(Репортаж з дороги)
"Молодому козакові
Мандрівонька пахне..."
(Нар. пісня)
У математиці часових понять
За вікном темрява й тиша і тільки час до часу напівсонне перекликування собак. Вказівки годинника перейшли на шосту. Крайня пора на виїзд, щоб успіти до ранішнього поїзду. В тишу падають важкі хвилини напруженого чекання. Врешті... На порозі задуднів відгомін кроків.
— Вже ладить віз.
— Щойно тепер? Коли ж ми виїдемо?
— Обіцяв на пів п'яту і...
— Пів на п'яту? Це ось-ось і шоста.
Діялог обірвався. "Скороногий Меркурій" витягнув спід лавки ноги і сонними очима розглядав химерні взори на заляпаних болотом халявах здоровенних чобіт. Справа виїзду розпливалась у мряці гнітучої тиші. По шибах скучним рефреном безнадії подзвонював дощ.
— Ви курите? (Ця "важка" зброя повинна б хіба рушити справу з місця).
Стріл не схибив. "Меркурій" запахкав папіросом і, розкошуючись пахучим димом, ще тільки декілька хвилин почухував потилицю. Потім грюкнули двері. Знов була темрява і тиша за вікном і сонні переклики собак. У голові гарячково стрибали сотні планів і всі вони топились у мертвому плесі безглуздої ситуації. Що можна було видумати в глухому селі, що серед розкислих болотом нив, заховалось далеко від шляху. У важких відступах часу перевалювалась ціла вічність. Знов задудоніли кроки.
— Пішов позичити коня. Кобила жеребна.
— Чому не сказав про те? Можна було взяти когось другого!
— Другого? І за сто злотих не поїде. А той, як обіцяв, що приїде на п'яту...
— Яку п'яту? Це ж давно пішло вже на сьому.
Зайво було шукати в очах "Меркурія" хоч би й тіні співзвучності. У їх глибині чаїлось щось у роді зневажливого легковаження (мовляв: "Я своє, а ти своє").
— Нате вам ще "махоркових". Занесіть їх, ради Бога дядькові Закрутці, може скоріше коня роздобуде! Це була остання спроба. Після цього треба було відкласти на бік усі фантастичні думки й плани на виїзд заховати в найглибшу кишеню годинник, як зайвий мебель у цій обстановці і з геройським стоїцизмом сказати: "Хай буде пірвана!"
— Вже заїхав.
— Меркурчику любий, милий! Він справді заїхав? Дядьку Закрутько! Чому так пізно? Ви ж обіцяли на пів на п'яту...
— Ну й що? Не приїхав?
— Так, але з двогодинним запізненням.
— ?
— Погляньте на годинник.
— Чудасія з дзигарками. На моєму щойно п'ята. Треба було сказати, що ви на воєнний час.
Дядько Закрутка невдоволено чухав потилицю.
Два кроки вперед — один назад
— Але тепер, дядьку, доїдемо риссю. Так, як ви це вмієте. Щоб наздігнати ще який поїзд.
— Но, но! Не бійтесь. Якось то буде. Вйо, мала, вйо! Вісьта!
Дядько Закрутка сіпнув віжками. У розкислій грязюці мелянхолійно заколисався віз, з невідпертою силою наводячи на очі солодку дрімку. Дорога споміж хат закручувала в поле.
— Поганяйте дядьку! Поки ще не найгірше болото.
Дядько цмокнув у щетинасті вуси.
— Вйо, мала, вйо! Гей ти там, гниляку! Ану!
Після лаконічної увертюри ніщо не заповідало зміни темпа. Кінські хвости відмахнулись тільки знехотя, як перед докучливою мухою.
— Гей ти! Заснув! Ану скорше!
Голос дядька набирав щораз більше виразу й барви, батіг запрацював енергійніше. Коло дишля тіпнулися гриви, задзвонили ланцюги і ми з надією вирівняли зігнену спину: "Може вже врешті". Але коні, як раптом рушили, так раптом і стали. Всі аргументи дядька Закрутки зводились ні на що. Не помагали ні батіг ні пужално, ні майже двометрова дрючина з придорожнього гайку, ні просьби, ні погрози.
— Ух! Проклята дорога! Від коли живу, не бачив і то в третій тиждень різдвяного посту. Ще мій покійний дідуньо розказував, що інколи й півдня до міста їхав.
