Михайло Островерха

З біло-синявих просторах лиховісними дзвінками видзвонював мороз. Білими горбами Поділля і безмежними степами проходили курені й полки української армії, наче розбитки, як привиди, кістяки, як замріяні в тифозній гарячці мандрівники.

 

Грудень 1919 і січень 1920 — вже не було ні села, ні міста, ні школи, ні лікарні, ні селянської хати, ні шопи — у Києві, у Винниці, Бердичеві, Козятині, Хажині, Махнівці, Глібані, Браїлові, Умані, Ходоркові, Житомирі, Корчинні, Котельні, Кодні й у безлічі інших селах і містах — щоб не лежали в них вояки української армії недужі на сипний тиф.

 

І в гарячці плакали, сміялись, бeзпpитoмнo рвучи душу на шматки.

 

У с. Вовчинець, біля Бердичева, козак сам собі шукав притулку, щоб умерти в хаті: тай, перевісившись через тин, упав поруч кріса при дорозі й у снігу замерз.

 

Скрипіли вози в снігу, а на них, мов мерва, один попліч другого, старшина і козак, один на одному лежали, то сиділи з похиленими головами, з очима, що сухо-шклянно блистіли, понуреними в землю, з устами спаленими на сіросинявий колір. І їхали ті валки сумно, спроквола, без надії. А довкола — біла і холодна тиша, що непривітною синявою тремтіла.

 

— Гей! а доки ж це так їхатимемо? — застогнав, не отвираючи очей, хорунжий Осип Шпикевич.

 

Його голос мов із землі вийшов і швидко застряг у холодній тиші ночі.

 

— Як би.. якесь село!... — ще глухіше обізвався четар Ґ. Малецький, а останні два слова наче на його спалених устах згоріли.

 

— Стій!

 

Зупинилась валка, що їхала зі Шпикова в Тульчин, бо Шпиків повний був тифозників, — серед широкого поля зупинилась. Повз валку пронісся на коні сотн. Василь Костюк. Деякі голови насилу попідносились: нічого не видко! лише зимна темрява, що ще зимнішою ставала від мигтіння зір.

 

— Товариші! Праворуч перед нами чути, як собаки брешуть: село недалеко! — залунав у темноті мягкий голос надії сот. В. Костюка.

 

— Їдемо далі!

 

Рушила валка. І за годину ми вже були в селянській хаті. Всі, насилу злізши з возів, хворий хворого підтримуючи, брили, понуреними в землю, з устами спаленими на сіро-синявий колір. І їхали ті валки сумно, спроквола, без надії. А довкола — біла і холодна тиша, що непривітною синявою тремтіла.

 

— Гей! а доки ж це так їхатимемо? — застогнав, не отвираючи очей, хорунжий Осип Шпикевич.

 

Його голос мов із землі вийшов і швидко застряг у холодній тиші ночі.

 

— Як би… якесь село!... — ще глухіше обізвався четар Ґ. Малецький, а останні два слова наче на його спалених устах згоріли.

 

— Стій!

 

Зупинилась валка, що їхала зі Шпикова в Тульчин, бо Шпиків повний був тифозників, — серед широкого поля зупинилась. Повз валку пронісся на коні сотн. Василь Костюк. Деякі голови насилу попідносились: нічого не видно! лише зимна темрява, що ще зимнішою ставала від мигтіння зір.

 

— Товариші! Праворуч перед нами чути, як собаки брешуть: село недалеко! — залунав у темноті мягкий голос надії сот. В. Костюка.

 

— Їдемо далі!

 

Рушила валка. І за годину ми вже були в селянській хаті. Всі, насилу злізши з возів, хворий хворого підтримуючи, припали до тепла: один на покуті, інший під лаву, ще інші посеред хати, плащі розстилаючи, прикладались головами до наплечників, що за подушку були. А господарі на печі: лиш очі їх блищать, понад бовдур, при горіючій скибці, що блимала замісць свічки.

 

— Господине! Чаю не зварили нам?

 

Злізла з печі, не чаю, a якісь зела заварила й напитись нам дала: скропила спалені уста:

 

— О, спасибі вам... немічно хтось шепнув. І в хаті все втихло. Тільки важко сопіла гарячка, тільки час до часу хтось у гарячці промимрив, замаячів.

 

А за вікном — щохвилинно стогнала глухо ніч. Чим ближче ранку, тим слабші зойки ночі.

 

— Чи не забули ви, панове, свого товариша на фірі, на дворі? — якось крадькома запитався господар із печі.

 

Хтось, у непомірному зусиллі хотів підвестись, піти глянути: чому так вітер завиває? — Та звалився на землю, мов зломаний дуб. А ніч стогнала — все слабше, все тихіше.

 

Ранком — хтось побудив нас: їдемо в дальшу дорогу. Хтось вийшов на двір, а вернувшись у хату, байдужим і від гарячки стомленим голосом, сказав:

 

— Там, на возі, один із наших товаришів умер у ночі. Лежав тихо, то ми й не запримітили його у ночі й у хату із собою не взяли...

 

Тиша. Ніхто не жалував за ним, бо й сам, може такої ж, смерти ждав.

 

Розсідаючись на возі в дальшу дорогу, хор. О. Шпикевич сердився:

 

— Та що це таке! До біса! Вже одного менше нас, а ще тісно!...

 

В Тульчині, у касарнях Суворова, що тифозним шпиталем були. На дворі мороз по степовому тисне. Кімнати неопалені. На одинадцять кімнат — один доглядає, таки козак, що тиф уже перейшов.

 

Там — хворий, що маячив у горячці, у сорочці пішов на двір, на мороз. Інший хворий, відчинивши вікно, поліз на ґзимс, упав на дорогу й убився. Якийсь хорунжий, буковинець, лежучи в тифі на одному боці, дістав такі глибокі залежні, що він, перебувши сипний тиф, помер на ґанґрену. Інший вояк, із Тернополя, перейшов важко сипний тиф і по крізі до памяти прийшов:

 

— Ноги печуть мене!

 

Дивляться — відморозив у кімнаті ноги.

 

Одного ранку, десь під Водохрещу, хтось у кімнату ввійшов і коротко та недбало бовтнув:

 

— Біля години першої у полудне сюди, в Тульчин, большевики входять!...

 

— Большевики?! Тут?! — в гарячці, наче з глибокої прірви, закричав чет. Ґенко Малецький. І весь тремтючи, непритомно, запалими очима, насилу втягаючи в себе повітря, він зривається на рівні ноги й мерщій одягається:

 

— Револьвер! Де мій револьвер? — кричав.

 

Всі тифозники в кімнаті створили очі. Ґенко видавався мені таким далеким, а так дивувало мене: чому й куди він спішиться?

 

— Ґенку! — тихо кажу. — Не все одно де вмерти тобі прийдеться?

 

— Ні! Большевиків я таки не хочу бачити! Прощавайте товариші! — глухим голосом гукнув і пішов, плентаючи ногами.

 

Їдучи на возі, в напрямі Браслава, помер серед поля, таки на тому ж возі, чи не за селом Гриненки.

 

І так падав наш брат у тифозній гарячці: як восени листя на шлях падає, осипається.

 

Аж прийшов лютий 1920 рік, і він злагіднів до нас. А в березні, курені, полки, бригади стали поволі доповнюватись: та ще не вояки це ходили, а тіні ногами волочили.

 

На весні ж 1920 року, тиф, узявши своїх сорок тисяч, покинув нас...

 

С. Дубрівка Русь, лютень 1941.

 

[Краківські вісті]

10.02.1942