З остатнїх десятилїть XIX в.

I.*)

 

Хочу говорити про розвій українсько - руської лїтератури в остатнїх 20 лїтах XIX. віку. Хочу показати, як разом із лїтературною творчістю розвивалась у нас і мова і поетична форма і обсяг інтересів — і ще щось далеко більше: розвивав ся рівень нашої цивілїзациї, сила нашого національного почутя. Вибираю епоху найблизшу нам, пережиту нами — не для того, що її знаємо найлїпше — се не завсїгди буває; для доброго зрозуміня потрібна відповідна перспектива, а тої звичайно не мають найблизші річи — але для того, що інтензивність, ширина і глубокість того розвоєвого руху в тім часї були більші, нїж коли будь уперед па протягу нашої історії. Іще одно тягне мене заглубити ся в дослїд тої епохи: її, так сказати, драматично оживлений характер. Нїколи доси на ниві нашого слова не було такого оживленя, такої маси конфлїктів суперечних течій, полеміки ріжнородних думок і змагань, тихих, але глубоких переворотів.

 

Щоб зрозуміти те, що стало ся у нас за остатнїх 20 лїт XIX віку, гляньмо на вихідну точку. Що дїялось у нас у другій половинї 70-их років ? Чи маю пригадувати ті сумні факти — такі сумні, що й доси серце стискає ся при їх згадцї, і ще тим сумнїші, що тодї, коли вони дїяли ся, майже нїхто у нас не розумів їх значіня? Д. 16 мая 1876 р. заборонено було в Росиї друкувати всякі наукові, популярні і перекладані твори по українськи, заборонені українські театральні вистави, концерти, навіть тексти під нотами. Рівночасно розвязано Південно-західний віддїл ґеоґрафічного товариства в Київі, що за короткий час свойого істнованя зробив ся був справжнїм центром української наукової працї. Се були важкі удари, яких Україна й доси ще не може переболїти. Але се була ще тілько мала часть горя. Далеко гірше було те, що в значній части української суспільности запанував був настрій байдужний, а навіть ворожий для розвою української національности. Під впливом непереварених социялїстичних теорій одна часть найгорячійшої і найздібнїшої молодїжі доходила до повної неґациї всякої народности, до погляду, що в Елїзіюмі будущого, недалекого (як тодї вірили) социялїстичного раю потонуть усякі национальні партикуляризми і що загалом розвязанє економічних питань безмірно важнїше від усїх иньших. „І що ви пишете та друкуєте! — згірдно говорив менї один із приїзжих Українцїв. — Усе, що треба було написати, написали вже Маркс і Чернишевский. Тепер треба тілько виконати те!“ В кругах тої української молодїжи — тай не лише молодїжи — панувало переконанє, що розвій іде до зливаня народностей до купи і що плеканє якоїсь національної окремішности, то реґрес. Розуміє ся, що заборона українського слова для таких людей не мала нїякого значіня, а дехто навіть готов був бачити в нїй прислугу для росийського поступу. Супроти сего не здивуємось і тому фактови, що про сю нечувану заборону з України до Галичини крім двох голосів — Драгоманова (в „Друзї“) і, здаєть ся, Кониського в „Правдї“ нїхто не обізвав ся анї словом. Не здивуємось і таким фактам, як передержуване цїлими десятками лїт у рукописах творів Руданського, Свидницького, як не видрукуванє прегарної повісти Мирного і Білика „Хиба ревуть воли, як ясла повнї'“, повісти, що була вже дозволена цензурою і тілько для того не появила ся в Росиї, бо нїкому пе хотїло ся видати її в законно призначенім речинцї. Та й по що було видавати? Українська інтелїґенция разом із московською готовила ся йти „в народ“ і проповідати по фабриках „хитру механїку“ та ідеали социяльної справедливости — розумієть ся, московською мовою.

 

А що бачимо в ту пору в Галичинї? В тодїшнїм москвофільстві доживали свого віку ідеї абсолютизму і бюрократичного „чинопочитаня“. Що робить правительство, те одиноко розумне, мудре, пожиточне; всяка критика — се безумство або навіть безбожність. Я памятаю, як цинїчно радувались тодї сьвященники Русини росийській заборонї українського слова, як величали мудрість росийського уряду, що одним циркуляром розбив польські й анґлїйські (sic!) інтриґи над Днїпром. Тодї був горячий час росийсько-турецької війни; анґлїйську інтриґу занюхували наші патріоти всюди. Москвофільські сьвіточі такі як Наумович не мали иньшого бажаня, як видати для хлопів требник у кешінковім форматї. Зрештою всїх очи були звернені на високу полїтику; всї слїдили за тим, що дїяло ся на Балканах, у Льондонї, в Берлїнї; що дїялось у нас дома — се не обходило нїкого. А дома йшли страшні річи. Лихва руйнувала нарід, лїцитациї сипались тисячами, банки розкидали свої павукові сїти, недороди йшли одні за одними, нужда збільшувалась страшенно.

 

Народовецький табір, малочисленний, розкинений по краю, мало осьвічений, не міг вийти ще з Кулїшівського козаколюбства, обертав ся в сферах минувшини або язикових питань. Сьвятковано Шевченка, видавано що року по кілька книжечок „Просьвіти“, переважно передруків, та по кілька шкільних учебників, та й годї. Були се часи, коли Огоновського книжка про „Слово о полку Игоревѣ“ або йогож Studien auf dem Gebiete der rutheniseben Sprache були одинокими поважнїйшими книжками виданими протягом цїлого ряду лїт. Віддалене інтелїґенциї від народу, його житя і інтересів було повне. Зарівно українство народовцїв, як і московство москвофілів було чисто теоретичне; була навіть якась тиха згода в обох партиях не говорити про ті партийні ріжницї простому народови нїчого, держати його навіть у сьому питато в повнії незнаню. Коли трафило ся кому з Русинів виступити перед народом — се бувало дуже рідко, хиба перед виборами, тай то десь коло церкви, на пробостві або в шинку — то дві кардинальні точки були: ми всї Русини і повинні держати ся купи, і ми, поперед усего ми, повинні дякувати цїсарю за його безмірні добродїйства і просити у него ще того й того. Анї основ конституцийного житя, анї азбуки економічної та социяльної науки нїхто не пробував вияснити народови. До самого 1880-го року вся маса нашого народа жила в поглядах, що найвисшу і одиноку власть у державі має цїсарь, що він може все зробити і від його волї все залежить.

 

Але й се ще не конець лиха, яке в другїй половинї 70-их років налягло було важкою хмарою на наш національний розвій. Навіть ті дві невеличкі купи інтелїґентів, що признавали ся до українства в Росиї і в Галичинї, бачилось, ось-ось розійдуть ся на завше в ріжних напрямах, зроблять ся ворогами замісь союзників. Ми знаємо, що в 60-их роках народнїй рух серед нашої тодїшньої молодїжи був породжений віщим словом Шевченка, сильним особистим впливом Кулїша і иньших Українцїв, — значить, його вихідною точкою були ідеї і погляди вироблені на Вкраїнї. На підмогу сьому рухови прийшов одинокий у австрийській Руси сильний і оріґінальний талант — Федькович. Але в другій половинї 70-их років усї три ті жерела майже висохли. Кулїш від часу „Мальованої Гайдамащини“ та „Исторіи возсоединенія“ з батька і пророка зробив ся ренеґатом; Шевченко через надуживанє його поезий до деклямаций та наслїдком мертво-схолястичних коментаріїв Ом. Огоновського зробив ся збіркою гарних, а инодї неестетичних фраз, а церковний авторітет, здавалось, готов був ось-ось кинути на него анатему. А Федькович, самоук, мало осьвічений, збаламучений і знеохочений, замовк або молов мертві та пусті драми та містичні нїсенїтницї. А тимчасом на Українї рух пішов у такім напрямі, що галицьким благовірним народовцям аж волосє ставало на головах. Відти приїжджали сюди люде, здібні до високо - абстрактних, теоретичних спорів, у теорії страшні вільнодумцї, революціонери та безбожники, в манерах якісь варвари, що не признавали обовязкових у Галичинї товариських форм, возили з собою сокири, кричали голосно в публичних льокалях; приїзджали дами зо стриженим волосєм, свобідними манерами, дами, що самі заходили до помешкань кавалерів, їхали без нїякої опіки до далекого Ціріху на медицину, не дбали про строї, про рукавички, а нераз навіть про просту опрятність, хвалили ся, що я, мовляв, „ужасно люблю ходить по кабакам“ — одним словом, являлись людьми з якогось иншого сьвіта. І від тих людей посипались на голови галицьких народовцїв найріжнїйші запити і жаданя. „Чи читали ви се і те й десяте? (Самих письменників модних тодї в Росиї, а незвісних у Галичинї). І як ви думаєте про се й про те й про третє? (Знов таки про справи далекі від привичної для Галичан високої полїтики). Коли ви маєте претенсию бути осьвіченими людьми, то повинні робити те й се й онте“. Бідні Галичане не мали нїякої претенсиї, але від Українцїв годї було відпекатись. Ішли листи, приїжджали делеґати. Привчені вибріхуватись, крутити та не додержувати слова галицькі проводирі запутувались у зносинах із Українцями, запутувались у грошевих обрахунках; між одною і другою стороною нагромаджував ся чим раз більший запас взаїмного роздражненя, недовіра; одна ґрупа за другою розпльовувалась і росходилась ворогами: насамперед Кулїш із Вахнянином і Партицьким, потім Кулїш із Подолинським, вкінцї Кулїш із Барвінським. В половинї 70-их років на перший плян у галицько-українських зносинах виступає Драгоманов. Чоловік незвичайно живого і рухливого ума, великої науки та при тім із неподатливістю доктринера, він від разу заострив відносини. В своїх перших працях писаних для Галичини і про Галичину він сипнув таку масу нових, в розумінню тодїшнїх Галичан диких теорій, висловив стілько ріжнородних ідей, подав стілько вірних і натяганих, але з великим талантом подобираних доказів, що скудоумним Галичанам доводилось або вибріхувати ся — а невмолимий противник зараз підхоплював і немилосерно визискував усяку брехню — або мовчати і злоститись. І ми бачимо в тім часї з двох боків формальні заяви, що Галичане не хочуть мати нїчого спільного з Українцями: в „Друзї“ в відповіли на другий лист Драгоманова і в „Правдї“ в відповіди на його статю „Опізнаймо ся“. В Галичинї се була пора, коли бачилось, що запанує тип „Рутенця“, себ-то Русина, що знеохочений сварами про народність, про Шевченка, про язик і про Драгоманівські ідеї, вмиває руки від усего, не хоче знати нїчого по за чорножовтими стовпами, що відмежовують Галичину від Росиї.

 

Певна річ, побіда тої течії була-б початком смерти українсько-руської нациї. Бо не забуваймо, що на Буковинї тодї ще неподїльно панувало москвофільство і піддержувало горду відрубність інтелїґенциї від народа; що в угорській Руси москвофільський „Карпат“ рівночасно підпирав урядові мадяризацийні заходи; а в самій Галичинї давнїйша рутенська полїтика взяла в лоб, правительство відвернуло ся від Русинів, їх репрезентация в соймі зійшла до числа трьох послів при виборах 1879 р., а сам Наумович у скалатськім повіті дістав усего на всего один голос. Сею полїтичною поражкою старого рутенства характерно закінчило ся те нещасне десятилїтє — може найтяжше, найбільш хаотичне десятилїтє в цїлій історії нашого національного розвою. Може нїколи не було так грізно поставлено питанє: чи жити чи згинути нашій нациї? — як тодї.

 

II.

 

Історія не знає скоків, не дає нїкому дарунків. Кождий крок у нїй, то результат важкої працї, жертв і змагань. Навіть те, що постороннї можуть уважати застоєм або реґресом, також результат боротьби і певного зрівноваженя сил. Коли наша нация перебула сю важку добу і підняла ся з тодїшнього пригнобленя; коли ті великі прірви, які тодї розтворили ся серед нашої нациї — між простим народом і інтелїґенциєю з одного, між Україною і Галичиною з другого боку, таки не пожерли нашої сили і зачали хоч по троха промощувати ся і вирівнювати ся, то й се не дісталось нам задармо. В остатнїм двацятилїтю ХІХ-го віку на підмогу, а почасти на зміну давнїйшим дїячам вийшла нова ґенерация робітників і вкинула в ту прірву велику працю, велику силу горячого запалу і твердої віри в будущину нашої нациї. Ся ґенерация звіяла бурю в нашім национальнім житю, та рівночасно прочистила повітрє, проложила не в однім напрямі нові стежки. Вона розбудила пристрасти там, де вперед була байдужість і рутина, оживила пульс народного житя. Се був той запас сьвіжих сил, який віднайшла в собі наша нация в хвилї тяжкого пригнобленя. Я називаю ту ґенерацию, тих людей, що своєю працею збудували той замітний ступінь, який визначуєть ся у нас між роком 1880 і 1900, „молодою Україною“. Я бажав би перебрати бодай важнїйших репрезентантів тої ґенерациї і вияснити їх фізіономії так, як вони представляють ся менї тепер. Та поки що я хочу прослїдити ідейні течії, які проходила та ґенерация.

