Малий фейлетон
— Ходіт всі! Щось дістанете!
Авторитетний тон у голосі нашого возьного і два магічні слівця "щось дістанете" заповідали вийняткову подію. Ми зібрались інкорпоре в апартаментах возьного.
— То за ті три злоті, — пояснив коротко терціян, що з уряду викочував функції ад'ютанта при достойникові, що керував цілою аферою.
— Три золоті?
— Аво, жи на приділ.
— Чудово! Прекрасно! — заявив в імені всіх заступник шефа.
Потім почули ми команду:
— Ано! Всі за порядком!
Ми уставились у приписову чергу, намагаючись зором просверлувати зміст білих клуночків, що наповнювали скриню під стіною.
— Скоро, Михайле! Шкода часу! — пригадував несміливо заступник шефа, потираючи руки.
— Агов! Не так спішно! На всьо є чес!
— Дуже гарно! Дуже добре! Тішуся! — притакнув згідливо заступник шефа і, перехиливши на бік голову, не спускав з ока дорогоцінної скрині.
Ми пішли за його прикладом. Абсолютну тишу переривало тільки час до часу чиєсь мажорне потягнення носом, що звучало, як сигнал: "готовсь!".
Врешті... Михайло усміхнувся щербатим ротом. Розпочався урочистий акт вручення скарбів.
— Ах!
— Єй!
— Пхі!
— Ого!
— Псс!
Кожний на свій спосіб виявляв своє захоплення. Хтось спрецизував це в готову думку:
— Цікаво, в якій аптеці відмірювали... ці давки?
— А мнєсо шо? Забули?
— М'ясо? Михайле!
До 509 г. муки, 100 г. круп, 2.500 мг. цукру, до паперу з мармеляди і до коробки з півтора кісткою цикорії ще й м'ясо. Це переходило найсміливіші сподівання кожного з нас. Я вхопив з рук Михайла відмірену для мене пайку і вибіг на вулицю.
Додатковий приділ! Це давало мені перевагу над сотнями, тисячами сірих людей... З міною вищості оглянув я прохожих, інколи почуваючи себе майже надлюдиною. Я нарочно не їхав трамваєм, щоб довше насолоджуватися дорогоцінним тягарем у руці і своїми настроями. В розмріяній уяві виринали передімною пахучі сіянці, печеня, котлетки, гуляш...
— Тацю! — привітав ще на порозі свою хазяйку. — Сьогодні Таця вже не мусить журитися вечерою. Шницельки перша кляса! — І з тріюмфом вручив я їй свій приділ, як дорогоцінну добичу з заморських країн.
На вечір чекав я з деяким хвилюванням і, коли врешті моя хазяйка задзвонила коло стола тарілками, я відчув легке биття серця. Стлумлюючи голосні ковтки слини, забравсь я до вечері. Але не вспів зачерпнути й кілька ложок...
— Тацю! Що Таця мені подала?
— Як-то шо? Хіба пан не видят, шо? Гуляш.
— Тацю! Хай Таця не жартує.
— Мені жарти не в голові, моє сі вже минуло, — відповіла хазяйка непорочним підбаском 60-ої весни, збираючись до відходу.
— Але ж, Тацю! Хай Таця добре подивиться! Який же гуляш?! Це ж... це ж... зуби!
— Зуби? (підбасок моєї хазяйки звучав ще спокійніше). А чого ж пан кажут варити зуби?
— Я? Зуби? Але ж, Тацю...
— А так, зуби. То акуратні ті з бюра.
— З бюра? Зуби? Які зуби? Що за зуби?
— А хіба я знаю, чиї то зуби?
— Тато! Я Таці зовсім не розумію.
— Чого властиво пан такі нервові? Шо ту розуміти? То власні з того приділу, жи пан з бюра...
— З приділу?!...
— Іно як? Принеслисте кавалок коров'ячого писка, маєте то, шо належит до того писка. А шо сі тичит шницлів, то най вам на другий раз додадут до тих зубів ше якийсь штучний млинок, жиби розмолов то то м'ясо з вашого приділу.
[Львівські вісті]
07.12.1941