Картка з записника.
3 Іваном Франком познакомив ся я в жовтни 1875 р. у Львові, де ми яко "зрілі" прибули на унїверситет — він з Дрогобича, а я в Бережан, — і небавки стали щирими товаришами. Не знаю, що нас притягнуло так скоро до себе, чи однакові живі і веселі вдачі, чи маже спільність ідей і нахил до письменства в такім значіню, що Франко, поміщуючи ще яко ґімназист свої твори в "Друзї", прийшов до Львова вже з маркою письменника, і я був пристрасним любителем української, тодї ще такої вбогої, лїтератури. Ми вступили яко члени до "Академ. Кружка", хоч зовсїм не були москвофілами, а хиба тілько "етимольоґами" та при тім рішучими прихильниками живої народної мови, — і записали ся між иншим також на виклади української лїтератури, де вкупі з Іваном Белеєм, Михайлом Павликом, Леонїдом Заклинським, Омеляном Калатовським і инш. були вельми пильними слухачами сих викладів, правильно здавали курсові іспити з історії рідного письменства і стояли в близьких зносинах з проф. Омеляном Огоновським та через те і значно під його впливами. В "Акад. Кружку" ми завсїди з Франком держали cя разом, відтак працювали спільно при укладї і виданю лїтер. збірника "Днѣстрянка", при видаваню двотижневиків "Другъ", котрий опісля по усуненю так зв. "язичія" став видавати ся чистою українською мовою. Між нами, студентами унїверситету, Франко, розумієть ся, був передовиком і ми всї клонили голови перед його великим талантом. Але він з ceгo приводу не вбивав ся пиху і був супроти нас усїх зовсїм звичайний.
З природи живої вдачі, вельми дотепний і бистрий, на відказував ся від нїякої роботи; а навіть, коли в "Академ. Кружку" виставлювали любителї його драматичний твір з часів князївських, приняв на себе ролю і відіграв її зовсїм прилично.
Ми обидва жили в близьких взаєминах. Я заходив дуже часто до него; він мешкав тодї (в 1875—1876 рр.) на першім поверсї в каменицї, положеній в тім місци, де тепер містить ся "Центральня каварня", разом з М. Павликом і Ярославом Рошкевичем. А коли скінчив ся шкільний ріг, ми всї разом вибрали са в околицї Долинщини, де жили родичі Рошкевича та де Франко мав знакомих: були у Велдїжи, Долинї, Вишкові, Сенечолї і ин., всюди по кілька днїв, а найдовше в Сенечолї у місцевого священика о. Юлїяна Охримовича, батька д-ра Володимира Охримовича... До нас прилучився наш товариш з "Акад. Кружка" теперішний радник двора Антін Дольницький, Михайло Вагилевич (братанич Івана В-ча, автор історичного оповіданя "Донна Розанда" і ин.) та ще дехто, так що ми творили поважний гурток. У о. Охримовича пробули ми з тиждень. Сам господар був вельми симпатичний, товариський і балакучий, а притім дуже розумний чоловік. Цїлий день нас не відступав, а коли по вечері ми лягали спати, де нам на долївцї вигідно стелено, він бувало кладе ся в серединї поміж нас і ми розмовляємо про всїлякі наші народні справи. А ся розмова вела ся так, що ми говоримо, а гасподар всему перечить. Ми, а Франко передовсїм, уживали найсильнїйших доказів, якими розпоряджали, щоби переконати опозиційного господаря, та се не удавало ся, бо він заєдно перечив. Декому з нас з того приводу аж стало досадно і ми замовкали... Та доперва коли збирали ся від’їздити, господар признав ся нам, що він тих самих що й ми поглядів, та тільки хотів видобути з нас всї можливі "арґументи", щоби відтак ними послугувати ся, коли зайде потреба боронити своїх пересвідчень в тій глухій сторонї, де до почти було 35 кільометрів... Ми, розумієть ся, розпращали ся щиро з сердечним господарем.