 

Я схарактеризував другу половину 70-их років як добу важкого упадку нашої національної ідеї. Нове десятилїтє почалось під дуже сумними знаками. На Українї українське слово прибите урядовим обухом, бачилось, завмерло зовсїм. Коли про людський сором і пропускала цензура дещо по українськи, так то хиба крайнї нїсенїтницї в родї якогось Шибитька. В Галичинї одинокий українофільський орґан „Правда“ впав серед повної байдужности читачів. Львівська народовецька громада відчула сей упадок і почала думати над способами піднесеня народнього стягу. Вол. Барвінський доказував конечність — виступити з чисто теоретичного і лїтературного становища на полїтичне поле, хоч би задля сего прийшлось поробити концесиї в дотеперішнїх формах. Найрозумнїйший чоловік у народовській партії, Володимир Навроцький, не радив пускати ся на бистру воду полїтики, бачучи небезпеку в малій осьвітї галицько-руської інтелїґенциї. Але гадка Барвінського переважила. На громадську складку засновано полїтичний орґан „Дѣло“, якого редактором, з разу безплатним, був Вол. Барвінський. Метою нового виданя, а головно самого Барвінського було витворити полїтичну партію з давнїх українофілів із додатком усїх тих елєментів, які доси не симпатизували з українофільством, але не мали охоти признавати ся явно до москвофільства. Щоб приєднати до себе ті елєменти він пішов на всякі можливі концесиї. Він не тілько покинув фонетику задля етимольоґії, не тілько не важив ся задля своєї „фонетичної“ минувшини дати свою фірму новому видавництву, якого редактором із разу підписував ся львівський міщанин і василиянський підсусїдок Михайло Коссак, потім Коссак із Барвінським до спілки, а нарештї, щось аж по роцї, сам Барвінський. Він витягав і дальші консеквенциї зі своєї відставки даної Українцям. Заснований ним орґан „Дѣло“ зробив ся орґаном par excellence галицьким: місцеві галицькі справи осьвічувані в місцевім галицькім дусї. Нїщо тут не повинно було вибігати по за обрій звичайного галицько-рутенського думаня: оборона інтересів духовенства на першім плянї; treuga Dei — божий супокій супроти москвофільства, з яким аж до процесу Ольги Грабарь Барвінський не допускав нїякої полеміки. Українцї дуже рідко забирали тут голос, тай загалом часопись була не цїкава для них. Із усього давнїйшого українофільства Барвінський заховав одну тілько ідею національної відрубности Русинів — усї иньші імпортовані з Росиї чи з заходу ідеї мали в нїм явного або чайного ворога.

 

Ще один із давнїх горячих українофілів пішов на дорогу концесий. Майже рівночасно з „Дїлом“ Барвінського почала виходити „Зоря“ Партицького. І тут бачимо з початку повний розцьвіт рутенства. Етимольоґія, в перших нумерах ідуть працї Шараневича, Івана Ем. Левіцкого, Ільницкого. Від усїх творів друкованих у тій ґазетї в початку віє або мертвеччиною (Марта Борецька, Князь Данило), або ненавистю до всяких „ідей“ і бажанєм — мати спокій у хатї. Наслїдком сего реакцийного духа було між иньшим також бажанє витворити висшу, делїкатну, не-хлопську лїтературу у галицьких Русинів. І тут перед вела сїмя Барвінських. Одні перекладали на нашу мову такі найзнаменитші повісти, як Раймунда „В оборонї чести“, Фейлета „Любов убогого молодця“ і т. и.; иньші, як власне Володимир Барвінський, силкували ся сотворити повість із житя наших висших кляс. Так повстав „Скошений цьвіт“, де прецїкава зрештою тема сфушерована низько-сентиментальним і силувано цьвітистим способом представленя і невмінєм чи небажанєм сьміло малювати дїйсні відносини; так повстало „Нещасне коханє“ — перша проба змалювати житє сїльського вчителя, але проба чисто карикатурна, врештї „Сонні мари молодого питомца“, де патріотичне многословє закриває брак дїйсної психольоґії і житєвої правди.

 

Той сам реакцийний, тїсний і стухлий дух віє всюди по Галичинї. Чи візьмемо до рук виданя коломийські, чи станїславську „Денницю“, чи черновецькі публїкациї — всюди мертвеччина змісту, мова засмічена церковщиною та московщиною, теми далекі від нашого житя і дїйсности. Той реакцийний дух від старших удїлював ся й молодїжі: ним надихана поезия Грабовича й Масляка, що виступили тодї на сцену; бачимо його і в оповіданях Василовича й Костя Бобикевича. Всюди брак горячого чутя, екзотичність тем, млявість і примітивність лїтературної технїки. Се й не могло бути инакше, бо-ж ся молодїж учила ся на словах любити Русь, але по за тою голословною любовю від таких проводирів як Барвінський і Партицький не одержувала нїчогісїнько крім хиба ненависти до социялїзму і всяких иньших -ізмів. Не диво, що брак висших духових змагань попихав молодїж до розпусти та гри в карти; тодїшнє академічне товариство „Дружний Лихвярь“ якийсь час перемінило ся було в формальний картяний клюб, де молодїж цїлі ночи проводила за картами.

 

Рівночасно з тим упадком духа серед тзв. народовської партії в лонї тзв. староруської партії відбувала ся еволюция зовсїм у иньшім напрямі. Полїтика, що доси була монополем проводирів тої партії, збанкрутувала. Проводирів побито при виборах і їх амбіция бажала реваншу. Їх очи здавна були звернені на північ, але тепер вони зважують ся на рішучий крок. Староруси починають перемінювати ся на рішучих москвофілів. Очищенє обряду доходить до проби зірваня унїї; експеримент із Гниличками був першою пробою, за якою в разї успіха були-б певно пішли иньші. У Львові являєть ся старий гофрат Добрянський і працює над заведенєм ладу і суцїльної орґанїзациї партії. На скілько в тій роботї була рука заграничних чинників, се певно довго ще лишить ся невиясненим; певне те, що при повній байдужности народовцїв, при упадку духа серед них, при повнім майже зірваню звязків із Україною ся робота грозила великою небезпекою для нашої національної справи.

 

І ще один характерний факт тодїшньої ростїчі думок і змагань. В початку 80-их років приїжджає до Львова Кулїш, колишнє божище галицьких українофілів. Приїжджає з хутора і голосить sui generis хуторну фільософію. „Тепер по містах на Вкраїнї все драгоманівщина пішла. Треба махнути на них рукою. Тілько з хуторів може прийти обнова, відси повіє справжнїм українським духом“. І Кулїш зараз поквапив ся подати нам зразки тої хуторної фільософії і поезиї, та такі, що вся Україна тілько руками розвела. Але Кулїш прибув до Львова не лише як апостол хуторної фільософії. Він мав — чи від себе самого, чи від якого круга своїх однодумцїв, сего поки що не знаємо — місию заінїциованя згоди Русинів із Поляками. Певна річ, по своїй вдачі і по своїй минувшинї Кулїш усего менше здібний був до ролї такого місионера. Він мав у собі всї дані для того, щоб зробити ся пророком, головою секти або ґенералом, але зовсїм не мав здібности педаґоґа, яким до певної міри мусить бути кождий полїтик і орґанїзатор мас. А до тогож він приїжджав до Галичини мов місионер до краю Ботокудів, не знаючи нї мови нї звичаїв нї настроїв місцевих. То-б то, мову в буквальнім значіню він знав, але язик його ідей, поглядів і вірувань, спосіб його думаня і міркованя був так відмінний від того, до чого привикли Галичане, що справдї можна було твердити: ті люде розмовляють із Кулїшем, але анї вони не розуміють його, анї він їх. І далї: Кулїш думав погодити Русинів з Поляками, і вибрав для сего найменше відповідну хвилю, найменше відповідну арґументацию, найменше відповідних посередників. Хвиля була така, що Поляки власне готували ся при помочи Змартвихвстанцїв під кермою Калїнки довершити дїла, яке при кінцї XVI в. не вдалось Потїєви й Рагозї, а при кінцї XVII в. Шумлянському, тоб-то за посередництвом скріпленя релїґійної унїї і надиханя її католицьким духом скріпити звязок Русинів із Польщею. Не помогли огнисті промови Качали в соймі; на інтернат Змартвихвстанцїв ухвалив Сойм давати річно по 10.000 з. і на пропозицию Качали: вибирайте війну або мир із Русинами без ваганя вибрав війну. В хвилї, коли Кулїш друкував у Львові свої злопамятну „Крашанку“, в Римі виготовлював ся декрет, яким одинокий руський духовний закон Василиянський віддавав ся під заряд Єзуітів для переведеня його реформи. Чоловік хоч дрібку тямучий у галицько-руських і загально-українських справах мусїв би був радити Русинам способи оборони, способи піддвигненя з важкого пригнобленя по сей і по той бік Збруча. Але Кулїш давно жив у царстві своїх власних мрій, віддїлений китайським муром від житя і інтересів рідного народа, на який він умів дивити ся тілько крізь окуляри односторонно дібраних і кепсько неретравлених історичних документів. „Народе без путя, без чести і поваги“ — так обертав ся він до того народа, рекомендуючи йому європейську культуру яко антідот до гидкого гайдамацтва, що буцїм то було змістом усеї його дотеперішньої історії. А практично взявши та європейська культура в Галичинї мала насадити ся в такій формі, щоб Русини признали знов своїми натуральними панами внуків колишнїх „культурників“ Сапіг, Жолковських та Чарторийських, а ті пани за се мали стати на чолї нового національного руського руху. Хоч і як фантастичною може видавати ся нам така думка, а про те не підлягає нїякому сумнївови, що вона була у Кулїша і у тих, що пертрактували з ним у Львові. Та не досить того: ся думка, як побачимо далї, виринала ще кілька разів у ріжних формах серед певних польських сфер і остаточно сплодила факт — один із найсумнїйших фактів у історії нашого національного розвою — тзв. нову еру.

 

Кулїш розмовляв у Львові де з ким із народовцїв, але очевидячки не силкував ся дійти з ними до порозуміня, хоча думки подібні до його думок були і де в кого з них. Бодай про Володимира Барвінського мусимо се сказати. Його лист до дра Червінського, опублїкований сим остатнїм із пропусками в „Gazecie Narodowej“, не без причини назвав Драгоманов „забіганєм у табір історичної Польщі“. Специяльно шляхтї польській оселеній на Руси готов був Барвінський робити значні социяльні концесиї, щоб привернути її до руської національности; се я знаю з уст пок. кн. Романа Чарторийського, з яким Барвінський у тій справі провадив переписку. Та про те Кулїш не зійшов ся з Барвінським — очевидно з чисто особистих причин. Натомісь його довірє здобув собі чоловік належний душею більше до москвофільської, нїж до українофільської партії, згаданий уже Ів. Ем. Левіцкий. Він мав бути редактором задуманої Кулїшем угодової ґазети „Хутір“, він був найблизшим сьвідком переговорів ведених між Кулїшем і деякими польськими панами, і розумієть ся, швидко потім, коли всї ті пляни розбили ся, поспішив ся продати свої відомости і Кулїшеві рукописи — редакциї „Варшавскаго Дневника“. Ся остатня проба полїтичної акциї, ведена крайнє безтямно, не переконала Кулїша, що він помиляв ся, а тілько відібрала йому охоту до дальших експериментів у тім родї.

 

Додаймо до того крайнє аґресивве, нетолєрантне та підзорливе становище Поляків у Галичинї против Русинів! У Львові завязують ся польські товариства і консорциї з виразною метою польонїзувати Русинів, уживаючи для сего на разї навіть руської мови. В Коломиї виходить з такою метою „Świtło“, руська часопись латинськими лїтерами. Латинське духовенство, а специяльно Єзуіти устроюють у східній Галичинї місиї серед Русинів і нїби для охорони народу від шизми силкують ся перетягати його до латинства і до польської народности. Польська праса устами одного з найвиднїйших своїх публїцистів проголошує супротив Русинів девізу „Pal go w łeb maczugą, niech się nie męczy długo“. Той сам публїцист, Генрик Ясєньский із Раштовець, признає ся прилюдно: „gdybym był prokuratorem, to bym wszystkie pisma ruskie konfiskował raz za razem, a potem da capo al fine“. І се був лїберал! Консерватист Созаньский підчас процесу руських социялїстів у 1878, а лїберал Лям підчас процесу Ольги Грабар — оба радили судови вішати винуватих, не дожидаючи, чи покажуть ся вони справдї винуватими.

 

І орґани правительства не могли охоронити ся від впливу польської публичної опінїї, особливо коли їм довелось мати дїло з явищами новими, доси нечуваними на галицькій Руси. Пригадаймо ті сотки ревізий відбутих по цїлій Галичинї з нагоди перших социялїстичних процесів, а потім із нагоди москофільського процесу. Пригадаймо ті переслїдуваня, які терпіли руські селяне, що засновували перші читальнї, ті тяганя до урядів полїтичних і ненастанні ревізиї жандармів у читальнях, забираня і конфіскована найневиннїйших брошур, розвязуваня читалень і арештованя та транспорти в кайданах їх основателїв! Навіть руські консисторії не оперли ся впливови того польського духа; покійний Малиновський писав і собіж курренди против народнїх читалень, поручаючи сьвященникам допускати до їх істнованя тілько там, де можуть мати цїлковиту певність, що читальня буде абсолютно підлягати їх волї; коли нї, то лїпше, щоб читальнї в селї не було, нїж має вона зробити ся розсадником яких небудь ворожих релїґії й державі ідей.

 

Отсе було те поле, на якім приходило ся ставити перші кроки тій „молодій Українї“, про яку я згадав висше. Не диво, що ті перші кроки були несьмілі і непевні. Дїячі нового поколїня не вискочили в повнім оружю на сцену, мов Атена з Зевесової голови. Вони були дїтьми своєї епохи, дїтьми української або галицько-руської суспільности і мусїли також у більшій або меншій мірі — відповідно до своїх індивідуальних сил і обставин — підлягати основним течіям тої суспільности. Згадані тут некористні обставини і подїї ріжно впливали на сих дїячів; не треба думати, що обставини виключно спиняли їх; навпаки дуже часто вони викликали надмірно різкі тони, острі або й несправедливі напади, надто загальні осуди, надто абстрактні погляди. Се так усе буває: надто великий тиск викликає у сильного сильний відрух, а у слабого голосний, різкий крик.

 

III.

