Тяжким шляхом

Про українську пресу.

 

І.

 

До 1905 року на Вкраїні россійській не було ні одної вкраїнської газети і ні одного вкраїнського журналу. Не через те не було, що нікому було в їх писати, або не було на їх читачів, а через те, що не дозволялося. Правда, р. 1861 почав виходити в Петербурзі місячник, „Основа“, писаний на половину по вкраїнському, а в Чернігові тижнева газета „Черниговскій листокъ“, у якій иноді містилися і вкраїнські писання. Та „Основа“ наприкінці року 1862 припинилася, а „Черниговскій листокъ“ року 1863 заборонено, редактора ж його, відомого поета Глібова, покарано. Після цього вкраїнське слово звелено спиняти.

 

Таємні накази 1863 та 1876 років забороняли друкувати вкраїнською мовою не тільки книжки наукові, релігійні, дитячі або перекладні, а ще й газети та журнали. Українські письменники, не зважаючи на це, раз-у-раз подавали до цензури прохання, щоб дозволено їм газету або журнал, і завсігди відповідь була одна: „не подлежитъ удовлетворенію“. Не можно було видавати не тільки політичних газет, а навіть хліборобських чи лікарських, навіть журналів, складених з самих повістей, віршів та драм. Єдине, що так-сяк дозволили з кінця дев’яностих років минулого віку — це містити вкраїнські повісті й драми в видаваній по московському „Кіевской Старині“.

 

Та зараз же за россійсько-австрійською державною межею починалася Галичина, а в їй зо три милійони вкраїнського народу. Бідний це був народ і темний, ходив він у ярмі в польських панів. Своїх освічених людей, інтелігенцію, австрійські українці утратили так саме, як і россійські: тут вона обмоскалилась, а там сполячилась. Та року 1848 виявилися в Австрійській державі перші початки конституційного ладу, повіяло трохи волею. Од того повівання почав прокидатися зо свого невільницького сну і вкраїнський народ в Австрії, і вже 15 травня (мая) 1848 року вийшов первий номер тижневої української газети „Зоря Галицка“ з підписом редактора А. Павенцького.

 

Як на наші теперішні очі, то чудна се була газета. Друкувалася вона не таким друком, як тепер, а церковно-слав’янськими літерами — от так, як церковні книги печатають. І правопис був старовинний: писалося: сѣно, кôнь, ôнъ, а треба було читати: сіно, кінь, він... Мова була мішана з народньої вкраїнської, церковно-слав‘янської та польської. Не дуже добре розбірала ся газета й те, на яку саме треба їй ступити серед того складного нового життя, яке прокинулося навкруги. Та все ж це був початок української періодичної преси. Помалу вона зростала й кращала. Газета „Батьківщина“ (з року 1879-го) була вже досить близька до народу і мовою, і тими справами, про які говорила. Потім засновано було більшу газету „Діло“, що й досі виходить щодня. Але найкраще обмірковували народні інтереси і були найближчі до народу й мовою радикальні газети: „Народ“ (1899 — 1895), „Хлібороб“, „Громадський Голос“ (видається й досі). Тепер у Галичині чимало газет, а вкраїнські пересельці з Галичини та Буковини, живучи в Америці, видають там також кільки газет („Свобода“, „Канадійський Фармер“, „Зірниця“, „Робітник“). Інтереснішими за для російських українців були галицькі літературно-наукові журнали. Найбільше відомими з них у нас, та й кращими, були: „Правда“ (з року 1867-го), „Зоря“ (1880 - 1897), „Житє і Слово“ (1894 — 1896), „Літературно-Науковий Вістник“ (з року 1898-го і досі), „Записки Наукового Товариства ім. Шевченка“ (з року 1892-го і досі).

 

Дак ото як заборонили россійським українцям писати по своєму дома, то подалися вони з однієї своєї хати в другу — в Галичину та на Буковину. Українські письменники з Россії писали по галицьких та буковинських виданнях, а часом заводили за кордоном і свої видання: напр. у Швейцарії, в Женеві, Драгоманов видавав „Громаду“, а у Чернівцях на Буковині та у Львові в Галичині були „Гасло“, „Праця“, „Селянин“. „Добра Новина“. Деякі 8 тих загряничних виданнів пускала часом цензура й до Россії, напр: „Правду“, „Зорю“, „Діло“, „Буковину“ „Батьківщину“, „Дзвінок“, „Літературно-Науковий Вістник“. Та аби тільки люде починали дужче цікавитися тими виданнями, щиріше їх передплачувати й читати, зараз же знов їх не пускано до Россії. За те і ці й инші видання приходили до нас з-за кордону нишком, як от тії ж „Зоря“ або „Літературно-Науковий Вістник“, а далі „Громада“, „Народ“, „Гасло“, „Селянин“, „Праця“ та ин. Спершу росходилися вони поміж освіченими городянами, а далі вже пішли й на село, між народ. Усе це привчало людей до тієї думки, що вкраїнської газети треба, є кому її писати й читати, — треба тільки добитися, щоб скасовано заборону на вкраїнське слово.

 

Року 1905-го по всій Россії почався великий визвольний руд. Люде хотіли визволитися з під старих поганих порядків та завести нові, кращі, завести вільний парламентський лад. По всіх газетах і журналах писано в оборону того ладу, всі народи, які є у Россії, могли сказати своє слово: що вони думають про новий лад, який саме він повинен бути, як його заводити та яких собі прав бажає кожен народ. Усі говорили, тільки ми, вкраїнці, мовчали, бо в нас на Вкраїні россійській не було ні одної вкраїнської газети, ні одного вкраїнського журналу. Всі були проречисті, тільки нам велено бути німими.

 

Та ми німими бути не хотіли. Український народ робив визвольну роботу вкупі з усіми иншими россійськими народами, а вкраїнські письменники, не покидаючи писати в Галичині, писали й до московських газет та журналів, домагаючися волі й кращих порядків і собі й иншим народам у Россії. Та разом з тим українці добивалися й того, щоб скасовано заборону на вкраїнське слово і щоб нам вільно було говорити по своєму.

 

То був такий час, час скрізь збіралися віча (мітінги), роблено постанови, посилано прохання й протести з приводу всяких подій чи законів. Так саме почали робити й українці з приводу заборони своєї мови. Ще в грудні (декабрі) 1904 р. київські українці, зібравшися на ювілеї Івана Левицького, приняли резолюцію проти заборони вкраїнського слова і послали її міністрові. Трохи згодом кияне надрукували протест проти неволі нашого слова в № 21 „Сына Отечества“ за 1905 р. Такі петиції, а потім протести посипалися звідусіль: з Харькова, Полтави, Одеси, Чернігова і т. д. і т. д. З Київа поїхала депутація, щоб поговорити про цю справу з гр. Вітте. Гр. Вітте був дуже ввічливий і впевняв, що, звісно, це несправедлива заборона, це якесь непорозуміння, що заборона неминуче буде скасована, треба тільки трохи підождати. Одначе комітет міністрів, що розглядав цю справу ще 28 та 31 грудня (декабря) 1904 р., хоч і признав, що заборона вкраїнської мови „препятствуетъ повышенію нынѣшняго низкаго уровня крестьянъ малорусскихъ губерній“ та заборони не скасував, а приручив міністрам народньої просвіти та внутрішніх справ довідатися що про се діло думають київський, подільський та волинський генерал-губернатор, академія наук та київський та харьківський університети, а тоді подати до комітету міністрів і свою думку.

 

Всі згадані інституції не забарилися відповісти міністрам, що треба заборону скасувати. Академія Наук виготувала з приводу цього й надрукувала, як свою думку, цілу книгу в оборону вкраїнської літератури.

 

Та все було даремно: українське слово зоставалося забороненим.

 

Та й як могло бути инакше?

 

Як згадана київська депутація була в Петербурзі, то члени її бачилися, між иншим, з кн. Шаховським, що був колись начальником „Главнаго управленія по ділами печати“, а тепер, з приручення від міністра, мав робити „доклади“ про українське письменство. В розмові з киянами він згожувався, що заборону 1876-го року треба скасувати, але як?

 

— Конечно, запрещеніе съ переводовъ св. писанія и научно-популярныхъ книги должно быть снято; я даже (!) допускаю возможность разрѣшить научныя сочиненія на малороссійскомъ нарѣчіи; но вотъ чего я рѣшительно себѣ не могу представить — это разрѣшеніе политическихъ газетъ по-малороссійски.

 

Кн. Шаховський, як був, начальником цензури, то давав украраїнському слову маленьку полегкість, і всі казали, що він проти заборони його; сам він був знайомий з Кулішем та з Ганною Барвінок і спочував їм. І коли навіть такий „прихильник“ української літератури не міг собі уявити, як можно було дозволити політичну газету по вкраїнському, то що ж казати про инших, які були просто ворогами волі нашого слова?

 

Але 18-го жовтня по всій Україні вже читали конституційний маніфест з 17-го октября. Того ж вечора в Київ і вже зібрався редакційний комітет щоденної газети „Громадське Слово“, щоб 20-го жовтня випустити перший номер. Зараз же почали писати статті...

 

А тим часом уже ввечері 18-го чорна сотня громила Київ, сподіваючись розгромити конституцію...

 

Налякана погромами й карами, ні одна київська друкарня не згожувалась випустити перший номер першої вкраїнської газети на підставі маніфесту з 17-го жовтня, без окремого дозволу...

 

Всі заходи й клопіт були марні...

 

І несподівано в маненьких Лубнях знайшлася друкарня, що глянула на сю справу инакше. 12-го ноября вийшло перше число тижневого селянського часопису „Хлібороб“ з таким підписом: „Видається „явочним порядком“ коштами і заходами Лубенської Української Громади. Редактор одвічальний Микола Шемет“.

 

Газета дуже зацікавила публіку і дуже росходилася. Але вже 4-те й 5-те число її сконфісковано, а після того й зовсім спинено видання.

 

24 листопаду (ноября) 1905 р. затверджено було „Временныя правила о печати“, які касували попередню цензуру на газети, а тим самим і заборону на вкраїнську періодичну пресу. 30-го листопаду д. Є. Чикаленко, на підставі нового закону, подав до губернатора заяву, що він має видавати в Київі щоденну газету „Громадське Слово“ та місячник „Нове Життя“. Здавалося, що сього разу вже ми досягли свого: губернатор не міг заборонити, в законі виразно було сказано, що він повинен дати свідоцтво на видання...

 

Але губернатор одписав, що він не видасть його через те, що з рукописної оповістки видавця, яка з друкарні чогось опинилася в губернаторській канцелярії, „видно, між иншим, що видання сі домагатимуться переміни істнуючого державного ладу Россії, утворення окремих автономних країн на окраїнах держави і перебудування її на федеративних основах, а також домагатимуться переходу усієї землі на власність народу, які вчинки забороняються карним законом“. (Див. Нова Громада, 1906, І, 152).

 

Д. Чикаленко пожалівся в сенат на сю цілком незаконну заборону, але газети й журналу все ж не було...

 

Та якось д-ві В. Леонтовичеві таки пощастило здобути дозвіл, і в останній день 1905-го року вийшло перше число першої щоденної вкраїнської газети „Громадська Думка“.

 

За тиждень перед сим вийшло в Полтаві перше число тижневого „Рідного Краю“ а з початку лютого (февраля) люде вже читали першу книгу київського місячника „Нова Громада“, і петербурського — „Вільна Україна“.

 

Те, що здавалося князеві Шаховському неможливим, чого стара бюрократична голова не могла собі навіть уявити, здійстнилося: народилась українська політична преса.

 

II.

 

Починалася справа досить широко. Звідусіль надходили звістки про заміри видавати вкраїнські газети, і здавалося — кожен скільки небудь помітний український центр хотів мати свій український орган. Не скрізь ці заміри перейшли в діло, та все ж дещо справдилося. В Одесі почали видаватися „Народня Справа“, а потім „Вісти“, в Катеринославі „Запоріжже“, а тоді „Добра Порада“, в Могилеві „Світова Зірниця“, в Харькові „Слобожанщина“, тоді „Порада“, в Київі „Боротьба“, „Шершень“ та „Українське Бжільництво“, в Хотині „Хата“, в [Москві;„Зоря“; де не змогли завести всієї вкраїнської газети, як напр. у Гадячі, Умані та в Катеринодарі, — там заводили вкраїнські відділи в московських газетах; раз-у-раз приходили звістки, що лаштуються ще нові видання: в Катеринодарі, в Лубнях, у Полтаві (дитяча), в Київі (теж), у Звенигородці, у Петербурзі (робітницька й гумористична), в Харькові, в Москві... В Петербург засновується з значними науковими й публіцистичними силами „українска трібуна“ для всієї Россії — „Украинскій Вѣстникъ“. Здавалося, розцвіт буде пишний.

 

Але це тільки здавалося — тоді, коли не придивлятися пильніше до того, як, з якими силами і при яких обставинах усе те робилося.

 

Поминуло трохи часу і виявилося, що в тому розцвіті було багато пустоцвіту: частина його зав’яла сама з себе, а инше — оббив неприхильний холодний вітер. І в той час, як ми це пишемо, маємо на Вкраїні російській тільки чотирі органи, що правильно виходять: щоденну „Раду“ і місячник „Нова Громада“ в Київі, тижневики „Рідний Край“ у Полтаві та „Світову Зірницю“ в Могилеві Подільському; опріче цього коли-не-коли визирають: у Москві ілюстрована „Зоря“, а в Хотині — „Хата“.

 

Великий цвіт, та малий плід.

 

І поглядаючи на таке, вороги вкраїнського слова радіють: А що? не по щастило? І те пропаде, що єсть!

 

А ті добродії, що довгий час держали в своїх руках привілей бути єдиними заступниками вкраїнського руху перед чужішими людьми, а сами й пальцем не кивнули, щоб запомогти новому ДІЛОВІ, — сі добродії, покивуючи тепер головами, і собі навчають: „ А ми ж казали, що не можно... Народ не приготований... до своєї преси... треба підождати... а поки що піддержувати те, що вже попереду було, а не заводити нового“... і т. д.

 

Звичайні доводи людей, які вже не можуть іти вгору і силкуються всіх запевнити, що й ніхто цього не здолає.

