8 грудня 117 років тому народився український кінорежисер Євген Слабченко, більш відомий світові як Євген Деслав.
Євген Слабченко-Деслав, 1926
Ім’я Євгена Деслава (псевдонім, у перекладі означає «зі слов’ян») асоціюється насамперед із відомими стрічками «Марш машин» , «Електричні ночі», «Монпарнас», «Війна хлопчаків» і «Фантастична візія». Однак до того, як прославитися на еміграції, Є.Слабченко був активним учасником українського громадсько-політичного життя – засновник українського скаутського руху на Наддніпрянщині й автор підручника «Український Скаутинг», старшина Окремого корпусу Січових Стрільців, український дипломатичний кур’єр.
Майбутній режисер походив із козацької родини. Його батько – Антін Слабченко та мама Єлизавета з дому Золднер. Навчався у гімназії в Білій Церкві, яку закінчив 1917 року.
Євген Деслав-гімназист, Таганча, 1910-ті рр.
19-річним юнаком без належної освіти та знання іноземних мов потрапив на Захід як представник дипломатичної місії Української Народної Республіки. На той час він перебував у близькому оточенні провідників Директорії – Симона Петлюри та Володимира Винниченка. Не потрапивши до місця призначення, залишився на еміграції. Деякий час перебував у Відні, згодом перебрався до Праги, де започаткував українську пластову дружину. Навчався у Празькому та Берлінському університетах, знаменитій Сорбонні у Парижі (яку за браком коштів не закінчив), відтак у Паризькій кінематографічній школі. Паралельно заробляв на прожиття працею звичайного робітника на заводі «Renault», електротехніка та декоратора в паризькій Опері, помічника режисера в театрі Жоржа Пітоєва.
Юний Євген Деслав (Наріжний С. Українська еміґрація: культурна праця української еміґрації між двома світовими війнами. – Прага, 1942. – Ч. 1)
Деякий час працював асистентом Абеля Ганса на зйомках німого фільму «Наполеон» (1927), озвучував «Кінець світу» (1931) цього ж режисера. Творчим дебютом самого Деслава став фільм «Старі замки» (1927). Далі були вже відомі експериментальні «Марш машин» (1928), «Чотири кави з вершками», «Вар’єте» (обидва – 1929), «Електричні ночі», «Роботи», «Райське сяйво», «Негатив» (усі – 1930).
Кадри з фільму «Марш машин»
На зйомках фільму «Монпарнас» (1931) йому асистували Альфред Ціннеман, Марсель Карне і Луїс Бунюель. Того ж року молодий режисер зняв свою першу звукову стрічку «Світ у параді».
Кадри з фільму «Монпарнас»
Також Є.Деслав є автором таких фільмів, як «Студентське місто» (1933), «Пливи, моє серце» (1934), «Чоловік, який вживає бичаче м’ясо» (1935), «Король кулеметів» (1937, празька студія «Меркурфільм»), «Ми, молодь» (1938). Відзнята спільно із Жаном Даруа художня стрічка «Війна хлопчаків» (1936) 1938 року отримала найпрестижнішу американську кінопремію «Оскар» як найкращий фільм європейського виробництва.
Кадри із фільму «Електричні ночі»
Є.Деслав мав багато кінозадумів, які йому не вдалося реалізувати з різних причин, здебільшого за браком відповідного бюджету. Зокрема, хотів зняти фільм «Гетьман Мазепа» і написав сценарій до нього, на головну роль запросив зірку вестернів – українського кіноактора Івана Палагнюка, відомого під голлівудським псевдонімом Джек Паланс, а на роль закоханої у Мазепу Мотрю Кочубеївну – знамениту Мерлін Монро; фільми «Чумацька валка», «Симон Петлюра», «Полковник Коновалець»; фільм-репортаж про Карпатську Україну для празької «Меркурфільм», очолюваної українцем Борисом Сухоручком-Хословським. 1930 року на Київській кінофабриці було завершено зйомки фільму «Людина з хлібом» за сценарієм Деслава, але його доля невідома.