 

Як для лїкаря нема нїчого приємнїйшого понад слїдженє, як хорий звільна приходить до здоровля, як у него вертає орґанїчне тепло, обіг крови наближує ся до правильної норми, появляє ся апетит, вертає блиск очей і здорова краска на лицї, а там починають прибувати сили, росте бажанє руху, — так і для історика нема нїчого приємнїйшого, як слїдити реґенерацийний процес нациї, що з важкого духового і полїтичного пригнобленя звільна, але постійно двигає ся до нормального житя. В остатнїх 20 лїтах XIX віку ми пережили такий процес. Може він діжде ся свойого історика більш обєктивного і з ширшим поглядом, нїж може бути один із дїячів тої доби. От тим то я можу дати тілько деякі матеріяли для такого будучого історика, можу нашкіцувати поодинокі фази того процесу радше способом мемуариста, і так, як вони представляють ся менї тепер, по 20 лїтах, коли многе тодї неясне прояснило ся, многе, що тодї збуджувало пристрасти, тепер пережилось і давно похоронене, не одно, що тодї вважалось метою, тепер являєтъ ся тілько милевим стовпом на безконечнім шляху людського розвою.

 

Як усяка доба застою і пригнобленя має в собі зароди нового руху, нових сил, що чекають тілько нагоди, щоб розвернути ся і проявити себе, — так було і з представленою виспіє добою нашого національного застою та розбитя. Інїцияторами нового руху були, почасти проти власної волї, по трохи навіть дїячі реакциї у нас і в Росиї. Удар, який заборонив українське слово в Росиї, викинув за границю кількох високо талановитих і широко осьвічених людей і зробив те, що вони не потонули в морі росийської науки і публїцистики, але винесли українське слово на широку європейську арену і присьвятивши свої сили науковій і публїцистичній працї на українській мові дали українській лїтературі ряд книжок високої стійности, а рівночасно привчили європейську і специяльно росийську публїку прислухувати ся арґументам та бажаням Українцїв. Ся перша українська еміґрация в Европу відограла немаловажну ролю в розвою вільнолюбних ідей у всїй Росиї; особливо писаня М. Драгоманова мали в своїм часї і не стратили ще й доси великої вартости. Та для нас Українцїв більше значіня від його проґрамових та полїтичних праць мали його критичні статї, його звістки подавані про наше письменство в заграничні лїтератури, його чисто наукові історичні, історико-лїтературні та фолькльорні працї. Майже кожда з тих праць кидала нове сьвітло на нашу минувшину, відкривала нові горизонти, вчила нас розуміти нашу історію і нашу теперішність, вникати в інтереси живих людей, розуміти і любити їх. Уся його дїяльність була одною великою проповідю невтомної працї для добра і піддвигненя рідного народа. Та що було характерне у него і що лютило його противників, се його тверезий, ясний, троха скептичний ум, ворог усякої фрази, всякої фальшивости і ненатуральности, се той його погляд звернений усе на сущне, на основне і практичне. Зарівно Галичанам, у котрих доживала свого віку польська романтика підмішана нїмецькою сентиментальністю і Кулїшівським бомбастом, як і Українцям, привиклим годувати ся широкими, „общелюдськими" фразами та загальниками нахапаними з росийських журналів той скептицизм Драгоманова, його гризкий гумор і його всестороннє, солїдне знанє аж надто часто бували невигідні. Аж надто часто противники не вміли чи не хотїли в тім різкім та невмолимім полємістї добачити горячого серця, що-болїло над сумним станом рідного краю. Він був немов той огонь: хто наближав ся до него необережно, мусїв попектись і тодї забував про те животворне тепло і сьвітло, що йшло від него.

 

Драгоманов не був одиноким українським еміґрантом у серцї Европи. Обік него працювали довше або коротше ще деякі; я назву з них лише Сергія Подолинського, автора двох цїнних книжок „Життя й здоровля людей на Вкраїнї“ та „Ремесла і хвабрики на Вкраїнї“ і кількох наукових праць друкованих по нїмецьки і по французьки, а також Хведора Вовка, що був співробітником женевської „Громади“, пізнїйше написав ряд цїнних статей про українських козаків у Добруджі, про Болгарію, а нинї, живучи в Парижі, належить до видних співробітників ріжних археольоґічних і фолькльорних видань, написав найлїпшу доси студию про славянські весїльні обряди й піснї з особливою увагою на українські і редаґує „Етнольоґічні матеріяли“ видавані Науковим Товариством ім. Шевченка.

 

Правда, ся еміґрация, хоч невеличка, але зложена з людей виємково здібних, не мала такого значіня для розвою України, якого можна було надїяти ся і яке свойого часу мала прим. еміґрация Герцена або навіть Бакунїна та Оґарьова. Українська нация не була ще дозріла до того, щоб мати і вдержувати в Европі свою амбасаду. Еміґранти не знаходили в ріднім краю анї такої масової симпатиї, анї такої підмоги, на які могли числити і які були потрібні для успіха їх дїла. Навпаки, обставини зложили ся так, що майже від перших кроків еміґрантів за границею їх дороги розходили ся з тою дорогою, куди йшла сьвітлїйша часть їх товаришів у краю. Розпочавши свою еміґрацийну публїцистику в Віднї Драгоманов швидко і не зовсїм раціонально перенїс її до Женеви. Се значило не тілько ґеоґрафічне, але й ідейне віддаленє: із конституционалїста, яким він виступав у Росиї і в Віднї, Драгоманов у Швайцарії робить ся социялїстом-анархістом і силкуєть ся на тім социялїстичнім анархізмі покласти підвалини нового українського руху. Для таких поглядів тодї анї на Українї анї в Галичинї не було розуміня: в Галичинї вони були по просту якимись страхопудами, про які навіть думати було страшно. Таким способом українська еміґрация сама собі підривала корінє; ідеї висловлювані в „Громадї“ були занадто далекі, занадто ідеальні, абстрактні, щоб яка небудь більша ґрупа чи громада могла запалити ся до них. „Громада“ виходила неправильно і залягала на складї в Женеві. Правительства не тілько в Росиї, але і в Австрії, користаючи з радикально - анархістичних термінів, заборонювали виданє, конфіскували книжки з почти; пересилка задля обєму книжок була непрактична і майже неможлива, і по кількох томах виданє упало і кружок еміґрантів розбив ся.

 

Тимчасом у Галичинї відбувала ся цїкава еволюция — правда, на разї в невеликім кружку молодїжи. По части via Київ, а по части з Відня, а то й безпосередно з Цюриха, Льондону і иньших центрів проґресивного руху доходили сюди імпульси нового житя. Горяча проповідь Драгоманова, ведена крім друкованого слова також при помочи оживленої кореспонденциї, головним своїм змістом мала те, щоб привчити Галичан читати, студиювати, відучити їх від пустої фразеольоґії і трати часу, а засадити за реальну працю. Він звертав увагу на насущні потреби народа, на застій у полїтичнім житю, на неуцтво і поверховість сьвіточів і проводирів Галицької Руси; як із найтяжшим ворогом воював із привичним у нас крутїйством породженим бюрократичною школою, і не переставав допікати людям доти, доки не докопав ся в їх душі до живого і болючого. Його статї і листи, то були для великої більшости Галичан мов удари батога; вони пекли і болїли, часто трафляли невинуватих, бували несправедливі, але завсїгди змушували до думаня, до входженя в глуб справи, до обрахунку з власним сумлїнєм. Непедаґоґічний в деталях сей метод був чудово відповідний власне до розбурканя грубошкірої, лїнивої та байдужної рутенської натури.

 

Був час, коли у нас уважали, а певно ще й доси дехто вважає Драгоманова пропаґатором социялїзму серед галицько-руської молодїжи. Такий погляд зовсїм несправедливий; се видно з тої частки його переписки з деякими Галичанами, яку доси опублїковано; се ще лїпше буде видно, коли буде опублїкована дальша його кореспонденция. Можна сказати, що в своїх листах, як і в своїх статях до социялїзму і социялїстичних теорій Драгоманов доторкав ся дуже рідко, завсїгди заявляючи, що він не почуває себе компетентним входити в деталї. Навпаки, він нераз остерігав молодших, горячих социялїстів не надто доймати віри социяль - демократичним конструкциям будущини, бачучи в них значну пайку жидівської зарозумілости. Отже не социялїстичні теорії чинили Драгоманова таким страшним, а то й ненависним для реакцийної части нашої суспільности, а власне його пропаґанда, що так скажу, одноцїльности людської одиницї, пропаґанда щирости, простоти і постійности в сповнюваню принятих на себе обовязків, явного і рішучого висловлюваня своїх переконань і поступуваня згідного з тими переконанями. Отсї майже чисто етичні прінціпи, то був той великий фермент, який вкинув Драгоманов у галицьку суспільність. І тим він поклав одну з головних основ нашої реґенерациї. Присоромлені показом своєї іґноранциї в справах загально-людської осьвіти, болюче захоплені Драгоманівським викладом про обовязки інтелїґентного чоловіка супроти маси робучого народа, деякі молоді Галичане кинулись до працї. Вони хапали відки могли матеріал, щоб виробити собі як мога суцїльний сьвітогляд, читали, сперечали ся, сварили ся і знов сходили ся. Нараз на голови тих людей один за одним спадають полїтичні процеси, де їх охрещують офіцияльно назвою социялїстів і яко таких засуджують при помочи юридичних кручків і непорозумінь, яким нинї годї підібрати відповідної назви. Тілько в часї процесу і по процесї дехто з тих людей знайомить ся докладнїйше з социялїстичними теоріями. Наслїдком процесів викинені, фактично виелїміновані з руської суспільности, переляканої нечуваною появою „социялїстів“ на галицько - руськім ґрунтї вони з легкомисністю молодиків і з запалом людей, що не мають нїчого більше до страченя, кидають горячий визов у очи суспільности. Таким визовом було розпочате 1878 р. виданє „Громадського Друга“. Майже кождий вірш, майже кожда повість, кожда статя аж до біблїоґрафічних нотаток на окладках, усе було провокациєю старої галицько - руської рутини і інерциї. Всюди в різкій формі висловлювано думки доси у нас нечувапі, єретичі, беззаконні. Полїция старалась охоронити руську суспільність перед сим замахом на їі душевний спокій, конфіскувала кожду книжку журнала за більшу часть поміщених у нїй артикулів, суд затверджував конфіскати, а в кінцї виточив субєктивний процес видавцеви і за одну повістку, яку би нинї можна видрукувати спокійно без вичеркуваня хоч би одного слова, засудив його на 6 місяцїв тюрми. Чуючись не в силї після недавнього процесу видержати ще й те тюремне заключенє редактор виїхав до Женеви і виданє, вже й без того зруйноване конфискатами, упало.

 

Але рух викликаний процесами і тим невдалим видавництвом, не втихав. Дехто із співробітників „Громадського Друга“ в спілцї з гуртком молодїжи взялись продовжати розпочате дїло в иньшій формі. Публїковано невеличкими брошурками переклади європейських учених і поетів, де порушувались питаня доси непривичні а то й страшні Галичанам : дарвінїзм, свобідна критика, авторітет у вихованю і т. и. Рівночасно один із старшої ґенерациї, д. Романчук, розпочав видавництво популярної ґазети „Батьківщина“. Хоча видавець належав до найвиднїйших старших українофілів, але в його ґазетї українофільського в старім ґустї не було майже нїчого. Правопись етимольоґічна, про Україну, козаків, гайдамаків, загалом про „славну минувшину“ і „народнї сьвятощі“ майже анї слова; натомісь тверезе, просте, розумне слово до селян про їх насущні справи, інформациї про те, що дїєть ся довкола них, у краю, в державі; деколи редакция не бояла ся сказати й острійшого (на скілько се тодї можна було) слова осуду на тих, хто робив кривди народови, без огляду на те, чи се були свої, чи чужі, — все те робило „Батьківщину“ перших років появою незвичайно цїкавою й симпатичною. Не диво, що Драгоманов у Женеві хвалив її; цїкавійше те, що в Галичинї дехто з прихильників реакциї бачив у нїй ненависний дух Драгоманова і відгомін богохульних дописей „Громадського друга“, хоча редактор не був анї социялїстом, анї радикалом, а тілько попробував чесно і щиро робити своє дїло — говорити народови те, що знав і думав. Треба пригадати собі ті часи і той ентузіазм, який будили нумери „Батьківщини“ по наших селах. Від часів перших річників Наумовичевої „Науки“ наші селяне не чули такого простого, ясного і симпатиєю до них навіяного слова; а про полїтичні та громадські справи Наумович нїколи не говорив так ясно й сьміло. Тож не диво, що „Батьківщина“ робила всюди велике вражінє; її дожидали люде цїлими громадами геть за селом, визираючи післанця, що мав принести нумер із почти; її відчитували письменні на цвинтарях під церквою по недїлях перед цїлою зібраною громадою, що слухаючи непривичних для себе слів, звісток і порад забувала про їду і недїльний відпочинок. Її слово було сьвяте; кожда громада, де було хоч кілька людей живійшої вдачі, вважала собі пунктом амбіциї описати в Батьківщинї свої громадські порядки чи злиднї; з якого повіту, з якого кута не було звісток у „Батьківщинї“, і то звісток майже виключно писаних селянами, там люде ходили мов осоромлені на цїле сусїдство, на весь край. Зерна духового житя, полїтичної і національної сьвідомости, кинені „Батьківщиною“ під наші вбогі сїльські стріхи треба вважати одним із найцїннїйших здобутків нашого відродженя. Вони принесли вже і не перестають й доси приносити свої плоди.

