реалізувати в своєму повсякденному земному житті (яке само собою, можливо, є малоцінним) ідеали самопосвяти релігійним цілям.
Усі мої побратими підтримують велетенську роботу ордену, який утримує у 120-ти країнах лікарні, центри медичної служби, госпіси і будинки перестарілих та використовує своє суверенне становище, аби надзвичайно швидко надавати гуманітарну допомогу в разі лиха. Та, окрім цього, ми проявляємо особисте милосердя, навідуючи стареньких в наших госпісах, допомагаючи безпомічним і розмовляючи з ними в наших благочинних їдальнях і перебуваючи поряд із важкохворими й інвалідами під час наших пілігримок, доглядаючи їх, вмиваючи, застелюючи їм ліжка, годуючи їх і роблячи все для них потрібне нашими власними руками. Мої найчудовіші побратими роблять більше, віддаючись роботі в ордені як своєму основному покликанню, зобов’язавшись провадити життя у послуху, целібаті і бідності, дозволяючи собі лише ті особисті витрати, які дають їм змогу скласти із себе обов’язки мирських професій. Їхнє життя не є таким важким, яким було у середньовічних попередників, однак воно і далі є суворим. Вони підтримують дисципліну молитвами, відчитуючи службу щодня і під час зустрічей, на яких ми, мирські члени ордену, намагаємося підтримати і підбадьорити наших побратимів, що склали обітницю, аби уславити їхнє благочестя і розкрити їхнє покликання. Живучість традиції намагатися вести релігійне життя, дотримуючись найбільш важливих чернечих обітниць, при цьому не покидаючи світу, є унікальною особливістю Мальтійського ордену на нинішній день (хоча існує також жіночий монастир, веб-сайт якого переповнений духовною проникливістю).
Такі традиції, якщо їх розуміти добре і керувати ними розсудливо, не служать реакційним цілям, навпаки: вони є джерелом і відправною точкою будь-якого довгострокового прогресу. Реформи, які виникають з теорій, зазвичай провалюються. Ті, які виходять з досвіду, зазвичай вдаються. Якщо орден перестане бути суверенним або якщо ті, хто дав обітницю, припинять здійснювати своє релігійне покликання, дивовижну своєрідність ордену буде втрачено. Навіть для тих читачів, які відкидають будь-яке релігійне почуття, цінність мальтійського проекту повинна бути очевидна – як організації, яка веде до спільного світового блага і без обмежень пускає в дію ресурси, що її підтримують, мобілізує людей і особисті зусилля, аби вони служили убогим і нещасним на Землі; як взірець інтернаціоналізму без кордонів і суверенності без держави чи громадянства на службі всього світу; як приклад альтруїзму в егоїстичному суспільстві; і як еталон того, що нинішній світ потребує найбільше: релігійної орієнтації, яка зрікається насильства в минулому і цілком віддається поліпшенню долі всіх.
На даний час низка політичних маневрів у Римі загрожує традиції ордену. Мене зовсім не турбують явні причини кризи – вона почалася, коли було виявлено, що в одному з проектів ордену задля полегшення нужди і допомоги хворим у М’янмі проституткам роздавали презервативи. Якщо метою було зірвати зачаття людського життя, то це суперечить доктрині церкви. Але застосовувати контрацептиви з мотивів здоров’я, аби врятувати, наприклад, життя повій і їхніх клієнтів – це цілком благодійна мета.
Мене не турбують буцімто наявні порушення в усуненні та подальшому відновленні на посаді відповідального за програму у М’янмі, не лякає також те, що Папа призначає спеціального легата, аби той замінив Cardinalis Patronus як речника Ватикану на нарадах ордену. Чутки про можливі фінансові порушення з боку службовців канцелярії і фінансових органів є більш тривожними – але в будь-якій організації, яка управляє великою кількістю грошей, трапляються випадки корупції, й відповідальних за неї має бути неминуче притягнуто до відповідальності.
Велика загроза полягає не в цих тимчасових обставинах, а в можливості того, що серед нинішніх конфліктів, які повинні вирішитися по-дружньому, серце ордену розірветься, а його дух і сила згаснуть. Через димісію Великого магістра Метью Фестінґа і хворобу його заступника Фрея Людовіко Гоффмана фон Румерштайна у високому керівництві виник вакуум. Папа і його легат – які, очевидно, не читали творів Джонатана Рілі-Сміта – погано розуміються у справі й наражаються на ризик піддатися наполегливості тих, хто ненавидять аномалії, недооцінюють релігію, заздрять суверенності Мальтійського ордену і хочуть контролювати його ресурси. Якщо гору візьме дух світськості й однаковості, то варто боятися, що з орденом станеться те саме, що спіткало іншу релігійну традицію величезної цінності – традицію Єзуїтів, до якої належить Папа, – яку в 1773 р. придушили через ті самі мотиви ненависті, заздрості й нетерпимості. Єзуїти витримали і знову відродилися. Сподіваймося, що релігійна і суверенна традиція Мальтійського ордену, яка пережила атаки Наполеона, Саладина і Сулеймана Пишного, виявиться – якщо цього захоче Бог – такою ж стійкою.
Феліпе Фернандес-Арместо, історик, професор кафедри мистецтва та гуманітарних наук ім. Вільяма Рейнольдса університету Нотр-Дам.
Felipe Fernández-Armesto
Fraternidad en la Orden de Malta
El Mundo, 16.03.2017
Зреферувала Галина Грабовська
20.03.2017