Українські вояки на італїйськім фронтї.
Памяти пок. майора Вандрушки.
Чому він так завзяв ся на нашу позицію, знав кожний з нас добре. Знали не лише офіцири. Наші мужики з під Coкаля, Жовкви, Львова здавали собі ясно справу в ситуації. "Якби він так тут осїв ся!" — говорять бувало мої краяни. — "Но! Но! Не усидїв би в нас нїхто нї тут нї там дальше! Нї скриничини мунїції, нї хлїба, нї менажи не мав-би тут права нїхто довести. Бачив би відси як на долони усе аж гень по ті гори"...
Такі бесїди нераз можна було чути між нашими людьми. Живо усїм інтересують ся, влучно осуджують явища. Дивуєш ся бистроті ума нашого мужика, імпонує тобі його змисл орієнтаційний, тому і не диво, що кождий, хто з ним увійде в контакт, з дня на день має більшу пошану для него. Се не нїма колода, поставлена на позиції, се всесторонна та жива натура, в якої усяке актуальне явище збуджує живий інтерес. Така залога доросла великому завданю.
А ворогови ходило о гору, невеличку гору, яку добував не знати вже котрий раз. Наступ ворожої піхоти попереджував кождий раз град стали і зелїза. Огонь тарабанний! Ґранати, шрапнелї і міни преріжної величини рили розривали камінє, нищили дротяні зaсїки, рівнали наші окопи. І так день за днем, а часом і ніч за ночию, без віддиху, без перерви. Що зруйнував за дня, направляли ми ночами. Не було часу нї на сон, нї на їду. Упорядкувати окопи, нанести та уміцнити засїки, відгребати засипаних, наготовити мунїції, а до того служба. Здаєть ся, і в десятеро годин дня було-би за мало на сю працю! Великий, тяжкий труд! Ми поняли, яка велика одвічальність тяжить на нас, і ми не нарікали; ми знали вагу нашої позиції, яку нам повірено, і тому доказували працею понад сили, що ми доросли до найбільших завдань, що нїяка сила, лиш смерть хиба передасть позицію в руки ворогови. І хоч малїла наша горстка, ми не подавались, працювали понад сили, один за двох, трьох, чотирох. Окопи були справлені, і неприятель на ново мусів зачинати свої зусиля.
Від часу до часу наступав по барабаннім огни артилєрії наступ піхоти. Вони не мали щастя! Ми все були приготовані. Самі без приказу кожний раз стояли наші люди на позиції, укріпившись перед оком ворога, ждали. А коли він підійшов близше, надїючись, що не застане вже живої душі, сипатись починали цільні стріли, які не десяткували, а половинили наступаючі неприятельські ряди.
По такій відправі зачиналось те саме: огонь барабанний але вже густїйший та довше триваючий. За кождим новим разом слїдне було більше завзятє. Здавалось нам, то напруженє неприятеля дійшло до кульмінаційної точки, що вже щось більш могучого, більш нищачого і подумати не можна. Мимо страт ми теж накладали завзятєм: працею і трудом тяжким безпереривним, безсонними ночами, безпримірним самозапертєм і самопосвятою.
(Конець буде).
[Дїло, 15.11.1916]
(Конець.)
"Не дамо позиції — сказав собі кождий з нас. Бо, якби удалось йому взяти сю невеличку на око гору, нестримно, як струя води посував би ся дальше, і не стрічаючи більшого oпoру дійшов би до своєї мети...
І тому нїхто з нас не дивував ся, коли тарабанний огонь ставав кождим наворотом, по кождій неудачній пробі більшим, довшим, густїйшим. Дуднїла земля, сипалось камінє, курявою диму покривались окопи, лїтали у воздусї засїки від страшного дїланя мін велитенного калїбру. Здавалось нам, що не вийде з нас нїхто з того пекла, що в кінци ворожа перемога довершить свого. "Сказано" — говорили збігцї — "що гора ся, нехай се коштує що хоче, мусить бути наша".