 

Ще один важний факт став ся в ту пору, щоб доповнити немов демаркацийну лїнїю на вступі в нову фазу нашого народнього жита. Се було перше всенародне віче, скликане В. Барвінським до Львова в осени 1880 р. в соті роковини смерти цїсаря Йосифа II. Правда, сама нагода для скликана сего віча була чисто рутенська і далека від насущних інтересів нашого народа. Так само рутенське було переведенє самого віча : ряд безконечно довгих рефератів, виголошених матадорами обох партій. Ті реферати, всї випрацювані В. Барвінським, мали на собі визначну цїху його способу писаня: водяний і бомбастичний стиль, убожество змісту і неясність полїтичних думок. Над рефератами дискусиї не було, предложені резолюциї ухвалено, і тілько тодї, пізно вечором, дійшли до голосу деякі участники, та й ті, очевидно більше втомлені, нїж порушені рефератами, обертали ся в сфері фразеольоґії. Взагалї віче замітне було хиба значним числом участників селян, як доказ, що селянство цїкавить ся громадськими і полїтичними справами і бажає вчити ся і розуміти їх. Що віче зрештою не зробило вражіня в ширших кругах, доказує тиша, яка знов потім запанувала на провінцій аж до 1883 р., коли, вже по смерти В. Барвінського, було устроєне друге віче — вже зовсїм із иньшими думками і з иньшим духом.

 

Тимчасом від молодїжи — тої, що працювала при „Громадськім Друзї“ і „Дрібній біблїотецї“, вийшов новий почин: навязати зносини з Україною, майже в повнї зірвані В. Барвінським, не піддержувані нї „Дїлом“ нї „Батьківщиною“ нї „Зорею“. Се пробував учинити „Сьвіт“. Дуже цїкаво порівняти його фізіономію з „Громадським Другом“. Зміст „Сьвіта“ був більше социялїстичний, нїж зміст „Громадського Друга“, але тон був уміркований і спокійний — і часопись уникала конфіскати, що тодї грозила на кождім кроцї. Але найголовнїйшою прикметою „Сьвіта“ було те, що в ньому перший раз на ґрунтї проґресивних ідей зустріли ся Галичане, росийські Українцї і українські еміґранти : Драгоманов, Вовк із одного, Кониський, Нечуй Левіцький, Лиманський, Чайченко і иньші з другого боку. Се була перша проба компромісу поступових і радикальних елєментів усеї України-Руси. Вона не вдала ся — не з прінціпіяльних, а більше з особистих причин.

 

Еміґранти бачучи в „Сьвітї“ участь росийських Українцїв нелюбої їм фракциї відсунулись і Драгоманов називав „Сьвіт“ галицькою помийницею. Була вина й з боку редакциї — формалїстичної, інертної і мало чуткої до дїйсного житя і його проявів. „Сьвіт“ мав фізіономію якусь академічну, абстрактну, говорив про річи далекі: історію погляду на звірів, історію Ірляндиї, історію лїтератури і т. д. Не обійшлось без супротивленя з боку реакційної части суспільности. Москвофіли обкидали його болотом у „Московскихъ Вѣдомостяхъ“ і денунциювали його українських співробітників у приватних листах; фракция народовцїв зґрупованих при „Дѣлѣ“ іронїзувала над „землетрясцями“; публика знеохочувалась неправильним виходом чисел і мало пренумерувала ґазету; не витревавши двох лїт виданє упало. Сей упадок був тяжший, нїж упадок „Громадського Друга“. Бо коли той упав під ударами урядових переслїдувань, то „Сьвіт“ загас серед байдужности публїки, задля розтїчи тих, що повинні були бути його співробітниками.

 

Але жива сила ідей, розбуджених дотеперішньою еволюциєю, була така, що не позволила заснути людям. Думки про нові порядки в житю, про обовязки людей супроти людей, про конечність науки і просьвіти ширили ся елєментарною силою і попихали своїх прихильників до вишукуваня що-раз нових доріг для їх осущеня. Відносини самі собою пхали їх на дорогу компромісів — і ось починає ся ряд компромісових проб у найріжнїйших напрямах — проб, що заповняють собою весь час від 1882 до 1890 року і кінчать ся зовсїм новим уґрупованєм наших партийних і лїтературних сил.

 

Іван Франко

 

______________

*) Отсї нариси були темою трьох відчитів, виголошених у мартї б. р. в Перемишлї. Друкую їх із невеличкими змінами та поправками, які завдячую перемиським Русинам, особливо дир. Цеглинському, д. Негребецькому, д. Приймі й ин., та зрештою полишаю їм форму відчитів. Знаю наперед, що пишучи про такі недавнї часи, без жерел, більше по споминам, я міг наробити богато помилок і буду вдячний усякому, хто зверне менї на них увагу. Важалось би — si sors dabit otia vitae — переробити ті нариси і з відповідним науковим апаратом видати їх окремою книжечкою. — І. Ф.

 

[Л.-Н. Вістник, 1901, т.15, кн. VIII, стор. 1—19.]

 

 

З остатнїх десятилїть XIX в

 

IV.

 

Я не думаю детально оповідати історії ріжнородних компромісових проб, які робились у нас в часї від 1882 до 1900 р. Досить буде пригадати тілько важнїйші факти і вияснити їх ідейний підклад, що творив ту духову атмосферу, в якій виростала наша тодїшня лїтература.

 

Зачнїм від росийської України. Як звісно, панованє Олександра II закінчило ся нечуваним доси розвоєм серед одної части росийської суспільности революцийних ідей. Правительство, бачилось, готово було до концесий для суспільности, щоб утихомирити її; в повітрі почув ся легіт так званих Лоріс-Мелїківських „вѣяній“. Україна вислала найенерґічнїйших, високо-талановитих своїх синів у боротьбу з абсолютизмом. З одного боку Желябов, Кибальчич, Лизогуб, Ковалєвський і многі-многі иньші несли на собі тягар тзв. террористичної боротьби; з другого боку репрезентанти українських земств у Чернигові, Катеринославі, Полтаві підносили голос, домагаючись розширеня горожанських прав, довершеня реформ. Українські еміґранти, головно Драгоманов, усею силою поперли той спільний рух до вибореня конституциї в Росиї. В Женеві повстала і якийсь час була редаґована Драгомановом ґазета „Вольное Слово“, без сумнїву обік Герценового „Колокола“ перших років найлїпше, найсеріознїйше з еміґрацийних росийських видань. Провідною думкою сего і по його впадку видаваного якийсь час також при співудїлї Драгоманова журнала „Свободная Россія“ було: попхнути земства в перший ряд борцїв за увільненє Росиї від абсолютизму, вияснити розумнїйшим людям із урядового табору конечність концесий в конституцийнім дусї для самого державного інтересу, і в кінцї вияснити революционерам-терористам безхосенність їх заходів та помилки, яких вони допускали ся іґноруючи маси невеликоруських народностей і зробивши боротьбу за коиституцию не всенародньою, а якоюсь партийною чи навіть кружковою справою.

 

Бомба 13 марта 1881 р., що вбила Олександра II, підтяла й надїї на дарованє конституциї з доброї волї царя. Новий царь Олександер III по короткім ваганю розпочав добу важкої реакциї. Ще до його коронациї де в кого з конституционалїстів були якісь надїї; останнїй н-р „Вольного Слова“ кінчив ся заявою, що редакция „ожидала полученія важныхъ для нея извѣстій изъ Россіи“, та не одержавши з незвісних їй причин нїчого припиняє виданє, надрукувавши ті матеріяли, які вважала потрібним опублїкувати перед коронациєю. Розумієть ся, по коронациї виданє вже не було поновлене.

 

Настала важка доба в Росиї. Не тілько революцийні, але й конституцийні парістки в Росиї були розбиті і розтолочені. Суспільність немов одубіла; люди ще перед кількома лїтами настроєні дуже революцийно, тепер умили руки від усякої полїтики. Специяльно на Вкраїнї, в тамошнїх інтелїґентних громадах бачимо упадок духа. Проклямовано так звану „неполїтичну культурну працю“; українська етнографія, історія і археольоґія стали пожаданим захистом для людей, що вперед сягали думками дуже глубоко в живу дїйсність. Певна річ, з погляду загально-росийського лїбералїзму се була велика шкода і Драгоманов мав рацию остро критикуючи сей упадок полїтичного духа. Але історик судитиме про нього інакше; він буде бачити в тій добі полїтичної реакциї пору тихого сїяня і повільного росту нового українства, пору отверезїня Українцїв від шуму загально-росийських широких фраз і повороту, так сказати, під рідну стріху. Досить буде переглянути показний ряд томів „Кіевской Старины“ виданих за час тих важких років, не менше показний ряд праць про Україну, її минувшину, язик, лїтера туру, виданих ученими Потебнею, Антоновичем, Житецьким, Сумцовим, Петровим, Дашкевичем, Голубєвим і многими иньшими, щоб переконати ся, що в тих роках ішла дуже жива і плідна праця коло самих фундаментів нового українського руху, який мусїв вирости з часом. Драгоманов, вихований у иньших обставинах, палаючи бажанєм полїтичного руху і боротьби, не все міг відповідно оцїнити вагу тої працї; між ним і його давнїми товаришами відносини робили ся чим раз більше натягнені і вкінцї, коли Драгоманов на перекір Українцям приступив у Женеві до виданя „Поезий Шевченка заборонених у Росиї“, Українцї, відмовили йому підмоги на се виданє і признали його дїяльність непотрібною для України. Се був формальний розрив, найтяжший удар для Драгоманова, удар, що підкопав його здоровле і, можна сказати, загнав його в могилу. А про те сей розрив був зовсїм природний; се було банкротство „общерусизму на українськім ґрунті“, і Драгоманов, що почував себе в першій лїнїї Росиянином, а тілько в другій Українцем, перший упав його жертвою.

 

Тимчасом у Галичинї справа йшла зовсїм у иньшім напрямі. В міру, як на Українї під тиском реакциї старші інтелїґенти, а за ними й молодїж, усувались від полїтики і заглублювались у студиї предметів більш або менше далеких від злоби дня, в Галичинї серед Русинів полїтичні інтереси розширювались, чим раз більше ставало інтелїґенциї охочої до боротьби, освоєної з ширшими думками, далекими від давнього чорно-жовтого рутенства. Процес Ольги Грабар був першим міцним подувом, що прочистив троха повітрє; галицьке москвофільство було змушене виступити перед сьвітом без маски і показало ся в цїлій своїй обридливій наготї. Його проводирі заманїфестували себе на процесї як люди без характеру, без цивільної відваги, без етичних принципів, і хоча юридично беручи процес випав на їх користь, але полїтично і морально вони вийшли з него розбиті. Погань того процесу змусила навіть Барвінського виступити з дотеперішньої резерви і напятнувати москвофільство, як патольоґічний обяв у нашім житю. Правда, Барвінський, а тим менше народовецька громада не важила ся ще витягти дальші консеквенциї з сеї заяви і боротьба з москвофільством затихла знов. За те з другого боку ся громада почала шукати стичности з тими репрезентантами молодшої ґенерациї, які доси наслїдком давнїйших процесів були під національною екскомунїкою. Притягти сих людей до працї під спільним стягом уже давнїйше радили деякі далекогляднїйші: Танячкевич, Устиянович, а в лонї громади за сим обстоював систематично Дамян Гладилович, також одинокий і непохитний прихильник думки про конечність систематичної боротьби з москвофільством. Смерть В. Барвінського змусила громаду піти на компроміс; редакция „Дѣла“ отворила ся бодай для деяких із тих людей. Вони внесли в ґазету нове житє і молодечий запал, а також далеко більший запас нових ідей, нїж би його схотїв був толєрувати В. Барвінський. Показало ся, що „Дѣло“ не стратило на тім, а народня справа виграла. В краю почало ся нечуване доси оживленє; до „Дѣла“ поплили прегарні кореспонденциї, яких у ту пору і довго ще потім не мала нїяка полїтична ґазета в Галичинї. Скликанє в 1883 р. друге всенародне віче у Львові було величавою народньою манїфестациєю, а виголошені на нїм реферати зробили величезне вражінє. Тут у перве без фраз, цифрами й фактами, безпощадно скритиковано краєву й державну господарку в Галичинї і показано стан руського народа серед тої господарки. І хоча позитивні жаданя, висловлені на вічу, були скромні, то власне ся критична часть була чимсь нечувано новим і сьмілим у Галичинї. Під впливом сего віча починає ся цїлий ряд віч по провінциї, починають ся перші полїтичні збори по селах; арґументи, факти і цифри зібрані в рефератах львівського віча, роблять ся арсеналом, відки беруть своє оружє провінциональні референти. Польська преса, що попередила те віче кпинами і погрозами „policzymy was!“ по вічу казила ся з лютости.

 

Розколисаний рух ішов далї й далї. Повстає у Львові „Народна Торговля“ — знов інституция, якої не мали тодї і доси не мають Поляки. Читальнї по селах, проломавши перші леди, повстають чим раз численнїйше; між сьвященниками виявляють ся формальні місионери читалень, що закладають їх де тілько можна. По містах і місточках повстають руські полїтичні товариства; на всїх полях видно у Русинів якийсь прилив сили, відваги, охоти до працї. Руська академічна молодїж устроює ґреміяльні мандрівки по краю, щоб знайомити ся з ріжними сторонами, з народом, з інтелїґенциєю. В самім академічнім товаристві замісь карт бачимо тепер оживлений науковий рух: повстають специяльні кружки, читають ся відчити, ведуть ся дискусиї; давна байдужність та цинїчна скептичність уступає місця серіозному поглядови на житє і завзятю до працї.