Наступив 1977-ий рік, а в нїм арештованя молодих "соціялїстів", між ними і Івана Франка. Та се вже досить звісні річи. Близше ми обидва стрічаємо ся знов аж у 1884 р. в Болехові, куди я, одруживши cя 1882 р. і виступивши зі суду, виїхав на "посаду нотаріяльного кандидата. Тодї то в часї нашого побуту в Болехові в рр. 1883—1886 заїздив часто до нас Франко і перебував у нас за кождим разом довший час. Бувало в день я занятий в бюрі, а він дома у нас замкне cя і пише... В часї обіду, підвечірку і вечерами сходимо ся в трійку (моя жінка, він і я), а часто й ходимо на проходи по гарних околицях Болехова і обговорюємо ріжні лїтературні, суспільні і полїтичні питаня. З сих часів походить його прегарна імпровізація віршем, яку він вписав до мого альбома, котру у мене читало богато людий, а котра на жаль в часї наїзду пропала враз із значною частию мого цїнного архіву, кореспонденції і майже з цїлою біблїотекою.
Жиючи з нами в сердечній дружбі, не відказував він нашій просьбі товаришити нам два рази на Свята — Різдва Хр. і Великодні — до мого достойного тестя о. Дмитра Гузара в Завалові. Ми, знаючи вільнодумні погляди нашого товариша подорожі, побоювали ся трохи, що він, завитавши на свята до "попівського" дому, може не схоче приноровити ся до традиційних практик в священичій хатї. Та всякі наші побоюваня оказали ся зовсїм неоправдані. Іван Франко оказав великий такт. Отже на саме Різдво досвіта встав, пішов до церкви, зайшов у крилос та цїлу так зв. "повечерницю" і Службу Божу співав з людьми, хрестив ся, цїлував єванґелїє, клякав в приписаних місцях і т. п., та взагалї поводив ся як примірний христіянин, тямлячи завсїди, що є гостем священика, до того гостем мило витаним і сердечно гощеним. Так поступав через всї святочні дни в часї обидвох побутів в Завалові. По богослуженю, оглянувши докладно образи в церкві і стародавні церковні книги, відтак вів про се розмову, виявляючи свої поміченя що до часу повстаня тих образів, що до школи, яку вони наслїдують, їх вартости то що. Мій тесть не міг надякувати ся нам, що ми привезли йому так милого, освіченого і культурного гостя, котрого дуже полюбив.
Коли в другій половинї 80-их рр. ми перенесли ся на сталий побут до Станиславова, дружні відносини між нами і Іваном Франком зовсїм не уставали, а навпаки я з ним часто переписував ся і в часї приїзду до Львова часто його відвідував. Відплачуючи ся менї, він прибув в р. 1895 до нас до Станиславова з своєю дружиною, був у нас гостем, — і зapaзом на великих вечірницях "Р. Бесїди" в память Шевченка держав перед великим збором присутних відчит відповідний народному святу.
Сї наскрізь дружні між нами взаємини були причиною, що в редаґованих мною калєндарях "Просвіти", у "Ватрі" та в річниках "Зорі", які виходили під моєю редакцією, брав Франко участь. А навіть, коли в 1915 р. союзні війска увільнили від наїзду переважну часть Галичини і для нас настала змога що небудь видавати рідною мовою, і тоді він, вже тяжко знеможений, не відказав моїй просьбі та з цїлою готовістю запоміг редаґовану мною лїтературно-наукову частину калєндаря на 1916 р. зглядно альманах "3 великого часу" своїми поетичними творами. Крім ceгo часто, хоч се приходило йому тяжко, заходив до мене та розмовляв про те, що нас обидвох болїло і до живого діймало. Пізно осїню відвідав я його в його віллї та застав при лїтературній працї, до якої він ще і тодї спроваджував з Нїмеччини численні книжки, на що видавав чимало гроший. Відчитуючи дещо з своїх праць, оживив ся, оповідав про свої пляни на будуче, не передчуваючи, що не зможе їх здїйснити та що вже так небавом буде мусїти розпращати ся з нами...
За цїлий час — взаємини між нами обидвома були дуже гарні і нїколи нїякий розлад ("дісонанс") їх не закаламутив. Можу сміло сказати, що я завсїди тїшив ся з боку великого нашого письменника не тілько щирою приязню, а й великою ласкавістю і зглядами; бо коли він супроти инших наших робітників пера був вельми строгим і дуже вимагаючим критиком, то супроти моєї скромної дїяльности мав тілько слова, незаслуженого зрештою, признаня і прихильної оцїнки.
3. сїчня 1917 р.
[Дїло]
06.01.1917