 

Але чи можуть же погодитися з цими безсилими доводами ті, в кого всі мускули, всі сили напружуються, пориваючись до праці й боротьби за право й змогу І бути на чарівних високостях вільного людського розвитку? Чи можуть води, що горять огнем великого поривання, безнадійно сидіти в старечій несилі в той час, як усе-навкруги лине до пишного, давно жаданого, давно сподіваного нового життя?

 

Вони знають, що їхній буде той новий день, що вони дадуть народові в руки нову духовну зброю до побідної боротьби, — і вони йдуть.

 

Що вони на своєму каменистому небезпешному шляху вгору стрінуть багато перешкод, будуть падати й ранити себе, будуть знемагати й часом умірати з тієї знемоги або в глибоких ворожих безоднях, — це вони знають, бо без цього нема ні одного шляху на високості. Але хиба їх те може злякати?

 

От і тепер є перешкоди, от і тепер є такі, що впали й поранилися, та знов вони встають, та знов вони йдуть, — туди, куди й ішли. А за ними йдуть инші, і коли б усі передні впали, — буде кому перемінити їх на скелястій крутій стежці...

 

Одначе пригляньмося через що ми падали й зазнавали ран. Коли ми се знатимем, то се тільки запоможе нам у нашому змаганні.

 

Через що було в нас багато пустоцвіту?

 

Найбільшу вагу кладуть тут на ворожі холодні вітри. Що правда, вітри ті дуже шкодили й шкодять. „Громадська Думка“, „Народня справа“, „Добра Порада“, „Боротьба“ — всі вони вмерли не своєю смертю. Та ще більше було таких, яких адміністрація не припиняла, а спинилися вони сами, як от: „Вільна Україна“, „Запоріжжє“, „Слобожанщина“, „Шершень“, „Вісти“, „Українське Бжільництво“. Звісно, деякі з них зазнавали конфіскат („Вільна Україна“, „Запоріжжє“), та ми бачимо, що чужомовні газети й журнали живуть, хоч і з бідою, ще й при гірших конфіскатах. А вже, скажемо, „Вісти“ або „Українське Бжільництво“, то до їх ні з якими конфіскатами не можно було причепитися, і могли б вони собі безпешно тягти своє „житіє“ й до сього дня. Так саме, напр., московська ілюстрована „Зоря“: ніякого лиха на неї не було й не могло бути, а от-же виходить вона так, що вже й не знаєш: чи вона ще жива, чи вже треба їй некролога писати. Або через що зовсім і разу не повиходили, хоч про їх були й оповістки, — „Голос робітника“, „Ціп“, „Хата“ (московська), „Україна“, „Зірка“, „Віночок“? Певне тут уже залежало не від холодних вітрів, а від чогось иншого.

 

Нам здається, що наші літерати трохи перечислилися на своїх силах і захопили занадто широко, ширше нїж дозволяли ті сили.

 

Бо й справді ж: що ми, українські письменники, з України російської, досі робили і до чого найбільше звикли?

 

Збірали ми й видавали фольклорні матеріяли, писали иноді наукові розвідки з етнографії, історії або історії літератури, складали науково-популярні книжки, компонували вірші, повісті та драми. І найменше ми бралися до того, чого найбільше треба для періодичного відання — до публіцистики.

 

Воно й не диво: не можно бути публіцистом, коли нема де писати. Бо хоч і були закордонні видання, та в їх не можно було сказати й десятої частини того, про що нам треба було говорити — просто вже через те, що, про місцеві справи можно говорити тільки в місцевих органах, і галицькі та буковинські газети повинні були в першій линії служити Галичині та Буковині, а не нам. Через те властиво газетних робітників у нас було найменше. Правда, чимало є таких, що навчилися газетної справи, працюючи по московських газетах. Та на жаль вони не могли там навчитися вкраїнської мови, а надто — мови публіцистичної, яка була в нас зовсім не вироблена.

 

Все це не могло не відбитися на самих виданнях. Вони складалися не так добре, як треба було б, і не могли привабити й читача...

 

Звісно, холодні вітри й тут багато шкодили. Коли не знаєш як і що писати; коли за всяку дрібницю можно сподіватися конфіскати, штрапу, судової справи й заборони; коли в Київі газета вільно виходить, а в Кременчуці, чи де, беруть під арешт не тільки газету, а й тих, хто її продає та читає, то все це, звісно, не робить і не може робити газету кращою, для читача інтереснішою, все це не може запомогти тому, щоб газета дужче ширилася. Ми повинні проминати мовчки силу найцікавіших фактів нашого громадського життя, про инше ми мусимо не говорити, а белькотати щось невиразне, зціпивши зуби, — хиба ж се робить газету жвавою, колорітною, надає їй силу брати читача за живі струни, захоплювати його душу? А надто як згадати, що доводилося писати для читача, звиклого до тону вільної столичної преси кінця 1905-го року, що треба було й зараз конкурувати з тією столичною пресою не тільки багатою на матеріальні й літературні сили, але все ж завсігди вільнішою, нїж наша, „провінціяльна“.

 

Все це так, але ж правда й те, що для того широкого поля, яке ми спершу захопили були, треба більше публіцистичних сил. А коли їх скільки треба не було, то доводилось поки що обмежитися полем вужчим, згуртувавши всі свої сили на невелике числи виданнів так, щоб кожне було в повній мірі забезпечене і матеріальними, і літературними силами.

 

Та за для, сього треба було вміти добре єднатися коло спільної гуртової роботи, не дозволяючи дрібницям розрізняти нас.

 

Та саме цього ми й не вміли.

 

III.

 

Наше вкраїнське невміння єднатися, солідаризуватися давно вже відоме. Озирнувшися па минуле наше життя, можемо побачити, що багато й багато разів ми програвали справу тільки через те, що в потрібний час не вміли об’єднатися і йти гуртом, слухаючися громадської дісціпліни. І в наш гарячий час це дуже помітно і страшенно нам шкодить.

 

Россіяне взагалі вельми люблять усякі програми і суперечки за них. Воно й не диво: в Россії до останнього руху було дуже мало практичної політичної діяльности, а були тільки програмові мрії про те, що буде колись далі. Практичну діяльність заступала теорія, і люде звикли надавати цій теорії таку вагу, що й тепер, як уже практична діяльність прийшла, не можуть зректися старого і за спірками про теорію фехтують роботою. Сперечаються дуже часто за найменші дрібниці або за такі речі, що будуть мати якусь практичну вагу ще колись нескоро, і не помічають, що діло, живе практичне діло стоїть у їх перед очима і криком кричить, що його треба зробити.

 

Ми, українці, в цій справі не зосталися позад инших россіян, а може ще й випередили їх. У нас що город, то й партія, і вже чи зробила, чи не зробила що тая „партія“, а кільки програм певне перемінила і в кожен час свого істнування, завсігди клопочеться про нові зміни в програмі. Та й як клопочеться: люде галасують, сердяться, сваряться, нахваляються одкинутися від організації і заснувати свою власну і справді иноді одкидаються, розбивають сили, руйнують діло. І все це тільки через те, що в програмі є якась другорядна дрібниця, яка здається чоловікові не зовсім „правовірною“!..

 

І до цього додається страшенне зневажання всякої такої праці, що не виходить з мого товариства, з мого, кутка, з моєї програми...

 

Не тільки через програмові різнації ми суперечилися й одокремлювалися, а ще є в нас страшенно багато непорозуміннів і розділеннів гурткових; тут уже шанують люде навіть не куток свій, а тільки свою манісіньку нірку. Хто не в нашій нірці, той не наш, а хто не наш — тю на його!

 

Все це відбилося і не могло не відбитися і на вкраїнській пресі.

 

Нахильність розбиватися на купки виявилася зараз же з початку тим, що не то кожен город, але кожен гурток кожного города хотів мати свій орган. Зовсім не зважали люде на те, що великого діла малим гуртом зробити не можно; що вкраїнський читач тільки народжується і коли з’явиться відразу багато газет та журналів, то тієї суми читачів, яка може бути, не стане за для того, щоб усі їх матеріально вдержувати. Про це і про багато дечого иншого, теж важного, зовсім не думано.

 

Відомо що з цього вийшло: видання не мали стільки дотепних робітників, скільки їх треба за для того, щоб справа робилася добре; ні одне видання не мало передплатників стільки, щоб вони забезпечили йому життя. Значить реальної потреби в таких гурткових виданнях не було; не було й причин програмового характеру, бо виступали з новими органами гуртки, що стояли властиво на тій самій програмі, яку вже попереду виставило инше видання. Що правда, були часом дрібні різнації, та вони були такі неважні, що в иншому, західно-європейському громадянстві ніхто не надав би їм ні найменшої ваги; коли ж надавалася їм вага у нас, то тільки через те, що ми звикли більше говорити про програми, нїж прикладати їх до діла.

 

Часом же навіть і тих дрібниць не було, а все ж люде ніяк не хотіли пристати до готового вже діла і п’ять-шість чоловіка, що бавилися досі хиба в українські оповідання, найсерйознішим робом починали велику газету і — звичайно — сідали маком з першим-другим номером.

 

Я пам’ятаю розмову з одним літератом з такого першого й останнього числа нової газети. Він довго лаяв усі які є часописи: „Рідний Край“ був у його безпрограмовий, „Громадська Думка“ — „єлейна“, „Вільна Україна“ — централістична (чи „обрусительна“ — забув уже), „Нова Громада“ — „обгризена“ і т. и.

 

— Я передплачував три місяці „Громадську Думку“, — казав він, — і покинув. За-для мене вона занадто єлейна. Треба не такої тактики! От у нас буде часопис! То буде газета! Чи ви читали мій фейлетон у першому номері?

 

— Та читав, читав... давно тільки було, то вже забув. А ви скажіть, коли ж вийде другий номер вашої газети?

 

Ну, от упорядкуємо трохи справу, — зараз тоді й випустимо. Буде добра газета! А то так-же не можно жити з такими газетами, як тепер...

 

Та й знов заходився лаяти... Лається мабуть і досі, хоч минув уже після того не один місяць, а другого номера все нема...

 

Оце ось дуже характерна у нас річ: лайка. Ніхто так не огудить свого ж власного діла, як український інтелігент... а може й не тільки інтелігент... Цю рису в нас історія виробила. Спершу ми були сами собою, — хоч, може, й не скрізь (згадаймо, як ми підшивалися під византійщину, а то й під монгольщину — звали ж себе „каганами“ наші князі); але далі ми вже пошилися в ляхів, а згодом перекинулися на москалів. А звичайно, що перекинутися до чужої національности, можна тільки зневаживши свою. І ми довгі віки тільки те й робили, що зневажали своє, та вбіралися в чуже пірря. І не сама інтелігенція, а й народні маси, бо вони йдуть за інтелігенцією слідком. Тільки що їх тая чужомовна культура менше зачіпала, то менше вони й одкинулися від свого. 1 коли ви бачите у нас інтелігента, що привозе до своїх дітей няньку з Московщини, щоб діти „не попсували“ собі мови ні одним українським словом, а разом з тим лакейчука, що величається перед „неотесанными мужлаями“ своєю „образованною“ мовою, то ви дуже добре знаєте, що се тільки дві одміни однієї речі, одного з’явища.

 

Дак оця ось нахильність зневажати свою національність, що вироблялася в нас історично, вона ж не могла згинути тепер зовсім, не могла не покинути сліду в нашій псіхіці. Вона виявляється й тепер раз-у-раз: у одних — тим, що вони й досі ще сидять серед чужих національних гуртів, у других — тим, що вони раз-у-раз гудять, лають все, що робиться українського. Я не про критику тут кажу, — навпаки: я показую, що у нас нема критики, а єсть тільки лайка.

 

Серед ширшої публпки дуже часто обвиновачують українців зОВСІМ за инше: за тк, що вони все своє хвалять.

 

Один газетний брехунець так описувавколись свято Котляревського в ІІолтаві:

 

„Я былъ на открытіи памятника Котляревскому и присутствовалъ при самой яркой манифестаціи украинофильскихъ чувствъ. Когда на сценѣ, гдѣ происходило засѣданіе думы, началось чтеніе адресовъ... появились какіе то невѣдомые писатели въ чоботахъ и писательницы съ хусточками въ рукахъ и вѣнками на головахъ. Мой сосѣдъ, типичный Тарасъ Бульба, объяснилъ мнѣ:

 

— Тожь Олина Пчілка.

 

— Кто это?

 

— Писательница. Гарно пише, ой якъ гарно!

 

— А это кто?

 

— Левицкій. Оце хеній! хеній! не уступитъ самому Котляревскому“. (Слово, 1905, № 59).

 

Як би брехунець справді чув розмови нашої інтелігенції, хоч би й про свою літературу, то він ніколи б такої дурниці про наші „украииофилькія чувства“ не написав, а написав би щось зовсім инше, зовсім навпаки...

 

Чужий чоловік, не звичний до того, що в нас діється, міг би здивуватися, почувши, як у нас кожен поспішається накрити мокрим рядном кожне своє діло. Прикладів можно було б навести багато. Не займатиму їх, а скажу тільки, що й нову вкраїнську пресу, зараз же з початку, ніхто так не гудив, як свої ж. По московських газетах, видаваних на Вкраїні, було тоді кільки статій з нападами на неї, і здебільшого тії статті були підписані вкраїнськими прізвищами, і то навіть такими, що стріваються й в українському письменстві. І не була то ніяка критика, а тільки напасть...

 

Згодом чимало такого виявлялося вже й у самій українській пресі, а ще більше в повсякчасних приватних розмовах... З багатьох причин не буду про всі ці речі говороти, беручи кожну з-окрема; скажу тільки про все гуртом, що через таку поведінку нашого громадянства було й є багато шкоди вкраїнській пресі. Коли скрізь, і приватно й прилюдно, люде раз-у-раз щось лають, то поневолі широка публіка починає думати, що воно мабуть таки й справді погане; а що на все вкраїнське ця публіка звикла в нас дивитись з невірою (що може бути доброго з Назарету?), то й одхиляти її таким робом од украінської преси не було великого клопоту.

 

А як придивишся уважніше до тих лайок та докорів, то побачиш, що в їх страшенно мало змісту, мало діла. От перед мене лежить купа листів, присланих до редакцій „Громадської Думки“ та „Ради“ від читачів і передплатників.

 

Переглядаю листи незадоволених. Дуже мало фактичних уваг, а ще менше — розумних. Здебільшого — плещуть люде язиком, чи пак — переводять чорнило. Юдофоб пише, що газета зжидовіла; якийсь „обиватель“ ремствує, що вона дуже гостра, а инший докоряє, що сором бути таким поміркованим і т. и. і т. и.