 

І на полї чистолїтературнім бачимо рівночасно пробу компромісу. Партицький відкриває сторінки „Зорі“ для декого з „виклятих“, а за сим одним звільна входять иньші, приходять і Українцї — знов поперед усїх Кониський. Правда, індивідуальність Партицького — різка, самовільна і нерівна, не позволяла йому поставити „Зорю“ на становищі загально-народнього орґана; доки він був редактором, вона мусїла мати на собі печать його духа. І він завалював її річники своїми фантастичними дослїдами над „Словом о полку Игоревѣ“ або витягами з повісти Верна і вибирав та перекладав із иньших ґазет та з Київської Старини найбільш анекдотичні, пусті та для науки найменше важні дрібницї. Та про те в „Зорѣ“ чути було від 1883 р. повів нового духа. Певно, дуже ще слабо. Давні реакцийні привички були надто сильні. Досить пригадати, що в „Біблїотецї найзнаменитших повістей“ при „Дѣлѣ“, де публїковано таке дрантє, як „В оборонї чести“ Раймунда або „Гроші і праця“ Дядька Адама (в нечувано кепськім перекладї), годї було знайти місце для „Мертвих Душ“ Гоголя, які опублїковано окремо заходом Д. Гладиловича. Але компроміс нових елєментів зі старими трівав не довго. Ріжні причини збільшували взаїмне недовірє; досить було малозначучого факту, щоб довести до розриву. У Львові в шпиталю вмер Нарольський, старший народовець, пенсионований урядник, що вийшов був на пенсию задля калїцтва. Коли появив ся у нас новий, социялїстичний рух, він пристав до нього, писав дописї до „Громадського Друга“ і листував ся з його редакциєю. Приїхавши до Львова лїчити ся, завіщав свойому брату поховати його без участи духовенства. Бувший редактор „Громадського Друга“ і дехто з молодїжи взяли участь у похоронї і заспівали над могилою „Ще не вмерла Україна“. І москвофіли і народовцї підняли із за сего великий ґвалт, лаяли „землетрясцїв-радикалів“, буцїм то вони навмисно зробили демонстрацию против духовенства, провожали Нарольського на кладовище з циґарами в устах і т. д. Почалось знов „елїмінованє“ молодих. „Зоря“, яку Партицький думав передати одному з тих молодих, перейшла на Товариство імени Шевченка, значить, у руки старших; молодих усунено з редакциї „Дѣла“, якого редактором лишив ся бувший редактор „Сьвіта“, позбувши ся своїх колишнїх радикальних поглядів. Молодим приходилось заробляти на житє кореспонденциями до польських журналів у Варшаві й Петербурзї, але й тут було лихо. Бо хоча ті кореспонденциї у-перве знайомили між иньшим навіть ширший загал Українцїв із галицькими справами, то в Галичинї майже кожда з тих кореспонденций викликала окрики обуреня. Непривичні до прилюдної критики, до обговорюваня своїх дїлань у постороннїх ґазетах руські Галичане злили ся; взаїмне роздразненє змагало ся, ріжницї поглядів зарисовували ся чим раз виразнїйше.

 

Скінчило ся тим, що молодші елєменти порвали всякі товариські зносини зі старшими, перенесли свою дїяльність до польських часописей, не перестаючи там працювати для своїх поглядів. Натурально, що ся зміна терену висуває на перший плян нову думку: можність компромісу і спільної працї радикальних і поступових елєментів руських і польських, для осягненя спільної цїли — побореня шляхетського та реакцийного верховодства в краю. В двох напрямах іде праця тих Русинів серед Поляків: вони підготовлюють серед львівських робітників і інтелїґентів матеріял, із якого швидко потім виросла з’орґанїзована Дашиньским социяльна демократія, а з другого боку попихають декого з народолюбних Поляків до працї серед польського селянства і допомагають до здвигненя польської людової партиї, надїючи ся в одній і другій із тих орґанїзаций знайти підпору для свободолюбних змагань руської молодшої ґенерациї. Треба було цїлих десятьох лїт часу, треба було, щоб обі ті орґанїзациї зросли в силу і вплив, щоб переконати тих руських ідеалїстів, що їм відси для руської справи нема що ждати помочи і що тілько сїючи на власній ниві можна доробити ся власного хлїба.

 

V.

 

Перейдїмо тепер на поле лїтератури і гляньмо, як відбили ся на ньому схарактеризовані тут духові течії.

 

Наша лїтературна продукция нїколи перед тим не була надто сильна. В Росиї вбивала її по троха цензура а по троха конкуренция богатої і високо розвитої росийської лїтератури. Освоєні від шкільної лави з тою лїтературою Українцї привикли все мірити її мірою; на иньші лїтератури, навіть на польську й нїмецьку, вони дивили ся з маловаженєм; обертаючи ся в сфері думок утертих у росийській журнальній критицї вони в осуджуваню своєї лїтератури звичайно не виходили поза ту сферу. Таким способом українські письменники, які в усякій иньшій лїтературі моглиб були заняти видне місце, особливож галицькі письменники, збуджували серед Українцїв лише сьміх і глузуванє, а найбільш толєрантні відмовляли їм усякої вартости задля їх язика.

 

В Галичинї було ще гірше. Руська публїка, переважно духовна, вихована в схолястичних правилах перестарілої естетики і наломлена до теольоґічного та догматичного способу думаня, була зовсїм незнайома з новійшою лїтературою. „Нїмецька лїтература для мене кінчить ся Шіллєром і Ґете“ говорив менї один із редакторів „Зорі“. Одні вважали лїтературу розривкою і жадали від неї поперед усего легкости й забавности. Для иньших се мала бути школа панського житя і аристократичних манер і для того їх різало по душі всяке хоч крихітку різче змальовуване дїйсного житя, особливо хлопського. А всї разом уважали лїтературу за найпевнїйший спосіб до уморальненя народа, і для того вона повинна була представляти людей висших, взірцевих, таких, якими повинні бути всї, повинна вистерігати ся всяких неестетичних зворотів, тривіяльностей, грубіянств і обридливостей. І мова в лїтературних творах повинна бути добірна — не в змислї чистоти народньої мови, а власне в такім напрямі, щоб як найменше допускати до неї грубих, хлопських, вульґарних слів. Розуміє ся, що при тім фарисейськім вихованю, яке одержували у нас цїлі поколїня, межі того, що дозволене, а що не дозволене в лїтературі, були страшенно тїсні й самовільні. Памятаю, що в редакциї „Друга“ прийшло було до завзятої сварки за слово „воловід“, якого більшість редакторів — сьвященничих синів — нїколи перед тим не чувала і не хотїла допустити в друк; аж видїл Товариства вдав, ся в ту справу і рішив — таки не допустити „воловода“. Публїка що позївала читаючи „Домну Розанду“, „Дениса“, „Повість без титулу“ і т. и.. але вдавала, що вони їй дуже подобаютъ ся, почала кипіти гнївом, коли в друку почали появляти ся мої перші бориславські нариси. Кождий пренумерант ґазети у нас уважав себе не тілько пренумерантом і читачем, але й компетентним судиєю всего надрукованого в ґазетї чи книжцї починаючи від правопису і язика, а кінчачи провідною ідеєю. І коли надруковане не подобалось йому, він уважав себе в праві дати вираз свойому обуреню і то вираз як найдосаднїйший. Нумери „Друга“, „Правди“, „Громадського Друга“, „Сьвіта“ і иньших часописей вертали в редакцию украшені написами, яких коллєкция моглаб бути оздобою якої хочете епіґрафічної збірки. „Чи сказив ся?“ запитував один пренумерант. „Не сьмійте менї присилати такої огидної макулятури!“ гримав другий. „Возвращается обратнымъ шагомъ къ умалишеннымъ“ — глаголав от писанія третїй. Кождий найменьший деталь змальований у якій небудь з нашого житя взятій повісти збуджував підозріня, протести, рекримінациї. В однім із моїх бориславських оповідань згадано без особливої похвали про бориславського сьвященника; зараз надходить протест від якогось знайомого теперішнього бориславського пароха: „Як ви сьмієте накидати ся на такого чесного і заслуженого патріота і видумувати про нього небилицї“. Один із персонажів комедиї Григорія Грирорієвича „На добродїйні цїли“ мав імя припадком подібне до імени одного львівського патріота з під темної звізди — ого! вже пішла поговірка, що комедия — то особистий памфлєт на того добродїя; справу в можливо нелїтературнім і ненависнім тонї виволочено в ґазетах, авторови не щаджено докорів, а його твір бажано не допустити на сцену.

 

Молода ґенерация виступила на лїтературне поле з новими окликами, з новим розумінєм лїтератури і її задач. Лїтература мала бути по змозї вірним зображенєм житя, і то не мертвою фотоґрафією, а образом огрітим власним чутєм автора, надиханим глубшою ідеєю. Переважно хлопські сини походженєм, социялїсти з переконаня, молоді письменники взялись малювати те житє, яке найлїпще знали — сїльське житє. Социялїстична критика суспільного ладу давала їм вказівки, де шукати в тім житю контрастів і конфлїктів потрібних для твору штуки; в сьвітлї тої теорії набирали глубшого значіня тисячні дрібні факти, яких самі письменники були сьвідками. Не диво, що їх малюнки не виходили іділлями, що в сучаснім селї, на яке доси галицькі інтелїґенти дивились або очима нїмецької іділлї XVIII віку, або очима проповідників тверезости та ощадности, молоді письменники віднаходили зовсїм несподївані фіґури і подїї. Тут були і пориви щирого чутя, такого чистого і високого не вважаючи на грубу форму, як і в любого інтелїґента, і пориви жорстокости та дикости, сплоджені віковою темнотою; були своєрідні радощі і турботи, забобони і щира віра, злоба й насьміхи, сльози й проклятя, — одним словом, були люди з таким богатим і ріжнородним сьвітом думок і почувань, якого там доси не підозрівано. Молоді письменники не зупиняли ся перед нїякою драстичністю, перед зопсутєм і неморальністю, а декому здавало ся, що вони навіть залюбки малювали ті темні патольоґічні сторони житя. Появили ся в лїтературі якісь на пів дикі ідіоти, Цигани, Жиди, жебраки, арештанти — і всюди спосіб мальованя був однаковий, то значить, не шабльоновий; усюди автори силкували ся проникнути в глуб людини, оцїнити ситуацию, в якій вона знаходить ся, зрозуміти мотиви її поступуваня.

 

Скілько крови напсували нашій публицї і нашим редакторам ті невинні, невеличкі проби реалїстичного мальованя нашого житя! Яких куріозних осудів були ми сьвідками! Моєї „Лесишиної челяди“ не могли зрозуміти — не для того, щоб там були які загадки, а для того, що се „заповідає ся як іділля, а кінчить ся дїдько знає як“. Мойого „Муляря“ редактор „Зорі“ признав невартним друку для того, бо, мовляв, він такого факту нїколи не видїв, а мулярі по його думцї найгірші пяницї. Одно оповіданє Кониського було надруковане до половини, а другу половину громадський синедріон признав неможливою і дав кому иньшому доробити необразливий нї для кого конець. Коштовна повість Свидницького „Люборадські“ могла бути поміщена в „Зорі“ тілько з досить значними пропусками. Громадська цензура була в десятеро грізнїйша для авторів, нїж прокураторська, а львівська громада стояла під тероризмом провінциональної публїки, що не знаючи иньшої лїтератури крім польсько-шляхетської або нїмецької сентиментальної в родї „Gartenlaube“ та „Buch für alle“, тілько й ждала найменьшої причини, щоб звернути нумер, зректи ся пренумерати, ще й налаяти редактора. Певна річ, з нїмецькими та польськими редакциями ся публїка не була така сьміла, алеж бо вони не стояли їй о ласку, а руські редактори, що ледво зводили кінцї з кінцями, мусїли дорожити кождим пренумерантом, навіть хоч він платив пренумерату не надто точно.

 

Та не вважаючи на всї ті неприязні обставини наша лїтература тих років видала декілька творів більшої вартости. Обік Нечуя-Левіцького, який у другій половинї 70-их років осягнув вершок своєї лїтературної творчости, написавши Миколу Джерю, Кайдашеву сїмю та Бурлачку, на перший плян висунув ся Панас Мирний. Правда, лїтературна продукция сего письменника була якась припадкова, нерівна. Його повісти „Лихі люде“ і „Хиба воли ревуть, як ясла повні“ були опублїковані в Женеві ще при кінцї 70-их років, а його „Повія“ доси ще не скінчена. Се не позволило йому зробити на громаду такий вплив, якого можна було надїяти ся від його великого таланту. Друкованє в Женеві повістей, із котрих одна була вже одобрена цензурою в Росиї, а обі спокійнїсенько могли вийти в Австриї, було зовсїм не мудрим дїлом і довело хиба до того, що обі повісти на довгі лїта зробились творами забороненими і в Росиї і в Австриї; більшої кривди годї було зробити їх авторови, який потім не здобув ся вже на такий широкий і могутнїй полет, як власне в тих повістях. Правда, „Повія“ виявляє всї добрі боки його великого таланту, але основною її хибою єсть зовсїм несуцїльна будова; се радше ґалєрія пишних малюнків, нїж одна повість: до надрукованих уже двох частей можна би додати ще дві, або десять, ad libitum ; кожда для себе буде творити щось окреме і кожду треба оцїнювати окремо, — орґанїчної цїлости з них не буде.