Ми застрягли серед вилинялих на дощах нив у бездонній грязюці полевої дороги. Над головами сіріло брудною плахтою небо, по обчімханих вербах спливав дощ. У тому моменті було вже зовсім байдуже, скільки кілометрів за нами, скільки перед нами, байдуже, чи це світанок, полудне чи передвечірній сутінок. Ми "відпочивали", не обмежуючись часом. Десь у найглибшій кишені, можливо, тикав годинник. Він був непотрібний в умовах, де внук таксамо, як його дід і сотні давно забули тих предків, розгублювався в тонкощах часу і ні на крок не поступив вперед, щоб підкорити своїй волі незаховстаний простір.
"І нічогісінько не жди!"
Ми посувались кілька кроків, знов відпочивали, дядько ламав на кінських хребтах щораз свіжі дрючини, аж врешті перед нами зарисувавсь скелетом знищений у війні станційний будинок.
— Чи поїзд на Львів уже давно від'їхав?
Здивовані очі дижурного і кількахвилинна мовчанка втихомирливо подіяли на розколисані нерви.
— Не було ще навіть того, що мав від'їхати о 3-ій рано.
— А коли поїде?
Дижурний здвигнув раменами.
— Відки ж я маю знати про те!
— А як у плані їзди?
— Найближчий поїзд о 9-ій год. вечора.
Значить, ми "вспіли" до поїзду, але він відходив щойно через круглих десять годин. Всі думки розторощувались внівець, ставши віч-на-віч перед двома безконечними величинами: десятигодинним чеканням і 70-ома кілометрами дороги, що ділила нас від Львова. Тут різні виміри простору зводились до спільного знаменника. Бо яка тут могла бути різниця між кількадесятьома, кількома сотнями і кількома тисячами кілометрів? Усе це було однаково недоступне й недосяжне. І знову вдруге сьогодні довелось обгорнувшись стоїчним спокоєм, пірнути "в нірвани темний кут", як у єдиний самозберігальний засіб.
Вістки із світу
У партеровому станційному будинку абсолютно не діється нічого, на чому можна б зупинити увагу. У напіврозвалених опустілих ждальнях пронизливий вітер, перед вікнами краєвид за заслоною одноманітного ряду тягарових вагонів.
Дивний безрух і тиша на головній магістралі, що лучить Захід із Сходом. Заєдно ті самі обличчя нечисленного залізничого персоналу набридають у короткому часі, як осіння слота.
— Поїзд зі Львова!
Дівчина-прибиральниця з кокетним помальованим на жовто-золотий колір волоссям перестрибує почерез східці тягарових вагонів на другий тор, виходить дижурний руху в чотирокутній рогатій шапці, висипається звідкись ціла фаланга пасажирів. Із шумом в’їжджає поїзд, вносячи з собою цілу атмосферу рухливого світу.
— Газети є? Давайте сюди "Львівські Вісті".
Людина з пакетом газет зразу стає в центрі уваги людської громадки, що виростає тут раптом, невідомо, як і відки. З гарячковим поспіхом, майже вихоплюючи собі взаємно з рук, добуває газету спрагнена новин читацька публика. Враз з іншими промощую собі доступ до "Львівських Вістей" і прочитую їх зовсім по-новому — очима мешканця провінційних закутин. Проковтую "одним віддихом" усі сторінки і ще раз докладно вчитуюсь у кожний рядок і букву.
Довкруги знову пустіє. Виходжу перед будинок від сторони заїзду підвод і своїм очам не вірю. Розташувавшись із своїми сухоребрими шкапами під ослоною кріслатого клена сидить під розіп'ятим міхом дядько Закрутка. У руках "Львівські Вісті".
— Що нового в газеті, дядьку?
— Багато дечого.
— Ну?
— І про Україну пишуть. Десь аж на Далекому Сході.
Дядько ткнув у газету зашкарубілим пальцем, звертаючи мою увагу на найбільш для нього цікаве місце. Поміж важливими вістками геополітичного характеру дрібним друком принишкла коротенька згадка про відношення Японії до українців на Далекому Сході.
— Навіть там думають про Україну.
Спід косматої баранячої шапки подивились на мене очі зовсім нового дядька Закрутки. У тій хвилині він мало нагадував безпорадного візника, розгубленого в грязюці полевого шляху.
— Ця Україна дуже й дуже від нас далеко, дядьку.
[Львівські вісті]
28.12.1941