 

Багато анонімів, — ті просто лаються. Напр. (написано друкованими літерами на листовній картці, подаю ввесь лист без ніяких змін):

 

„Уси люди кажуть що яки появились на свободи сумашедшіи люди вь XX вики, що печатають еще сумашедшіи газети на эфіопскомь языки: „Громадська Думка“, або „Свобода и Право“ и другій беснованья. Смихь съ такихь дурневъ, що ажь боки болять, а ще думають, що издатели и сочинители такои мови и дила, що вони вумницы. Сухомозкіи вы, сбисились вы, вирно у вас жиръ коле, що нема у васъ совести и сорому, що видумуєте лихо людямь. Напечатайте же цее у своихь газетахь!“

 

Та покиньмо сю юмористику, а спробуємо з тих листів, про які казано, повибірати хоч ті фактичні уваги, які в їх єсть, та й поговорити з приводу їх.

 

Серед листів цих дуже багато просто привітаннів од прихильних людей: люде радіють, маючи в руках українську газету, дякують за неї; кажуть, що що-дня виглядають номера „як сонечка“, „як рідного брата“ і т. и.; потім б листи прихильників, що дають ті чи инші поради — як краще робити діло; нарешті — купа нападів од виразно ворожих або просто безладно лайливих людей.

 

Які ж уваги ми знаходимо в усьому тому?

 

IV.

 

Поміж увагами, що роблять у своїх листах читачі „Громадської Думки“ та „Ради“, найбільше уваг про мову, якою пишуться ці газети, а між питим і про правопис.

 

Дехто докоряє газетам, що вони наче б то сами вигадали такий правопис. „Он у Шевченка в „Кобзарі“, — кажуть, — не таке писання, а скрізь стоїть Ъ, ЬІ, И“. За для таких читачів доводиться нам росказати трохи про те, де та як узявся теперішній ваш правопис.

 

Аж до кінця XVIII-го віку вкраїнські письменні люде, пишучи по своєму, писали ; вѣьра, нѣчого, конь, воловъ, навчившися такого правопису з церковно-слав’янської мови, яка довгий час була в нас і нашою книжньою мовою; тільки ж вимовляли вони ці слова так: віра, нічого, кінь, волів. Навіть по книжках, писаних зовсім церковно-слав’янською мовою, вони Ѣ скрізь вимовляли як і, і ця вимова й досі ще задержалася в Галичині та на Буковині: там по церквах читають не так, як у нас на московську вимову: „Да просвѣтится свѣть вашъ предъ человѣки“, а ось як: „Да просвітится світ ваш пред человіки“.

 

Цей старовинний правопис хотів удержати в українському письменстві Михайло Максимович, тільки він над о, е, у становив дашок Λ тоді, коли треба було вимовляти їх як і; він писав: хлѣбъ, нêc, огурокь, вôлъ, а треба було читати: хліб, ніс, огірок, віл.

 

У нас, на Вкраїні россійській, дехто спробував був писати так, як Максимович, та побачили, що воно недобре, та й покинули, і ніхто тепер так по вкраїнському не пише. Але в Галичині та на Буковині Максимовичеве писання принялося було; ним писалися книги, газети, таким правописом учено по всіх школах. Тільки дехто писав инакше. Так було аж до дев‘яностих років дев'ятнадцятого віку, — тоді вже цей правопис скасовано і заведено инший.

 

У нас-же, на Вкраїні россійській, довго була з правописові плутанина. Писали так, як хто здумає, напр. у першому виданні „Енеїди“ Котляревського (1798) писалося так:

 

 

Прибѣгъ Меркурій засапавшись,

Въ три ряды питъ зъ іого котивъ.

 

Инші ж казали, що се писання будуть вимовляти по московському:

 

Прібєг Меркурій засапавшісь,

В трі ряди піт з іого котів.

 

Вони казали, що треба писати так, як вимовляється, і писали:

 

Прыбигь Меркурій засапавшись,

Въ тры ряды питъ зъ його котывъ.

 

Инші писали ще по иншому, і не було ніякого ладу.

 

Року 1818 Ал. Павловський видав „Грамматику малороссійскаго нарѣчія“. Він помітив, що краще писати скрізь де треба і, бо воно й менше місця бере, та й нащо його на один згук аж дві літери — і та и? Адже инші народи (латинці, французи, поляки, німці) обходяться з одним і. Через те Павловський почав писати так:

 

Прыбігъ Меркурій засапавшысь,

Въ тры ряды пітъ зъ іого котывъ.

 

Одначе оте ы дуже муляло очі в українських книжках. В українців зовсім нема такого згука, як у москалів оте ы або в поляків y, і як написати: несы, лыхо, то виходило дуже грубо, а як в українській мові доводилось теє ы становити часто, то й очам було погано дивитися, напр. Кропывныцькый. Через те дехто замісто цього ы став писати латинську літеру u. Так писав А. Метлинський у своїй книзі „Южный русскій зборникъ“ (1848):

 

„Чоботи одни жовтuнци, а други юхтови“. Та такий правопис не вдержався, і сам Метлинський його згодом покинув.

 

Аж ось року 1856-го П. Куліш видав книгу: „Записки о Южной Руси“ і в їй він упорядкував цю справу так: скрізь, де чується м’якеньке і, так і писати і: снігъ, лісъ, вілъ; літеру ы зовсім викинув, а скрізь, де її писано попереду, писав и: неси, лихо, тільки вимовляти її треба було твердіше, ніж і, а так саме, як вимовляють її в таких словах наші селяне. Ще Куліш завів літеру є там, де треба вимовляти м’якенько, напр.: синє море.

 

Цей Кулішів правопис так і прозвано кулішівкою, і так і стали писати всі путящі вкраїнські письменники, а між ними й Шевченко: напр. р. 1860 він сам видав цим правописом свій „Кобзарь“. Так саме писали тоді Марко Вовчок, Костомаров, Глібів, Руданський, Кониський, таким писанням видавався тоді (1861 — 1862) й журнал „Основа“.

 

Трохи згодом запримітили, що літера ъ зовсім зайва: чи написати ракъ, чи рак, — вимовляти однаково. Коли так, то виходить, що ъ зовсім не треба ні писати, ні печатати, бо воно ні до чого. Це ще Метлинський помітив був (року 1848-го) і викинув ъ, та Куліш знову його завернув. А тепер уже зовсім одкинули ъ: наприкінці слів його не писали, а де воно було в середині в таких словах, як тімъя, пъю, зъісти, там стали писати апостроф: тім'я, п'ю, з'їсти.

 

Нарешті виявилося, що треба якось розрізняти такі слова, як ось слово іде: чоловік іде, — чи се він їде конем або волами, чи пішки йде? Стали тоді там, де вимовляється йі, писати ї, напр.: їхати, їсти, їх: тоді вже зразу видно чи чоловік їде, чи іде.

 

Отаким правописом і писали всі ті українці, які хотіли і вміли добре, правильно писати по вкраїнському. Так було аж до кінця весни 1876-го року. А тоді таємним наказом заборонено друкувати всі вкраїнські книжки, опріче повістей, драм та віршів, і за одним заходом і вкраїнський правопис, а звелено знов писати Ы, И, Ъ. От через що після цього вкраїнські книжки знову стали друкуватися ярижним правописом (так його прозвано за те, що в йому є літери ы та ъ).

 

Одначе молодші і більше тямущі люде в Галичині та на Буковині також переняли справжній український фонетичний правопис, та й писали ним у своїх книгах та газетах, привчили до його буковинців та галичан, і нарешті, як уже казано, цей правопис, з деякими невеликими одмінами, заведено в Галичині та на Буковині в народніх школах, в гімназіях, в університетах, ним друкуються всі книги й часописи, його вживають у всіх оффіціяльних документах.

 

Тим часом на Вкраїні россійській хоч і доводилось друкувати ярижним писанням, а писали вкраїнські письменники все ж своїм, українським фонетичним правописом. І Россійська Академія Наук, як друкувала що по вкраїнському, то теж уживала цього правопису, як найкращого (напр. у своєму „Словарѣ русскаго языка“); вона цей правопис приняла й для „Словаря украинскаго языка“, який розглянула і видала за його премію.

 

З року 1906-го, як скасовано заборону 1876 року, почали цим правописом писати на Вкраїні російській в українських часописах: „Громадська Думка“, „Рада“, „Нова Громада“, „Рідний Край“, „Вільна Україна“ та инших.

 

Таким робом зовсім не сі часописи вигадали такий правопис, а він виробився у нас уже здавна і він і є справжній український правопис. Що він найкращий для вкраїнської мови, що ним найлучче можно виявити всі згуки її, те признають усі вчені люде, Наукове Товариство імени Шевченка, Російська Академія Наук, усі кращі вкраїнські письменники.

 

Він дуже простий і через те його легко навчитися. Як будуть у нас по школах учити вкраїнською мовою, то з цим правописом не буде ніяких труднацій, і діти дуже швидко його навчатимуться.

 

Він і на око чепурний, бо в йому нема отого нечупарного ы.

 

А потім писані цим правописом слова беруть менше місця, бо в йому нема ъ, нема широкого ы, замісто широкого и скрізь стоїть вузеньке і. Через це все книжки, друковані цим правописом, беруть менше місця, менше паперу, а значить стоять дешевше.

 

Та нам пишуть у листах, що його трудно читати нашим людям через те, що вони вчилися В московській школі і звикли и вимовляти як і. Це правда, що трохи трудно. Та чи таке вже велике це лихо? Адже щоб розібрав чоловік цей правопис, треба тільки показати йому як вимовляються оці три літери: и, ї та є, а все останнє розбере вже він сам. Прочитайте з таким чоловіком півсотні рядків з газети чи з книжки, — уже він і навчиться всієї мудрости. Це ми добре знаємо з практики.

 

Через те й зарадити цьому лихові дуже легко: нехай кожен, хто знає вже цю справу, навчає українського правопису кожного письменного чоловіка, якого він стріне. Коли, скажемо, тепер єсть тільки яких чотирі тисячі таких, що знають цей правопис (умисне беру маленьку цифру), а кожен з них за рік навчить тільки десять душ, то за рік ми матимем уже 44 тисячі письменних людей, які знатимуть як треба читати вкраїнські книги й часописи і могтимуть навчати й инших. Нехай кожен тямущий чоловік поставить собі повинністю зробити це, і справа дуже скоро залагодиться.

 

А найбільше радимо це зробити тим, хто лається. Панове! замісць щоб гаяти дурнісінько час, пишучи лайливі листи, кивніть хоч трохи пальцем та зробіть се діло: воно для вас буде дуже не важке й мале, а для просвіти нашого народу воно важне. Тоді вам кожен спасибі скаже, та й сердитися перестанете, бо не буде чого.

 

V.

 

Не з самого правопису незадоволені люде, — багато говорять і про мову в новій пресі.

 

Чудна річ з українською мовою! Кожен, хто її не знає і, може, вперше тільки держить у руках українську газету, думає, що він має право сказати:

 

— Кажется, здѣсь не совсѣмъ чистый малороссійскій языкъ...

 

А спитайся — через що де йому так „кажется“, то він не знає що йому й відповідати.

 

А хто знає її хоч трохи, хто розуміє селян, як вони говорять, або й сам уміє стулити пару калічених фраз, або — не дай Боже — написав щось по вкраїнському, то тому вже не тільки „кажется“, а той просто виступає таким невблаганим суддею над сьогочасньою літературною мовою, що иншого присуду від його, як кара на горло, й сподіватися не можно.

 

Не думайте, що такий суддя добре знає граматику вкраїнської мови, що він довго й пильно вивчав рідне слово з збірок народніх творів, що він виробив свій смак на мові наших класиків — таких, як Шевченко, Марко Вовчок, Куліш. Де там!

 

Він знає тільки ту мову, яку чув у своєму куточку, — в селі, чи на хуторі, — та до якої доточив трохи форм, що зосталися йому в голові після читання десятка українських книжок, і все, що виходить за межі цього вбогого придбання, — все те в його негарне, „не по нашому“, „коване“, „галицьке“ або ще яке. І хоч він не знає вкраїнської літератури ні старої ні нової і про нові книжки вкраїнські довідується часом тільки через, те що на їх є рецензія в московському часопису, але ж він любить иноді закритися авторітетом якогось відомого письменника. Та які ж чудасії з того раз-у-раз виходять! Репетує такий добродій проти якоїсь форми, каже, що треба писати не так, а от як Шевченко або Марко Вовчок писали, а тим часом сама ця форма пишається або в Шевченка, або в Марка Вовчка, або ще й у народньому творі. І покажеш йому це і доведеш йому документально, що якесь, у його „коване“, слово стрівається в нашому письменстві ще в XVII, а то й у старішому віці, дак що ж? Добрі очі переморгають се, добродій швиденько обмине небезпешне місце та й хапається знов до нового, та й громить своїми перунами нових письменників!..

 

Перунами? Ой ні, як би то перуни! Вони вбивають, алей прочищають повітря. Після їх так легко й вільно дихати, так сяє й розвивається нове барвисте життя. Я помилився, помилився принаймні що до тієї „літератури“ листовної, яка напливала досі до „Громадської Думки“ й до „Ради“. Там не перуни, а грязь, груба некультурність, страшенна, дика нетерпимість, неуцтво й убозтво думки. Не хотілось би бабратися в сьому болоті, та треба се зробити, треба за для того, щоб люде й сьогочасні й потомні бачили, серед яких обставин доводилося молодій українській пресі іти своїм тяжким шляхом, пробивати свою колючу стежку; щоб будущий історик нашого письменства знав, до яких глухих стін нам доводилося говорити, бо коли він сього не знатиме, він не зрозуміє справи так, як треба.

 

Та я по змозі скорочу про се мову і наведу тільки пару зразків, — вони характерні для всього материялу.

 

Зразок перший. Великий лист на шість сторінок, щільно пописаний. Підпис: „Презирающая Васъ Н. П. Украинка“, а після дописки:

 

„настоящая Украинка N N N“ Як і слід „настоящей украинкѣ“, вона пише лист по московському, як і здебільшого пишуть усі великі оборонці чистоти вкраїнської мови. З листу ми довідуємось, що „настоящая украинка“ була „на съѣздѣ сельскаго духовенства“. Що „настоящая украинка“ буває на таких з’їздах — се видно з кількох місць її листу, напр.: „Вмѣсто... выдумыванія дурацкихъ словъ вы бы лучше обратили вниманіе на крестное обрусѣніе, на снятіе крестиковъ съ митръ и на обязательные кацапскіе осмиконечные кресты вмѣсто нашихъ прекрасныхъ старинныхъ крестовъ. Чего стоятъ эти единообразные осмиконечные наперстные кресты!“.

