або
МАГАТМА ҐАНДІ, НЕЛЬСОН МАНДЕЛА І ЛІВАК ІЗ САКСОФОНОМ
Сходи з почовганими стінами, на стелі – кіптяві плямки, в їх осерді – звуглені сірники. На майданчику між поверхами вазон.
Він перехопив мій погляд:
– Краса. Коли я виходив здому, його тут не було.
– Так просто: виставити за двері.
Він кивнув:
– Рослина нічого не скаже в свою оборону.
Він спробував підважити горщик.
Пересохла земля, на поверхні якої руді струпи від постійного підливання водою з крана.
Ми просувалися сходина за сходиною, раз у раз перепочиваючи.
– Рододендрон.
– А я й не здогадувалася, що він так називається.
– Такий ріс у вестибюлі книгозбірні, в якій я дещицю божевільних років позичав книжки. Можливо, він там і зараз стоїть.
– Я також знаю його.
– Теж звідти?
– Ні.
Ми з різних галактик.
– А звідки?
– Та так, з одного ресторану.
– В природі рододендрон цвіте раз на чверть сторіччя. В домашніх умовах – практично ніколи.
– Чому?
– Тужить за батьківщиною.
– Може, його тому й виставили, щоб не заразив тугою?
– Можливо.
– А де його батьківщина?
– Далеко-далеко на Півдні. Там, де пірати ховають скарби.
Брунатно-червоні, мов полежана вишня, двері. Номер, клямка, під нею замок.
– За багато часу ти перша гостя, не враховуючи зчитувачок лічильників, занудних тітоньок, за винятком однієї, з якою ми знайшли спільну тему. Прийшла по показники, а закінчилося Шаламовим.
– Це так зветься стрибання в ліжко?
Він засміявся:
– Шаламов описував пережите, а вона завідувала бібліотекою. Потрясні тексти, короткий період суспільного прозрівання, що захлеснувся в новому приступі перебріхування, адже годівниця нікуди не поділася. Шаламов лише заважав.
– Але ж нічого не змінилося.
– Саме тому. Ті, які засадили його, поцупили в нього оповідь, привласнили її, почали розповідати від себе, наче то вони постраждали, звівши врешті Шаламових, Антоненків-Давидовичів – усіх, хто мав що сказати, до десерту на номенклатурному бенкеті. Нам завжди бракувало інтелектуалів. Жменька дисидентів, з якими система загравала, доки второпала, що їй нічого не загрожує. На той час третина тієї жменьки вже померла, третина скурвилася, решті заткнули пельку. Ні, сьогодні тебе не вбиватимуть і не запроторюватимуть на Колиму. Ти можеш базікати, скільки тобі заманеться, тільки от ніхто не почує тебе. Знаєш, як це робиться? Доволі просто. Прагнулось зовсім мало – правди.
– Ти отримав її?
– Так.
– І що вона тобі дала?
– Знаєш, як висловився Мандела? «Я навчився ненавидіти систему і любити моїх ворогів».
– Він що, святий, цей твій Мандела?
– Святі не беруться до зброї.
– Він убивав?
– Він чекав поступок з боку сильнішого, даючи втямки, що за зброю людина береться в безвиході. Мандела народився, коли почалася Перша світова, двадцять сім років провів за ґратами, де, зрозуміло, не увесь час вирощував помідори. Якби не зброя в руках чорних хлопців, нічого, швидше за все, не вийшло би. Разом із тим, якби не преображення, якого він зазнав на даху в’язниці, Африка захлиналася б кров’ю. Його обрали першим темношкірим президентом його країни. Тієї миті, коли ставав ним, він збагнув, що представлятиме тих, котрі жили на тій землі споконвіку, і тих, для кого вона стала в різні часи домівкою. Чи можливий у нас Мандела? Я часто запитую себе про це. Щойно народжена країна з потенціалом, про який можна мріяти, – нікчемний задвірок найбагатшого континенту. Мораль – для слабких. Якщо не набив кишень, ти звичайнісінький слабак, вартий зневаги, ізоляції і забуття. Прокажений, якого оминатимуть, обпльовуватимуть, а коли священик нагадає про співчуття, пожбурять огризок. Магатма Ґанді? Тільки не в нас. Нельсон Мандела? Десь там, на протилежному кінці планети.
