Російські методи змусили б Макбета зашарітися, а Річарда ІІІ — усміхнутися.
Владімір Путін тривожив мене. Навіть дуже. Але це вже позаду.
У вересні 1999 року серія вибухів у житлових будинках в трьох російських містах забрала життя близько трьохсот людей. Кремль негайно звинуватив чеченських повстанців, розпалюючи в такий спосіб Другу чеченську війну.
Невдовзі, того ж таки вересня, аґенти російської служби безпеки, ФСБ, помістили вибухівку в пивниці житлового будинку в Рязані. Влада заявила, що то були навчання, а вибухові речовини — лише мішки цукру. Незалежне парламентське розслідування ні до чого не привело. Доступ до документів щодо цього інциденту запечатано на 75 років. Вибухи стали інструментом, що привів Путіна до влади.
Колись мене жахала думка, що він може обіймати посаду завдяки операціям «під фальшивим прапором», які змусили б Макбета зашарітися, а Річарда ІІІ — усміхнутися. Однак тепер у мене з цим все нормально. Нам потрібен Путін, щоб перемогти терористів у Сирії.
Поміж членів рязанського розслідування був ліберальний політик Сєрґєй Юшенков, а також журналісти-розслідники Отто Лаціс і Юрій Щекочихін. Юшенкова підступно вбили у квітні 2003 року. Лаціс помер після того, як джип врізався в його пежо, у вересні 2005-го. Щекочихін важко захворів у червні 2003-го, втратив усе волосся, зазнав множинної відмови органів і через 16 днів помер.
Наступного року Віктор Ющенко — український опозиціонер, якого вважали противником Росії, загадково захворів саме тоді, коли балотувався на президента. Він вижив, щоб перемогти, однак його обличчя назавжди спотворене — як виявилося — отруєнням діоксином. Через два роки Алєксандр Литвиненко, колишній аґент ФСБ і політичний біженець у Британії, ковтнув смертельну дозу полонію. Офіційне розслідування дійшло висновку, що його вбивство організувало ФСБ, і, ймовірно, воно було особисто схвалене Путіним.
Нічого страшного. Як минулого року президент-елект Трамп сказав Джо Скарборо: «Наша країна здійснила безліч убивств».
Справа Литвиненка — це питання помсти людині, яку ФСБ вважало зрадником. Інші операції Кремля були куди ширше спрямовані на формування політики чужих країн.
У 2015 році німецька розвідувальна служба дійшла висновку, що Росія зламала облікові записи електронної пошти всього німецького парламенту. Того самого року болгарська виборча комісія стала об'єктом кібератаки, яку президент країни назвав «атакою на болгарську демократію». Ендрю Паркер, керівник MI5, минулого місяця сказав The Guardian, що Росія «використовує всю низку державних органів і повноважень, щоб свою зовнішню політику просувати за кордоном щораз аґресивнішими способами, залучаючи пропаґанду, шпіонаж, диверсії та кібератаки».
Але чому ми маємо йому довіряти? Я волію вірити, що всі західні розвідки помиляються, коли звинувачують Росію.
Не всі російські ґамбіти продиктовані темними чи секретними мотивами. Іноді мотивацією стає звичайна жадібність.
У 2003 році уряд Путіна заморозив активи енергетичного гіганта «Юкос», а його виконавчого директора Міхаїла Ходорковського спровадив до виправно-трудової колонії в Сибіру майже на десяток років. Активи компанії було передано державним нафтовим фірмам, якими керують близькі друзі Путіна. У 2006-му Кремль використав екологічні приводи, щоб захопити контрольний пакет акцій у компанії Shell на 20-мільйонний газовий проект на острові Сахалін і віддати його Газпрому. У 2008-му Боб Дадлі, теперішній голова BP [British Petrolium] втік з Росії, як повідомлялося, побоюючись за власне життя — після того, як його спільне підприємство захопили російські партнери. Того ж таки року Рекс Тіллерсон, виконавчий директор Exxon Mobil, виголосив промову в Санкт-Петербурзі, застерігаючи, що «сьогодні у Росії немає жодної поваги до верховенства права».
Російське внутрішнє свавілля турбувало мене. Але відколи Путін нагородив Тіллерсона Орденом дружби у 2013 році, я припускаю, що в цьому нема нічого поганого.
Тіллерсон має репутацію успішного неґоціянта, а це вміння, кажуть, Трамп шукає у держсекретарі, аби той міг вправлятися в мистецтві укладання угод на найвищих рівнях. З Кремлем така угода може містити в собі скасування західних санкцій — політику, яку підтримує Тіллерсон, — і визнання його територіальних завоювань в Україні на обмін за обіцянку Росії не зазіхати на країни-члени НАТО.
Чи можна довіряти Росії? У вересні 2013 року Путін остерігав, кажучи про Сирію, що «воєнна інтервенція у внутрішні конфлікти зарубіжних країн» може виявитися «неефективною та безглуздою». Росія здійснила інтервенцію у Сирію через два роки. У березні 2014 року російський міністр оборони Серґей Шойґу сказав міністру оборони США Чаку Гейґелю, що російські військові навчання не призведуть до інвазії на територію Східної України. Російське військо невдовзі перейшло її кордон, того ж таки року. У 1987 році Росія підписала Договір про ліквідацію ракет середньої та малої дальності. У жовтні 2016-го США звинуватили Росію у виробництві крилатих ракет й порушенні цього договору.
Готовність Росії брехати тривожила мене. Але після цього виборчого сезону політичні принципи стали passé [старомодні]. Нащо хвилюватися через Путіна, якщо набагато легше його любити?
Bret Stephens
How I Learned to Love Putin
WSJ, 12.12.2016
Зреферувала Леся Стахнів