Все буде Гуцулія!

Про різдвяні чудеса на виставці «Гуцульське Різдво» у Національному музеї ім. А. Шептицького

Уявіть собі – ви у Львові на проспекті Свободи, заходите у Національний музей ім. Шептицького, відкриваєте двері у виставковий зал, а звідти вам в обличчя – гостре морозяне повітря. За дверима святково притрушені снігом гори, десь далеко гавкає пес і чути дзвоники колядників… Заходите досередини. У залах тихо-тихо. Якість і глибина тиші беззаперечно вказують на те, що ви знаходитесь в Карпатах, висота щонайменше 800 метрів над рівнем моря.

Перший зал – «Святвечір»

Це нагода зазирнути у вікна до гуцульської світлиці: різьблений стіл, хатні образи над столом, трійця на столі. Здається, ґаздиня щойно вийшла за черговим смаколиком і зараз повернеться. Золота пшениця у «празниковій» мисці нагадує, що це Різдво. Зерно – головний символ різдвяної містерії. Маленький золотий пшеничний еліпс вмістив у собі весь грандіозний цикл Життя і Смерті – з нього проростає новий колос і ним завершується черговий урожай. Зерно – у поминальній куті і у дідусі, куди поселяються предки на час свят. Тому за задумом креатора виставки Остапа Лозинського, точкою відліку експозиції є ікона із зерна (настінна інсталяція справа від входу – не пропустіть!) і дерев’яна тареля з обличчям предка, який уважно спостерігає за всім, що відбувається в залі і в житті.

Поруч «наглядова рада» із хатніх ікон на склі. У теплих поглядах святих – Миколая, Богородиці, Варвари – можна погрітись, як біля ватри.

Переходимо до наступного залу (сніг порипує під ногами) і потрапляємо у чоловіче царство. Зал «Ґазда». Тут пахне справжнім чоловіком – порохом від інкрустованих порохівниць і тютюном зі старих люльок. У цьому залі розумієш, що кожен гуцул був трохи чарівником: в його руках проста дошка перетворювалась на різьблені скрині, сира шкіра тварин – на святкові кептарі, череси і табівки. Він вмів місити глину і робити з неї поливані миски, заговорювати вогонь і метал, перетворюючи їх на сонячний мосяж. У цьому залі можна побачити старовинні ґаздівські хрести шириною з долоню: вони досі пропікають навіть крізь скло виставкових площин. А пістолі і топірці бринять і підстрибують від акумульованої у них століттями чоловічої потуги.

***Перед відвідинами цього залу просимо заґуґлити значення слів «кептар», «черес», «табівка», «мосяж».

Далі – «Коляда»

Ви потрапляєте у наступний зал якраз тоді, коли закінчилась Різдвяна служба Божа і табір колядників чекає на благословення від священика. Усі в крисанях і шапках-рогачках. Буйні вітри ворушать кольорові кутаси сердаків. Береза з дерев’яним різьбленим хрестом у руках, Тримбіташ з трембітою, Скрипичник зі скрипкою, Кінь зі скарбонкою і бесагами. І всі, як один, з бартками.

Березою обирали найдостойнішого. Він керував усім обрядом, заспівував коляди,складав віншування і дякував на останок ґазді та ґаздині. Тримбіташ трембітав на вході і виході з хати. А ще по голосу трембіти визначали, де саме зараз перебувають колядники. Кінь збирав гроші в скарбонку і носив важкі бесаги з наколядованим добром. В одній хаті коляда могла тривати дві-три години поспіль, адже співали усім: ґазді, ґаздині, парубкові, дівчині, дітям – кожному, хто був у хаті, а також тим, кого вже нема. Гуцульська родина мала за честь прийняти у себе «гостей від Бога»і ретельно готувалась до їх зустрічі.

Головна інсталяція у залі присвячена ритуальному танцю «Плєс». Бо де ще в Україні танцем славлять рожденного? «Ми коліднички, чесно вважаймо, барточки срібні вгору здіймаймо!» - гуцули раптом підкидають бартки і танцюють у залі «плєс» так, як вони це робили споконвіку на подвір’ї кожної хати.

*** нові слова для ґуґл-пошуку: «крисаня», «сердак», «скарбонка», «бесаги», «бартка»

Разом з колядниками заходимо у наступний зал до «Ґаздині»

Жінка прикрашала до свят себе, оселю і весь світ навколо. Тому цей зал вибухає кольорами, адже тут представлено найкраще «лудинє» (одяг) гуцулок кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. Вишиті сорочки з Пістиня, Яворова, Косова, запаски, кептарі, перемітки, шалянові хустини, уплітки з бовтицями та чільця. А біля стендів з прикрасами можна стояти безконечно і милуватись, милуватись, милуватись писаними пацьорками, силянками з бісеру, зґардами і чепрагами.

Мені здається, всі ці намиста нагадують нам, жінкам, відблиск втраченого раю. Бо чому ще тоді ми так несамовито любимо нашийні прикраси?! Колись за доступ до такої краси треба було віддати корову, пару волів і декілька моргів поля. А тепер всього за 20 грн. (ціна квитка на виставку) ви можете потрапити у жіночий рай.

*** Див.: «уплітки», «бовтиці», «перемітки», «чільце», «чепрага», «зґарда»

Останній зал – «Йордан» або «Ардан»

Заходиш і відразу перед тобою скляний/дзеркальний Йорданський хрест. Водосвяття завжди відбувалось біля гірських рік, у льодовій товщі яких витесували великого хреста. Підходиш до дзеркала-хреста і заглядаєш собі в душу, а там разом з вами з’являються тіні ваших предків. Ніякої містики – просто зверху під стелею закріплене велике старе чорно-біле фото. Та все одно від цієї інсталяції – мороз по шкірі (а може це йорданський мороз прихопив?).

Тіні стають головними дійовими особами. Вони здаються живими і наділеними самосвідомістю. Тіні повсюду: від великого придорожнього хреста з херувимами, ритуальних підсвічників-трійць; а чорно-білі документальні зйомки гуцульської коляди – як одна велика рухома тінь.

І трійця. Без цього дерев’яного різьбленого свічника годі уявити гуцульський Йордан. З трійцями (а ще з розписаними дзбанками, коновками, цебриками і баклагами) приходили на ріку. Після обряду запалені трійці подавали священику і той тричі занурював їх у воду. Із запаленими свічниками повертались до хати і господар виводив полум’ям хрести-обереги по хаті. Трійці запалювали лиш на Йордан, Святвечір, під час похорону, бурі чи при складних пологах.

Отак ми відсвяткували свята по-гуцульськи: «Дєкуємо сему дому-господарю і дай Боже в щасті-гаразді наступних діждати»!

Тож поспішіть до Гуцулії – вона чекає вас до 29 січня за адресою Львів, пр. Свободи, Національний музей у Львові ім. А.Шептицького. Поспішіть, бо сьогодні гуцульське Різдво перетворюється на «фата моргану», на міф. І ця виставка – його тінь і його концентрат. Вона справжня, як завивання вітру чи вовка. Вона проста і щира, як дитяча молитва. І стильна, як гуцульський фраєр у шапці-рогачці з інкрустованою люлькою в зубах. Параджанову сподобалось б. А хто серед експонатів знайде вишитих гуцулів на роверках, тому обов’язково цього року усміхнеться вдача!