 

Та поки автор листу говорить про зміст газет, — його ще так-сяк МОЖНО цітувати. Але ж головна мета його — мова, і тут уже „настоящая украинка“ зо з’їзду сільського духовенства береться до такого стилю, з якого, без кривди громадській благопристойності, цітат подавати не можно. Боячися карного статуту, я й не буду списувати листа цілком, а наведу тільки з його трохи, з більше пристойного, щоб читач міг зрозуміти з ким маємо діло:

 

„Когда в Кіевѣ арестовали редакцію Гром. Дум., мы порадовались за наше слово, ибо думали, чго отъ этой банды прышелепуватой, газетное дѣло въ Кіевѣ перейдетъ къ болѣе свѣтлымъ головамъ“.

 

Надія не справдилась и „настоящая украинка“ сипле прокльонами: „Да будете Вы прокляты, негодяи и губители нашего дорогого, прекраенаго и понятнаго украинскаго слова! Что вы дѣлаете съ этимъ словомъ на радость нашимъ ворогамъ? Кто далъ Вамъ на это право, узурпаторы Вы подлые?“ Кінчається лист бажанням: „Дай Господи, чтобы и Вашу банду арестовали“.

 

Здається, вже досить?

 

Перейдімо до иншого листу, написаного ніби й зовсім по людському.

 

Автор — людина культурна, мабуть учитель, лист він підписав. Це вже його другий лист, обидва на одну тему. Подаємо другий, як повніший, цілком, не переміняючи й не викидаючи в йому ні слова, опріче підпису:

 

„До редакції „Громадської Думки““. Наближається час поновити піврічню передплату на „Гр. Д.“ та „Н. Гр.“ Позаяк кожне число газети, як і кожна книжка журналу, мене бентежить через граматичний хаос, що в них панує, — я залишаю на який час передплачувати їх. Двадцять років чекав я сього щастя — можливости читати часописі друковані рідною мовою... Але правопись, що вживається в сучасних часописах, мене не задовольняє. Почекаю ще! Бо зараз — сором перед иншими; грамотними людьми, наприк. перед „москалями“. Мене питають: Як же саме требує українська граматика — „я стрівся з їм чи „я стрівся з ним?“ „Я взяв у нього його ціпок“, чи „я взяв у його його ціпок?“ і т. и. Один з д.д. учителів (українець) пояснив, що треба писать „у його його ціпок“, це для того, бачте, щоб дужче відрізнялось від руського („у него“)... Ото так шовінізм! Хоча б ціною калічіння рідної мови здобути ріжницю. Я приводив, шо ці містцїмення — тоді, як отповідають на питання, у кого, з ким — у всіх, мабуть, слявянських народів пишуться з букви Н, напр., по руській буде: „я взял у него его палку“; по польській — Ja wziął u niego jego kijok“; по сербському — те ж „у нѣоу“ і т.д.; А в нашій мові, виходе, нема граматичних правил, а кожний пише так, як йому Господь на душу положить. Але ж цього не може оправдувати навіть фонетика. От-же і д. Винниченко каже: „Але від того, що я не міг сперечатись з ним, мене взяла досада на його“. А мене бере досада на таких „грамотіїв“ і теж через те, що не можу „сперечатись“ з ними; (а може тут уже треба казати з іми, бо це вже „множественное число“?). Рішучо не можу собі уяснить чому це так, що перш було з ним, а далі стало на його, а не на нього. А наші сучасні письменники, на жаль, не можуть бути авторитетами що до граматики, бо ось які слова так і кидаються, в вічі на кожній стрічці: весь — ввесь — увесь, всеї, — всієї — усієї, ; сем‘я — сім‘я, меж — між, мені мині, міні.... Та годі, мабуть... Досить і цих прикладів, про те ж редакція не може всього цього не бачити. Вибачайте ж, як що не до вподоби моя балачка, а все ж. додам, що це питання цікаво, (та й необхідно) було б обсудити хоча б і на сторінках Гр. Д. і як можно швидче“.

 

Автор листу „рішучо не може собі уяснить“ усіх діх річей тільки через те, що він „рішучо“ не знає вкраїнської мови і не менше „рішучо“ не розуміє як саме: витворюється з народніх діялектів спільна літературна мова. Він не бере до уваги того, що на світі нема суцільної, по всіх місцях однакової, живої мови, а єсть тільки місцеві діялекти, сумма яких і творить мову. І як з усіх діялектів витворюється літературна мова, то звичайно письменник бере форми з того діалекту, до якого він найбільше звик, який йому найбільше подобається. Через те в молодих літературних мовах раз-у-раз стріваються параллельні форми того самого значіння. З часом одна з них (з їх) бере перевагу, друга зникає; а иноді обидві лишаються і живуть собі любісінько разом. Прикладів з якої хочете літературної мови можно було б набрати багато; та їх кожний цікавий читач може знайти й сам, а я тільки скажу, що й сам автор листу вживає такі параллелью форми; ось вони: писать, казать, уяснить, а разом з тим: здобути, поносити, читати, обсудити; або: виходе і положить. Тепер уже й я міг би спитатися в автора листу: „як же саме требує українська граматика“: писать чи писати, виходе чи виходить? От до таких параллельних форм належить і оте нещасне з їм — з ним, на його — на нього. Авторові листу подобається форма з н, але ж у народній мові поруч з нею є форма й без н. Ось через що такий великий знаведь української мови, як Куліш, пише в своїй „Чорній раді“ (перше видання, коректував сам автор): коні въ іхъ потомлені (стор. 3). Да и те на ёму було, мовъ позичене (8), У ёго здавна була охота (8), Що въ ёго було на думці (16) і т. д. Так саме й автор української граматики, проф. А. Кримський, пише в своїй книзі: „Изъ повистокъ и ескизивъ“ (вид. 3-тє, 1904, коректа авторська): не прыятелюй зъ нымы бо пуття одъ йихъ не навчышся (5), будь до йихъ прывитный (5), въ його немає такой звычкы (7), сыдыть у ныхъ въ кухни, балакає зъ нымы дуже шановлыво, пидлещуетъся до йихъ (18) і т. д..

 

Так саме, як би автор листу, знав українську фонетику, то він пам’ятав би й те, що „если одно малорусское слово оканчивается на гласную, а слѣдующее за нимъ слово начинается неударнымъ у или неударнымъ і, то малорусскій языкъ, съ цѣлями благозвучія и удобопроизносимости, можетъ сокращать эти гласные звуки въ звуки в и й... Напротивъ, если предыдущее слово кончается на согласную, послѣ которой было-бы не легко или неблагозвучно произнести звук в, то въ слѣдующемъ словѣ, начинающемся съ в, этотъ согласный звукъ обращается въ гласный звукъ у“. (Проф. А. Крымскій, „Практическій курсъ для изученія малорусскаго языка“, Зоря, 1906, №№ 3 — 4, стр. 49). От через що й пишеться: вилила ввесь борщ і вилив увесь борщ, аби: не хочу всієї, і не схотів усієї.

 

Такі самі й инші уваги автора листу, всі вони однакової ціни; та тепер мене цікавить инше.

 

Допустімо „разсудку вопреки, на перекоръ стихіямъ“, що він правий і що все те, про що він говорить, — справжні помилки. Але яка ж мізерія всі оті дрібниці перед тим великим і важким ділом, яке творить тепер молода вкраїнська преса! Двадцять років дожидав автор „можливости читати часописі, друковані рідною мовою“ і тепер зрекаеться їх. Через що? Через напрямок? через зміст? через безталантність авторів? Ні, про це в обох листах не роворить він і слова. Тільки через те, що „правопись, що вживається в сучасних часописах, його не задовольняє“. Зрозумійте ж бо щò міститься в цій фразі: вся праця сьогочаcньої української літератури, вся та сумма таланту, розуму, знаннів, яка вложена в нове українське письменство, і все те добро, яке вже воно зробило і зробить іще за для нашої національної свідомости, за для свідомости й розвитку мас, — все це одкидається тільки через те, що „правопись не задовольняє“!

 

Можуть сказати: чи варто так довго спинятися над отаким листом? Але ж таких листів не один, я вибрав тільки типичний! Але ж так, як автор листу, — ми ж це знаємо, — думає багато людей! От через що варто спинитися над сим листом і спитати: що се? Лицемірство? нерозум? безмірна нетерпимість? Чи все це вкупі?

 

Автор попереду цітованого анонімного листу, дикий і грубий, за для рятунку вкраїнської мови, бажає, щоб „банду“ газети „Рада“ арештовано так саме, як се зроблено з „бандою“ „Громадської Думки.“

 

Добродій, якого „правопись не задовольняє“, чоловік культурний і звичайний, такого бажання не виявляє, він тільки хоче „почекати“ доброї „правописі“ .

 

Але чи не здається вам, що його звичайненький лист тхне такою страшенною злобною нетерпимістю, яка доходить як раз до східців інквізіційного огнища, на якому палються „єретичні“ книжки?

 

VI.

 

Од сих листів, повних дикої нетерпимости, перейдімо до справді серйозних уваг про мову нашої молодої періодичної преси.

 

Серед листів е кільки дуже прихильних, навіть з великими хвалами мові. Інтересно, що серед них маємо один з Буковини. Ось що пише наш буковинський молодий читач:

 

„При сій нагоді хотів би я докинути ще кілька слів до справи, порушеної в „Гр. Д.“, не пригадую собі в котрім числі, під заголовком: „Нашим кореспондентам-галичанам“... чи щось подібного. Там стоїть між инщим, що австрійські українці під впливом обставин говорять трохи відмінною мовою від українців-россиян. Се сказано на підставі рукописів, отриманих від українців коресподентів з Австрії. Се не вірно сказано. Бо так, як пише „Гр. Д.“, так говорять і наші мужики й галицькі „хлопи“. Річ диферує лише в тім, що наші інтелігенти инакше пишуть, ніж нарід говорить. Тому то наші часописи так мало популярні між нашим селянством. Коли б в нас хоч один часопис так редаговано, як „Гр. Д.“ або „Рідний Край“, то наша національна справа стояла б далеко краще... Мовою „Гр. Думки“ одущевляються австр. українці дуже. Навіть наші „кацапи? — ренегати признають, що мова на Вкраїні (россійській. Б. Г.) сходиться надзвичайно з мовою наших селян, кацапи, що твердили до тепер, що наш мужик так мало розуміє українця, як і москаля“.

 

Наш буковинський читач думає, що мова „Гр. Думки“ сходиться з мовою буковинських селян; а українці россійські дуже часто (і в листах, і друком, і в розмовах) докоряють нашим часописам, що мова в їх занадто „галицька“.

 

Звісно, дуже часто чоловік називає якусь форму „галицькою“ тільки через те, що він її не знає, а в нас же серед публики що до мови виробилася така завичка: коли я сього не знаю, значить його й нема, а се його хтось вигадав і найлегше сказати, що се вигадали „галичане“. Через неуцтво таких добродіїв у нас „галицькими“ або „кованими“ стають раз-у-раз такі форми, які вживаються в письменстві вже по кільки віків або любісінько живуть і досі на якомусь полтавському хуторі, тільки що гострий критик на тому хуторі не бував...

 

Та все ж є в тому докорі таки й правда.

 

Та й як же могло бути инакше?

 

Нам заборонили нашу літературу в Россії, — вона развивалася тільки в Галичині та на Буковині. Там вироблялася книжня мова по школах, гімназіях, університетах, наукових товариствах, у пресі. В неї, в цю мову, вливалася велика й дужа, течія з України російської, але ще більше впливу на неї мали свої місцеві обставини, дуже одмітні від наших, впливали літературні смаки й уподобання галицьких письменників і т. и. Зрозуміло, що ся мова мусила виробитися не такою, якою виробилась би українська літературна мова, як би в Россїї не було заборон ні 1863-го, ні 1876-го років. Ми писали в Галичині, читали галицькі книги й газети, — зрозуміло, що мусили підпадати під вплив тієї мови, яку там знаходили. І вплив цей був тим більший, значніший, що на Вкраїні російській не було ні-одної інституції, гуртка навіть, де можно було б систематично вчитися мови, а українська книжка російського видання так не часто могла побачити світ. Кожен учився мови сам собі, самотужки, як умів. Тільки деякі окремі люде вміли вдержатися, — хоч і не зовсім, звісно, — на тій стежці, яку показано було українському слову з шести десятих років працями таких людей, як М. Вовчок, Куліш та ин.; більшість же просто вивчалася тієї літературної мови, яку знаходила в галицьких виданнях, і була рада, що могла писати тією мовою по вкраїнському зразу про все, про що хотіла, не нудячися вишукуванням форм.

 

Отут і сталася біда. Вся вкраїнська інтелігенція змалку проходить московську школу, живе в сем’ї і в громадянстві серед московської мови, читає московські книжки й газети, — звичайно, що від української мови вона так одбилася, що їй галицька літературна варіяція нашої мови дуже тяжка, а часом і зовсім мало зрозуміла. За це нема чого людей докоряти, а треба тільки признати цей факт і рахуватися з ним. А рахунок буде такий, що треба нам свою мову знов поставити на ту колію, з якої вона трохи зскочила останніми часами, на колію, що йде від народньої мови всього українського народу по сей і по той бік кордону та від творів кращих наших старіших письменників.

 

Чи значить се, що ми зовсім повинні зректися всяких позичок у галичан? Ні в якому разі!

