Базар

1921 — 22. XI. — 1941

Наша історія має чимало бойовиків і героїв, що віддали за батьківщину своє життя й канули у прірву рідної непам'яті, як камінь у річку.

До них треба залічити й мого знайомого Українського Січового Стрільця, сотника Української Армії Володимира Стефанишина. Він і за свого короткого, але бурхливого життя не питав за славою, за розголосом: був це крицевий характер бойовика, здисциплінований і справі відданий вояк. Його любов до батьківщини була аж сувора, як закон, чиста, як гірський струмок, гостра, як вістря шаблі!

Йому присвячую — цих декілька рядків моїх.

*

Рік 1915. Німецько-австрійські армії витискають із Галичини московські війська. Осінь починає горіти й палати лісами, вибухає шрапнелями і гарматами, жахтить стернями і соняшниками в полях і городах, здорово двигтить синявою неба.

І полк УСС посувається на схід. А до нього — зо співами, з вогнем безжурної бадьорості, інколи й зухвалості, напливає нова українська молодь.

І мене, юнака, призначено ще до Коша УСС: привчитись воєнному ділу, бо на фронті ще "надто дитиною" виявився. Я й був прибув на цей вишкіл, то й чотирьох тижнів не тривав.

У с. Боднарові, біля Станиславова, стояли некрути, а в с. Майдані "стара война". Село гомоніло співами і гамором невгомонної молоді, а над усіми висіла повна пригод і небезпек війна. Кожний м'яз, кожний атом нашої фізичної істоти був набряклий хотінням цих пригод, боїв. Вечорами, по вправах, у кантині Мрочка аж темніло від диму цигарок і від крику молодого братства, що їло ковбасу, шинку й пило дешеве вино. І співало! Безнастанно співало і краю цим співам не знало.

Там у Боднарові вперше пізнав я тоді однорічного десятника Володимира Стефанишина. Був я у четі, що нею командував він. Походив він, як не помиляюсь, зо Станиславова; там і в школу ходив. До Боднарова прибув він зі шпиталя, де лікувався на важку рану в голову, що дістав її у боях за Маківку. Очі в його були сині-сині, рішучі та ясні. Здорове, смагляво-румяне обличчя, гарні й пристрасні вуста, сильна борода і високе чоло. А було йому тоді найбільше двадцять років. Постать його була середня, струнка, гнучка.

Вправляючи нами, він рішучим і вриваним голосом давав накази. Коли ж, як це інколи траплялось, хтось, через ще юну несилу, не міг того наказу виконати, тоді В. Стефанишии спалахував, затискав вуста, гостро очима прошивав юнака, поки цей не виконав важкого завдання. А тоді, по виконанні наказу, В.Стефанишин задоволений сердешно усміхався до некрута. Був він вояк, що не знав і не розумів м'якості, уступок: виданий наказ мусів бути виконаний.

Прийшла московська протиофензива. І тоді нас, як запасний курінь, вислали з Коша на фронт, над Стрипу. Цей наш курінь вирушив у поле під командою четаря Никорака, а четар Квас був заступником його. У поле йшов із нами й В.Стефанишин. Був цей курінь зложений із самої молоді — від 16 до 20 років життя. Дехто з нас уже був у боях, а всі однаково рвались у нові бої. Вол. Стефанишин, як четовий, ішов поруч нашої чети. Чим ближче фронту, чим виразніше було чути тріскіт кулеметів і вибухи гарматніх стрілен, тим більше четовий запалювавсь у крові.

(Д. б.)

[Львівські вісті, 22.11.1941]

(Докінчення)

Були між нами й такі, що йшли на фронт босоніж. Це, сьогодні, неймовірним видається. Одначе, так було! Бо я це сам і моїми ногами відчув. Австрійська команда, а докладніше сказати — корпус Гофмана, до якого належали УСС, не дуже то вже нами піклувався. Не одному з нас, за наші, інколи й важкі бойові подвиги приходила з Відня медаль срібна "І-ої кляси". Але, перейшовши через команду корпусу, стрілець отримував уже тільки срібну медаль "ІІ-ої кляси", а бувало й "бронзака" тільки. А стрільці приймали це з реготом. Адже ж, усі ми знали, що начальником штабу нашого корпусу був поляк капітан Н.Н., якого прізвища докладно тепер не пригадую собі, і він був певен, що "русін" буде битись і без медалі і босий: що його гріє сердешний вогонь — за Україну!

А на дворі стояли соняшні, аж пахучі дні, ночі ж білим інеєм поля вкривали.

Одного дня, ранком, у Підгайцях, при кінці жовтня 1915 р. ті стрільці, що були босі, беручи каву, весь час підскакували, бо мороз таки добре за стопи щіпав. І всі, босі й убуті, реготались та одні одним дотинали. Четар Никорак і В.Стефанишин якось гіркаво усміхались і говорили нам, що у Вівсю, де стояв наш полк, "вифасуємо" черевики. Так і було.

Пізнім вечором прибули ми в с. Вівся. На другий день нашим куренем поповнили ті сотні полку, що найбільше були потерпіли втрат у боях.

Тоді приділено мене до сотні Р.Сушка в І-ому курені, а В.Стефанишина приділено, здається, до сотні Д.Вітовського у ІІ-ому курені. З того часу більше ми з В. Стефанишином не здибалися.

Рік, чи й півтора року пізніше В. Стефанишин, як хорунжий, попав у бою у московський полон. Із вибухом революції у Росії, 1917 р., виринає він у Січових Стрільцях у Києві. Усіми нами кидала доля: то бої під Києвом і в Києві, то у Львові й під Львовом, по всій Україні, як вона широка, але чув я тільки про В.Стефанишина — про його відвагу, гарт духа, дисципліну, — та не зустрічавсь я з ним.

Аж прийшов 1920 рік — зима. Наша Армія у польських таборах. І десь при кінці грудня того ж року зустрілись ми з ним у Пикуличах, біля Перемишля, у таборі, в канцелярії штабу Запоріжської Дивізії.

— Сотнику, гаразд! — кликнув я.

— О! Дай-же Боже здоров'я! — відповів В.Стефанишин, а його очі загорілись ясніше й в одну мить промайнули в них шість років минулого.

Відкривав він свою душу, і то не зовсім, дуже рідко й тільки тоді, коли мав довір'я до свого співрозмовця. Тоді говорив із запалом і швидко. Розказав мені багато таборових інтриг по інших таборах у Польщі. Було йому остогидло оте таборове життя, ота темрява бараку й квасна метушня дрібничковості. І тоді нишком звірився мені:

— Мабуть, що підемо в Україну, в партизанку! Іду й я: краще згинути в боротьбі з москвином та жидом, як тут гнити!.. — і на саму згадку стиснув рішуче вуста.

*

Прийшов і 1921 рік — осінь.

Смільчаки зірвались до лету, як вірли, молоді, рвучкі, характерні, що мали єдину сильну та незахитну прикмету: над усе любили свою Батьківщину!

І пішли за Збруч, у бій проти москвина та його звироднілої ідеї: тоді, коли вся ота стара й звиродніла Европа признавала й визнавала оту державу жидівської доктрини. А ці смільчаки пішли тоді у безнадійний, безвихідний і кервавий танець.

Аж прийшов холодний 22 листопад: Базар!

359 — там їх гордих полягло!

А між ними — і сотник Володимир Стефанишин.

с. Дубрівка Русь,

листопад 1941.

[Львівські вісті, 23.11.1941]