А коли і по сїм уступила назад із велитенними втратами ворожа піхота, придумав він щось нового, до доси уживаної грози тарабанного вогню додав новий твір новочасної воєнної технїки, якого нам доси не доводилось стрічати...
У моїй криївцї почали кашляти: ордонанци, офіцирсдінери, телєфонїсти і резевовий віддїл, який вже з крісом у руцї ждав на прикази. Почав і я кашляти. В устах смак небуденний. Біжу на позицію, висилаю ордонансів.
Білява мрака вкрила поле перед нашими закопами. Тихо. Вітру не було. Здавало ся, що ся брудна, біла мрака не що инше, як звичайний випар мочару, який лиш трохи пересунув ся в нашу сторону. Та здавалось тільки. На річи було инакше.
Убийче дїланє ґазу давалось відчувати, хоча білява мрака була ще розмірно далеко від наших окопів. Я, і мої ордонанси, і люди на позиції кашляємо. Не улягає вже сумнївови.
Так, се ґазовий наступ! Ґазовий наступ! Отже се факт! Ужито проти нас найстрашнїйшого оружя, яке знає нинїшна війна! Мене починає дусити. Так, се ґаз! Я видав розкази ордонансам, резерві і взяв маску. Ордонанси розбігли ся, а за хвилю цїла позиція була приготована.
Гляджу перед себе. Передімною якесь опалеве море. Се струя убийчого ґазу, про який я стільки начитав ся в часописях. Так! Се остання проба неприятеля. Перед тим уже нїчого не вкриєть ся, не втече. Здаєть ся менї, що ся біла скатерть недвижима, що вона не рухаєть ся. А може сей гризкий ґаз не від того? Може се від тих ґранатів та мін, які раз у раз ударяють та знимають куряву? Нї! Таки нї! Сей убийчий ґаз іде від переду і я, хоча не бачу його руху, знаю, що він зближаєть ся, із ним поволи, але певно іде наша смерть. Тут нема ратунку. За хвилю нїхто з нас в живих не остане. А він тріюмфувати буде та чванитись перед світом, що "наступом на баґнети" взяв наші позиції...
Бачу громадку ворожих жовнїрів. Кинувши честь і оружє одинцем біжать до нас. Ратують своє сумне житє. Спішать скоренько, скрадають ся як злодїї перед своїми. Певно і їх душить. Махають хустинками. Власне оружє їх переслїдує. Але хитрі! Держать ся, области хащів і гори, де яснїйше, де виднїйше, де не так сильне дїланє біло-брудного серпанка смерти.
Так! Отже се невідклично ґаз! Отже... на хвилину занялась моя думка чим иншим. Перенеслась туди, де нема нї позиції нї дротяних засїків, де не чути штучної бурі, де тихі сади і хати, в час, коли спокійним руслом плило житє. Одна коротесенька хвилиночка, а скільки то картин у нїй виринуло! Скільки їх пересувалось! В инший час треба би було на се цїлих днїв. І як виразно вони виступали в моїй уяві! Погідні, ясні картини! А далї мрії і надїї і як мана, думкою виснуте — вимріяне...
Рядом особи поставали: близонькі, близші близькі і дальші. Одні зникають, другі виринають, зміняють ся як в калєйдоскопі. Нї! Не цїлком так. Бо одні, ті найблизші, остають все і все. Такі ясні, виразні, погіднії! Дорогі мої, кохані! Нї менї від них очий відірвати, так манять мене, так приковують до себе, так вяжуть собою...
Душити мене почало. І я знова побачив дїйсність перед собою. Наче пробудив ся. Такий дивний сон, а такий гарний. Чи останний? Прощавайте! Очі зайшли сльозами. Може се від пекучого ґазу.