 

Певна річ, у галичан, у їх літературній, а надто спеціально в газетній мові дуже багато кепських форм, зовсім не наших, позичених або з польського, або з німецького, а то з московського, найбільше через оте „язичіє“, сліди якого, вкупі з слідами польської мови, і досі знати мало не на кожному галицькому письменникові. Се правда, але правда також і инше. Галичане ходять раз-у-раз серед польської мови, а ми серед московської; у їх у мові сила польського, а в нас московського. Розгорніть ви який хочете номер нашої газети і яких тільки перлів там не знайдете: дякуючи холері, він умер; — не дивлячись на хворобу, він робив; — учитися граматиці (зам. граматики); — писати на українській мові (зам.: українською мовою), і т. д. і т. д.; про лексіку вже й не кажу: тут так і рябіє од усяких управлінь, об'явок, потвержденнів, одчуженнів, богаділень, злитків (золота), підготовленнів, прошеннів і т. и. Навіть наголоси ми перекручуємо немилосердно і вже до того докрутились, що й своє національне ім’я не так як треба вимовляємо, бо наголошуємо його не на третьому складі, як треба було б, а з московська на другому і говоримо не Украї́на, украї́нський, а Укра́їна,- укра́їнський, укра́їнка. Галичане багато переймають у нас москализмів (думаючи, мабуть, що то сáме по вкраїнському), — переняли й цю вимову ¹).

 

 

Дак ото і нам, і галичанам треба тую чужомовну полову від свого доброго зерна одвіяти, а добре зерно зберегти — однаково де б воно ні було: чи в нас, чи в галичан, аби воно було щиро народне або складене в щиро-народньому дусі. У галичан є чимало гарних форм, яких нам не стає, — чому ж з них не скористуватися? А полови галицької нам справді треба берегтися дужче, ніж своєї, бо свою хоч люде розбірають (знаючи московську мову), а галицька ще її незрозуміла буде.

 

Жаліються ще, що єсть „ковані“ слова.

 

Диво, що єсть!

 

У кожній мові літературній їх стільки, що хоч греблю гати. Да тільки там люде давно вже їх читають, то позвикали, і нікого, напр., з москалів не вражають такі „ковані“ перли, як хоч би й оці: восхищеніє, изящество, разсѣянность, стремительность, отсебятина, восторгъ, самодовлѣющій і т.д., і т. д. А в нас слова нові, то люде й дивуються їм.

 

Раз-у-раз можно почути наївних людей, що питаються:

 

— Чому ви не пишете так, як Шевченко або Марко Вовчок?

 

І це так часто кажуть, що доводиться й на таке питання відповідати.

 

— Тому ми нѳ пишемо так, я:: вони, що й Шевченко та М. Вовчок не писали б як Шевченко та М. Вовчок, коли б їх тепер посадити писати не вірші та сільські оповідання, а наукові розвідки до „Нової Громади“ або публицістику до „Ради“: вони або зовсім нічого не написали б, або написали б так, як і ми, а може ще й гірше. Візьміть ви словарь Шевченка або М. Вовчка та й спробуйте з ним написати по нашому наукову розвідку про капиталізм або публицістичну статтю про переміну міністерства у Франції, — тоді відразу все стане зрозуміле.

 

Адже в словарі тих письменників певне не більше як 6 — 7 тисяч спів, а для сьогочасньої європейської літературної мови і п’ятдесят тисяч мало.

 

Українським газетним та журнальним робітникам сразу довелось писати про все те, про що в инших письменствах люде пишуть уже по сто год та вспіли виробити собі добру за для того мову, і де ж не те, що писати оповідання або хоч і наукову працю: там можно працювати довго, переробляти, виправляти, одміняти, щоб вийшло яко мога краще; а тут чоловік пише в газетній редакції і в його з під рук рвуть рукопис, щоб нести в друкарню! Ще чорнило не висохло до пуття, а вже його писання складають на Друк! Тут ніколи добірати що кращеньке, — чоловік кидає на папер те, що має в голові.

 

Чи диво ж, що в нас так багато недотепних висловів? Було б диво, якби їх не було! Та хиба тільки в нас самих вони й є? Були у всіх, та ця полова одлетіла, а зосталося краще. І в нас полова одвіється, — треба тільки час на те.

 

А тих, хто так нападається на мову сьогочасніх наших журналистів, можно ще й попитати: а чи маєте ж ви право нападатися? Скажіть, будьте ласкаві, що саме ви робили і зробили за-для того, щоб запомогти вкраїнським письменникам виробити добру літературну мову? Може ви скинулися грішми та завели в Галичині, напр., український філологічний інститут, покликавши туди найкращих знавців мови з України россійської? Або може ви піддержували, запомагали вкраїнське письменство під час його тяжкого лихоліття? Але ж ви, ті, що „двадцять років чекали сього щастя — можливосте читати часописі, друковані рідною мовою“, — ви ж українську книгу тільки випадком до рук брали, ви ж своїх нових письменників тільки тоді навчалися цінити, коли про їх чужі люде починали говорити (але чи прочитали ви їх?). Український письменник двадцять останніх років сиротою жив серед вас, і коли б не було коло його маленького гуртка щирих людей, для яких рідна література справді була щастям, коли б не бачив він роботи братів-галичан та буковинців, коли б не було в його надії на народні маси, то давно б йому й уста заніміли!

 

Або ще й так: хиба ж мова тільки в книжках виробляється? Вона ж у живому житті родиться і в йому найбільше виробляється. А де ж у нас вироблялася мова культурної людини? Може в ваших сем’ях міг її вкраїнський письменник почути? Може ви її в громадських промовах випробовували? Любісінько ви собі „москалем вирубали“, як колись Сава Чалий „ляхом вирубав“, і не було чого від вас навчитися. Може й погано вкраїнський письменник пише, але як уміємо, так і піємо, — ви нас кращого не навчали, хиба одучали.

 

Виявіть же, панове, більше толеранції, терпимости! Не чіпляйтесь за дурниці, за окремі слова, не збивайте за онучу бучу! Коли ви щиро хочете, щоб справді розвивалася вкраїнська преса, то й запомагайте їй не словами тільки, а ділом...

 

Звісно, не до всіх наших кореспондентів ця я мова мовиться. Тим справжнім прихильникам рідного письменства, які зо справжньої любови до його робили нам фактичні, хоч би й найгостріші, уваги, може бути за се тільки щире наше спасибі. Хай вони знають, що й українським журналістам розвиток, чистота і зрозумілість нашого слова річ у усякому разі не менше дорога, як і нашим читачам. Бачуть вони сами багато помилок, багато недоладнього, бажають те все направити, зробити кращим, та не так то легко й скоро робиться таке велике діло.

 

А надто, коли складається так, як воно склалося за для молодої вкраїнської преси...

 

VII.

 

Між листами, які ми переглядаємо, чимало є докорів за те, що газети „Громадська Думка“ та „Рада“ не селянські, а панські газети. Ось що, напр., пише, досить злосливо, один анонім (люблять люде анонімні докори, а нема того, щоб по людському в вічі глянути!):

 

„Казати нічого, „Рада“ газета гарна; як для інтелігента, то вона навіть дуже гарна: за малу ціну задовольняє його культурну й національну потребу. Тут пишеться і про „конституцію в Персії“, і про „дворянську честь“, і про „національний поступ подольського духовенства“, і про „польський гніт в Галичині“, і про суперечку Діда Михайла з Капельгородським та Грінченком. Але як візьму я „Раду“ до рук та святкуючи сяду з нею посеред селян, які просять „перечитати їм які „вестніки“, то... виходить кепсько. Їх, селян, не цікавить ні курське, ні харьківське, ні англійське панство, а ні поступ подольського духовенства. Усе це вони слухають, лиш з чемности. І усю „Раду“, за винятком деяких дописів з сел, що змістом своїм зачіпають безпосередньо селянське життя, слухають вони, на жаль, лиш з чемности. Крім того багато загально-літературних виразів треба перекладати селянам на чисту, жваву, народню мову“.

 

Показавши потім на статтю в „Раді“ д. Оправхати („Хто найбільше читав виборгську відозву“), яка дуже подобається сільським читачам, анонім додає: „От як би в українському органі і все було так „списано“, так близько до селянського життя і особливо такою мовою, таким „маніром“ писання!“

 

Те, що в наведених словах говорить анонім, само собою — правда; та хто його знає, чи буде по правді до щоденної вкраїнської газети тепер становити такі вимагання.

 

Щоб одповісти на це питання, треба трошки роздивитися — серед яких умов і обставин доводиться ширитися взагалі вкраїнській газеті і серед селянства, і серед інтелігенції.

 

Багато перешкод стрівається нашій газеті на дорозі до читача.

 

Перша дуже важна перешкода це взагалі селянська темнота й безписьменщина, — про се нема чого довго говорити, це й так усяке знає. Не вважаючи на всі події останніх двох років, газета у нас на селі і досі ще дуже велика новина, яка не часто трапляється в мужицьких руках. Кільки щасливіших з цього погляду сіл або й місцьовостей загальної справи не переміняють. Мужик, навіть письменний, не звик іще до газети як до щоденної своєї потреби.

 

Звісно, селянство залюбки може слухати, коли хтось возьметься „перечитати їм які вестніки“, але щоб тії „вестніки“ були за для його такою річчу, без якої він обійтися не може, — про се нема чого поки що й говорити. Окремі виїмки з цього правила, звісно, є, та вони не переміняють справи. Платити гроші за газету здається мужикові важким. А надто ще й бідність сільська: завсігди вона була, а тепер ще й побільшала.

 

Величезною перешкодою є також адміністраційні всякі заходи, щоб не дозволити ширитися поступовій українській газеті, а надто на селі, як, напр., заборони продавати газету, заборони її одбірати й читати. У великому городі, поки продаж якої газети взагалі не заборонено, ще так-сяк можно жити, а по селах та по маленьких містечках усі справи робляться геть простіше.

 

Сидить, напр., у Золотоноському повіті старшина в волості. Приносять туди всю почту, яка йде на волость. Бачить старшина між листами газету, адресовану одному з селян, розгортає її й читає, починаючи з самісінької гори:

 

— Ра-да, га-зе-та по-лі-тич-на... А, політична! Невозможно! В грубу!

 

І взялася бідолашна „Рада“ димом та й пішла до неба жалітися на неприхильного до політики старшину. Та з тих жаліннів нічого старшині не сталося, хоч ішли вони до неба з того часу що-дня.

 

Старшина, писарь, урядник, становий, почтовий урядовець — усі вони дуже незадоволені з сьогочасніх „комитетовъ по дѣламъ печати“, що ті не припиняють української отрути біля самого її джерела; то ці добродії захожуються сами замісць цензури і беруться своїх, давно випробованих та дуже добрих, способів: одні, як золотоноський старшина, дають газету на підпал, другі зоставляють її собі для домашнього вжитку і т. и. Та я свого мало: моторніші з цих оборонців мужицької невинности просто йдуть та й трусять читачів газети, а саму газету знов таки конфіскують; часом-же бувають і гірші послідки за для передплатників такого єретичного часопису...

 

Звичайна річ, що такі заходи не можуть запомагати тому, щоб газета ширилась. Лякливі так перелякуються, що бояться потім і згадувати про друкований українськими літерами папер. бсть одначе такі, що теж беруться своїх уже способів. Напр., заходить до контори „Ради“ селянин і купує всі номері газети, які до того дня вийшли.

 

— Чому ж ви не передплачуєте? — питають його.

 

— Та я передплачував... Та така на мене напасть за сюго газету од наших волосних і на почті, що не можно ніяк. То я вже так надумав, що живу я поблизу Київа, то буду заходити частенько та купуватиму всі номері, які повиходили.

 

Хто живе далеко, береться иншого знов способу. Він не виявляє, що одбірає „Раду“, а йде вона в його або на адресу якого інтелігента, або просто на умовну яку адресу. Напр., один селянин дає адресу таку: „предъявителю квитанціи за №...“, а другий: „предъявителю деньги 1702 г“ і т. и.

 

Та все це роблять все ж сміливіші люде, а инші дак просто кидають передплачувати газету, за яку вже мали клопіт і можуть раз-у-раз сподіватися ще гіршого.

 

Та на сьому не край.

 

У № 40-му „Рідного Краю“ є коротенька, але інтересна статійка д. „селянина Т. Татарина:“ „Українські часописі на селі.“ В їй автор пише: „В останні бурхливі часи навіть по далеких закутках стали заходити усякі газети, а між иншими й наші українські. Як почнеш уперше читати українську газету селянинові, то він часом неприємно дивиться на цю газету; думає, що це з нього глузують, що це написано на сміх, мовляв, пани понапечатували по мужицькому газет для своєї забавки, щоб було з чого попосміятися“.

 

Кожен, кому доводилося ширити українські книжки або газети на селі такому, де цього дива ще не бачили, дуже добре знає ту річ, про яку пише д. Татарин. Та й як же могло б бути инакше?

 

Більш як сто років українську школу скасовано. Вся наука відбувається московською мовою і з давніх давен школа впевняє селянина, що його рідна мова — то не мова, а нікчемний жаргон, який треба швидче покидати, переміняючи його на справжню мову. У тому ж упевняє його вся змоскалена або московська „інтелігенція“, що з надзвичайною погордою поглядає на вкраїнське слово, як на щось бридке, глузує з його, знущається. Те саме говорять мужикові в церкві, в офіціальних інституціях. Все це доводить його до тієї думки, що мовою культурної людини може бути тільки мова московська, „панська“, як він каже, а мова українська, „мужицька “, здатна тільки посміхом бути. Українську літературу, що могла б показати мужикові справу инакше, в Россії заборонено було. Чи диво ж, що коли до селянина випадком доходила в ряди-годи яка вкраїнська книжка, то він часом дивився на неї просто як на сміховину, яку пани зложили, щоб з мужика поглузувати?

 

Звісно, такий стан річей довго вдержатися не може. Д. Татарин пише далі: „Але досить росказати чоловікові хоч коротенько про давнину, нагадати йому, „хто він, що він і яка колись його була доля“ та з'ясувати завдання українських газет, як у нього погляд на газету зразу міняється і він з цікавістю просить ще що небудь прочитати та росказати про старовину.

 

Уся річ, виходить, у тім, щоб трошки освідомити селянина, На жаль досі у нас робилося це дуже погано. До сього року ми не склали для села ні одної путящої книжки „про старовину“ то б то вкраїнської історії. Тільки тепер починають такі книжки виходити і що більше їх розійдеться, то більше матиме читачів серед селян і вкраїнська газета. Тепер же вона і на селі, і в городі шириться менше, нїж могла б, посеред усього, і найголовніше через те, що серед мас мало національної свідомости. Звичайно, що кожна нова путяща книжка, кожне нове число газети все більше й більше збуджує цю свідомість, але ж треба якось часу, щоб це все зробилося, дуже поширилося. Треба ж тільки згадати, яка страшенна темрява що до національної свідомости обгортає і „пана“ й „мужика“ щоб зрозуміти, що дуже легко й скоро це зробитися не може.