Іван Палагнюк (Джек Паланс) та Мерлін Монро
Режисер ніколи не забував про своє походження і за будь-якої нагоди намагався сприяти популяризуванню українського мистецтва в Європі. 1928 року започаткував у Парижі кіноклуб Les amis du cinema ukrainien («Друзі українського кіно»), який мав на меті пропагувати українські кінострічки за кордоном. Цікавий той факт, що одним із фундаторів цього кіноклубу був Микола Скрипник, який тоді приїхав до Франції налагоджувати культурні взаємини. Саме Є.Деслав зустрічав Олександра Довженка, коли той 1930 року привіз до Парижа фільми «Земля», «Звенигора» й «Арсенал», і допоміг влаштувати покази не лише в кінозалах комерційного прокату, а й у відомій Сорбонні.
Олександр Довженко під час навчання в приватній мистецькій школі в Берліні, 1923 (із фондів ЦДКФФА України ім. Г.С.Пшеничного)
Цікавою, зі спогадів самого Деслава, була його несподівана зустріч із Нестором Махном на початку 1930-х років у кіностудії в Курбевуа, де колишній гуляйпільський отаман працював звичайним машиністом. Вже після роботи вони довго сиділи і розмовляли у бістро в паризькій околиці. Режисер вдивлявся у свого співрозмовника – перед ним був «не дивлячись на старенький одяг з невиразною краваткою, без довгого волосся, без зброї, Махно… – нащадок Гонти, Залізняка, Палія. Еміґрація не знищила внутрішньої сили». Мав намір спитати Махна згоди «на зфільмування його» для приватної фільмотеки, але не наважився, бо «здалося, що фігурувати на екрані в еміґрантському вигляді Махно не згодиться».
Нестор Махно на еміграції (кін. 1920-х – поч. 1930-х рр.)
У вересні 1942 року переїхав до Швейцарії, де в Базелі за романом відомого швейцарського письменника Йозефа Віктора Шеффеля «накрутив» фільм «Еккхард». 1943 року переїхав до Іспанії, працював на кіностудіях Мадрида та Лісабона, як сценарист або режисер брав участь у створенні таких відомих стрічок, як «Ревеляція» (1948), «Вбивство у Монте-Неро», «Ось Піренеї» (обидві – 1952), «Балада трьох кохань» (1951), «Фантастична візія» (1957). В останній зафільмував свого приятеля Сальвадора Далі і вперше застосував засіб суцільної соляризації зображення. У Швейцарії зняв «Країну чорної землі» (1955), «Картини в негативі» (1956). Останнім його фільмом стала «Зачарована сопілка» (1960, Франція).
Кадри з фільму «Фантастична візія»
Закордонні кінокола називали Деслава не лише «першорядним режисером, а й одним із найкращих кіносценаристів Європи», найбільш «маркантною і видатною особистістю сучасної фільмової кінематографічної продукції».
Кадр із фільму «Роботи» (Назустріч. – 1934. – Ч. 13)
Окрім кінематографії, Є.Деслав чимало часу віддавав літературній і журналістській діяльності. Єдиний із українців був членом Спілки письменників Іспанії. Публікував невеличкі новели з життя українських емігрантів у новоульмівському «Українському Віснику», берлінському «Голосі» та «Краківських Вістях». Співпрацював із київським і львівським журналами «Кіно», харківським часописом «Нова генерація», дописував до паризького видання Cinemagazine та низки еміграційних часописів, в яких висвітлював здебільшого визвольні змагання часів УНР, діяльність УПА. Вів рубрику «Кіно за кордоном» у румунському журналі «Cinema», входив до складу його редколегії. Є автором ґрунтовної неопублікованої праці «Дипломатична історія України», яку писав упродовж десяти років.
Під час Другої світової війни вступив до Українського Червоного Хреста. Після війни продовжував допомагати українцям, які перебували у таборах для ді-пі, сприяв їм у пошуках роботи.
1949 року виїхав до Канади в пошуках режисерської роботи і доброго заробітку, однак, не знайшовши відповідного місця, невдовзі повернувся до Франції.
Євген Деслав (ймовірно, 1950-ті рр.)
