«Дикий театр» – справді дикий?

Не менш відверто, ніж самі вистави, про гастролі Київського незалежного театру у Львові

Гастролі створеного менше року тому столичного театру з провокаційним іменем і відповідними ж назвами вистав зацікавили у нас як непрофесіоналів (звичайну львівську публіку), так і тих, чия діяльність безпосередньо пов’язана з театром. І, хоч у Львові вони пройшли більше двох місяців тому, про них варто поговорити, бо проект «Дикий театр» називають одним із найпомітніших явищ театрального життя у Києві. А, як наголошують творці та учасники цього проекту, в Україні до їх рівня відвертості можуть бути готові не всі.

Гастролі відбулись в рамках проекту «Фестиваль театрів», який влаштовує Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки. «Дикий театр» протягом трьох днів (11-13 листопада) показав три вистави:

«Viй 2.0» Наталі Ворожбит за мотивами однойменної повісті Гоголя,
«Попи, Мєнти, Бабло, Баби» Віктора Понізова за мотивами п’єси Джона Вебстера «Герцогиня Мальфі» (режисер-постановник обох – Максим Голенко),
«Бути знизу» Юлії Тупікіної – феміністичну виставу-маніфест (режисер – Юлія Мороз).

Запрошення саме такого колективу і саме з таким матеріалом для нового художнього керівника театру і головного організатора проекту Павла Ар’є було важливою складовою «Фестивалю театрів» (для того, щоби доправити Дикий театр до Львова, навіть збирали гроші на спільнокошті). Мета – «підірвати Львів» яскравістю та неординарністю такого соціального театру, влаштувати глядачам «шокову терапію» засобами сценічної «жорстокості».

«Цей театр запрошує бути злими до себе і завищувати до себе вимоги», – так описує концепцію Дикого театру особисто Павло Ар’є.

«Рани душі не повинні загоюватись, їх потрібно роздирати, щоби сприймати щось нове», – стверджує одна з актрис театру Катерина Вишнева.

Творці Дикого театру вважають, що актуальний театр – поза зоною комфорту, яку вони, на їхню думку, і руйнують своїми виставами. Як же виглядала на практиці заявлена «дикість»?

Viй 2.0

«Цій виставі навстоячки аплодували 30 директорів європейських театрів на Kiev Theatre Showcase, гаряче зустрічали на Гогольфесті та Festival divadiel strednej Európy у Словаччині, вистава перемогла у трьох номінаціях Міжнародного фестивалю “Мельпомена Таврії”», – написано в анотації на сайті Дикого театру.

«Вистава, що стала вже легендарною» – кажуть про неї у Києві (щоправда, кажуть так в основному самі учасники Дикого театру). Спробуємо розглянути цю легенду в реалі. Автор п’єси Наталя Ворожбит, взявши за основу відомий твір Гоголя, створила свій оригінальний витвір. Натяк на сюжет Миколи Васильовича проглядався доволі зрозуміло, але, через значні зміни акцентів, подій та персонажів, фактично маємо новий твір. У виставі ви не знайдете гоголівської містики, вам не вдасться пройнятись колоритом народної культури, проте, як вказують організатори – це і не було їхньою метою.

Перша і, можливо, єдина провокація цієї вистави відбулась ще перед показом, у вестибюлі: гостям пропонували скуштувати домашнього самогону і канапок із салом. На що була спрямована така промо-акція – ми можемо лише здогадуватись. Чи це свідчення та декларація гостинності організаторів, які радо частують своїх глядачів? Чи, можливо, глядача готували до сприйняття проблеми надмірного пияцтва в українському селі і його наслідків, якої торкається вистава? Варіант змусити глядача перейняти на себе образ котрогось з героїв та відчути провину за те, що піддались сорокаградусній спокусі? Або автори просто хотіли виявити жадібних до халяви відвідувачів? Не варто, однак, відкидати і ту версію, що це прийом замаскувати надто непереконливу гру акторів, бо тверезим на це дивитися складно. (На жаль, у наступні дні перед виставами такого частування вже не було).