 

Усяке нове з‘явище мусить завоювати собі місце, здобути собі прихильників, а вкраїнська преса періодична на Вкраїні російській з’явище безперечно нове. Вона вже завойвує собі і місце, і людей і як на наші обставини, то завойовує досить швидко, але час їй на це треба. І всі робітники й фундатори преси повинні дуже добре пам‘ятати, що вони не тільки задовольняють потреби тієї частини нашого народу, яка вже свідома, але й побільшують цю частину, змагаю чись поширити її межі до такої міри, щоб вони стали нарешті межами всього нашого народу, то б то: не тільки задовольняють попит своєі публики, але й творять собі публику, нову. Що таке велике діло не робиться одним кивом пальця, — це зрозуміло; зрозуміло теж і те, яку повинність накладає на вас таке становище справи..

 

Дак ось при яких умовах доводиться ширитися у нас щоденній газеті. Анонімний дописувач говорить, що опріче тих статій, що змістом своїм зачіпають безпосереднє селянське життя, все инше селян у газеті не цікавить. Взагалі кажучи, це правда. Та инакше й не могло бути, коли зважити, яка темрява й досі обгортає наші села. Але отут і треба попитати: а чи можно ус видавати щоденну газету., пишучи тільки про те, що безпосередно зачіпає селянське життя?

 

Роздумавшися добре, кожен скаже, щоб це річ зовсім неможлива.

 

Щоденна газета сьогочаснього типу мусить обхоплювати все світове життя у всяких його проявах, подавати і виясняти всі важніші справи з політики, громадського життя, з науки, літератури, умілости і т. д. і т. д. Але все це по-за кругом спеціяльно мужицьких інтересів. Коли все це викинути з газети, вона відразу стане нецікавою для тих більше освічених читачів, з яких складається зараз найбільша частина її передплатників. Друге те, що тоді не набереться інтересного матеріалу на щоденну газету, а коли все ж таки спробувати сповняти кожен номер спеціально сільським матеріалом, то неминуче газета стане такою нудною, що й самі селяне кинуть її слухати й читати навіть :„з чемности“.

 

Треба до цього, додати ще й те, що почта по селах здебільшого не щоденна, селянин одбірає газету двічі або і раз на тиждень, — то б то: фактично величезна більшість сільських читачів має не щоденну, а тиждньову чи півтиждньову газету.

 

Вивод и цього може бути один: тепер, у цей час, головна мета щоденної газети — задовольняти потреби культурнішої частини громадянства (до якої, звісно, належить і якась частина мужиків-хліборобів) і про цю публику така газета й повинна дбати. В міру як зростатиме національна свідомість в масах, як ставатиме культурнішим селянство, зростатиме й інтерес його до тих тем, які мусить обговорювати щоденна преса, а значить і до самої цієї преси.

 

Зараз-же щоденної газети для селян не може бути ще й через те, що мова такої газети не зовсім зрозуміла для селянства; писати ж цілком просто, по мужицькому, в щоденній газеті зовсім таки неможливо: довелось би давати раз-у-раз таку силу поясненнів і так ростягати кожну звістку, що не стало б ні спромоги втиснути в номер увесь потрібний матеріял, ні сили в робітників з усім тим що-дня управитися. Хто хоч трохи знає техніку газетної роботи, певно зо мною згодиться.

 

Оцього всього й не беруть до уваги такі добродії, як згаданий анонім, що становлять щоденній газеті такі вимагання, яких вона не може і — коли хочете — не повинна задовольняти. Але всі ці вимагання можна і треба поставити газеті тиждньовій (чи, може, півтиждньовій]. Така газета, спеціяльно присвячена селянству, мусить бути. Вона повинна обговорювати всі сільські, мужицькі потреби і показувати селянинові, що його справи зовсім не стоять окремо від усіх инших, і потроху зацікавлювати його цими иншими аж до „конституції в Персії“. У тижневій газеті, яка складається не так нашвидку, як щоденна, можно добре обробляти статті, подаючи все в дуже простій, популярній формі. На таку газету й матеріалу, спеціяльно інтересного селянам, завсігди стане.

 

VIII.

 

Я вже казав, що до того гурта, який тепер може цікавитися і справді цікавиться щоденною вкраїнською газетою, належить і деяка частка селян-хліборобів. Таким робом виходить, що хоч тепер така газета і не може стояти сільськими передплатниками, але все ж вплив на село, на мужицьку публіку вона вже й тепер має, а де далі — матиме все більше й більше. Цікаво через те глянути що пишусь про щоденну вкраїнську газету самі читачі-селяне. Вибіраю чотирі листи, які здаються мені досить типичними.

 

Всі вони з підписами.

 

Перший лист — з Подольщини. Листовна картка, вся списана рукою, яка видимо частіше береться до чепіги и сокири, ніж до пера:

 

„Посилаю Благодарнісьт Всім тим що працюють и видают свою працю до „Громадської думки які клопочуця нами и працюють щоб ми мали свою рідну мову на украіні, и видъ самого сердця хочем им щастя и поспиху, щоб Вони ще дужче могли працювати за для нас: ми на-чеб то пощасливили бо и до нас уже потрохи досягає світ Божій. Лиш жалко що бідни люди мого села ни хотят и знати про таки газети як ваша та „Наша жизнь“ або други прогресивни газети, воны влюбылися въ Свѣтъ и Кіевлянинъ и другіе черносотен.“.

 

З цього щирого листу дуже добре видко яке вражіння зробила „Громадська Думка“ на свідоміших людей з села: вони „наче б то пощасливіли“, прочитавши її, бо через неї і до їх уже „потрохи досягає світ Божий“. А перешкоджують їй ширитися темнота й несвідомість селянська, через яку вони вірять „Свѣтамъ“ та „Кіевлянинамъ“ більше ніж поступовим виданням. На те, що по селах поширені реакційні газети „Свѣтъ“, „Сельскій Вѣстникъ“, „Дружескія Рѣчи“ та инші такі, показує з иншого кутка України, з Полтавщини, і згадана статій ка д. Татарина. Оця темнота й несвідомість і єсть найбільший ворог нашої преси і за для того, щоб її розвіяти мусимо йти на великі жертви.

 

Того ж характеру й другий лист (на жаль на йому місця не зазначено):

 

„До рыдакційі Громадськойі Думкы видъ козака А. А. В. Посылаю Вамъ вылыке прывитання за вашу часопысь Громадська думка, бажаю вамъ вылыкого успиха Я дужы цикавлюся вашою часопысю Люблю я свою украйину и свій ридній край и ридну мову. Ныхай здоровій буде той хто зворушывъ вылыкый гнитъ и выконавъ свою ридну мову. Якъ прыйды мини № якый Громадськойі думкы, то радисно его стричаю ныначы вылыкдынь. Посылаю вамъ усимъ свое прывытання бажаю вамъ успиха дай Боже щобъ залунала упять наша ридна мова на ридній украйини“.

 

Третій лист з Чернігівщини, з містечка сільського характеру, від козака. Він присилає допис до „Ради“, перший з того містечка, і пише з приводу сього:

 

„Газети Вашоі виписать не маю защо, а читаю постояно у Вашего передплатника М. С. Читаю я йому постояно по вечерам. Ми збираємся не вдвох читать, а чоловік із тридцять і чередуемся: то в Сидора то в Степана то в Івана. Дядьки почали привикать до своеі мови і дуже люблять слухать новіну усяких дій; коли буває, що почому небудь припознюся, то вони сейчас же біжать за мною: „ідіть, кажуть, газета прийшла і мабуть є багацько новіни“. Газету Рада і покойну Громадську Думку, кажу Вам не брешучи, вони постояно зустрічали як паску та красне яйце. Раз-як нас вибралось, це було на Івана 26 — IX чоловік півсотні до Мирона читать газету, то туди явілись кручки, узнать що ми робим, і побачивши що нас гарна ватага, то зробить нечого не зробили, а тілько пошли дуже обурени. Після того ми почали переменять декорацію і читаєм по вечорам не постояно у одного, а і у других, це ми робила задля того щоб кручки не напасувались“.

 

Виразно видно з цього листу всю картину ширення нашої газети. Спершу газета здається дивною, чудною, але помалу „дядьки починають привикати до своєї мови“ і коло передплатника купчиться цілий гурток читачів, часом великий (50 чоловіка), який зо щирим інтересом дожидається газети і в якому перед веде найсвідоміший чоловік, що читає й поясняє газету. В инших листів і з приватних розмов ми знаємо, що не инакще діється й по инших селах. Таким робом виходить, що досить завестися на селі одному свідомому чоловікові, і газета пішла в люде. Сільський передплатник, то не єсть просто один чоловік, що читає газету сам, иноді з сем’єю, а се єсть гурт людей, се читальня сільська. Яку вагу через те має кожен номер газети, який іде на село, — цілком зрозуміло.

 

У попередніх листах ми мали діло з звичайними селянами-хліборобами; тепер перед нами чорловік, якого московська школа зденаціоналізувала вже була і навчила зневажати свою мову. Ось що він пише ²).

 

„Шановний Д — їю Редакторе! Як шо можно, то благаю — надрукуйте цей лист. Оце втрете держу в руках примірника № 9 Ради, де надрукована „Шкільна наука“ добродія Ѳ. Шелудько, за яку дякую йому од щирого серця, бо він сказав чисту правду: таких зразків, Як Павлик Кучеренко, не одна сотня або й тисяча, та на жаль далеко не всі сознають, хто в цьому винен, — який і я був поки не прочитав шкільну науку д. Шелудько ³). Моя жисть теж скидається на Павликову, бо я дуже хотів учиться і нічого не розумів, доки не став дома говорить по московськи та й батька й матір переучувать; та старим це дуже не подобалось, бо раньше вони силоміц витуряли з хати до школи, а то вже стали не пускать: та я не слухав. Нарешті случилось за малим не те, що й з Павликом; як саме — це довго росказувать. Скажу тілько, що ми виїхали з села й очутились в Ростові на Донщині, де я в скорості бросив свою сем‘ю, бо соромивсь, що вони не вміли розмовляти по городському, як я і мої дружки, в яких були такі ж родителі, тілько шо жили вдома, а вони тут в учобі на кравців, куди й мене отдали, думали, що там мене отучуть от книжок, а приучуть давать поміч батькові та матері, та не так склалося, як ждалося, бо от книжок не отучили, а більше привчили: звичайно — город. Ото діла чи навчивсь, чи не научивсь, а пихи порядно придбав, бо до малоросов і не заглядував, а як вони до мене прийдуть, то сховаюсь, а далі й зовсім утік. Блукав по Кавказу, бачив всяких людей звичайно по майстернях всякі люде бувають, а все більше таких, як і я. (Треба зазначить, що по майстернях, де я не був, дивляться з пошаною на тих, хто кидав родних і чим не молодше, тим більшу). Читать я і тут не кидав. І ось забув уже де я достав книжку „Степные Орлы“, де згадується запоріжська завзятість. Мені невимовно захотілось подивиться на ті міста, де гуляли ці лицарі. Звичайно я мріяв побачить Січ, як у книжці написано, — куріні і пасіку Сірка, де він умер, та то було тілько у кн., а бачу міста і села заміст степів і гор. Про Київ я чув теж таке, що мене вабило найбільше до його: мені казали, що в Київі з простого мужика роблять пана і плати за це не беруть, а мені дуже-хотілось буть паном, — ото я й прямував прямо до Київа. Приїхав, найшов роботу і давай роспитувать, як це так тут роблють без плати панів. Мені отказують, що даром ніде не учать, а от є такі міста для самообразованія, як от народня аудіторія, народнийгдом, то що. Я з запалом став читать в троіцькій читальні, а далі й на дом брать і в аудиторію ходив кожної неділі, — отак я ганявся за наукою, чи то за панством, аж поки не попався мені Кобзарь Т. Г. Шевченка, де я взнав, що не то пан, шо хороше балакає московською мовою, а ті, в кого чисте серце і спокійна совість, бо мені якось моторошно було читать:

 

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає.

 

До цього часу пройшло мало не п‘ять рокіц, як я не давав чутки, де я, а прочитавши такі вірші, я одразу забув паньську науку, а став писать листи до родичів, од яких узнав, що батько вже вмер, може й через мене, бо він став учащать горілку, ще й до того, як я не кидав, а після мого вчинку ще більш; а мати в наймах. Це вже мене так образило, що я зовсім перестав читать московських книжок, а матері зараз же написав, щоб приїздила до мене. І ось, хвалить Бога, вже з Покрови третій рік, як я живу вмісті з матірью і читаю тією мовою, як колись мене мати вчили. Щоб впевнитись, що це так було, нехай той прийде до мене: (подається адреса). Кобзаря й тепер читаю иноді й матері, про Наймичку та Катерину, та згадуємо про минуле. Иноді я скажу: „От бачите, мамо, як би я не вчився, то й не знали б ми, що є на світі такі хороші книжки“. А мати: „Еге, синку, як би ти не вчився, то правда, що не знали, б про такі хороші книжки, але Біг зна, може б не знали оцих чужих конур, в яких ось од мокриць неяк не оборонемось, бо під пічью вода, а 6 карб. дай. Та й батько може б так скоро не вмер. Тяжко мені на душі стає од такої розмови, довго після таких розмов я мовчу, аж поки мати не скаже: „На все Божа воля“. Та воля волею, а мені все таки якось сумливо було завжди, а тепер мені як наче хто половину або й усю вагу зняв, бо я впевнився із Шкільної науки, що не один я винен в своїх проступках, а до них мене доучили. Тепер мені вдвойні легше б було, як би й мати це знала, та це трудна річ. Хто ж винен в таких випадках, яких я один знаю з сотню? Добродій Шелудько каже: винна чужа школа; і я тепер бачу, що школа. Так хай згине така школа, що нівечить людей, а хай живе така школа, яка дає людям добробут і щастя! Гаврило Бондаренко, селянин з Вороніжчини. Читаю тілько „Раду“, з якої знаю й про другі часописи, та нема за що куплять, а в библіотеках таких часописів немає. Як би найшлась така добра людина, що дала прочитать Літературно-наукового вістника імені Шевченко без плати, то я б йому руку поцілував, хоч я й ворог цього. Колись я читав у „Громадській Думці“, що треба поставить яточки, щоб щирити поміж селянами світ. Хто знає, як селяне ховають послідню сорочку по лісах, той цього не напише: Світу дуже треба, тільки не продавать, а так у давать, — читалень та библіотек треба, не яток“.