У 1950-х роках почав збирати українознавчі матеріали й архіви, зокрема книги різними мовами про Україну, неодноразово організовував акції ознайомлення чужинців з українською культурою, вистави української книги (переважно іншомовної), покази українських стрічок. 1954 року ініціював створення світової бібліотеки-архіву україніки з осідком у Ніцці, згодом мав ідею створення Міжнародної бібліотеки українознавства у Женеві чи Лозанні. Ця справа так захопила режисера, що він почав залучати до неї приятелів, розшукував дарувальників і спонсорів, сам купував бібліотечно-архівні колекції українських діячів.
Його фонди зросли настільки, що почав працю над каталогом бібліотеки-архіву, який на початок 1960-х рр. налічував понад 50 сторінок. Намагався навіть здобути у швейцарському уряді офіційний статус для свого вже доволі поважного зібрання, однак несподівано надійшла пропозиція від Данила Гречкосія розташувати архів на його віллі у Ніцці. Деслав радо погодився й переїхав туди з дружиною та перевіз всі фонди своєї бібліотеки. До слова, він намагався зробити свою приватну книгозбірню максимально доступною для читачів – її відвідували практично всі українські діячі, які приїжджали до Ніцци. Розглядав варіант перевезення фондів бібліотеки на Батьківщину, але не встиг. Раптово пішов із життя 10 вересня (день народження Олександра Довженка) 1966 року. Похований на місцевому православному цвинтарі у Ніцці.
Могила Євгена Слабченка у Ніцці
Про те, наскільки небайдужою Є.Слабченку-Деславу була доля батьківщини, свідчить історія, яка трапилася з ним 1957 року під час відвідин лозаннської бібліотеки. Шукаючи відділ україніки, режисер натрапив на відділ Rutenien, звернувся до секретаря, а потім до директора з проханням пояснити таку назву. Очільник бібліотеки «авторитетно» заявив, що назва «Україна» не є «офіційною», на що обурений режисер відповів, що Україна є членом ООН, і, не отримавши розуміння, заявив, що завтра же поїде до Берна і передасть цю справу урядові. Зблідлий директор мерщій покликав секретаря й негайно Rutenien було виправлено на Ukrainien.
Зліва направо: Євген Деслав, оператор Жан Кламп і Жаклін де Вівер. Робочий момент фільму «Маленькі середземноморські порти» (1961)
Хоч Євгена Слабченка і називають французьким та іспанським кінорежисером з українським корінням, сам він завжди вважав себе режисером українським, який через несприятливі історичні обставини змушений був реалізовувати свій талант поза межами рідної землі. Власні мистецькі здобутки репрезентував як можливість заявити про Україну та її митців у світі, привернути увагу до проблем української культури та спричинитися до її інтеґрування в західноєвропейський культурний простір.
ДЖЕРЕЛА:
Бачинський Є. Евген Деслав-Слабченко // Кіно-театр. – 2008. – №5. – С. 25.
Деслав Є. Моя зустріч із Махном // Краківські Вісті. – 1942. – 17 верес. – С. 4.
Зубрицький І. Слабченко Євген Антонович // Українська журналістика в іменах : матеріали до енциклоп. слов. – Львів, 2011. – Вип. 18. – С. 314–317.
Кравець А. Всесвітня слава Ежена Деслава: режисер, якого вважали французом, був родом з Черкащини. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://cossackland.org.ua/2013/12/08/vsesvitnya-slava-ezhena-deslava.
Матяш І. «Світова бібліотека україніки» Євгена Слабченка як ідея і культурологічний проект народної дипломатії // Бібліотечний вісник. – 2016. – №1. – С. 30–40.
Матяш І. Чи був Євген Слабченко дипломатом. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uaforeignaffairs.com/ua/ekspertna-dumka/view/article/chi-buv-jevgen-slabchenko-diplomatom.
Мицик Ю., о. З архівної спадщини Євгена Деслава // Кіно-театр. – 2009. – №2 – С. 35–38.
Мицик Ю., о. Зі спадщини кінорежисера Євгена Деслава // Кіно-театр. – 2008. – №2. – С. 31–34.
«Український кіноклуб» у Парижі. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vox.com.ua/data/publ/2007/03/11/ukrainskyi-kinoklub-u-paryzhi.html
Череватенко Л. Невідомий ювіляр // Кіно-театр. – 1999. – №6. – С. 22–23.
ФОТО:
http://www.doctorojiplatico.com
08.12.2016