Мене привабила в ньому інакшість, саме це. Коли ми познайомилися, він перебував на початку свого справжнього шляху, ще до пуття не здогадуючись. Ми – він і я.
– Ось так я живу і не уявляю себе деінде. Звідси мене не викурить навіть війна, – він на секунду задумався, його чолом прокотилася хвилька, розбившись об рубець над правою бровою. – Тут мій дім.
Помешкання, яких тисячі, лише без звичного фальшу; нічого, що волало би: це – брехня. Людина схильна оточувати себе примарами у вигляді симпатичних абищиць. Розбита порцелянова фігурка – страшніша трагедія, ніж сторонній біль.
Коли я розціпеніла, мені здалося, що спливло невідомо скільки часу. Він повернувся, тримаючи пів хлібини і плитку чорного шоколаду. Я обережно опустилася на стілець, наче він міг піді мною зламатися.
Порізані скибки пахнули житом і коріандром. Він зачерпував суп, розподіляючи двома порціями.
– Тут неподалік тролейбусне управління, в підвалі якого їдальня. Це звідти. Я – мінімаліст. В куховаренні мене приваблювала можливість поекспериментувати. Це було дуже давно.
Потім ми перейшли до вітальні. Необорна втома розморювала мене, проте мені не хотілося залишатись самій. Наче вловивши це, він узяв із полиці книжку й опустився в крісло, що виглядало з ніші між шафою і вікном.
– Кортасар. Коли я ходив до школи, я нічого про нього не знав. А він тоді якраз творив ці та інші свої штучки. Лівак із саксофоном.
– Він був шульгою?
– В політичних поглядах.
Коли я розплющила очі, в кімнаті нікого не було. Він сидів на кухні з тією самою розкритою книжкою, сперши її ребром об стіл. Незважаючи на відчинене вікно, всередині панувала в’язка, як маґазинний джем, задуха. В будинку напроти гасли останні світла.
Відкуйовдилися зелені килими вздовж тротуарів; пронеслися, кваплячись у невість, останні грози – одна, дві, три, кличучи за собою літо. П’ятого вересня випав перший осінній дощ, змивши разом із порохами спеку, наче її й не було.
В покинутій церкві швидко темніло, скісне проміння сонця скупо пробивалось крізь хмари, ледь торкаючись зафарбованих вікон. Ставши на скриню, він узяв з нішки продовгуватий газетний згорток, дістав звідти свічку і запалив.
Крихта по крихті він відтворював історію храму, знаходячи скупі відомості в архівах і працях істориків, тут і там, принагідні згадки, тоді як більшість написаного обходила її мовчанням, наче на ній лежало табу або прокляття. Впадала в око простота, мовби зумисна непоказність, в якій будувалася, і зараз, коли нікому не потрібна. Порожнеча, що вгніздилася всередині все ще міцних мурів, містила в собі щось тихе та урочисте.
– Протестантська кірха. Громада євангелістів, як їх називали, була далеко не найнечисленнішою, зате найкраще зорґанізованою. Вони відкрили власну школу, згодом заклали сиротинець. Передусім для своїх, брали, однак, також чужих, – він назвав прізвище відомого композитора. – Не конче читати його біографію, досить послухати музику, щоб зрозуміти, де він навчався. Вона ближча до Баха, ніж до мелосу, з якого черпали всі наші світочі. Он на тому виступі свого часу стояв орган. Коли я заплющую очі, я чую його божественну гру.
Приміщення зберігають звуки й мелодії, шерехи і слова, те, що промовлено під склепінням, і те, котре тільки помислено, надії і розпач, потяг до чогось, що дало змогу випростатися, стати людством, яке постійно падатиме і підводитиметься, кожного наступного разу оговтуючись після ще гіршої катастрофи, ніж попередня.
Вогонь рівним полум’ям линув угору, повторюючи структуру будівлі, мовби її крихітне гаряче серце; воно освітлювало нас – його і мене, зблискуючи і зближуючи наші погляди.
Коли ми вийшли надвір, падав сніг, густий і лапатий, чути було, як він, осідаючи, шелестить, наче спогад про літо, про стрімкі грози, про краплі, що випаровувалися швидше, ніж досягали землі, про перший осінній дощ по ще зеленому листю.
02.03.2017