 

Я умисне подав цілком увесь цей надзвичайно інтересний і щирий лист, бо він багато дечого нам говорить.

 

Поперед усього ввесь він є тяжкий акт обвиновачення проти московської школи на Вкраїні, акт ще тим дуже важний, що списав його сам вихованець тієї школи. Живою історією свого власного життя виразно показує він правду тієї думки, яку вже стільки часу виясняють усі кращі люде нашого краю: що у нас, серед народніх мас, денаціоналізація є в той-же час і деморалізацією. До цієї деморалізації, до руїни сем’ї призвела автора листу чужомовня школа, і навпаки — вернула його знову на шлях доброго життя національна свідомість. Над цим фактом варто дуже та й дуже подумати всім тим, хто легковажить собі питання з чужомовною освітою.

 

Друга річ, яку ми хочемо зазначити в цьому листі — це показання на той шлях, яким чоловік дійшов до свідомости національної: українська історія і Шевченків „Кобзарь“.

 

Шлях цей типичний: мало свідомі люде раз-у-раз починають ставати національно - свідомими, прочитавши якусь книжку (наукову чи беллетристичну) з української старовини, а разом і Шевченка. Я з власного досвіду знаю, яке велике вражіння роблять на таких людей повісті з української історії. І коли б ми про такі твори більше подбали, — певне ми б мали більше свідомих людей.

 

Нарешті лист цей показує, який живий з‘язок духовний з українською газетою може бути у чоловіка трохи вже освідомленого.

 

Всі подані тут листи виразно показують який великий рух може викликати серед селян-хліборобів і навіть городських робочих людей така газета, як „Громадська Думка“ або „Рада“, не вважаючи на всі її хиби, не вважаючи на те, що вона, стоючи завсігди в обороні робочого чоловіка, в той-же час зовсім не обмежується спеціально мужицько-хліборобськими або робітницькими інтересами. Звісно, спеціяльно сільська або спеціяльно-робітницька газета, яка в той-же час не нехтувала б і инших важних справ політики, громадського життя, науки, літератури, умілости і т. д., могла б зробити рух ще більший. Та поки що в нас такої газети нема, і ми можемо говорити тільки про те, що єсть.

 

А єсть те, що і щоденна українська газета звичайного типу, трохи популярніше писана, ворушить селянську масу, виясняє їй її становище, неминуче втягає сільського читача в коло світових культурних інтересів і збуджує та розвиває його національну свідомість.

 

Що вона досі робила се в меншій мірі, ніж того хотіло-ся б, — тому є багато причин, про які я вже говорив чимало попереду.

 

Та коли ми твердо стоятимемо й далі на своєму становищу, ці причини все більше та більше втрачатимуть свою силу, а вкраїнська преса все в більшій та в більшій мірі ставатиме могу чим способом загального і національного освідомлення мас...

 

IX.

 

Давно ще, тільки починаючи видавати свою „Громаду“, Драгаманов нарікав на те, що „письменний українець по більшій части працює для кого вгодно, тілько не для своєї Вкраїни і її мужицтва“. Він радив письменним українцям, роблючи те, чого навча всесвітня наука, „спробувана примірами других країн“, не сходити з українського національного ґрунту; тільки тоді вони „покористуються всіма силами, які дає їм їхня країна й порода, і будуть брататись з другими не як пухирі, що літають по вітру, а як люде, котрі у стаючи міцно, на землі своїй, можуть говорити не тілько за себе, а и за неї.“⁴)

 

Хоч з того часу, як сказано ці слова, минуло мало не тридцять літ, та вони зостаються правдою й досі. Цілим рядом історичних причин письменні люде на території Вкраїни одірвані були від свого народу до такої міри, що дуже часто мов би зовсім забували, що цей народ є на світі. От один з багатьох характерних прикладів. Як почалися в Россії усякі „хожденія въ народъ“ та „опрощенія“ (і давніші, і пізніші „толстовські“), то багато такого діялося і в нас на Вкраїні. Люде вдягалися в мужицьку одежу, силкувалися говорити мужицькою мовою і т. и. Але живучи десь у Полтавщині або в південній Чернігівщині, сі добродії вдягалися не в одежу полтавського або чернігівського хлібороба-вкраїнця, а в одежу московського мужика і силкувались говорити вичитаною з книг мовою також московського мужика. Люде до того були одірвані від свого національного місцевого ґрунту, що, навіть бажаючи „слиться съ народными массами“, уявляли собі ці маси не инакше як в образі мас московських, не помічаючи своїх місцевих мас, серед яких щодня жили із якими що-дня мали діло. Підхожу річ розсказувала мені одна відома вкраїнська письменниця. В її сем’ї батько й мати, звичайні вкраїнські пани, иноді вдягали своїх дочок у „народные костюмы“, і ці „народные костюмы“ в Борзенському повіті були — кокошнік і сарафан... Річ, звісно, не в самому одязі, а в тому комплексі думок, завичок, почуваннів, який примушує чоловіка до такої міри ігнорувати свій народ, що зовсім його не помічати, скоро справа виходить за межі звичайних хазяйських відносин. А що такий комплекс не є якимсь винятком, тому є доводом усе життя й робота так званого освіченого громадянства на Вкраїні — робота чужонародня і формою, і змістом. У сього громадянства все духовне життя і сфери з цим життям сумежні, порядкуються на зразок, на шаблон духовного життя московського.

 

Українська інтелігенція єсть „плоть отъ плоти“ сього громадянства: вона вийшла з його, живе завсігди серед його і через те поки що не може не мати тих хиб, які й воно має, і не підпадати під його щоденний вплив. У всьому житті вкраїнської інтелігенції виразно помітно ту двоїстість, що звичайно буває серед інтелігенцій усіх народів, які з становища національного занепаду переходять до становища національного відродження й свідомости. Теоретично український інтелігент признає все те, чого треба, щоб забезпечити національне життя його народу; але скоро діло доходить до практики, зараз і видко, що

Zwei Seelen leben, ach, in seiner Brust,

що дві душі живе в його грудях. Одна душа навчає його, напр., довгі літа говорити про потребу вкраїнської школи, про страшенну шкоду для дітей від чужомовної науки, а друга велить свої власні діти так виховувати, що вони не знають мови того народу, серед якого живуть і для якого мусять працювати; одна душа направляв обстоювати — хоч теоретично — за права українського письменства, а друга зараз же, скоро чоловік вийде з вужчого кола своїх людей на ширше громадське поле, змушує йти слідком за зденаціоналізованою юрбою і на всі питання дивитися чужинецькими очима цієї юрби; одна душа виставляє в програму політичної діяльности автономію України, а друга жене в обійми якоїсь загально-россійської партії, якій до тієї автономії байдужісінько, і т. д. і т. д.

 

Таке становище нашої інтелігенції не могло не відбитися і на нашій молодій пресі. Завичка розглядати питання з такого погляду, з якого їх трактує зденаціоналізований загал громадянства, завичка, яка страшенно вросла в душу вкраїнського інтелігента, не могла не виявитися в писаннях цього інтелігента, а надто при тих обставинах, що йому відразу, без попереднього приготування, довелося заговорити про силу річей, поясняти масу подій, про які досі говорилось (а через те й читалось) тільки по московському і тільки з централістичного московського погляду.

 

І справді, вкраїнська періодична преса, а надто щоденна, розглядає питання здебільшого не з погляду інтересів нашого краю й народу, а з того загально-россійського погляду, з якого можуть написати і в кожній петербурзькій чи московській газеті. Коли говориться, напр., про робітників, то кажуть або взагалі про робітничу справу на світі, або про всероссійський робітничий рух, але нема того, щоб дослідити й показати: а які ж саме робітники є в нас на Вкраїні? як вони живуть? які їх потреби, опріче загальних, спеціяльні і т. и. і т. и. Або ось виходить закон про селян-хліборобів — про продаж їм державних земель, про скасування обмеженнів, то-що, зараз ми будемо мати в наших органах порядну статтю про це, мов би перекладену з якої поступової московської газети; але як саме озветься сей закон на наших хліборобах, як він виявиться в житті на нашому грунті, при наших обставинах і які сáме ті обставини — нічого сього в тій статті не знайдете. Або ось говоримо про те, як упорядкувати справу всіх національностей у Россії, заводимо навіть окремі відділи звісток про инші національности, напр.: „З польських газет“, і пишемо там що роблять поляки в своєму краї. Але що вони роблять у нашому? Що говорять про нас, про життя з нами в своїх газетах? Що роблять инші народности, які живуть на нашій землі і що кажуть про нас? Цього з наших органів не видно, не видно, чтоб ми хотіли се зрозуміти і дати себе зрозуміти й їм. І по правді один читач робить нам таку увагу: „Почему „Гром. Думка“ не сообщаетъ, что пишутъ о малорусскомъ вопросѣ польскій газеты, издаваемыя въ Вильнѣ, Кіевѣ, Одессѣ, „Kraj“ въ Петербургѣ? Это важно знать“.

 

Або от, напр., що пише другий читач: „Коли б же газета писала про те, як краще добитись української школи, як школу можно зараз завести, які до кого звертатися, щоб заснувати бібліотеку українську. Хоч це почасти і робиться в „Раді“, а все, ж таки мало, бо от мені здавалось би, що можно організувати українську школу, а про те докладно і не знаю“.

 

І цілком правий наш читач. Справді, як же воно при тих обставинах, у яких стоїмо, — можно чи не можно організувати вкраїнську школу? Ми сього питання й не вияснили. Висока політика, звісно, дуже важна річ і говорити про неї треба, але сподіватися собі від неї добра ми можемо тільки тоді, коли зуміємо зорганізувати вкраїнські школи та тими школами, бібліотеками і таким иншим приготуємо наш народ до того, щоб він зміг у тій високій політиці виступити не невігласом нетямущим, а так, як того вимагає його становище, його інтереси. Через те незрівняно важніше вияснити справу про школу, ніж дати спеціяльну cттатю, напр., проте, що петербурські пани не пустили в свою залу англійської депутації до д. Муромцева. З цього поводу варто згадати, як Драгоманов, ще в семидесяті роки минулого віку, одхиляв галичан од безплодної високої політики і наводив слова чеських політичних діячів. Чехи казали: „Ви, русини, хочете їздити конем високої політики, а ваші виборці вибірають поляків депутатами. До такої міри вони не розуміють прав своєї народности! У чому ж ваша сила? Поки ми, чехи, на народ наш з певністю не могли рахувати, ми не ставали до опозиції проти німців. Ми просили: дайте нам школу; а давали нам одну — ми вимагали другої. Так ми добивалися раз одного, вдруге — другого і дбали поперед усього, щоб просвітити наш народ. Тепер ми вже сидимо на коні високої політики, але в нас чех німця послом не вибірає, і життя матеріяльне в нас не таке, як у вас. Так і вам треба дбати, щоб сиди ваші зміцнити просвітою народньою і поліпшити добробут народній“ ⁵).

 

Подаючи ці думки Драгоманова й чеських діячів, я зовсім не хочу сказати, що вкраїнська преса не повинна говорити про загальні політичні справи. Ні, ці справи зачіпають кожного россійськаго громадянина, кожен російський народ, і говорити про їх, виясняти їх треба. Але треба тільки, щоб усі ті справи розглядалися з погляду інтересів нашого краю й народу, щоб справам місцевим з-за меж нашого краю не надавалося ваги загально-державної і щоб поперед усього обмірковувалися потреби свого краю, своєї національности, свого хлібороба, свого робітника, свого інтелігента і показувалося як ці потреби можно задовольнити. Звичайно, що це все трудно, бо вимагає вивчення життя свого краю й народу, вимагає досліду, тяжкої попередньої праці, але иншого способу нема. Тільки взявшись до цього, можно „стати міцно на землі своїй“, „говорити не тілько за себе, але й за неї“ і в тому ж напрямку повести за собою і своїх читачів, свій народ.

 

І мені здається, що оця хиба нашої молодої преси найбільше й спиняла її ширення, а не те, що вона пишеться кепською мовою, новим правописом і т. и. Звісно, і це має свою вагу, а як добра мова, то й дуже велику, але все це одійшло б на задній план, коли б задовольнялось найперше“ вимагання від українських виданнів: бути вкраїнськими не тільки мовою, але й змістом, але й виходним пунктом усього того; що говориться.

 

Не треба забувати того, що наш читач більше звик до московської газети, ніж до своєї; і вкраїнській газеті доводиться конкурувати з московською, напружуючи всі свої сили. Чим же вона може переважити в цій боротьбі?

 

Літературними й грошовими силами, звісно, ні; бо московська преса всим цим далеко багатча за нашу. Може ж вона гору над нею взяти тільки тим, чого московська не має і мати не може, а се й єсть поперед усього мова, яка: мусить бути гарна й зрозуміла, а потім — і се найголовніше — ота вкраїнська течія, про яку я казав, ота відповідь читачеві на всі його питання як українця, сина свого краю й народу.

 

До цього й мусить іти вкраїнська преса, коли хоче розвиватися; і тільки таким робом вона може сотворити собі таке число читачів, на яке сміло й певно могтиме зіпертися.

 

X.

 

Певна річ, говорячи про ті перешкоди, які не дають розвиватися молодій нашій пресі як українській пресі, я багато дечого проминув вартого уваги й розгляду; та все воно виявиться пізніше, — тепер же говорилося про те, що вже добре позначилось і — сказати б-самé ставало перед очі. Але як же далі піде справа з українською пресою і чи єсть надія, що піде вона добре?

 

Несолідарність, нетерпимісь одного кутка до другого, політика мишачої нірки, що становить себе центром усього руху, не зважаючи на все инше, довели до того, що за перший рік життя нашої преси не сотворилося ні одного видання, яке твердо і міцно стояло б на своєму становищу, не боячися пригод, а за те породили чималий рій ефемерід, який так саме скоро зник, як скоро з’явився. Певна річ, що й далі, більше або менше довгий час, робитиметься те саме: при першій змозі вилітатимуть ефемеріди, і знов зникатимуть; вийдуть на сцену ще якісь нові комбінації, що додаватимуть, може, ще нової плутанини, і т. д. і т. д.