Сюжет можна коротко назвати «пригодами французів в українському селі», двійко яких приїжджає в богом забуте село на Полтавщині і потрапляє якраз на весілля. Стара баба, яка спочатку прислуговує хлопцям, з кожною годиною пиятики молодшає (ха-ха) і врешті, в якості молодиці, зваблює одного з хлопців. Коли він прокидається на ранок весь у крові, думає, що вбив дівчину. Звичайно, її останнє бажання, щоби саме француз (що не знає ані української мови, ані звичаїв) відспівав її три ночі в церкві. Все інше, що звучить в п’єсі – це своєрідний хаос вірувань, забобонів, звичаїв, брехні, міфів та алюзій (згадується навіть ім’я Ролана Барта). Якщо коротко – міф виправдовує тих, хто ним користається, бо за своєю природою стверджує існуючий порядок речей як єдино можливий. Саме погляд іноземця на українські реалії мав би викрити усю безодню міфологічного життя-ілюзії наших співвітчизників.

Але жоден з образів вистави з претензією на «простонародність» не вдалось хоч приблизно з’асоціювати з собою – не зачіпали і не змушували співчувати героям ні обставини, у яких вони перебували, ні гра акторів. Хоча творці запевняють, що зробили виставу, яка має «торкнутись кожного», – тільки ж як це може знайти відлуння у кожному з нас, якщо ми бачимо на сцені не реальних сучасних людей-індивідуальностей, а лише заїжджену і спрощену до кліше поведінку загальновідомих персонажів: спотворені маски, що зустрічаються тільки у застарілих анекдотах?

Єдине, що справило позитивне враження – робота сценографа (Федір Александрович, найбільш відомий широкому глядачеві як протагоніст та автор ідеї документального фільму «Російський дятел»). Багатофункціональна і смислово наповнена металева конструкція сцени у формі хреста, яку закривали квадратні щити-люки, забезпечувала оригінальний вихід акторів на сцену, імітувала пивницю, душ і була складом реквізиту. Така організація простору дозволяла глядачу повноцінно сприймати виставу, де б він не сидів. Проте, коли наприкінці вистави актори знімають усі щити, і каркас залишається оголеним, позбавленим інтриги та змісту, оприлюднюється не надто змістовний робочий чорновий безлад, що ховався під сценою.

Попи, Мєнти, Бабло, Баби

Постановка «Попи, Мєнти, Бабло, Баби» заявлена як вистава-треш – радикальна і провокуюча. Матеріалом для висвітлення людської меркантильності, жорстокості та егоїстичності, зав’язаних на сімейній боротьбі за спадок, стала «кривава трагедія» сучасника Шекспіра – Джона Вебстера.

В центрі історії – вдова олігарха, яку всі довкола, навіть рідний брат-владика, хочуть обікрасти та використати заради збагачення. Вона бачить свою мету і спасіння в народжені сина, усі інші – в її смерті. В центрі сцени (сценограф – той же Александрович) встановлено басейн з невеликою кількістю води – символічне болітце, куди падають, стрибають і де борсаються практично усі персонажі. Басейн мав би бути символом очищення, тим, що освіжає, але стає місцем вбивства, очорнення, поневолення. Основна дія відбувається на доріжці по периметру басейну: вона слугує то дорогою, то сценою, то церквою, в той час як центрове болітце затягує усіх до себе. Це озерце таке ж мілке, як і плотські бажання та боротьба за багатство персонажів. Бо на силу знаходиться інша сила, на розумного – інший такий. Завжди знайдеться непомітний Слуга всіх, який в кінці виявиться злим генієм, зрадить господарів, піде до своєї мети по трупах (у виставі – в буквальному розумінні).

Осучаснення (читай як утворене від сполучення слів «сучасний» і «сучий») середньовічного тексту виявилось також у вживанні «жирної» лайки (на яку автоматично вибуховим сміхом реагувала зала), використанні стереотипних образів, добре відомих сучасному глядачу, і зосередження уваги на проблемах нашого суспільства: продажність жінок і особистості як такої, незалежно від статі, корупція чиновників, використання церковної влади з метою персонального збагачення. Проте використаний тут загальний шаблон мєнта або повії – неглибокий, і не сприймається як виклик чи різке, кинуте в очі глядачам, звинувачення. Всі прекрасно знають про ці вади людської природи, бо вони – вічні, і людство тягає їх за собою як баласт від народження. Вони глибші, ніж хабарництво та «кумівство» на державних посадах (відсилка у виставі до періоду ‘90-х в Україні під час розпаду СРСР), вони – у самій психології людини. Тому гіперболізовані образи-стереотипи сприймаються як брудне бурлескне шоу, від якого хочеться або зітхати від недолугості, або, не заморочуючись, реготати над шаржовістю.

