(Спомини зперед десяти лїт).
Я був засуджений на винародовленнє.
Ви дивуєте ся? Не вірите? Так! Я був призначений на се, щоб стати поклонником чужого бога, щоб виховати ся на яничара власного народу. В двадцятім столїттї, в однім з найбільших провінціяльних осередків нашого піємонту, де українське життє плило вже тодї живою течією...
Три роки томив ся я вже в Н. бурсї, що перед кількома роками завдяки байдужности наших людей перейшла з рук церковного брацтва в руки людцїв, ідеалом яких була "єдїная, нєдєлїмая Русь". Сю "ідею" вщіпляли вони в своїх нещасних вихованцїв усякими можливими й неможливими, нераз дуже цїкавими способами, яким варто присвятити окрему згадку. І хоча три роки сидїв я під опікою о. катехита, що був нашим наставником, "общерусская ідея" в менї якось не приймала ся. Не знаю сам, що було причиною моєї відпорности. Чи винїс я вже настільки любови до всього рідного з дому, чи був се вплив товаришів зпоза бурси, з якими, не зважаючи на заборону, все-таки час від часу стрічав ся я, чи жива українська мова, що в яркім противенстві до дивної мертвеччини, якої уживав постійно о. катехит, мусїла кождого молодого запалювати, чи може моя духова конструкція, що вже тодї не дозволяла менї приймати за свій перший лїпший погляд чи арґумент моїх наставників, чи вкінцї само життє, що не противило ся, а просто таки голосно кричало й протестувало проти всього того, що нам вбивано в бурсї в наші молоді мозки... Мабуть все те разом причиняло ся до того, що "русским" я назвати себе це міг, хоча не був ще й свідомим Українцем.
Так було до 1907 р. Я був тодї учеником четвертої кляси польської ґімназії і все ще стояв на роздоріжжю і — мучив ся. Куди маю йти? До котрого гурту пристати? Як менї рішити ся? З одного боку широка праця для народу, що тодї вже ступав семимилевими кроками вперід, яка манила в ті часи кожду кращу одиницю з української молодїжи моєї ґімназії, а з другого велике багацтво Росії, готова культура, просто рай... А одночасно з одного боку повне забезпеченнє й удержаннє бодай до скінчення ґімназії (в бурсї я жив зовсїм безплатно, до того побирав стипендію), а по другім мала мене ждати важка праця й турботи, як удержати ся самому нужденно платними лєкціями. Тепер воно пишеть ся легко, але тодї тяжко було додумати ся чогось путнього.
До того о. катехит тїшив ся великою повагою й ще більшими впливами в цїлій ґімназії і горе тому, хто поставить ся ворожо против його ідей! А нїхто не впливав так у відомім обєдинительнім напрямі на повірену собі молодїж, як він, її духовий батько! І нїкого так молодїж не бояла ся, як його.
Не диво, що се втолочуваннє в молоду голову обєдинительних ідей мучило мене днями й ночами. Я-ж був все досї "добра дитина", як же менї виступити против о. катехита? Що зроблю по прогнанню з бурси, що скажуть батьки, люде в селї? Бо-ж гонено з бурси безмилосердно кождого, кому тільки доказано, що він зносить ся з "сепаратистами"... Як подумаю ще нинї над тим уеїм, то справдї соромно стає за дивні методи виховування (аби не назвати досаднїйше!) моїх наставників.
В такім станї моєї душі застало мене і свято в честь Шевченка, уладжене українською молодїжю моєї ґімназії.
Вихованцям бурси, з виїмкою кількох найстарших, що уважали ся зовсїм певними, вступ на свято заздалегідь заборонено.
Прийшов день свята. Я чув, як товариші зпоза бурси обговорювали в клясї програму свята, я бачив, як вони наперед тїшили ся, що гідно вшанують память Ґенїя українського слова, не дивлячи ся на видиме невдоволеннє о. Катехита й великої части учительського збору.