 

Обік сих двох письменників з великим епічним талантом висунув ся в тих часах на перед, особливо в Галичинї, Олександер Кониський. Талант без порівнаня менший від обох попереднїх, неглубокий, але незвичайпо рухливий і ріжностороннїй, він мав у Галичинї далеко більше впливу від обох попереднїх письменників. Се був чоловік немов сотворений для перехідньої доби, для заповненя ріжних люк, „zur Bevölkerung der Widniss“ — як каже Гайне. В потребі він умів бути і новелїстом і повістярем і драматиком, і поетом, і публїцистом, і сатириком, і істориком лїтератури і критиком, і популяризатором потрібних відомостей. Його жива, палка вдача переймала ся всякими ідеями, але не держалась їх довго. Він бував і в рядах радикалів і в рядах їх противників. Одно тілько нїколи не покидало його, не змінялось у нього — почутє обовязку працювати для України і на користь її розвою. Його непоборно тягло все до публичної, громадської дїяльности. Не знаходячи тим своїм поривам заспокоєня в Росиї, де задля ріжних причин він опинив ся поза кругом київської української громади, він у 80-их роках переносить усю свою енерґію на Галичину і відграє тут немаловажну ролю. Через його руки йде майже вся кореспонденция Галичан із Українцями ; він силкуєть ся посередничити в Галичинї між старшою й молодшою ґенерациєю, впливати на зміну способу редаґованя в Галичинї. З його інїциятиви і при його співробітництві повстає в Галичинї видане „Руської історичної біблїотеки“. Але головна вага лежить на його лїтературних творах друкованих у ту пору в Галичинї. Правда, найбільші з них, повісти „В гостях добре, дома лучше“ і „Юрко Горовенко“ з лїтературного погляду зовсїм невдатні. Але не забуваймо, що се були перші проби мальованя певних суспільно - полїтичних течій серед нашої суспільности, того, що в Росиї називали „ловить момент“ і в чім незрівнаним майстром був Тургенев.

 

Кониський силкував ся в одній повісти змалювати нещасну еміґрацию Галичан до Холмщини під впливом аґітациї Лебединдева (в повісти він називає ся Селях), а в Горовенку далеко близшу хвилю — революцийного розпалу, що попередив добу реакциї. Кониський, якого симпатиї колись, у недокінченій повісти „Семен Жук і його родичі“ були по сторонї прогресивної молодїжи, тут значно змінив становище і вважає революцийну роботу нещастєм, подвійним нещастєм для України, але заразом нещастєм, що мусїло вирости з дикої самоволї росийської адмінїстрациї.

 

Артистично найцїннїйші оповіданя Кониського з українського народнього житя, короткі ескізи, писані з вервою і гумором, навіяні наівною нераз, звичайно неглубокою фільософією, та все таки висші від більшої части того, що продукувалось у нас у Галичинї. Певна річ, Кониський анї у нас анї на Вкраїнї школи не зробив і глубокого слїду в лїтературі не лишив, але його особистий вплив і його ріжностороння праця дуже богато причинили ся до засипаня тої прірви, що мала бути смертельною раною для нашого національного руху. Він причинив ся богато до розворушеня думок у Галичинї, призвичаїв публїку до лїтератури хапаної, так сказати, по горячим слїдам житя; навіть його хиби тим були добрі, що їх добачував кождий і вони будили бажанє чогось лїпшого, охоту до емуляциї. Се не був авторітет, що своєю силою пригнїтав молодших і слабших, як чинив Драгоманов; се був гарцівник, рухливий і легко узброєний, що вказує нові терени до здобуваня, хоч сам і не здобуває їх.

 

Один із найцїкавійших наслїдків впливу Кониського в Галичинї, се була переміна, яка в другій половинї 80-их років доконала ся з одиноким на всю Україну лїтературним орґаном, „Зорею“. Коли галицькі радикали були усунені від її редаґованя, старша громада якийсь час пробувала редаґувати її сама. Дїло не йшло на лад. До редаґованя брали ся люде, що звичайно не мали понятя про редакторську технїку, самі не письменники, при тім обтяжені иньшою, фаховою працею, а в додатку люде тїсних поглядів, без артистичного смаку, що дивились на свою задачу механїчно: аби склеїти нумер, зробити корректу і видати на час; а з чого склеєний нумер, се їм було байдуже. Очевидно йшло на те, що повторить ся історія з давньою „Правдою“. Але історія не повторяє ся. Нові обставини, нові течії виробили вже по сей і по той бік Збруча ряди людей — і серед письменників і серед публїки, що не хотїли вдоволити ся самим шлєндріяном. Нові сили перли на перед. Серед самої львівської громади не втихали голоси, що жадали реформи; з Київа не перестав добиватись її Кониський. І ось знайшов ся вихід. Редагованє „Зорі“ повірено чоловікови з молодшого поколїня, не скомпромітованому нїяким радикалїзмом полїтичним, але все таки радикальному в национальнім поглядї і рішучому прихильникови духового поєднаня Українцїв з Галичанами. Дуже добре обізнаний з редакторською технїкою, охочий до писаня листів, не заанґажований нї в які полїтичні суперечки, Василь Лукич — так звав себе в лїтературі новий редактор, Володимир Левицький — зумів притягти до „Зорі“ майже всї виднїйші лїтературні сили з України й Галичини. Великою його заслугою було те, що він рішучо зірвав зі старомодним рутенством, яке не переводилось і на жаль доси не перевелось у старій львівській громадї. Певно, се йому дісталось не без боротьби, але все таки він зумів поставити себе на стілько незалежно від громадських цензурних похопів, що „Зоря“ зовсїм на перекір громадським іптенциям зробилась орґаном далеко більш українським, нїж галицьким. Не диво, що се було перше галицьке виданє, яке здобуло собі в Росиї значнїйший круг читачів і доходило в такі закутки, де доси навіть із наслуху не знали про істноване українського руху в Галичинї. В тім фактї треба бачити велику заслугу Василя Лукича; „Зоря“ під його редакциєю у перве пробила китайський мур, який дїлив нас від ширшої української громади. При тій нагодї показало ся, що й по найглухійших закутках України, присипане попелом офіцияльного обрусенія, тлїє невигасле українське почутє, готове при кождім свобіднїйшім подуві спалахнути ясним полумям; показав ся факт, якого ми в Галичинї догадувались, та який дехто з українських социяльдемократів старав ся нам ґрунтовно вибити з голови. І коли важка лапа росийської цензури, запримітивши сей зріст передплатників „Зорі“ на Українї, заборонила її, то зацїкавленє до українського слова не вбито, бажаня розвою рідної мови і лїтератури вже були розворушені, сїмя було кинене і швидко почало сходити.

 

Ще одну появу годить ся тут піднести, як доказ росту національної сили. Се була поява цїлої ґрупи жінок у нашім письменстві. До того часу на ниві нашої лїтератури виступала лиш одна жінка — Ганна Барвінок; авреоля, яка окружала імя панї Марковички, в якій бачили Марка Вовчка, була позичена, бож дїйсним автором оповідань Марка Вовчка був муж панї Марковички, Опанас Маркович. У 80-их роках і на Вкраїнї і в Галичинї виступає цїлий ряд жінок з лїтературними працями, а серед них визначують ся від разу гарні, а то й дуже гарні таланти. Олена Пчілка, сестра Драгоманова, її дочка Ларісса Косачівна (Леся Українка), панї Василєвска (Днїпрова Чайка), Людмила Старицька — все те імена, що сьогоднї мають у нашій лїтературі, так сказати, добру марку. В Галичинї на перший план виступає Наталїя Кобринська, що кладе собі метою розворушити наше жіноцтво, працює не тілько на полї беллетристики, але робить ся також публїцисткою і піонеркою жіночого руху у нас, орґанїзує жіночі товариства, аґітує за подаванєм петиций в цїли розширеня жіночої осьвіти і жіночих прав, навязує зносини з жінками иньших національностей, з Нїмками і Чешками, одним словом, силкуєть ся втягти наше жіноцтво в сферу ідей і інтересів передового європейського жіноцтва. Певна річ, ся публїцистична і аґітаторська дїяльність панї Кобринської не знайшла відповідно приготованого ґрунту, вела ся може не досить систематично і не досить сьвідомо і не викликала такого руху, як надїялась інїцияторка, але її лїтературна дїяльність почала ся в щасливу добу і викликала чимало сьвіжих сил. Виданий її заходом 1887 р. у Львові жіночий альманах „Перший вінок“ належить до найкращих і найбогатших змістом наших видань із того десятилїтя. І хоча може не всї авторки, що зложили ся своїми працями на ту книжку, оправдали надїї, які можна було покладати на них, то про те для історика нашої культури і нашого национального відроджена ся книжка завсїгди буде дорогоцїнною памяткою. В нїй мов у зеркалї малює ся і сумний, безтямний стан нашого нїби інтелїґентного жіноцтва в давнїйшім часї, і перші початки та услівя нового руху, і сучасний економічний та социяльний стан української жінки селянки і інтелїґентної, і почутя та ідеали жіночої молодїжи надиханої новими змаганями. Голоси жінок Галичанок і Українок переплїтають ся і зливають ся в одну гармонїю ; почутє дружности і духової близькости не вважаючи на полїтичні межі виявляєть ся досить ясно, бодай у сфері найбільш осьвічених, вільних жінок.

 

Певна річ, наше жіноцтво не було ще на стілько вироблене, сьвідоме і самостійне, щоб могло вести якийсь систематичний рух, не знижаючи ся по за нїво зазначене тим першим альманахом. Але факт, що воно у перве підняло ся на сей досить високий рівень, варт памяти. Не потребую ачейжѳ доказувати вагу жіноцтва в розвою национальної сьвідомости і национальної лїтератури. Жіноцтво з природи своєї більш консервативне, більше держить ся форми і вважає на форму, нїж мужчини. Ідеї, погляди, уподобаня і привички впоєні вихованєм, домашньою традициєю довше держить ся серед жіноцтва, нїж серед мужчин. Наше жіноцтво до половини XIX в. виростало без рідної традициї. В Росиї воно від малку переймало ся Московщиною, у нас польщиною. Через жіноцтво загнїжджувала ся в українські домашні огнища там московська, тут польська псевдо-аристократичність, нехіть і нетолєранция до свого рідного, байдужність до українства. Той пагубний дух висисали з матїрним молоком молоді поколїня української інтелїґенциї. Поява цїлого ряду молодших Українок на лїтературній ниві, під стягом української мови і нових, демократичних і народолюбних ідей була першим доказом, що национальне почутє будить ся вже в самім ядрі українського народа, доходить до тих кругів, де воно звичайно доходить найпізнїйше і найтяжше. Від тепер можна було надїяти ся кращого, швидшого росту нашого розвою — і ся надїя, не зважаючи на всї переміни полїтичних констеляций, не завела.

 

VI.

 

В другій половинї 80-пх років зайшли у нас і серед наших сусїдів деякі подїї, що мали значний вплив на дальший розвій нашого национального житя. Була се пора полїтичного напруженя між Австриєю і Нїмеччиною з одного а Росиєю з другого боку, пора заснованя (з разу потайного) тзв. потрійного союза для противваги Росиї з одного і Франциї з другого боку. З давна не довіряючи Полякам старий нїмецький канцлер Бісмарк повзяв справдї тевтонську думку виперти польський елємент із східної Прусиї й Познанщини. Розумієть ся, сего годї було доконати давнїми вандальськими способами, тим більше, що Поляки були таки пруськими підданими і поки що не давали урядови нїяких причин до репресий, з виємком хиба тої, ще не покидали своєї рідної мови, любили свою землю і множили ся в страшній для Бісмарка проґресиї. Він задумав підрізати їх чисто новомодними, капіталїстичними способами. Польський хлоп не був йому такий страшний, як польська шляхта. Усунути шляхту, викупити її маєтки і заселити їх Нїмцями се видавалось йому можливим до осягненя. Він знав, що значна часть шляхти задовжена, що польські пани і паничі люблять гуляще житє, і на сьому будував свій плян. Парламент прихилив ся до сего пляну і ухвалив 100 мілїонів марок як основний фонд для кольонїзацийної комісиї. Рівночасно через услужних своїх публїцистів Бісмарк почав показувати польським шляхтичам дорогу на схід: на Волинї, на Вкраїнї вони можуть набувати земські добра за дешеву цїну; там польська нация має непередавнені права, а в разї користиих обставин сильна Нїмеччина не мала би нїчого против того, як би над Днїпром повстало самостійне Київське королївство під польським верховодством.

 

Хоч і як фантастичним, навіть дитинячим може сьогоднї видатись декому сей проект, то все таки не треба забувати, що він був інспірований Бісмарком, значить, можна було догадувати ся за ним якогось реальнїйшого пляну. Чи мали в руках щось реальнїйшого Поляки, чи нї, сего поки що не знаємо; досить, що деякі з них справдї обернули свої очи на схід. Із закупуванєм дібр на правобічній Українї не йшло; сему на перешкодї став недавно перед тим за ґубернаторства Дрентельна випрацюваний Рудченком і потверджений царем закон звернений виразно против зросту польських лятіфундий на Вкраїнї. Поляки попробували порозуміти ся з Українцями. Переговори велись у Київі. Але більшість Українцїв втягнених у ті переговори відсунулась; до порозуміня з Поляками дійшла тілько невеличка ґрупка, до якої належав і Кониський. Які були пляни Поляків і на чім стали їх переговори з сею ґрупкою, ми не знаємо. Досить, що в осени 1888 р. Кониський приїхав до Львова з планом видавати ґазету і зґрупувати коло неї всякі можливі елєменти. Ще перед приїздом до Львова він у Тернополї порозумів ся з Олександром Барвінським ; у Львові запросив до співробітництва мене і Павлика, а також — що нас усїх здивувало — Драгоманова, який конче мав написати проґрамову статю. Розумієть ся, анї передо мною, анї перед Павликом Кониський не звірював ся з того, що на нову ґазету гроші дають Поляки; таким самим способом він приєднав Олесницького, щоб дав фірму редакциї. Швидко однак ми завважили, що справа якась нечиста. Павлик відразу відмовив співробітництва; написану Драгомановом програмову статю опублїковано без його підпису яко редакцийну; я усунув ся викпивши в одній статї ідею Київського королївства і бачучи, що ся статя, хоч була надрукована в „Правдї“, була Кониському дуже неприємна. При „Правдї“ лишив ся сам Кониський, а коли він швидко вернув до Київа, веденє її обняв Барвінський. З разу „Правда“ виступала тілько завзято против Московщини, критикувала росийські порядки, пануючі в Росиї державні і национальні ідеї; але з часом почало чим раз виразнїйше випливати на верх якесь sui generis польонофільство, кокетованє з польською шляхтою і з австрийським правительством, якого початки я бачив у Кониського зараз по його приїздї до Львова. Я тілько пізнїйше довідав ся, що тут було обопільне порозумінє, що бодай одна — польська — сторона поступала тут з гарно обдуманим пляном, який можна би висловити нїмецькою приказкою: reim dich, oder ich friss dich. Русини повинні були піддати ся під польське верховодство, відновити зірвану історичним ходом полїтичну унїю, а нї, то їх треба було зломати, розбити, роздвоїти, обезсилити. Старий досьвід, що кожда думка про польсько-руську унїю викликає серед Русинів роздвоєнє, повторив ся й сим разом. Зараз на першім кроцї, в Київі серед тамошньої української громади повстало роздвоєне, розбитє, дезорґанїзация породжена взаїмним недовірєм. Ще в більшій мірі се повторило ся в Галичинї, де силою полїтичних обставин у сю негідну гру втягнено широкі народнї маси, pro і contra розпочато завзяту аґітацию, а польські верховоди з задоволенєм присолювали рани, які Русини задавали одні одним.

