Преображення

Ми прошкували парковою алеєю між дерев з посіченою написами і знаками корою, їхні крони спліталися високо вгорі в зелене склепіння. Між стовбурами то тут, то там стирчали порохняві, наче зіпсуті зуби, пні.

– Ти теж робив це?

– Доволі давно.

– Це роблять усі хлопці.

– Так, з цього можна вивести теорію.

– Хочеш, вгадаю, що з того твоє?

– Не вгадаєш.

– Ти не писав?

– Не в корі дерев.

– А де?

– В школі.

– Звичні капості?

– Приблизно.

– Що саме?

– «Я люблю тебе». Не надто ориґінально, еге ж?

– У любовних зізнаннях мало ориґінального.

– Якщо ти не закоханий.

– Кохання – засліплення.

– А я сказав би – пригода, далеко не найгірша з тих, що можуть спіткати людину.

– Доки одного дня тобі відкривається обман.

– А дружба? А спогад? Без цього всього людина порожня, як храм без вірян. Без спогадів і фантазій. Живеш, доки надієшся. Можна не здійснити жодної. Але не мати мрій?

– І вона прочитала?

– Ні.

– Чому?

– Ніколи не сиділа за тією партою.

– Співчуваю.

– Не пощастило.

– Чому ти не написав на іншій?

– Написав би, якби пробрався до класу, коли нікого не було, як у «Нічній школі» Кортасара.

– Ти міг запросити її в кіно, врешті – освідчитися.

– До цього я був ще менше готовим.

– Ти втратив її?

– В останній момент мене раптом прорвало.

– Ти багато разів закохувався?

– Раз. Напевно.

– Як це?

– Гаразд, півтора.

– Не розумію.

– Я й сам цього до кінця не збагнув.

– Ти кохав ще когось?

– І так, і ні.

– Ви зустрічалися?

– Ні.

– Що ж у такому разі між вами було?

– Ніч.

– І все?

– Все.

– А перед тим ви були знайомі?

– Авжеж, дуже довго, відколи я себе пам'ятаю. Відтоді чимало всього змінилося.

– Відтоді...

– Коли музика означала для мене дуже багато. Книжки, музика, потім знову книжки. Ми мешкали двері в двері. Ірина була на п'ять років старшою, її батько помер, коли їй не виповнилося тринадцяти. Він лежав у труні, восковий, зі складеними руками. І хоча він був не першим мерцем, якого мені довелося побачити, ще довго по тому, як його поховали, я боявся залишатися сам, жадаючи якнайшвидше заснути й проспати, не прокидаючись, до світанку. Вона жила з матір'ю, а я за стіною зі своєю матір'ю, і якби не різниця у віці, можливо, між нами зав'язався б роман. Вона сприймала мене за малюка, мені ж вона здавалась дорослою. «Малий, ти трохи невчасно. У мене сесія». Я стишував музику. А потім вона запитала, чи я не позичив би їй касет для «невеличкої вечірки», тих касет я не мав, я запропонував їй інші, здається, я їй подарував їх, музика вже не проймала мене, як передше; вона кохалася під них зі своїм німцем, а невдовзі майнула з ним геть – від себе, від мертвого батька, від розбитого невідомо-ким кухонного вікна, із зачарованого кола, де посіла би місце своєї матері, одного дня так само прокинувшись біля мертвого тіла, можливо, в тому самому ліжку. Я одягнув вітрівку і якомога тихіше вийшов з дому. Зрідка вона надсилала листівки, звертаючись на ім'я і прощаючись незмінним «Тримайся, малюче», тоді як мені стукнуло вісімнадцять, а одного разу напередодні Різдва з містечка під Дрезденом надійшла бандеролька з диском мого колись улюбленого гурту. Я вклав його, і коли забриніли вступні акорди, оте незрівнянне соло, за яке я ладний був віддати душу, я мало не збожеволів – шмат життя, вміщений на звуковій доріжці. Ми бачилися ще двічі – коли вона приїхала ховати свою матір і... того другого разу, як продала помешкання, а потяг, на який придбала квитки, відбував наступного дня опівдні. Вона переступила поріг, за тонкою стіною – минуле, що належало наче не їй, а комусь іншому, ненароком до неї подібному. Ми танцювали, скільки крутився диск; музика стихла, а ми продовжували кружляти, мовчки й бездумно. Потім... Потім вона сиділа край ліжка, а я лежав і дивився на смужку місячного сяєва на її спині. «Чому так, малий?» Що я міг відповісти? Я давно розміняв тридцятку, мав сім'ю, а жив сам, десь у Німеччині на неї чекав її чоловік. «Хто поверне все це назад?» Ніхто. Ми обоє це знали. Я провів її на вокзал. Додому я прийшов пізно ввечері. На столі на мене чекала пляшка червоного вина і кілька недопитих крапель на дні.

Типова забудова початку шістдесятих, низькі п'ятиповерхівки з пласкими дахами, без ліфтів, між ними вклинилося кілька нових висоток. З вивішеної під вікном першого поверху білизни скрапувала вода і ширився запах прального порошку. З чийогось балкону озвався собака, спершу загавкав, а тоді жалісливо завив.

– Моя бабця була на сім років старшою від дідуся. Вона – висока й огрядна, він – низький і худий; в ательє дідусь ставав на дерев'яну основу, призначену для дітей, завдяки цьому трюкові на світлинах він на одному рівні з бабцею. В день їхнього одруження він подарував їй перламутрове намисто, виміняне в острів'ян. Капітан, з яким він виходив в океани, знав Джозефа Конрада. Я захоплювався Конрадом, а ще більше мене бентежив зв'язок із великою літературою; коли я думав, що дотичний до неї, шкірою пробігав трем, наче струм. «Лорд Джим» – відповідь на запитання, яке безуспішно ставив собі Родіон Раскольніков; Раскольнікова стискали понурі мури, тоді як перед Джимом простирався неозорий океан. Раскольніков закінчує каторгою і преображенням, Конрад, одначе, переконливіший. Типова російська розв'язка...

– Преображення?

Він засміявся:

– Каторга.