Використання таких образів, напевно, за задумом творців мало б працювати десь таким чином: людина, яка бачить на сцені загострений образ, близький до свого повсякденного життя, ніби автоматично стає учасником шокової терапії, і це здатне зачепити її совість, спонукати думати про те, як ці проблеми вирішити, як змінити стан речей і себе самого і бла-бла-бла. Але на ділі ми бачимо лише, як більшість людей рефлективно (і навіть радісно) починають реготати вже просто від того, що матірщина прозвучала зі сцени. Навряд чи когось це спонукає сприймати причину сміху як свій власний недолік. Стереотипізовані образи та поведінка стають лише приводом «поржати від душі», так само, як і покликані «провокувати» незрозуміло кого і до чого сцени з відрізанням ґумового фалоса або блювання у басейн. Такі «огидні» сцени не виглядали власне огидними або жорстокими, бо не були серйозними. Вони тільки знов розсмішили глядача своєю недолугістю і показною відвертістю, але аж ніяк не налякали і не шокували. Якби хтось хотів досягти ефекту шоку, то статевий орган мав би бути або насправді відрізаним, або ж для цього треба було використати певний візуально-психологічний прийом, який створив би тиск на людську уяву та психіку.

Твердження про те, що глядачі ще такого не бачили і наша сцена не звикла до таких сміливих вибриків у театрі, м’яко кажучи, не підтвердилось. Ми особисто не бачили людей, які б з обуренням виходили з вистави через те, що це «занадто» для мистецтва. Нам, як і багатьом опитаним знайомим, це виглядало «дитячим садком», який лише претендує на шок/провокацію/секс/скандал, а фактично є звичайним пласким кривлянням реальності. По суті, треш як жанр цього і прагне досягнути – спародіювати реальність, він є навмисне вульгарним і пародійним. Але вистава не справляє враження тієї «шокової терапії», на яку претендує цей «дикий» театр. Вистава викликає відчуття недолугості і занудства, і ти думаєш про себе: «Ну так, та-ак, все це погано. Ну і шо?». Ба більше, навіть знайшлося таки кілька людей, які встали посеред вистави і вийшли зі словами: «Це провал, хлопці. Погано граєте», – але не було в цих словах ні обурення, ні шоку, а лише розчарування та іронія від того, що їх не пройняло, не зацікавило і не переконало побачене. І, якби нам не вистачило стриманості або бажання зрозуміти повноцінно, що ж до нас хочуть (справді хочуть?) донести цим дійством, ми, зізнаємось, теж пішли б посеред вистави.

Бути знизу

Наступного дня ми побачили виставу «Бути знизу» від молодого режисера Юлії Мороз, студентки КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого. Варто зауважити, що на прес-конференції перед початком тридобового марафону Дикого театру у Львові режисерка наполягала, що на її виставу можна приходити з дітьми. І що особливо корисно було б забезпечити присутність чоловіків, для яких ця вистава може стати приводом задуматись над своєю поведінкою і не допускати схожих речей у власному житті. Вона також розповіла, що одна із глядачок навіть лишила вдячний і захоплений відгук, бо дійсно побачила себе у слабкодухій героїні серед трьох образів вистави: жінка-богиня, жінка-рабиня та жінка із «залізними яйцями». Проте кожен з образів був настільки гіперболізований, що мені особисто важко уявити, наскільки потрібно бути до абсурдної глибини ліриком, аби сприйняти їх серйозно. До того ж, награний драматизм актрис настільки віддаляє нас від реальності, що вірити їм дуже важко. Проте ця вистава має бодай ідею і вже цим відрізняється від попередньої.

Сцена – умовний кабінет Шлюбного агентства. На підлозі – купа манекенів, що використовуються для ілюстрації, своєрідного тренінгу взаємодії жінки з чоловіком, з іншими жінками, із собою. На задник проектуються різні піктограми в стилі «системна помилка віндовс», щоб акцентувати під час розмов увагу глядачів: увага! це твердження – сексизм! Мабуть, це було зроблено з розрахунком на сучасного глядача-комп’ютерного користувача, але цей прийом часто відволікав від розмов героїнь, немовби перевірка, чи ми правильно зрозуміли і не пропустили крамоли. Такий метод знімає з глядача завдання самостійно думати, про що говорять, натомість змушує сприймати все «як треба» на думку творців вистави. Якщо б забрати цей плакатний відеоряд, то вистава здобула б прицільнішу увагу до теми розмов, акторської гри та існування.

