Ігор Котик

 

О.Зінкевич. Щоденник. 1948-1949, 1967-1968, 1971-1976. – К.: Смолоскип, 2016.

 

Знаний здебільшого як керівник відомого еміграційного видавництва «Смолоскип», Осип Зінкевич довго утримувався від публікації своїх щоденникових записів. Сорокарічна дистанція, що розділяє останній рік записів і рік видання, може свідчити про те, що автор-видавець робив ті записи для себе, але з часом, в процесі поступового відсторонення і при забування, вирішив таки врятувати їх від падіння в Лету.

 

 

Деякі особи, як зазначає в постскриптумі сам автор, присутні у «Щоденнику» під кількома іменами, й ідентифікація окремих таких осіб у наш час виявилася проблемною навіть для самого автора. Та загалом, це не утруднює читання (тим більше, що в книжці є іменний покажчик, за допомогою якого легко вияснити, хто є хто), а додає записам шарму автентичності. То які ж події рухають Зінкевичевим «Щоденником»?

 

У ті часи, про котрі йдеться, «Смолоскип» був дуже специфічним видавництвом: майже весь його асортимент складали твори, заборонені до друку в СРСР. Але видавнича діяльність – то лише один з напрямків діяльності «Смолоскипу». Не менш важливо було роздобути такі твори і транспортувати їх через океан.

 

«Щоденник» складається з трьох частин, і обривається наприкінці 1976 року. Серед головних фігурантів – люди, що активно співпрацювали з Осипом Зінкевичем, формували смолоскипівське середовище, хоча їхня роль в громадському житті того часу досі не була належно поцінована: Богдан Колос, Юрій Саєвич (Богдан Ясень), Андрій Зварун, Іванка Кучер, Тоня Горохович, Віра Маланчій, Володимир Кузь...  Вони не тільки брали участь у видавничому процесі, а й, ризикуючи власною безпекою, перевозили самвидав, організовували акції, спрямовані на захист політв’язнів, допомагали родинам ув’язнених, в різний спосіб поширювали інформацію про події в Україні та займалися промоцією українського.

 

«Смолоскип» не був структурованою організацією, а радше вільним клубом, який завжди можна було покинути, бо присяг ніхто не давав. Переважно до нього входили молоді люди, що не належали до жодної з ОУН. Хтось брав помірні тягарі, дехто – зважувався на більше, ризикував життям чи свободою (членів «Пряшівської групи» Ганну Коцурову, Петра Ґроцького й Павла Мурашка таки було ув’язнено). В одному з записів вся ця діяльність означена як «третя лінія фронту». Про ступінь ризику (а заодно і про звивисті маршрути рукописів) можна судити з цієї цитати, взятої з розповіді Осипа Зінкевича журналістці Любові Багацькій:

 

«…Нам вдалося домовитися з моряками, які везли пшеницю й різні продукти з Одеси до Копенгагена, в Данію. Ми співпрацювали з данськими правозахисниками. У парку біля озера вибрали місце, де зустрічалися з одним матросом у цивільному. Моряків пускали у місто до восьмої години, а я з ним зустрічався десь близько десятої і собі голову ламав: як він міг з’явитися у місті пізніше? Потім з’ясувалося, що то був сам капітан. Нині він, здається, адмірал у Чорноморському флоті, але й до сьогодні боїться зізнаватися, бо є помста навіть серед них. Він привозив і залишав у парку під деревом невеличку фляжчинку з датою і часом наступної зустрічі. Одного разу я просто-таки щось відчував. Ніколи з ножем нікуди не їздив. А тут купив собі невеличкий ножик, і в кишеню поклав — тоді не так контролювали, як тепер. Я приїхав, сиджу біля фонтана і чекаю. Годину, півтори — нема. Десь ближче десятої з’явився капітан у цивільному, а під пальтом у нього — пакунок, загорнений у газету і шнурком перев’язаний. Дуже поспішав. Мені тоді здалося, що то бомба. У такий самий спосіб убили голову ОУН Коновальця в Роттердамі. Я був певний, що там бомба. Він мені пакунок тицьнув і майже побіг. Я не хочу й кинути його — а раптом не бомба! То вже вечір був, я перескочив через паркан у парк, де вночі не велено нікому ходити. Сів там між величезними дубами, поставив подалі пакунок і чекаю: вибухне чи не вибухне? (Сміється). Уже над ранок почало світати — не вибухає ... »

 

Боятися було чого; та й не лише радянських агентів. Ще до того, як Осип Зінкевич створив «Смолоскип» і став відомим серед еміграційного українства діячем, він переконався на власній шкурі, що обман і підступ входять до методів, якими послуговуються «свої». Перші записи у «Щоденнику» належать… в’язневі німецької тюрми. Друг-бандерівець, що начебто для присяги позичив тодішньому членові ОУН(м) Зінкевичеві зброю, здав земляка німецькій поліції. Із цим епізодом можна пов’язати особливості подальшої політичної діяльності Осипа Зінкевича: беззбройний, ненасильницький спосіб боротьби; критика бандерівського крила ОУН та й узагалі відмежування від партійних структур.