Менї здавало ся, що на святї мушу бути й я.
Того дня пополуднї звільнив ся я у префекта бурси, щоб відвідати своїх свояків. Одначе якась невидима сила гнала мене мимохіть перед театр, в якім мало відбути ся свято. Там панував вже живий рух. На лицях знайомих і незнайомих товаришів пробивала ся радість і одушевленнє, питомі тільки на святах молодїжи польських ґімназій, де влаштуваннє Шевченкового свята звязане постійно з меншими або більшими перепонами.
Не надумуючи ся довго, скочив я з бючим серцем на ґалєрію, де сховав ся в самім куточку. На щастє з бурсаків нс бачив мене нїхто й по хвилї я вже став обережно розглядати ся по просторій, виповненій по береги залї.
Саме підо мною сидїв у льожі о. катехит, зір якого міг мене найбільше трівожити. Та я успокоїв ся, бо знав, що мене над собою не побачить.
Якою чудовою видала ся менї тодї заля! Як гарно була вона прибрана зеленю й написями-цитатами з творів Шевченка! Як принадно було на сценї, де в хорі доглянув я й кількох товаришів з мого віддїлу! І якось дивно менї стало, чому я не між ними, чому мушу заглядати на них з укриття, чому не можу вільно й свобідно пошанувати Шевченка ураз з цїлою залею? А бюст Шевченка в окруженню хору промовив до мене якось так, що я забув про все й перенїс ся думками в своє рідне село, а дальше над Днїпро, на завалене снїгами й ледом місце його вигнання, над його могилу... І я почував, що він цїле життє терпів за ідею і за неї помер.
Коли я очуняв, не було вже на сценї хору. Саме зачала ся промова ученика Б., теперішнього сотника У. С. С., що була тодї для мене верхом мрій. З ходом концерту я щораз більше одушевляв ся. А коли зачала ся вистава одного акту з траґедії Б. Пачовського "Сон української ночі", я майже відчував, що в менї довершуєть ся якась переміна. Вже не звертав я уваги нї на о. катехита, нї на своє окруженнє, нї навіть на одного старшого вихованця бурси, що прийшов на ґалєрію на звіди й, очевидно, мене побачив.
Я бачив, що передо мною стелить ся новий шлях, важкий і може непевний — і все ще його бояв ся...
По скінченню свята цїла авдиторія підняла ся і з тисячки грудей залунало "Ще не вмерла". Я співав також, але замкненими устами, бо коло мене стояв на сторожі висланець бурси. Одначе не дивлячи ся на нього, мої очі сїяли вдоволеннєм і радістю, що й я, не зважаючи на перепони, не ухилив ся від свята в честь Тараса. Але коли цїла заля стала співати в прискоренім темпі "Душу, тїло ми положим"', я вже більше не міг видержати: разом з усїма співав я з повних грудей, з променїючим зором і з потаєним одушевленнєм в обличчю мого "ангела-сторожа".
Виходячи з театру, я легко відітхнув, бо здав, що супроти замученого Пророка я не прогрішив ся.
***
Від того вечера датуєть ся моє свідоме українство, першим наслїдком якого було те, що в короткім часї попрощав ся я з бурсою і стипендією раз на все.
*
Десять лїт минуло від тої памятної хвилї. Багато за той час зайшло змін, немало дечого змінило ся й коло мене. Довело ся зазнати немало розчаровань, але були й гарні хвилї, що не забувають ся нїколи. Незабаром, бо по чотирьох роках, діждав ся я й здїйснення своєї мрії: я виголосив промову з того самого місця, на такім самім ґімназійнім святї і в присутности того самого о. катехита...
Та не змінило ся одно. Як тодї, так і нинї чую цїлою своєю істотою, що з ідеями Шевченка піду пробоєм в життє і вони мусять товаришити менї до гробу.
[Вістник Союза визволення України]
12.03.1917