Сартр і Кастро, історія кохання

Ґі Сорман

«Ліві інтелектуали завжди ненавиділи матеріалізм, капіталізм і США, бо хотіли бути філософами при владі, а це те, чого демократія їм не дозволяє»

Заледве прийшовши до влади у 1959 р., Фідель Кастро перейняв стару добру стратегію Леніна: завойовувати підтримку інтелектуалів-«проґресистів» у Європі та США, або «корисних ідіотів», як він їх називав. Жан-Поль Сартр і Сімона де Бовуар були, безперечно, першими кандидатами. Ця пара на той час була втіленням справжньої і викінченої інтеліґенції: вони провадили буржуазне життя в Парижі, вважалися революціонерами і безупинно помилялися щодо майбутнього. Під час Другої світової війни вони не викривали нацистів і спокійно публікували свої твори у Франції; після війни підтримали Сталіна, згодом — комуністів Північного В'єтнаму, а потім — Мао Цзедуна. Вже в 1960 р. прийняли запрошення Фіделя Кастро приїхати в Гавану, де їх зустріли, як монархів, і відтоді вони безупинно публікували панегірики кубинській революції. Не виглядає, що вони розуміли її природу: типово латиноамериканську вождистську диктатуру, загорнуту в марксистський дискурс заради здобуття радянського заступництва. Слідами Сартра вирушить величезна кількість інтелектуалів з двох світів, серед них буде і Сьюзен Зонтаґ, яка стане бичем Сполучених Штатів.

Немає сумніву, що Сартр був корисний для Кастро, але чи справді він був дурнем? Чи треба нам думати, що в Гавані, Москві чи Пекіні він нічого не бачив, нічого не розумів? Ймовірніше, що він все бачив і все розумів, але вважав, що важливіше стверджувати протилежне. У 1950-і, добре знавши про існування Ґулагу в Радянському Союзі, — російські дисиденти закликали Сартра сповістити світові про нього, — він вирішив спокійно промовчати, щоб, як він казав, «не відбирати надію Біянкурові». Тоді Біянкур був околицею Парижа, в якій на автомобільних заводах Рено, що їх тоді називали «робітничою фортецею», працювали 30 тис. робітників. Чи справді Сартр вірив у всесвітню пролетарську революцію, до якої спонукали Сталін, Кастро і Мао? Якщо ми прочитаємо його позначені глибоким індивідуалізмом твори, то демонстрована ним віра в колективне звільнення не виглядає когерентною з його філософією. Трохи пізнавши Сартра особисто в 1970-х рр. і здійснивши — як і багато інших — паломництво в Гавану, Москву і Пекін (але в моєму випадку для того, щоб викрити цих диктаторів), я думаю, що Сартр ставив себе вище революції і вище людства загалом. Сартр поводився в дусі Макіавеллі, тому що мав одну мораль для еліти й іншу — для народу. Кастро зрозумів: Сартр був спонукуваний марнославством — і засипав його почестями, присвятив йому години особистої аудієнції. Сартр був багатим і не потребував, щоб його купували, однак його моральна зіпсутість не мала меж. Поза випадком Сартра — що є основною одиницею вимірювання інтелектуального ідіотизму — більшість з тих, хто обожнював диктаторів, дістали натомість те, чого прагнули: визнання, яке вважали недостатнім в рідній країні. Ліві інтелектуали завжди ненавиділи матеріалізм, капіталізм і США, бо хотіли бути філософами при владі, а це те, чого демократія їм не дозволяє. На Кубі Кастро змусив дурнів повірити, що революція ставила культуру, освіту і охорону здоров'я вище матеріальних цінностей, а це саме те, що Сартр і компанія хотіли почути.

Аби переконати дурнів по цілому світі, в Гавані аж до останніх років запрошували гостей відвідати лікарню, школу чи бібліотеку — такі собі потьомкінські села. Мені випала нагода відбути ці відвідини. Лікарня насправді була єдиною серед свого роду, призначеною тільки для керівників країни; в бібліотеках переважали твори Кастро; а школи аж ніяк не поліпшували освітній рівень кубинців, який перед революцією був найвищим в латиноамериканському світі. Для Сартра ця дійсність не мала жодного значення. Він або вірив у неї, або хотів вірити — а це те саме. Сартр не є гуманістом, й умови людського існування — тут і тепер — його не цікавлять. Сартрові та всім сартрам подобається — про що говорять дуже мало — естетика революції. «Інтелектуалам» не байдуже, що ці революції є екзотичними, яскравими і навіть кривавими. Революції є коридами національного масштабу. Сартр обожнював масові процесії кубинців з прапорами, співами і промовами, так само як деякі французькі інтелектуали у 1930-х захоплювалися «доблесними» маніфестаціями нацистів, а в 1960-х — китайською культурною революцією з її медалями і кров'ю.

Нагадаймо, що Кастро заручився підтримкою і правих, і лівих ідіотів; використовуючи націоналізм європейців і їхній антиамериканізм, він не одного переконав здійснити паломництво до Гавани. Усім їм він пропонував сигари, а інколи — ще щось. І кожного року на Різдво ідіоти всього світу отримували коробку сигар, до якої долучався лист від диктатора. Сигар вже не присилатимуть, звідси й печаль, яка переповнює ідіотів, через смерть Фіделя Кастро.