Про шкільництво за часів дворічної большевицької окупації ми вже недавно писали, тож не будемо цього повторяти. Тому спинимося лише над станом українського шкільництва за б. польських часів у Галичині. Це тим важніше, що саме тепер обговорюють справу шкільної сітки в Галичині.
Справа розміщення народніх шкіл легка. Кожне село, де є відповідна кількість українських дітей, буде мати свою рідну, українську школу. Так поставлена справа по цьому боці Сяну, так буде й по тому. Це основне правило, на якому стоїть шкільна влада. Де відповідного числа дітей нема, там можна основувати приватну школу.
Щодо фахових шкіл, то тут і при середніх і нижчих школах у першу чергу треба брати під увагу середовище, де дана школа мала б бути, й тоді оснувати там відповідний тип школи. У першу чергу всюди потрібні фахові нижчі рільничі школи (доповняючі), які згуртували б усю сільську молодь, що доходилаб раз у тижні до відповідних осередків. По містах необхідні такі ж фахово-доповняючі школи для всякого рода ремісників і купців. Побіч цих нижчих, більш загальних шкіл, необхідно розбудувати цілу низку найрізніших соціяльних фахових середніх шкіл. Як не дивно могло б видаватися, але за польських часів держава не відкрила ні одної фахової української школи, за виїмком рільничого ліцею в Черниці, що його основано в останніх роках перед війною. Лише Т-во "Рідна Школа" вело 5 фахово-доповняючих ремісничих шкіл (Львів 2, Перемишль, Станиславів, Тернопіль), дві купецькі гімназії (Львів, Станиславів), та одну рільничу школу (під Бережанами). Приватними школами були теж: кооперативний ліцей у Львові, що його вів Ревіз. Союз Кооператив, т-во "Просвіта" мало рільничу школу в Милованні, а школи шиття й крою вели СС. Василіянки у Львові, СС. Служебниці в Бориславі і т-во "Труд" у Львові.
Щодо загально-освітніх державних українських гімназій, то їх за Австрії було 6, за польських часів лише 5, а то у Львові (2), в Перемишлі, Станиславові, Коломиї і в Тернополі, яку саме поляки зліквідували. Усі були мужеські, і було їх, очевидно, як на потреби 4-мільйонового населення зовсім мало. Тут знову мусіло доповнити недостачі приватне шкільництво. "Рідна Школа" вела 12 гімназій. Коедукаційні були в: Городенці, Дрогобичі, Золочеві, Коломиї, Рогатині, Самборі, Тернополі, Чорткові, Яворові; дівочі: у Львові, Станиславові й Стрию.
СС. Василіянки вели три дівочі ґїмназії, а саме: у Львові, Станиславові та Яворові. Крім того перемиське т-во "Український Інстит для дівчат" удержувало дівочу гімназію в Перемишлі, а митрополичий ординаріят одну хлопячу гімназію у Львові й частинну (7 і 8 кл.) в Рогатині. Так отже було 18 приватних гімназій і 5 державних — разом 23 гімназій на території Східньої Галичини.
Також у приватних рухах була єдина українська захоронкова семинарія; вели її CС Василіянки у Львові.
Так виглядала сітка гімназій. Була вона не зовсім раціональна щодо розміщення, бо труднощі в оснуванні були все дуже великі й не все можна було заложити школу там, де було найбільш потрібно. Також не вистарчало число гімназій, бо за Австрії число приватних гімназій було двічі більше. Тоді були гімназії не лише в тих місцевостях, які ми вичислили, але й у зовсім малих містечках, як Любачів, Белз, Лука, Копичинці, Долина і т. п. Очевидно, сьогодні, при великому запотребуванні інтелігентних сил узагалі, сітка фахових та загальноосвітніх шкіл повинна бути куди густіша, щоб випустити відповідні кадри інтелігентних, фахових сил.
На Волині, Поліссі, Підляшші й Холмщині та Лемківщині не було за Польщі ні одної державної української народньої чи середньої школи. З приватних удержувалися ще дві загально-освітні гімназії в Рівному й Луцьку, зліквідовано поляками третю в Кремянці та всі народні приватні школи, останню в Бересті.
Ні в Галичині, ні на північних українських землях не було ні одної української учительської семинарії, хоч від Австрії перейняла була Польща їх кілька. При переміні семинарій на ліцеї не дозволено українцям відкрити ні одного.
З високого шкільництва була єдина богословська академія у Львові, що її удержував митрополичий ординаріят. З кільканадцяти катедр, які мали українці на львівському університеті, не залишили поляки ні одної. Також техніка була недоступна для професорів-українців.
Тому то завдання в ділянці розбудови українського шкільництва дуже великі. Тут вже українське шкільництво, особливо приватне, має свою традицію. Незабаром буде вже століття оснування катедри української мови й літератури у львівському університеті (1848 р.). Також зовсім зрозуміло, що українське громадянство з радістю вітає теперішні умовини, що дають спромогу розбудови шкільництва та з нетерпеливістю жде відкриття шкіл уся молодь, бо саме стоїмо на початку шкільного року.
[Краківські вісті]
17.10.1941