Америка змушує своїх профанів або діло робити, або стулити писка. Європейські популістичні бунти придушуються, не маючи виходу ні нагору, ні геть.
На запитання центрів із вивчення громадської думки, які завдали собі труду провести опитування напередодні виборів минулого вівторка, європейці відповіли, що вони б голосували за Гілларі Клінтон. Ближче до дому їхній вибір є іншим. Виходячи з європейського електорального минулого і найближчого майбутнього, виникає підозра, що їхня особиста позиція щодо американського електорату є не так відразою, як заздрістю.
І річ не лише в тому, що американці катапультували свого популярного антиноменклатурного лідера у владу. Європейці роками намагалися донести свої меседжі до своїх еліт. Вони голосували за ультраправих і ультралівих популістів. Вони голосували за чи проти на референдумах, на яких їхні лідери просили висловитись проти чи підтримати. Вони завжди наштовхувались на перешкоду.
Єдині політики, яких вони змогли знайти, щоб обстоювати антиноменклатурні принципи, виявились блазнями, голосувати за яких хотілося б лише небагатьом виборцям при повному розумі — хоч би якими невдоволеними вони були (згадайте Ле Пена-батька). Їм доводилось знову голосувати на референдумі, доки результат не ставав «правильним», згідно з конституційними угодами. А коли їм вдалося проштовхнути антиноменклатурного лідера через бар'єр, як це зробили греки минулого року, Система — єврозона, Європейська комісія чи хтось іще — успішно дала відсіч.
Можливо, це перевага. У європейців була набагато гірша історія з демагогами, ніж в американців. Якщо італійці висловляться проти запропонованої конституційної реформи наступного місяця, це станеться тому, що вони хочуть зберегти парламент, який є більш закостенілим і менш чутливим до народної волі. Європейська Унія існує великою мірою для того, аби захистити європейських виборців від самих себе. Однак вони не звільнилися від стримуючого протекціонізму, ізоляціонізму, ксенофобії чи будь-яких інших європейських політичних поганих звичок. Навпаки, ці форми популізму відроджуються. Америка радить: впустіть напасників.
Цей виборчий сезон був зосереджений на рейдерському захопленні Дональдом Трампом однієї з найбільших американських партій (уся його особистість і та система поглядів, яку він має, розходяться з принципами республіканців) чи на його особистому антагонізмі з республіканськими лідерами. З філософського і програмного погляду це деструктивно, навіть якщо принесло успіх на виборах. Проте зараз Республіканська партія має шанс здолати пана Трампа. Усвідомлює він це чи ні, але як кандидат від республіканців Трамп зв'язав свою долю з успіхом чи провалом конґресменів-республіканців, яких він презирливо тусав під час кампанії. Єдиним резервом адміністративного таланту, досить великим для того, щоб Трамп міг укомплектувати штат своєї адміністрації, буде велетенський корпус республіканських «мізків» і давніх держслужбовців, на чию відданість він може покластися лише тому, що після його імені стоїть літера R.
Достатньо зухвалий демагог може зіґнорувати обидві ці стримуючі сили в уряді, і, можливо, Трамп так і зробить. В кращому випадку американці поставили це на кін, в гіршому — зробили страшну помилку. Втім його переможна промова в середу зранку натякала на несподіване визнання того, що, здобувши у вівторок реальну владу, тепер він мусить досягти результатів. Його єдиний шлях до результатів пролягає через Республіканську партію.
Це дуже контрастує з європейською моделлю, яка робить акцент на виштовхуванні політики інакомислення за межі мейнстріму, сподіваючись, що та зійде на пси. Британські консерватори відмовились піти назустріч розчаруванням, які втілилися в Партії незалежності Сполученого Королівства. Німецький уряд християнських демократів разом з їхніми лівоцентристськими суперниками не намагаються піти назустріч виборцям, які б відтягли правоцентристські партії в правий центр, і в такий спосіб підтримують партію «Альтернатива для Німеччини».
Чого Європі бракує, так це можливості — за яку вхопилися американські виборці — вручити в руки повстанцю навчальний ровер, що про всяк випадок має запобіжні колісця. Америка дала згоду взяти участь у хиткій їзді, яка може закінчитися аварією, але не може бути нічого хиткішого, ніж те, що переживає Європа, коли популістські партії розхитують державний лад, навіть не звідавши тягаря влади.
Винятком є Велика Британія. Бунт проти Європейської Унії привніс момент серйозності щодо того, що британці мають бути готовими на жертви задля незалежності, яку обґрунтовував такий популярний лозунґ. Настає той незручний момент для Партії незалежності Сполученого Королівства і прихильників виходу з ЄУ серед консерваторів, коли видатки на брекзит — найбільше це слабкий фунт і зростаюча інфляція — збільшуються.
Така наочність навряд чи помітна деінде. Результатом європейських спроб придушити єретичну політику є 70 років миру і стабільності — так, але результатом також є і до такої міри несерйозна політика, що континентальній Європі й досі не вдалося очистити себе від старомодних комуністичних партій, які пережили себе ще 60 років тому.
Трамповий момент Америки може виявитися швидкоплинним, бо виборці вимагають, щоб він брався до діла або стулив писка. Численні Трампові моменти Європи — іспанський «Подемос» [«Ми можемо»], італійський «Рух п'яти зірок», німецька «Альтернатива для Німеччини» — триватимуть безконечно, не маючи ні виходу нагору, ні виходу геть, і йтимуть нетвердою ходою від однієї спричиненої в мейнстрім-політиці кризи до іншої. Пробачте європейцям, якщо вони потайки заздрять американцям.
Joseph С. Sternberg
Europe’s Secret Trump Envy
The Wall Street Journal, 10. 11. 2016
Зреферувала Галина Грабовська
16.11.2016