 

У «Щоденнику» немало драстичних моментів, які показують, наскільки запеклою була боротьба між різними організаціями в еміграційному середовищі. Коли 1967 року в світ вийшла книжка «Лихо з розуму» (щоб не нашкодити авторові, на обкладинці не було прізвища В. Чорновола), представники ОУН(б) сприйняли її як більшовицьку провокацію, погрожували забороною на її розповсюдження. Коли ж ця «більшовицька провокація» раптом виявилася суперуспішною, видавництво «McGraw-Hill» купило права на переклад її англійською і розгорнуло масштабну промоцію аж до «New York Times», орган ОУН(з) (так званих «двійкарів») «Пролог»  спробував і собі втрутитися у боротьбу за право видати Чорновола англійською, але спіймав облизня: книжка під назвою «The Chornovil’s Papers» накладом близько 50 тисяч (!) примірників таки вийшла в американському видавництві. (Між іншим, тиражі перекладів «Більма» Михайла Осадчого теж сягали таких показників.)

 

З новою силою конфлікт між «Смолоскипом» і ОУНівцями розгорівся після публікації книжки спогадів Данила Шумука «За східним обрієм» (1974). Зінкевича звинувачували в неавтентичності виданого тексту, погрожували судом, та довести, що це фальшивка, ніхто не зміг (хоча спроби ще й досі трапляються – згадаймо статтю історика Руслана Забілого на «Історичній правді», на яку відповів сам Зінкевич). Співробітники «Смолоскипу» здавали собі справу, що публікація Шумукового тексту викличе шалений спротив. За словами автора «Щоденника», якщо б ті спогади «попали до бандерівців, то вони б їх не видали, а «Пролог», може, і видав би, але напевно сфальшував би».

 

Полеміка з ОУНівським середовищем, що її можна вважати одним з лейтмотивів цієї книжки, присутня не лише на рівні конфліктних ситуацій, що виникають між автором і членами ОУН безпосередньо, віч-на-віч. Згадаю кілька епізодів, в яких наявна опосередкована критика ОУН. «Щоденник» містить нотатки про зустріч з отаманом УПА Тарасом Бульбою-Боровцем, а також – в «Додатках» – інтерв’ю Зінкевича з ним, де Боровець згадує про підступне роззброєння бандерівцями загонів УПА і привласнення собі першими бренду УПА. Зафіксовано у виданні і критичну авторську оцінку ролі ідеолога націоналістичного руху Дмитра Донцова. На думку Зінкевича, саме він є призвідником розколу всередині ОУН: мовляв, вчення Донцова сприяло «перенесенню боротьби ОУН з ідеологічними й політичними противниками всередину самої ОУН». Ще одна подія, про котру тут доречно згадати, – так звана "справа Добоша", яка, як відомо, призвела до масових арештів серед української інтелігенції в 1972 році. В трактуванні Зінкевича вона подається не як індивідуальний провал, а як «провал бандерівців, які неналежно його [Я.Добоша. – Z] підготували», ба, навіть як провокація, в тому числі і з боку тих, хто його посилав, тобто бандерівців. Те, що бельгійському членові ОУН(б) було доручено зустрічатися з багатьма культурними діячами і що він не приховував свого прямого відношення до ОУН(б), наводить автора щоденника на гадку, що «завданням Добоша мала бути спроба пов’язати цих культурних діячів із бандерівською організацією. Замість стати членами або хоч прихильниками їхньої організації, вони стали багаторічними політв’язнями».

 

Аналізуючи цю справу, Зінкевич увиразнює собі тактику, якої слід дотримуватися йому самому та його команді, щобb не потрапити в подібну халепу. І оскільки найбільшою помилкою у відправленні Добоша він уважає те, що про цю поїздку знало багато людей (автор щоденника теж знав про це заздалегідь), то наголошує на необхідності дотримуватися суворої конспіративності. Не робити великої таємниці, бо це викликає підозру, але всіляко уникати поширення найголовнішої інформації. Рíдні – і ті не повинні цього знати. Задіяні в «Смолоскипі» особи не повинні були контактувати і зі своїми соратниками, якщо вони не співпрацювали безпосередньо. У тексті зафіксовано кілька конфузів, коли для дотримання принципу конспірації доводилося говорити очевидну неправду людям, котрі не уособлювали ворога.

 

Зінкевич нікому не розкривав імен своїх зв’язкових, усі вимоги надати інформацію про діяльність «Смолоскипу», навіть якщо вони звучали від його відомого земляка Миколи Плав’юка на засіданні президії Проводу Українських Націоналістів, він відкидав. Завдяки такій конспіративності «Смолоскипові» вдалося зберегти незалежність та убезпечити багатьох людей по обидва боки кордону від неприємностей. А бандерівці, якщо й виходили на слід, не в змозі були дійти тим слідом до маестро конспірації – Прута. Показовий епізод – зафіксована у книжці колоритна розмова Андрія Бандери та Осипа Зінкевича стосовно спогадів Шумука.

 

«Щоденник» є важливим документом про суспільне життя українців на еміграції, зокрема у США та Канаді, про звивисті шляхи самвидаву на Захід, про ефективну діяльність "смолоскипівських" структур, спрямовану на захист політв’язнів, а водночас і свідченням внутрішніх протистоянь в еміграційному середовищі. У виданні доволі мало інформації про приватне, сімейне життя автора, небагато рефлексій, переважає опис дій і подій громадського значення. На самодостатні художні деталі часу в Зінкевича не було, та й на щоденникові записи – лише вряди-годи. Зате те, що вдалося врятувати від забуття, безумовно наповнене історіографічною цінністю і свідчить про колосальну енергію і мудрість Осипа Зінкевича як організатора громадської справи та відданість цій справі його команди.

 

Кажуть, що люди, яких ще за життя відспівали, мають жити довго. Осип Зінкевич – з таких. У свої 92 роки він ще дуже потрібний тут – бодай для того, аби написати спогади про ті роки, коли справи поглинали весь час, і зі щоденником довелося розпрощатися.

 

03.03.2017