Кожен із образів героїнь окреслює певну лінію жіночої поведінки у стосунках із чоловіками: жінка-рабиня принижується перед чоловіком і сама дозволяє йому буквально пити з неї кров; жінка-богиня теж сама віддає чоловікові першість у стосунках, проте бачить у цьому призначення жінки – бути окрасою чоловіка. Обидві в такому випадку стають свідомими жертвами чоловічого самоствердження, якому жінки мають протистояти – так вважає жінка із «залізними яйцями». І кожен з образів настільки завзято гне свою лінію, що можна було б подумати, що і тут все безнадійно втрачено за одновимірними, позбавленими розвитку образами. Проте закінчується вистава все ж таки монологом про утвердження чистого кохання, яке не потребує самоствердження за чужий рахунок. Таким чином, категорична феміністична позиція втрачає силу перед адекватними стосунками, в яких визначними стають самоповага і розуміння потреб та індивідуальності свого партнера. І хоча останній монолог, по суті, був єдиними тверезо сказаними словами, їх «задавила» та зіпсувала перебільшена інтонація, з якою вони були сказані.

Попри задекларовану відсутність вікових обмежень для глядачів вистави, зі сцени звучала нецензурна лексика. Можливо, таким чином авторка постановки намагається виховати нове покоління глядача, яке буде нормально сприймати в театрі подібні сміливі творіння? Але ж чим тоді вони збираються шокувати його у майбутньому? Сподіваюсь, не заламуванням рук акторів і фальшивими інтонаціями, якими була щедро наповнена вистава.

Кілька думок з приводу

Творці сучасного українського театру, як видається, кидаються із одних крайнощів у інші. Або декларують свою незалежність від глядача і, ставлячи на перше місце мистецьке самоствердження, видають тяжко заплутану філософську абстракцію, у якій глядачам навряд чи приступно виловити хоч якусь ідею-посил. І за всією нарочитою концептуальністю там не проглядається жодна концепція (як іронічно казав Лесь Курбас «Глибоко, аж дна не видно»). Або ж навпаки – прагнуть «говорити про актуальне, ще «аж гаряче», про «те, що на вулиці», «з новин на сцену». І тоді: а) або наповнюють вистави вуличним побутовим брудом, який втілюється у пласкі стереотипні образи, викликаючи тільки дурнуватий сміх від буквальності; б) або в намаганні піднятись до осмислення летючої сучасної миті, вийти на певну ідею – впадають у звичні фальшиві драматизовані почуття, які зовсім не пасують матеріалу і наміру зловити сучасність без ретуші.

Це, звісно, висновки з окремих театральних переглядів, але, на жаль, щось надихаюче або дійсно шокуюче, психологічно впливове та вражаюче бачити доводиться дуже рідко. Це зовсім не означає, що на сцені має відбуватись справжнє вбивство або насильницький акт для того, аби провести глибинну терапію людських душ (в певний період у давньоримських театрах людей таки насправді били і вбивали – але і це «приїдалось», не шокувало публіку, не викликало співчуття, а справляло ефект не більший ніж «кортить смертельне» для ласих на видовище роззяв; спричиняло не розвиток, а деградацію). Цим і так щодня займаються самі люди, наповнюючи свою реальність війнами, терактами, злочинами та іншими витратами енергії життя. Театр же користується умовністю, віддзеркалює життя на сцені – перетворюючи його. Тут життєві ситуації та образи виглядають і працюють зовсім інакше. Тому пласка пародія на них так само не сприймається, як і буквальне перенесення реальності. Та і навряд чи вони в змозі змінити людину на краще. Театральне мистецтво має бути чимось більш витонченим, аби передати, наприклад, потворні моменти життя не менш емоційно вражаюче, ніж це відбувається в реальному житті. Для цього існує широка образність та алегоричність. Вульгарність та підставна жорстокість тепер сприймається на сцені не серйозніше і вражають не більше, ніж награні інтонації та емоційне заламування рук. Ці засоби, на нашу думку, давно вже не працюють, і треба докопуватись до глибин людської свідомості ненав’язливими та більш точними і чутливими психологічними прийомами. А іноді, замість того, щоб шокувати людину, варто спробувати надихнути її, показати, на що вона здатна з позитивного боку всього її життєвого потенціалу.