 

Перший удар звернено в такий бік, що певно Кониський і його товариші, пактуючи з Поляками і втягаючи Драгоманова до співробітництва в „Правдї“, того й не надїялись. Рух серед галицьких Русинів і факт, що галицькі ґазети хоч сяк так доходили до Росиї, зацїкавив був тамошнїх Українцїв. І старші й молодші Українцї почали бувати у Львові, зупиняли ся тут по кілька недїль, придивляли ся житю молодїжи, прислухували ся відчитам на унїверситетї, оглядали руські інституциї; дехто з укр. молодїжи брав участь у вакацийних мандрівках нашої молодїжі по краю і почав виробляти ся звичай, що з українських центрів, поперед усего з Київа, що року на громадський кошт висилано до Галичини двох-трьох здібнїйших молодих людей, щоб знайомили ся з Галичиною і набирали ся патріотичного духа. Яку користь для нашого розвою могло мати розширене таких живих зносин, як богато непорозумінь могло вирівнати ся в устній розмові, як богато відомостей могло обміняти ся по сей і по той бік кордону, — про се нема що й говорити. Се зрозуміли — борше може нїж самі Русини — тодїшнї польські верховоди. І ось 1889 р. уряд наложив руку на ті зносини: приїжжих Українцїв і Українок без нїякісїнької причини арештовано; з ними разом арештовано кількох Галичан, відбуто також без нїякої причини і нї за чим певним не шукаючи кількадесять ревізий по ріжних домах і продержавши арештованих по 10 тижнїв у тюрмі не знайдено нїякісїнької підстави для виточеня їм процесу, Галичан випущено на волю, а Українцїв також випущено, але велено їм забирати ся з Га[ли]чини і заказано їм вертати коли небудь до сего краю. Правильні товариські зносини Галичан із Українцями від разу зроблено майже неможливими, бож нїкому в Українї, де й своїх цїкавих жандармів і арештів аж занадто досить, не хотїло ся бігати за границю, щоб у конституцийній державі закоштувати тої самої патоки.

 

Уже сей перший факт повинен був показати Русинам, як польські верховоди розуміють згоду і чого властиво потребують від Русинів. Але Русин не даром — тверда натура; треба твердої довбнї, щоб йому іскри заблисли в очах. В галицькім соймі засїла тодї у перве громадка незалежних, здібних і сьмілих Русинів. Користуючись нагодою сего безглуздого процесу вони зібрали найріжнїйші кривди руського народа і внесли простору, богато мотивовану інтерпеляцию, де порушили й сей процес. На жаль порушили його як тілько можна найнещасливійше. Бо хоча суд, не вважаючи на десяти недїльне слїдство, кількадесять ревізий і много сот аркушів паперу записаних протоколами не знайшов у підозрених нїякої вини, то руські посли, защитники тих підозрених, уважали потрібним як Пилат умити свої руки і сказати : „На скілько ті люди чим небудь винуваті, ми зовсїм не боронимо їх, а впоминаємось тілько за зовсїм невинними“. Кілька місяцїв пізнїйше автор, а властиво попсуй-майстер сеї інтерпеляциї (первісний її проєкт був випрацюваний мною) проголосив у соймі так звану нову еру — акт для постороннього майже незрозумілий задля звоєї азбучности і наівности, з якою там оперовано зовсїм неозначеними і неясними загальниками, а при тім акт фатальний у своїх наслїдках для нашого полїтичного житя.

 

Та заким се стало ся, недавнї арештанти в порозуміню зі значнїйшим кружком молодих Галичан заснували полїтично-лїтературну часопись „Народ“, а в осени 1880 р. заснували радикальну партію з метою: нести в народні маси сьвідомість його економічних, полїтичних і національних інтересів, і публїцистично прояснювати ті інтереси та боронити їх. Нова партия, що з натури річи мала бути хлопською, була заснована без участи хлопів. Але засновники мали в собі стілько запалу, стільки віри в свої ідеали і стілько критичного зрозуміня того, що робилось довкола них, що не сумнївали ся в успіх розпочатого ними дїла. І справдї, заснованє радикальної партиї стало ся початком небувалого у нас доси руху в народнїх масах. Віча, яких давнїшнє бувало одно-двоє в роцї, тепер ішли раз за разом у ріжних повітах; звільна на перший плян почали виступати збори за запросинами, без контролї властей. В народнї маси кидано нечувані доси гасла: загальне голосованє, свобода друку, податкові та аґрарні реформи. Промови і реферати інтелїґентних проводирів, то були цїлі студиї, виголошувані популярно і приступно. Серед селян появились прекрасні бесїдники, що поривали маси до ентузиязму; назви „радикал“, „радикальна партія“, хоч осьміювані москвофілами і народовцями, приймали ся серед народа; рівночасно з тим приймала ся й назва „русько-українська“, що стояла в титулї нової партиї. Хоча народовцї раз у раз докоряли радикалам, що вони нехтують националїзм — радикали могли сьміяти ся з тих докорів бачучи, як під стягом радикалїзму стає власне найсьвітлїйша і національно найсьвідомійша часть руського селянства.

 

Повстанє і зріст радикальної партиї, а головно радикального руху серед галицько-руського народа були останньою і мабуть найбільшою радістю в житю Драгоманова. Він жив уже тодї в Софії в Болгарії, де одержав був професорську посаду, але швидко захорував. Хорий, засуджений на смерть він із молодечим жаром кинув ся до працї, писав невтомно статї для „Народа“, популярні працї, полємічні замітки; написав цїлі дві книжки „Чудацькі думки“ і „Листи на надднїпрянську Україну“, де систематично, з широким мотивованєм викладав свої думки про національність і про способи працї над її піддвигненєм.

 

І з України звернено увагу на сей новий рух. Кониський з його „Правдою“ відходили чим раз більше на бік; симпатиї всїх сьвітлїйших Українцїв були по сторонї радикального руху. На поклик Драгоманова обізвав ся дехто з готовістю нести й грошеву підпомогу радикальним виданям; серед української молодїжи набирало ся чим раз більше таких, що запомагали виданя своїми працями.

 

Та головну битву прийшлось звести радикалїзмови на галицькім ґрунтї з тзв. новою ерою. „Народ“ безпощадно критикував сам акт і всї дальші енунцияциї як новоерцїв, так і Поляків. Критика його гучним ехом лупала в народнїх масах. Становище радикалів супроти новоерцїв було улекшене тим, що польські верховоди, які держали рівночасно в руках керму краєвого правлїня і супроти Русинів виступали в подвійній ролї — польських патріотів і австрийських урядників, ласкаво приймали руські заяви, жадали що кроку доказів щирости, а то просто поправи, а самі анї не думали в чім-небудь важнім змінити своє поступуванє супроти Русинів. Сила тих наглядних, фактичних доказів переконала в кінцї й самих, батьків нової ери, що вони помилили ся; вони вернули з тої антінародньої дороги; лишив ся на нїй тілько Ол. Барвінський і ті, що йшли за його слїдом уже зовсїм не з полїтичними, а з цинїчно обваженими своєкористними намірами.

 

Не наше дїло оповідати дальші факти еволюциї наших полїтичних партий. Ті факти занадто близькі до нас і певно добре памятні кождому, хто інтересує ся нашим громадським житєм. Думаю, що сказаного доси вповнї досить для зрозуміня нашого теперішнього стану. Брак сильного національного почутя в масах народа і в рядах інтелїґенциі був причиною всїх отих хитань, роздвоєнь, нових ер, нових курсів і ріжнородних консолїдаций. Не маючи сильної опори в інтелїґенциї маси народа не могли піднятись до енерґічної, масової полїтики, не могли орґанїзуватись анї до економічної боротьби, анї навіть до просьвітної працї. Не маючи опори в економічно незалежних, національно сьвідомих масах народнїх інтелїґенция мусїла хитати ся як тростина на вітрі: одні ждали собі підмоги з Московщини, другі від міжнародної социяльної революциї, в кінцї треті почали шукати помочи у Поляків. Гноблені економічно і упослїджувані социяльно та полїтично маси народнї кинулись еміґрувати — до Америки, до Росиї, до Бразилїї, до Канади, куди їх вабила якась неозначена чутка або якийсь хитрий аґент. Роздвоєна полїтично новою ерою і новим курсом народолюбна інтелїґенция, не здобувши анї незалежности, анї полїтичного впливу, могла тілько заломувати руки, накликувати до згоди, або разом із радикалами йти в народнї маси і піднимати їх словом та письмом до руху, до орґанїзациї, з метою завойованя в своїй хатї своїх прав — хоч для потомків, коли не для себе.

 

Здавалось би, ситуация дуже сумна. А однакож се не було так. Наш народнїй орґанїзм, перетримавши далеко страшнїйшу крізу гнилого супокою і лїнивої байдужности, тепер, у тім клекотї боротьби, в тім гомонї все нових і все сильнїйших конфлїктів, на диво ріс, скріплював ся. Відкись мов самі собою виринали нові сили, нові дороги виходу з ситуаций, вдавалось би, безвихідних. Так і хотїлось у таких разах, парафразуючи звісну мазурську поговірку, скрикнути : Pan Bóg łaskaw na Rusiny. Люде, здавалосьби, тупі і безрадні, віднаходили в собі духа інїциятиви; люде заснїчені і з натури тяжкі зривали ся до сьмілих і рішучих кроків. Правда, бувало й навпаки; многі знеохочувались, хрунили. Але в народнїх масах ріс опір, ріс дух опозициї, дух солїдарности. Кождий акт чи то панської самоволї, чи урядницького надужитя, чи хрунївства свого власного земляка не падав у тупу, нечутливу масу мов сливка в рідке болото, але будив гомін по всїм краю, викликав обуренє, дискусиї, реакцию, — одним словом, ґрунт починав робити ся еластичний, маса оживала.

 

Певна річ, від тих податків до дїйсного широкого, сьвідомого, масового житя ще далеко. Богато ще буде хитань, богато приливів і відпливів енерґії, богато марних поривань і гіркої знеохоти. Але не забуваймо, що се все — школа житя, що без такої школи нїхто в сьвітї не набирає сили анї досьвіду. Обставини, серед яких нам приходить ся рости і вчити ся, виємково тяжкі й некористні, але на те й лихо, щоб з ним бороти ся. Так і пригадують ся слова пок. Грицуняка, сказані на однім вічу: „Відай Пан Біг хоче з нас мати остру і добру сокиру, коли нас так твердо гартує“.

 

Іван Франко.

 

[Л.-Н. Вістник, 1901, т.15, кн. VIII, стор. 48—67.]

 

 

З остатнїх десятилїть XIX в.

 

VII.

 

Є в староруськім письменстві одно оповіданє про подорожного, що мандруючи на північ дійшов до високих і недоступних гір. Зупинивши ся тут він почув за горою дивний стук і крик і гомін, мов многі тисячі рук ненастанно товкли і лупали скалу. Ходячи попід височенну гірську стїну він вийшов на одну супротилежну гору і відси заглянув за неперехідну стїну. Побачив тут людей незвичайного вигляду, страшних і диких. Сотки їх заняті були працею коло лупаня скали; иньші спочивали від роботи, а побачивши подорожного почали махати йому руками і ріжними знаками просити, щоб передав їм зелїзних знарядів, обіцюючи за них золото і дороге камінє. Але подорожнїй в пору пригадав собі, що се мабуть ті безбожні Ґоґи і Маґоґи, яких загнав Александер за неперехідні гори і заклепав на довгі віки: коли вони, хоч і без залїзних знарядів, пробють гору і висиплють ся на наші краї, то покорять собі всю землю, і тодї настане конець сьвіта. І подорожний — оповідає дальше лєґенда — з великим страхом у серцї втїк від зловіщої гори і вернув назад до свойого краю.

 

Історія нашого українського національного руху в остатнїх двох десятилїтях пригадує нам образ того заклепаного народа, змушеного пробивати велику, віковічну скалу, яка дїлить його від свобідних, повноправних, цивілїзованих наций, а при тім позбавленого найважнїйшого знаряду для сеї працї — зелїза, себто національної сьвідомости, почутя солїдарности і невідлучного від неї почутя сили і віри в остаточний успіх. Скілько важкого зусиля!

 

Скілько душевних і фізичних мук! Скілько розбитих надїй, розтоптаних екзистенций, загирених талантів, змарнованих сил і характерів! І як помалу, важко, майже мікроскопійно йшли перші кроки! І як малі й доси наші здобутки, осягнені нами результати в порівняню до того, що за той час осягли наші сусїди, в порівнаню до тої конкуренциї, яка на кождім кроцї грозить нам з їх боку.

