Коли читаєш «Танго смерті» Юрія Винничука, враження таке, ніби здійснюєш мандрівку в часі, тримаючись за нитку, без якої ця подорож втратить усяке значення. Будучи у Львові міжвоєнному – живеш ним і його історією, історією трагічною, в якій, проте, мали місце і справжня дружба, і кохання, і любов, і смішні витівки...
Читаєш в книжці записи Орка Барбарики – і наче сам ходиш тими вулицями, відвідуєш «Атлас», працюєш в Оссолінеумі (тепер бібліотека ім. В.Стефаника), з онімінням спостерігаєш, як змінюється місто зі вступом совєцьких військ, смієшся з дружин їхніх офіцерів, які гонорово пішли в театр у нічних сорочках...
Чи йдеш від теперішнього в минуле завдяки 90-літньому скрипалю-віртуозу, який грав для в’язнів Янівського концтабору разом зі Штріксом і Мундом мелодію танга, в яке вони втрьох вбудували 12 магічних нот з древнього манускрипту. Це танго, назване «тангом смерті», здатне воскресити спогади про попереднє життя в тих людях, які її чують. Але обов’язковою умовою є те, що вони мали чути це танго і перед тим, як померли. Єврей за походженням, Йосип Мількер грав ці магічні ноти в надії зустрітися зі своїми друзями в наступному житті, не знаючи, що доля подарує йому довгий вік, і він встигне виростити в себе на підвіконні безліч маків, у тіні яких має відбутись і відбудеться нарешті довгождана зустріч...
Чи моментами залишаєшся тільки в теперішньому і спостерігаєш за тим, як професор Ярош натрапляє в арканумській «Книзі Смерті» на ту ж таки мелодію, як починає досліджувати її історію, і як в нього з’являється помічниця. А потім в життя приходять й інші люди, яких зв’язує з ним нитка танга...
Книга наповнена знаками і символами. Завдяки магічному танго оживають спогади про попереднє життя, не витісняючи нової особистості. Троє друзів скрипаля-єврея Мількера за національністю – українець, німець і поляк – символ мультикультурного Львова. Разом ця четвірка є синами героїв, що полягли за українську землю, за місто, в якому жили, за своїх рідних, за синів, які потім повторили їхню долю. Чи це не нагадування про те, ким ми є, і про те, що в першу чергу українцем є не той, хто кричить про це на кожному перетині вулиць, а той, хто здатен заради цієї землі на вчинки, незалежно від національної приналежності? Чи це не нагадування про те, що варто пам’ятати все, що було, і будувати на історичній правді нове, яке буде кращим? Та найважливіше, що можна і треба винести, це, як на мене, урок людяності.
Роман спричинив резонанс в літературних і навкололітературних колах, і враження від нього різноманітні. Євген Стасіневич вважає «Танго смерті» найкращим романом останніх років, Андрій Дрозда ж, навпаки, провів дуже скрупульозний аналіз тексту і виявив у романі багато історичних «нестиковок». Думка Ігоря Котика є досить стриманою – він знайшов і за що похвалити, і що покритикувати. Ось як відгукується про цю книгу письменник і есеїст Адрій Любка: «Отримавши змогу стати першим читачем роману «Танго смерті» в рукописі, мушу визнати, що з його появою маємо тепер українського Умберто Еко та ще й з нотками Борхеса. В тканині твору і трагізм, і гумор, і любовна та детективна інтрига, і цілі сторінки енциклопедичних знань та переказів, описати довоєнний Львів так живо, так смачно – для цього треба було оволодіти неабиякою майстерністю і неабиякими знаннями. Українцям текст у такому історичному світлі давно був потрібен».
Доки навколо «Танга смерті» триває обговорення, книга була названа «Книгою року ВВС-2012», а сам Юрій Винничук отримав відзнаку «Золотий письменник України».
PS. Кажуть, справжні історії ніколи не закінчуються. На мою думку, не може закінчитись і та, що починається з перших сторінок «Танга смерті». Бо те, що резонує в тобі, знаходячи відгук і в розумі, і в емоціях, те, що залишає слід – залишається.
25.04.2013