Я подав ся здовж окопів на право. Одна хвилина минула по моїм відходї, а вже були зміни. Було подане авізо: "ґаз, убирати маски". Один другому подавав се слово, а за хвилю розлягло ся на цїлїй лїнїї воно, се страшне, у нас досї незнане і небувале слово. Ґаз! Ґаз! Ґа-аз! Воно трівожило, лякало наче яке страхіття, виводило з рівноваги. Новий, до тепер нам не відомий ворог, знаний з слуху, побільшений уявою переповідачів, викликав велике вражінє. Якось страшно звучало се слово: Ґаз, Ґа-аз! Подались під його ударом навіть старі жовнїри, які за собою мали рік тяжкої російської і рік тутешньої не лекшої кампанії. Тепер не можна було пізнати тих людий, які славились в наступах хоробрістю і зелїзними нервами в барабаннім oгни. Так подали ся під вражінєм сього слава! Більш на дїточий, нїж на мужеський подавав звук його, який чимраз тихше пропадав гень у віддалї.
Ґаз, Ґаз, Ґа-а-аз!...
Люди непокоїлись. Бачу ще нинї їх нервові рухи, чую тяжкий віддих та той судорожний кашель, якому, здаєть ся, кінця нема. Бачу ті очі, виявлені перед себе, обрамлені білком, якісь страшні, незвичайні, і ще нинї менї від їх виду лячно. Описати їх не дасть ся, їх треба бачити. Або ті лиця! Чорнїйші якісь, худїйші та страшнїйші, нїж перед хвилею ще були. А може се менї через ті очі так видавало ся.
Іду здовж окопів. Що хвиля знакоме лице, яке я тільки разів бачив та не одно добро і горе перебув, що крок, то герой. Отсей двайцять місяцїв в поли і рана, той десять, а на шапцї три червоні пасмужки, той знов утїк з неволї, сей з перевязаною рукою не хоче іти до шпиталю, хоч рана огнить ся... І так далї.
До тих людий мушу щось сказати, я не можу инакше. І нинї не відступлю від правила. Подаю авізо: "Се не ґаз, лиш гіркий дим". "Сидїти в масках, не говорити і не рухати ся". Люди чують, бачуть мене без маски, вірять моїй брехнї, успокоюють ся. Кашляю. Хтось тручає мене. Дає менї пару капель кави на хустину. Вохка хустина робить менї добре. Стискаю йому руку. Іду дальше, і що хвиля кидаю пару слів на успокоєнє: "Вже менше, правда?" — "Вже не так, як з першу". — "Вже переходить".
Слова дїлають. Може більш поява команданта. Менї так видить ся, бо і я колись дізнавав ceгo. Здавалось менї, що як він між нами, то нїчого злого cтaти ся не може.
На позиції наче вимерло. Спокій. Лиш час до часу пересунеть ся ордонанс, санїтет, або телєфонїст, справляючи перерване ворожою артилєрією телєфонїчне полученє. Тут і там перелетить або ударить ще міна або ґранат, почуєш денеде кашель або судорожне душенє.
Люди перемінили прилади віддихові. Се на кождий случай. Але вже инакше ставало. Ґазова мрака стала розходити ся, переходила, рідшала. Дихнуло житєм, ледви чутний вітерець погласкав наші груди, а вони заколисали сильно, глибоко...
Повіяло житєм. "Ще трохи держати". — "Знимати, як буде розказ". — Простують ся наші жовнїри, дякують Богу, що дав перебути сей найтяжший хрест. Врештї знїмають маски. Радість виднїє на лици, спогіднїли очі, обличя набули, здаєть ся, і тїла і яснїйшої краски. Лиш груди скоренько хвилюють, якби їм духу не ставало, а кашель розлягаєть ся здовж позиції.
Руху на нїй не знати. Бо і не можна. Нехай прийде ворог, ще буде його кому приняти. Здовж окопів пересувають ся одинцем резерви, стають, де треба, де ворожа збруя щерби поробила... За хвилю все готове. Ворожа артилєрія встрілює вже зади. Значить, наступ піхоти певний. Здвоюємо позір на перід і ждемо.
[Дїло, 17.11.1916]
17.11.1916