Чарівна легенда... Двадцять три роки ворушить душі і серця... Оповідають її матері дітям, згадують її посивілі вже батьки, слухають її похилі старці. В понуру листопадову ніч шепочуть таємні, чарівні слова легенди придорожні верби та плачучі берези, які в німій жалобі схиляються над могилами і курганами, що розкинені по цей бік річки Збруч.
Чарівна легенда... Про Велетня, що сотнями років прикований залізними ланцюхами, страждав і терпів невимовні муки. Проходили буревії, греміли громи, валилися столітні дерева — а він непорушно стояв прикований до гранітної скали. Аж раз, в темну листопадову ніч, здрижала земля, затряслася гора, і, порвавши залізні ланцюхи, Велетень випрямив руки вгору та піднявся на весь ріст. Гримучим голосом крикнув на весь світ: "Уже довгі століття я карався в неволі, був погноєм для чужих культур, був рабом, що хилиться в праці для інших. Прийшов мій час, про який снили мої діти та за який боролися мої герої. Гей, ставайте, діти! Сходить сонце волі, на яке ждали ми сотні літ!"
"Вставайте, вставайте, сповніте наші заповіти, які передавали ми грядучим поколінням!" — понеслося з глибини старих курганів.
"Вставайте, вставайте, докінчіть діло, яке ми почали, та промощуйте дальший шлях який ми освятили нашою кров'ю!" — загомоніло з вояцьких могил.
І зароїлося від людей, що спішили з усіх сторін там, де на вершку гранітової скали стояв Велет і розкутою рукою вказував шлях, що ним уже йшли сотні, тисячі, міліони, йшли, задивлені в ясні проміння сходячого сонця. Йшли вповні завзяття, надій, готові на всякі жертви за здійснення найсвятішого ідеалу, який леліяли в серцях ще їх діти і батьки. А над їх головами лопотіли прапори, на яких виднів клич: "За кращу Майбутність і Волю Нації!". І заповнились людьми гостинці, дороги, стежки і стежини. Виходили з сільських хат і міських кам'яниць. Молоді, старі і діти, чоловіки і жінки з піснею побіди на устах — плила ця народна маса безпереривно вперед, там, де вже світило ясне сонце та освічувало темноту листопадової ночі.
В цю мить грянув грім, упав стріл і грокотом відбилося ехо об гори та понеслося над полями і нивами. Це відвічний ворог-демон заступив шлях, яким ішов народ.
"Вперед, вперед. Хай не лякає вас ніякий демон, що намагається здержати ваш нестримний гін — похід!" — понеслося знову з глибин курганів та могил. Не задержався народ ні на мить. Хоч густо падали стріли, хоч кривавились рани, хоч на шляху виростали щораз нові могили — людська лявіна переможно йшла вперед, ведена залізною силою духа Велетня. Та чорні демони що раз густіше товпились і творили загороду, перед якою мусів задержатись похід народу. Бо їх сила була так велика, що її не могла перемогти міць народного духа. І хоч мусів народ повернутись там, звідкіля вийшов, не дійшовши до воріт обітованої землі, раз пробуджена жажда волі, надхнена генієм Велетня, не заспокоїться, поки не здійсняться вповні святі заповіти предків — героїв.
Легенда Листопадової Ночі... Могуча як осінні буревії, сумна як холод осінньої ночі... В найтяжчих хвилинах гартує духа, сталить силу, провідною зорею світить на темному небосклоні і вказує молодим поколінням одинокий правильний шлях.
Легенда Листопадової Ночі, що живе в серцях народу вже двадцять три роки і житиме вічно.
[Львівські вісті]
01.11.1941