Було це під наше Різдво 1917 року. Я повнив як однорічний доброволець-цугсфірер функції помічника лікаря в Фестунгсшпіталь ч. 3 в К., (титул доктора прав не був у війську жодною під тим оглядом перепоною), а всякі мої спроби дістати на наші свята відпустку до Львова не увінчалися жодним успіхом тим більше, що прийшов власне більший транспорт недужих з італійського фронту і було для нас, санітарного персоналу, багато роботи. Недужі представляли справжню австрійську мозаїку. Були між ними німці, чехи, поляки, словаки, словінці та навіть італійці з найрізнородніших маршових формацій б. австро-угорської армії. Я, очевидно, шукав за українцями, і дійсно знайшов їх двох: одного з 41 черновецького полку піхоти (т. зв. канарків), а другого з 24 коломийського полку піхоти (т. зв. мамалиги). І те було у них для мене цікаве, що перший з них походив з буковинських, а другий із галицьких Ростоків. І одного і другого засипала земля, оба втратили майже цілковито мову та для того дісталися на нервний відділ. Я постарався про те, щоб уміщено їх в окремій маленькій кімнатці при аптеці і їхні ліжка відділювала від себе тільки мала просторінь, гейби там у них в горах Черемош. Мої ґазди почувалися ненайгірше, бо я при помочі одної симпатичної сестри вмів видобути для них нераз подвійну порцію "першої дієти", трактував їх "дамськими", яких доволі привіз з етапу і які зрештою служили мені як гріш до осягнення різних апровізаційних благодатій, а що найважніше, цей пан "апнєріка бували колись в одних і других Ростоках", ба були навіть у Відні, в Чернівцях, Коломиї, Кутах і Вижниці, сідали вечерами на їхніх ліжках, говорили їм багато про того пана ляйтнанта Федьковича з Путилова, що то писав і то про того дезертира, що полетів домів до матеньки старої, дрівець їй зрубатоньки, би хатку нагрів, і про того Олексу Чернявського, що то вимостив їм там в Ростоках на Черемоші міст з білої риби кости, з каменя дорогого, з перстеня золотого, і про Сокільську княгиню та про панотця Воробкевича з Черновець, що то "мов сиротина" споглядав нишком на свій солодкий край, свою милу Буковину...
Але це їхнє релятивне вдоволення меншало в міру як наближалося наше Різдво. Щось тих бідних гуцулів торгало за серце, щось рвалося в них, щось витискало сердешні сльози на їхніх змарнілих лицях. Як я наблизився до них, не чув уже їх уриваних, нескладних слів, а тільки їхні великі чорні очі з невисказаним сумом вдивлялися в мене. "Ага, братчики любі, це певно полонинський вітрець несе Вам тужливі колядки челяді Вашої, це рвучий Черемош співає Вам споконвічну пісню свою, це пахнуть Вам стрункі і горді ялиці гір Ваших, рідна кутя, смажений пстружок і вар з овочів садків Ваших..." І в мене там на Городецькій у Львові є хтось, що завтра в тій порі ліпитиме своїми трясучими руками креплики до борщу і пиріжки з капустою, які я так дуже люблю, а рівночасно його очі дивитимуться ввесь час на ганок, а уші пильно надслухуватимуть, чи не йде там, чи не задзвонить три рази, чи не відчинить раптом дверей, чи не кинеться йому на шию і не обмиє її сльозами радощів, окутаний підшитим вітром жовнярським плащем урльопник...
Мене просили на латинських Трьох Королів до одного дому, якого доня мов та помадочка від львівського "Залєського" грала чудово Шопена і Гріга. Але я відказався чемно і рішився провести мій Святий Вечір з моїми газдами. Ранком приніс мені "лапайдух" з поблизького села пшеницю і мак, цукор був у мене, борщ кухар — львівська дитина — вмів теж зварити, за пачку "мефісів" дістав у анайомого єврея полумисок риби по-жидівськи і всі ті скарби мав уже пополудні зложені в моїй кімнаті.
Вечором прийшов до газдів. "Мой, вуєчки файні та пишні, чому так плачете?" "Е-се, паане цуугсфір, — каже мамалига — таак баавно, таак дужеже ббб...ан..!" — і тут рознісся по шпитальній кімнатці пронизуючий плач-стогін обох недужих. "Ей, вуєчки срібні, не треба так, таж Христос нині раждається!" Тимчасом санітет розложив на принесеному столикові тарілки з їжою, я видобув з кишені плящинку коняку, що її стягнула для мене зі шпитальної аптеки моя симпатична сестра, ми помогли недужим сісти коло столика і почалася Свята вечеря в темному і тихому шпиталі на далекій чужиноньці. Я почав сам співати: "Рождество Твоє, Христе Боже наш, возсія мірови світ разума", а мої бідні камрати, хлипаючи повторювали від часу до часу поодинокі слова тропаря. Потім я, обнявши ролю господаря, кожному з них дав покушати куті і стискаючи їх бідні голені голови, бажав їм скорого повороту в їх зелені гори. "Ануко, поживайте, ануко досягайте, мої золоті гостеньки, як у себе дома!"
По вечері я старався втішити їх колядою та знову сам затягнув "Бог предвічний". Але ледви скінчив першу строфу. Щось наче стануло в горлі, щось наче й мені відібрало голос і мої та моїх камратів очі почали вдивлюватися в горіючу на столику свічечку. Полум'я її тремтіло і раз підносилося вище, то знову опадало. Ми почали курити папіроску за папіроскою. В кімнаті стало тихо, так тихо, що чути було тикання мого кишеневого годинника. Цигаретний дим виповнив цілу кімнатку, стелився мов та рання мряка там у Ростоках, та почав прибирати найрізнородніші форми. Мені здавалося, що сиджу в себе у Львові, при Святій вечері. Я одітий у гімназійний однострій, рідня ще теж мала, батько ділиться з нами проскуркою, їмо одну страву по другій, я виходжу до другої кімнати, засвічую на ялинці одну свічечку по одній, відчиняю нагло двері, мала рідня, що вже передше ледви могла видержати, прибігає до деревцяти, співаємо всі "Бог предвічний", а опісля мати починає свою улюблену коляду, яку, як нам оповідала, так радо співають у її рідних, гуцульських горах, а саме "Новая радість світу ся з'явила". Я стараюся мамі помагати... А тут зараз по другій строфі розносяться по закритій папіросним димом кімнатці два дальші мужеські голоси:
Звізда услугу тую отправляла,
Царей персидских к нему проводжала."
____
Ірод злосливий з того засмутився,
Що Цар предвічний на світ народився.
____
Ми нині о Нім гойно веселімся,
Рождеству Єго ниско похлонімся.
Голоси кріпшають, слова стають чимраз більш виразні, дзвінкі.
Я стямився, що не у Львові, а на чужині, не в своїй хаті, а в малій, шпитальній кімнатці, не побіч батьків і рідні, а побіч двох бідних недужих жовнярів-гуцулів, яким майже відняло мову.
Чудо! Німі промовили, щоб "гойно звеселити Різдво Христове".
На другий день цілий шпиталь говорив про те чудо. Лише знаний зрештою невролог, відділовий Оберарцт законклюбував скептично: "Na, bei solchen Nerven-krank Leiter kommt es manchmal vor!"
[Львівські вісті]
06.01.1942