 

Переміна в цьому наступить тільки тоді, як зміняться обставини. Дуже велику роль гратиме тут та річ, що з часом усе більше та більше зростатиме громада вкраїнських журналістів та й писати навчатимуться вони краще. Мабуть згодом вибереться з їх гурток людей талановитих, чуйних до потреб читача і з гарною мовою, та й об’єднається коло якогось видання, грошовитого і з умілою адміністрацією. Це швидко зробить неможливою конкуренцію з таким виданням усіх инших підхожих. Звісно, щоб таке видання стало твердо й надовго, треба, щоб до того часу вже витворилася така велика громада читачів, яка могла б, хоч до де-якої міри і хоч би навіть не з першого року, дати цьому виданню змогу жити з самої передплати. Але коли все це зробиться, — українська преса стане тоді на цілком певний грунт, з якого вона вже й не зійде.

 

Звичайна річ, все це не залежить од одного бажання того, чи иншого чоловіка або й гурта людей, та все ж якась група людей могла б свідомо працювати за для того, щоб запомагати переміні обставин і скористуватися з неї зараз же, як тільки можна буде.

 

Справа з правописом не довго стоятиме на перешкоді і певне залагодиться без великих труднацій — на це треба тільки часу, щоб видано було фонетичним правописом багато часописів та книжок, а надто дешевих народніх, і щоб ті книжки поширились. Певна річ, коли нам пощастить завести хоч приватні школи з українською мовою, то се дуже запоможе справі. Аби схотіла наша інтелігенція, — вона за яких пару років може зовсім залагодити цю справу. Треба тільки вже стати на чомусь одному, щоб не збивати з пантелику і не плутати читача правописною різнацією. Найлегше і найкраще буде об’єднатися на тому правописові, який санкціонувала Россійська Академія Наук в „Словарѣ украинскаго языка“ і яким друкується тепер „Нова Громада“, „Рада“ та инш. ⁶).

 

Важча справа з мовою. Суперечитись про неї будуть ще довго, а надто, що й матер’ялу до того не бракує. Одні казатимуть: „одкиньте всю Галичину“ ⁷), другі говоритимуть про „ковані“ слова, треті — про москалізми і т. д. і т. д. і, як то звичайно буває, всі сами грішитимуть у тих пунктах, проти яких будуть виступати. Серед усієї цієї плутаниці вкраїнському письменникові єсть одна тільки рада: завсігди пам’ятати, що його мова тоді тільки буде і найкращою і найзрозумілішою, коли в основі її буде народня мову наддніпрянської України з потрібними додатками з народньої мови буковинців та галичан, і коли в їй буде яко мога менше тієї штучної й недотепної літературщини, якої так багато натворили галичане на польський копил, а ми на московський. Щоб такої мови досягти, треба нашим письменникам частіше зазирати на село і пильно вчитися мови зо збірок народніх творів та з писаннів старих письменників, як от Котляревський, Гулак-Артемовський, Квітка, Гребінка, Макаровський, Шевченко, Марко Вовчок, Куліш, Ганна Барвінок. У декого з їх часто є москалізми в лексиці, але за те склад фрази більше народній, ніж у пізніших авторів. Взявши все це за основу, можно вже обережно та розважно брати й з нового письменства все те гарне, що в йому виробилося і без чого нам не можно обійтися.

 

Особливо треба простої мови за для тієї сільської газети, про яку я попереду казав. Такої газети, зовсім сільської і мовою, і тими справами, про які в їй говоритиметься, нам дуже треба; зоставшися без неї, ми зостанемося й без села. А вся ж наша сила поки що саме на село й спірається ⁸).

 

Тижнева, дуже популярна газета для села, щоб могли її розбірати і найменше освічені селяне і щоденна газета для потреби інтелігенції і розвитіших сільських людей і літературно-науковий, з політичними оглядами, поступовий, але по змозі безпартійний, місячник — ось що нам зараз найбільше треба. Коли б до сього можно було додати хоч тижневу газету для городських робітників, то ми цим на сей час зробили б усе головніше.

 

За сей рік українські письменники положили вже дуже багато праці задля розвитку нашої журналістики, ще більше положать її далі. Багато де в чому молода вкраїнська преса помилялася та й іще певне буде помилятися, бо не помиляється тільки той, хто нічого не робить. Але всі її помилки — річ мала й дрібна перед тим великйм і важним ділом, яке вона робить, збуджуючи свідомість нашого народу, боронючи фактично, своєю працею, права нашої мови.

 

І се треба пам'ятати нашому громадянству, такому охочому до нападів і дріб'язкової критики і такому млявому й недружному тоді, коли треба запомогти в важній громадській справі.

 

Було б, звісно, наївністю думати, що якісь упевнення, доводи, вмовляння, чи палкі заклики можуть тут щось зробити.

 

Можно впевняти, закликати до солідарности, до енергії в запомозі важному ділові, як би не знати, що такі заклики і впевнення нічого не досягають. У звичайному щоденному житті люде слухаються не закликів, не впевненнів і доводів, хоч би й найкращих, а тільки або своїх власних інстінктів, сімпатій та антипатій, своїх власних хотіннів, або примусу обставин. І за для того, щоб перемінилися на краще відносини нашого громадянства до вкраїнської преси і становище самої преси, треба, щоб усі ті сили склалися відповідним способом.

 

Розважне й спокійне обміркування показує, що воно так і складеться, — хоч і не так скоро, але неминуче. Та сама сила, яка винесла все вкраїнське письменство з тих хвиль, у яких хотіли його втопити, і поставила його на твердий ґрунт, та сама сила підопре своїм могу чим атлантовим плечем і новий світ української преси. Людям, ще свідомо дивляться на справу, треба тільки прискорювати процес відповідної комбінації сил, виясняючи широкому громадянству вагу й мету вкраїнської преси, розвиваючи взагалі вкраїнське письменство, найбільш популярне, готуючи самих себе до одвічальної ролі вкраїнського публіціста і т. д. І разом з тим: не надіятися в кожному окремому ділі ні на чию поміч, ні на, кого, як тільки на свої власні сили. Коли б поміч прийшла, — хай вона буде гарною і дуже бажаною несподіванкою, але хай вона зостріває нас готових обійтися і без неї, коли б вона не прийшла.

 

Перед молодою вкраїнською пресою лежить будущина. Від нас самих залежить зробити ту будущину великою й славного, або нудною й дрібного.

 

До тих, хто це розуміє і хто зуміє озватися на це ділом, я скажу:

 

Не спиняймося, не вважаючи на всі перешкоди й напади, на всі лиха й зла, які зустрінемся Ідімо далі тим тяжким колючим шляхом, який нам судився і який ми мусимо пройти.

 

Ідімо і зробімо нашу будущину великою й славною!

 

У Київі 1906, XI. 28.

 

P.S. Поки друкувалися ці статті в „Раді“, автор одержав з приводу їх кільки листів з порадами, додатками й привітаннями. Він щиро дякує всім тим, хто озвався до його прихильним словом. На жаль, він не може вже скористуватися з усіх тих листів для своєї статті, але дозволяє собі подати тут один з ціх листі, щоб показати що говорять на селі свідоміші хлібороби про ту справу, яку зачепив автор. Лист цей з с. Колодистого (Звенигородського повіту). Про це село наші читачі дещо мусять знати з дописів у „Громадській Думці“ та в „Раді“. Ось, між иншим, що пише про гродян д. І. З. у своїй статті: „Як заснувалося яланецьке позичково-ощадне товариство“:

 

„Що нас дуже вразило в цих громадянах — це їх незвичайна дружність і висока культурність. Після скількох слів розмови почулося, що маєш діло з європейськими громадянами. Що це не вигадка, або не особиста прихильність — свідчать 32 примірники „Громадської Думки“ і 10 „Рідного Краю“, які отримує с. Колодисте! Серце билося у грудях від радощів, коли ми бачили, як розбірали свіжу получку газети і з яким розумінням читалися тут же на місці деякі статі. Хвилиною не вірилося, що це селяне російської України, то знов душу сповняла радість і надія, що незабаром уся ж Україна стане такою.

 

Цеї зустрічі я повік не забуду“. (Рада, № 30-й).

 

А ось лист:

 

Високоповажний П. Редакторе! Дуже, прохаю, як можна, надрукувати мій лист на сторінках „Ради“.

 

Читаючи часопись Раду, мені прийшлось звернути увагу на статтю під титулом „Тяжким Шляхом“, де добродій Грінченко помістив лист аноніма, який з великим нападком ганьбить дорогі нашому серцю українські часописі, що вони друкуються не такою правописсю, якої бажав наш знаменитий анонім. Не слід було б звертати уваги на бажання аноніма, а слід було звернути увагу на те, — хто цей анонім такий? Мені думається, що цей анонім не українець, а хоча із бувших українців, та обмосковляний перевертень. Мені і самому частенько приходиться здибатись з такими обмосковляними перевертнями, приходилось видержувати облогу, із якої я завжди виходю побідителем. Наші знамениті обмосковлювані перевертні, які лічать себе українцями, дуже обурені проти кулішівської провописі. А хиба ж россійська правопись лучча кулішівської? Може лучче тілько тим, що має кілька слів більш, нікому непотрібних. Я повинен сказати, що я дуже знайомий з селянськими відносинами до українських часописів, які друковані кулішівкою. От хоча Колодяни: давайте їм які хочте часописі, вони всї покинуть, а візьмуться за українські. 1905 р, вийшла перша українська часопись в Лубнях „Хлібороб“. Ми одержали перше число, то всі селяне накинулись на неї, як бжоли на мед; но на превеликий жаль ця часопись скоро на 5 числі вмерла, но не своєю смертію... Скоро після „Хлібороба“ вродилась в Полтаві часопись тижнева „Рідний Край“, яка і досі істнує і має въ Колодистому до Десяти читачів цілий рік. Після „Рідного Краю“ народилась щоденна въ Київі часопись „Громадська Думка“, яка мала въ Колодистому найбільш читачів: до 40 чоловіка, а як її припинили на 191 числі, то колодяне дуже жалкували і зібрали збірник на вічну пам'ять, як першої української часописі, і всі жахалися того, що вже не буде на Україні щоденної часописі, але дякувати заходам нашої української інтелегенції, які подбали за просвіту своїх менших братів і стали видавати нову українську часопись в Київі „Раду“, яка теж має 19 читачів. Всі селяне дуже задоволені її змістом і правописію. Я не кажу, що тілько Колодисте, а і другі села: мене просять селяне села Павлівни, Уманського повіту, щоб їм показати шлях як можна виписати українську часопись за дешеву плату. Це звісно, що селяне на гроші бідні і хочуть просвіти, а нема звідки її чекати, тілько цеї мети можна досягти за свої власні гроші.

 

А обмосковляні перевертні, самозвані українці цьому дуже недовольні і через те ганьблять українську правопись на чім світ стоїть та ще брешуть на селян українців, що вони недовольні своїм рідним словом. Це велика брехня знаменитого аноніма!...

 

В. Яворський.

 

Після всього, сказаного попереду, лист сей не треба поясняти. Нехай він буде відповіддю тим добродіям, які двадцять літ дожидалися української преси, щоб потім її не читати, і заохотою тому, хто став до праці коло просвіти й освідомлення рідного народу.

__________________________

¹) У наших поетів вона иноді стріваєть. ся, але ж тільки як licentia poetica, з якої правила робити ніяк не можно.

 

²) Зоставляємо лист без усяких змін, тільки поправляємо неконсеквенції правопису та даємо інтерпункцію

 

³) В оповіданні д. Шелудько розсказано про сільского парубка, як він, вивчившися в школі, став гордувати своїми родичами і нарешті вигнав од себе матір

 

⁴) Громада, № 1 (1878), Перед. слово, 60.  курсив мій.

⁵) М. Т-овъ, Русскіе въ Галиціи. Вѣстникъ Европы, 1873, II, 769—770.

 

⁶) Звичайно, і в цьому правописові є ще де які хиби, які залежуть почасти від коректи, почасти від друкарень, почасти від того, що багато правописних питаннів ще не вияснено; та се помалу залагодиться. — Один дописувач, що був сільським учителем, пише, що поки нема в нас своїх шкіл, самій газеті треба вчити читачів українського правопису. Він з практики знає, що діти дуже охоче вчилися з „Граматки“ Норця. „Деякі батьки теж зацікавились і теж (уже од дітей) вивчились читати по українськи“. Автор радить газеті розсилати українські граматки яко безплатний додаток до газети. Порада добра для сільської газети.

 

⁷) Се так пише один сільський дописувач: „Одкыньте на бік всю „Галычыну“ бо вона нам хоть и рідна сыстра рідніша конечно як „Московщына“ алы жыве од нас далеченько та ще до того вона вештаючысь мыж разнымы словенськымы народамы ввела в свою літературу багато такых слів що воны для нашого народу на першый час покажуця трудно понятнымы и чужішымы од „московськых“ бо з цымы мы мусілы по ныволі зродныця“.

 

⁸) Ся стаття вже була написана, як прийшов лист од одного дописувача, що був недавно сільським учителем. „Газета українська“,—пише він, —„тим більше буде мати ваги, чим більш вона буде ширитись, серед селянства“. На підставі своєі сільської практики з газетами „Гр. Думка“ та „Рада“ вів каже, що перешкожають їм ширитися: а) велика ціна, б) занадто непопулярний для селянина зміст, надр.: „що дадуть селянинові такі коротенькі звістки з життя ріжних партій, котрі зрозумілі тільки інтелігентові, добре знайомому з обличчам усіх партій і їх життям?“ в) незрозумілі окремі слова й вислови, г) „те, що мова (власне не мова, а звичай читати, чи як його сказати) сільських читачів покалічено в школах і читаючи газету, він збивається на якийсь чудний жаргон, через що він сам не впізнає слів рідного язика“. На думку автора листу газета повинна коштувати 1-1½ руб. на рік і бути меншою, ніж „Рада“, „бо нема коли селянинові що-дня стежити за світовими подіями. Він вільний тільки у свято і у свято у нього повинно бути тілько одно число газети, а не шість“. Цей лист, як на мою думку, підкреслює зайвий раз, що спеціяльно-селянської газети, і то тижневої, а не щоденної, нам дуже треба.

 

 

Б. Грінченко.

Тяжким шляхом.

Про українську пресу.

 

У Київі, 1906.

 

З друкарні Т-ва М. О. Гирич, у Київі, Трьохсвятительська, № 14.

 

 

 

16.09.1906