З біло-синявих просторах лиховісними дзвінками видзвонював мороз. Білими горбами Поділля і безмежними степами проходили курені й полки української армії, наче розбитки, як привиди, кістяки, як замріяні в тифозній гарячці мандрівники.
Грудень 1919 і січень 1920 — вже не було ні села, ні міста, ні школи, ні лікарні, ні селянської хати, ні шопи — у Києві, у Винниці, Бердичеві, Козятині, Хажині, Махнівці, Глібані, Браїлові, Умані, Ходоркові, Житомирі, Корчинні, Котельні, Кодні й у безлічі інших селах і містах — щоб не лежали в них вояки української армії недужі на сипний тиф.
І в гарячці плакали, сміялись, бeзпpитoмнo рвучи душу на шматки.
У с. Вовчинець, біля Бердичева, козак сам собі шукав притулку, щоб умерти в хаті: тай, перевісившись через тин, упав поруч кріса при дорозі й у снігу замерз.
Скрипіли вози в снігу, а на них, мов мерва, один попліч другого, старшина і козак, один на одному лежали, то сиділи з похиленими головами, з очима, що сухо-шклянно блистіли, понуреними в землю, з устами спаленими на сіросинявий колір. І їхали ті валки сумно, спроквола, без надії. А довкола — біла і холодна тиша, що непривітною синявою тремтіла.
— Гей! а доки ж це так їхатимемо? — застогнав, не отвираючи очей, хорунжий Осип Шпикевич.
Його голос мов із землі вийшов і швидко застряг у холодній тиші ночі.
— Як би.. якесь село!... — ще глухіше обізвався четар Ґ. Малецький, а останні два слова наче на його спалених устах згоріли.
— Стій!
Зупинилась валка, що їхала зі Шпикова в Тульчин, бо Шпиків повний був тифозників, — серед широкого поля зупинилась. Повз валку пронісся на коні сотн. Василь Костюк. Деякі голови насилу попідносились: нічого не видко! лише зимна темрява, що ще зимнішою ставала від мигтіння зір.
— Товариші! Праворуч перед нами чути, як собаки брешуть: село недалеко! — залунав у темноті мягкий голос надії сот. В. Костюка.
— Їдемо далі!
Рушила валка. І за годину ми вже були в селянській хаті. Всі, насилу злізши з возів, хворий хворого підтримуючи, брили, понуреними в землю, з устами спаленими на сіро-синявий колір. І їхали ті валки сумно, спроквола, без надії. А довкола — біла і холодна тиша, що непривітною синявою тремтіла.
— Гей! а доки ж це так їхатимемо? — застогнав, не отвираючи очей, хорунжий Осип Шпикевич.
Його голос мов із землі вийшов і швидко застряг у холодній тиші ночі.
— Як би… якесь село!... — ще глухіше обізвався четар Ґ. Малецький, а останні два слова наче на його спалених устах згоріли.
— Стій!
Зупинилась валка, що їхала зі Шпикова в Тульчин, бо Шпиків повний був тифозників, — серед широкого поля зупинилась. Повз валку пронісся на коні сотн. Василь Костюк. Деякі голови насилу попідносились: нічого не видно! лише зимна темрява, що ще зимнішою ставала від мигтіння зір.
— Товариші! Праворуч перед нами чути, як собаки брешуть: село недалеко! — залунав у темноті мягкий голос надії сот. В. Костюка.
— Їдемо далі!
Рушила валка. І за годину ми вже були в селянській хаті. Всі, насилу злізши з возів, хворий хворого підтримуючи, припали до тепла: один на покуті, інший під лаву, ще інші посеред хати, плащі розстилаючи, прикладались головами до наплечників, що за подушку були. А господарі на печі: лиш очі їх блищать, понад бовдур, при горіючій скибці, що блимала замісць свічки.
— Господине! Чаю не зварили нам?
Злізла з печі, не чаю, a якісь зела заварила й напитись нам дала: скропила спалені уста:
— О, спасибі вам... немічно хтось шепнув. І в хаті все втихло. Тільки важко сопіла гарячка, тільки час до часу хтось у гарячці промимрив, замаячів.
А за вікном — щохвилинно стогнала глухо ніч. Чим ближче ранку, тим слабші зойки ночі.
— Чи не забули ви, панове, свого товариша на фірі, на дворі? — якось крадькома запитався господар із печі.
Хтось, у непомірному зусиллі хотів підвестись, піти глянути: чому так вітер завиває? — Та звалився на землю, мов зломаний дуб. А ніч стогнала — все слабше, все тихіше.
Ранком — хтось побудив нас: їдемо в дальшу дорогу. Хтось вийшов на двір, а вернувшись у хату, байдужим і від гарячки стомленим голосом, сказав:
— Там, на возі, один із наших товаришів умер у ночі. Лежав тихо, то ми й не запримітили його у ночі й у хату із собою не взяли...
Тиша. Ніхто не жалував за ним, бо й сам, може такої ж, смерти ждав.
Розсідаючись на возі в дальшу дорогу, хор. О. Шпикевич сердився:
— Та що це таке! До біса! Вже одного менше нас, а ще тісно!...
В Тульчині, у касарнях Суворова, що тифозним шпиталем були. На дворі мороз по степовому тисне. Кімнати неопалені. На одинадцять кімнат — один доглядає, таки козак, що тиф уже перейшов.
Там — хворий, що маячив у горячці, у сорочці пішов на двір, на мороз. Інший хворий, відчинивши вікно, поліз на ґзимс, упав на дорогу й убився. Якийсь хорунжий, буковинець, лежучи в тифі на одному боці, дістав такі глибокі залежні, що він, перебувши сипний тиф, помер на ґанґрену. Інший вояк, із Тернополя, перейшов важко сипний тиф і по крізі до памяти прийшов:
— Ноги печуть мене!
Дивляться — відморозив у кімнаті ноги.
Одного ранку, десь під Водохрещу, хтось у кімнату ввійшов і коротко та недбало бовтнув:
— Біля години першої у полудне сюди, в Тульчин, большевики входять!...
— Большевики?! Тут?! — в гарячці, наче з глибокої прірви, закричав чет. Ґенко Малецький. І весь тремтючи, непритомно, запалими очима, насилу втягаючи в себе повітря, він зривається на рівні ноги й мерщій одягається:
— Револьвер! Де мій револьвер? — кричав.
Всі тифозники в кімнаті створили очі. Ґенко видавався мені таким далеким, а так дивувало мене: чому й куди він спішиться?
— Ґенку! — тихо кажу. — Не все одно де вмерти тобі прийдеться?
— Ні! Большевиків я таки не хочу бачити! Прощавайте товариші! — глухим голосом гукнув і пішов, плентаючи ногами.
Їдучи на возі, в напрямі Браслава, помер серед поля, таки на тому ж возі, чи не за селом Гриненки.
І так падав наш брат у тифозній гарячці: як восени листя на шлях падає, осипається.
Аж прийшов лютий 1920 рік, і він злагіднів до нас. А в березні, курені, полки, бригади стали поволі доповнюватись: та ще не вояки це ходили, а тіні ногами волочили.
На весні ж 1920 року, тиф, узявши своїх сорок тисяч, покинув нас...
С. Дубрівка Русь, лютень 1941.
[Краківські вісті]
10.02.1942