 

Гляньмо поперед усего, що дїяло ся в росийській Українї в 90-тих роках. Урядовий натиск против української мови трівав дальше. Указ 1876 р. не знесений і доси, та проте сама практика житя виробила в нїм дуже значні щерби. Перший і в культурно-історичнім значіню найважнїйший факт: повстав український театр. Годї тут оповідати історію його повстаня, історію, що для постороннього слухача моглаб видавати ся фантастичною казкою. Аджеж той театр повстав і мусїв виростати в державі, де українська мова була царським указом виключена навіть від прилюдних концертів! Український театр мусїв і мусить доси вдавати з себе парість росийського, то значить, кожде представлене мусить складати ся з штуки росийської і української. Первісно жадали навіть росийські верховоди, щоб росийська штука мала стількож актів, що й українська; значить, більших, 4- або 5-актових українських штук не можна би було й виставляти. Тепер сї вимоги обмежились на росийську одноактівку, яка йде перед кождою українською штукою. Пригадаймо далї, що в Росиї, краю самодержавної адмінїстрациї, кождий ґубернїяльний сатрапа може заборонити те, що позволив сатрапа сусїдньої ґубернїї і дозволити те, що зборонив тамтой. Пригадаймо, що й український театр із початку міг давати вистави в чисто московських містах, потім по менших українських містах, а тілько на кінцї добив ся дозволу грати в Одесї й Київі. А в самих персоналїях скілько цїкавого! Адже один із батьків нашого театру тілько завдяки всеросийській реакциї звернув ся до української драматичної продукциї: він був полїцийним комісаром, та ось у його домі відкрито тайну революцийну друкарню, його вигнано з місця і заслано на вигнанє — і тут усьміхнулась йому українська Муза: Росия стратила полїцийного пристава, Україна зискала Карпенка Карого.

 

Щоб зрозуміти характер і розвій нашого театру на Вкраїнї, треба все мати на оцї ті цензурні і адмінїстрацийні клїщі, серед яких від виростав. На українську сцену абсолютно не допускали ся переклади чужих драматичних творів — приходилось творити свій власний репертуар, — і українська лїтература збогатила ся творами Кропивницького, Карпенка Карого, Старицького, Мирного, Чайченка, Пчілки, не згадуючи про иньших менше видних. Цензура не допускала на українську сцену драм узятих із житя інтелїґенциї, на тій підставі, що української інтелїґенциї нема и не сьміє бути — і українська драма мусїла зробитись хлопською, сїльською, мусїла малювати українське село. Тілько в остатнїм часї цензура почала пускати драми з української істориї — давнїйша українська драма з причини цензурної заборони була сучасна, жива; цензурна полекша, що допускає історичну драму, по моїй думцї вийшла драмі на шкоду, бо в числї українських історичних драм з виємком „Сави Чалого“ Карпенка знаходимо майже самі невдатні твори.

 

І ще одно. Український театр, приневолений довгі роки до самих сїльських сцен, в богатій мірі користував ся українською народньою піснею. Чудові українські піснї, артистично заведені в ноти такими майстрами, як Лисенко, Рубець і иньші, здобули собі серце всеї Росиї; вони для многих творили й творять головну атракцию українського театру, особливо в часї його гостини по неукраїнських ґубернїях. Уживанє українських народнїх пісень виродилось в надуживанє; повстали штуки майже виключно зложені з пісень склеєних сяк так зовсїм недоладним текстом, а далї й такі дивоглядиї, як „ПѢсни въ лицахъ“ — ряд живих образів, компонованих відповідно до змісту пісень, які тут же й співають ся. Певна річ, драматична штука потерпіла на тім; деякі покутні трупи зводять те замилуванє до пісень і костюмів просто до абсурда. Але історик культури по за тою неприємною лушпиною мусить бачити щось більше. Протягом 10 — 12 лїт на Українї з одної театральної труни виросло їх більше як 50. Українське слово і українська пісня зі сценїчних дощок залунали не тілько по всїй Українї, але по всїй широчезній Росиї, не виключаючи Сибіру, Туркестану, прибалтийських країн і Варшави. Український театр, хоч і як общипаний і обмежений цензурними умовами, зробив ся предметом спекуляциї ріжних антрепренерів, навіть Жидів, яким до українства нема й не було нїякого дїла. Одним словом, се вже нинї жива, елєментарна сила, що росте і розвиває ся не по якомусь обдуманому пляну, не завдяки таким чи иньшим патріотичним змаганям, але тим, що відповідає живій потребі суспіль-ности і в більшій або меншій мірі її естетичному смакови. Зріст українського театру показує нам найлїпше, що всякі балаканя обрусителїв про штучність українського руху, се пусті фрази; він показує нам також, що й українська друкована лїтература й українська школа росли-б так само швидко й елєментарно, коли-б їх не здержували зелїзні клїщі державної самоволї.

 

Та й тут справджує ся польска приповідка: Większa jest dobroć Boska, niż zawziętość ludzka. Царський указ, яким заборонено всю популярну лїтературу на українській мові, не був скасований і доси, але історія показала наглядно неможність удержати його в силї. На Україну впали тяжкі роки: недороди, холєра, чума на худобу. Наслїдки страшної темноти і безрадности народнїх мас показали ся в упадку рільничої продукциї, в зростї податкових недоборів, у так званих холєрних бунтах, у масовій еміґрациї з найбільше плодючих українських ґубернїй. Навіть твердолоба росийська адмінїстрация мусїла піти до голови по розум. Недостаточність росийської обрусительної школи показала, ся наглядно; систематичне душенє всякої дїяльности, всякої інїциятиви серед суспільности почало приносити гіркі овочі. Відповідаючи на моментальні, пекучі потреби людности цензура почала пропускати українські популярні брошури, спершу лїкарського змісту: про холєру, про діфтеріт, про чуму рогатої худоби. Потім мінїстерство рільництва на перекір мінїстерству просьвіти одобрило і поручило надрукувати брошуру Чикаленка про хлїборобство. Вилом був зроблений. До цензури почали насилати чимраз більше українських популярних праць, белетристики і науки; і хоч як немилосерно нївечила їх цензура забороняючи все, що тілько було лїпше, навіяне свобіднїйшим духом, то все таки всего заборонити було годї. Українські брошурки розходили ся сотками, тисячами, а з ними разом ішло в народ не тілько реальне знанє ріжних житєвих справ, але також те розумінє, що українською мовою можна писати про всякі справи, що вона здатна й до книжки й до науки.

 

Обік сеї популярної лїтератури, якої центрами в остатнїх роках були Чернигів, Київ, а по троха Одеса й Петербург, закипіла сильна праця на полї артистичної лїтератури. Правда, більша часть письменників, особливо талановитїйших і вільнодумнїйших, друкувала й друкує свої твори за границею, в Галичинї. Але рівночасно бачимо змаганє тих письменників — проводити бодай дещо зі своїх творів через росийську цензуру. А деякі майже нїчого не друкують за границею. До таких належать драматурги Кропивницький, Карпенко-Карий, Старицький. Їх драматичні твори друкують ся в Росиї великими томами і видержують по кілька видань. Правда, обік тих заслужених і високоталановитих письменників користуєть ся цензурними полекшами велика купа зовсїм недотепних писак, ремесників, що шиють театральний товар і засьмічують лїтературний ринок, компромітуючи українське письменство. Росийська цензура залюбки пропускає таке сьмітє, щоб потім де треба мотивувати потребу піддержуваня утисків українського слова: така лїтература, мовляв, не заслугує на те, щоб її толєрувати. Натомісь поважнїйш працї, навіть такі, що давнїшнє були друковані в Росиї, забороняють ся цензурою або роками лежать у цензорських шуфлядах. І так не позволено передрукувати Кулїшеву „Чорну Раду“, анї Нечуєві „Хмари“, що пройшли були цензуру в 1874 р. Збірник творів Мирного застряг у цензурі; збірник оповідань Кониського ледво не ледво дійшов до третього тома, та на тім мабуть і урве ся. Кулїшевого перекладу Шекспіра не дозволено друкувати в Росиї, хоча „Гамлет“ в перекладї Старицького був дозволений ще 1889 р. Так само годї дождати ся українського перекладу Біблїї. Цїкаве те, що в остатнїх роках цензура пропустила декілька творів Галичан і то навіть виданих поруч із творами Українцїв; таке замаркованє єдности і дружности обох відламів нашої нациї було-б перед кількома роками зовсїм неможливе.

 

Говорячи про український лїтературний рух в остатнїх десятилїтях годить ся згадати тих людей, що надали йому характер значно неподібний до того, що було давнїйше. В часї, про який іде отсе річ, повстають на Українї молоді письменники незвичайної енергії. Продуктивні, роботящі в такій мірі, як зі старших хиба Кулїш, горячо віддані справі просьвіти і піддвигненя рідного народа, вони вміють сполучити горячий запал із холодною критикою, рухливість із постійністю, вміють відчути і заспокоювати найріжнїйші народнї потреби. Вони змальовують у артистичних творах житє народа й інтелїґенциї і рівночасно в критичних та публїцистичних працях розбирають важнїйші питаня сучасного житя, листами і особистим впливом підбивають і заохочують до працї иньших довкола себе, і все те серед важкої нераз працї на насущний шматок хлїба. До таких людей належить поперед усїх Борис Грінченко, звісний у лїтературі під назвою Чайченка. Талановитий поет і повістярь, він покинув епіку задля драми, силкуючись дати нашій лїтературі історично-патріотичну драму висшого стилю. Обік сего він у „Правдї“ порушує важну справу язикової незгідности, яка зовсїм натурально витворилась була між Галичиною і Україною; його голос викликав був дуже оживлену полеміку, та, що найважнїйше, пізнїйше наше письменство йде переважно туди, куди вказав він у тій своїй статї. Він пише ряд цїнних критичних і історико-лїтературних студий про ріжних наших письменників і пробує, йдучи за слїдом Драгоманова, вивести справу нашої національности і кривд заподїяних їй Московщиною перед широке форум європейської публики. Та найважнїйшою його заслугою ми мусимо вважати ту дїяльність, яку він розвинув у Чернигові, видаючи переважно своїм коштом, а потім за підмогою фонду Череватенка, кількадесять популярних книжок, що самі собою творять гарну біблїотеку і яких найбільшу часть прийшлось або писати, або укладати йому самому та його жінцї. Крім того він знаходив час на збиранє етноґрафічного матеріалу, якого опублїкував доси чотири спорі томи, де крім великої маси цїнних записів із народнїх уст додав від себе дуже старанно зроблені покажчики паралєлїв до опублїкованих народнїх текстів у иньших етноґрафічних збірках, а надто дуже цїнну біблїоґрафію дотеперішнїх збірок українського етноґрафічного матеріалу. Додаймо до того гарно зроблений катальоґ музея Тарновського і виконувану разом із тим працю в земстві, то будемо мати образ дїяльности сего енерґічного, молодого ще письменника.

 

Друга така незвичайна поява серед Українцїв, незвичайна своєю енерґією, пристрасною любовю до України і ріжносторонністю знаня й таланту, се Аґафанґел Кримський, тепер професор арабської мови в Лазаревськім інститутї для орієнтальних язиків у Москві. Фільольоґ із фаху, орієнталїст із замилуваня, він виявив себе високо-талановитим поетом, дуже ориґінальним повістярем, і якийсь час забирав голос у всяких важних лїтературних і суспільних справах у галицьких виданях. Кримський був перший Українець, що не побояв ся забирати голос в таких справах, підписуючи свої статї повним іменем; ми бачили працї з його підписом не тілько в „Зорі“, „Дзвінку“, але і в „Правдї“, „Народї“ та „Житю і Слові“ — і се нїчогісїнько не пошкодило його ученій карієрі в Росиї. Кримський дав тим наглядний доказ, що Українцї при достаточній енерґії й сьмілости могли-б без особливого ризика завойовувати для себе навіть серед теперішнїх полїтичних обставин у Росиї чимраз більше прав, як би сьвідомо і дружно почали перти в той бік. Оповіданя, чи то пак „Ескізи“ Кримського, навіяні горячою, подекуди аж неначе хоробливою любовю до України, артистично стоять не високо; найцїннїйше в них, се власне виливи чутя і поглядів самого автора, той лїричний елємент, що виявляє нам його чисту як слеза, незвичайно чутливу і горячу душу. І Кримський так само як Чайченко не вдоволяв ся самою прилюдною, письменською дїяльністю, але мав немалий вплив на широкий круг своїх знайомих своїми листами, повними думок і імпульсів до працї в ріжних напрямах. Його треба вважати одним із інїцияторів важної працї — виданя українсько - росийського Словника, що був зладжений у Одесї. Йому завдячує також наша лїтература гарне, перше і — можна сказати — дефінїтивне виданє прегарних перлин нашої поезиї — творів Степана Руданського, які йому в значній части пощастило у-перве видобути з рукописів. І Кримський — чоловік молодий. Видані ним недавно в Лїтературно-науковім Вістнику поезиї писані під сирийським небом у Байрутї показують, що орієнталїст не вбив у нїм поета, але навпаки, його поетичний талант тілько тепер набирає сили і прецизиї.

 

До сих двох характерних появ додаймо третю — Гната Хоткевича, поета; новелїста, критика і при тім кобзаря в дословнім значіню сего слова. Він вивчив ся грати на кобзї і співати старі кобзарські думи. Як звісно, справжні кобзарі тепер уже рідкість; співанє дум вийшло з моди, серед простого народа для них не стало слухачів. От тим важно, щоб те артистичне ремесло не вигибло, але знайшло собі продовженє серед інтелїґенциї, і Гнат Хоткевич зрозумів се. Ми маємо звістки, що він своєю грою і артистичним виконанєм дум робить велике вражінє серед української інтелїґенциї. Його оповіданя з артистичного погляду стоять не високо; перевага субєктивного, лїричного елєменту не дає йому плястично викінчувати картин; та про те декуди він піднимає ся на висоту справжнього таланту, що велить надїяти ся гарного розвою.

 

Ті три письменники — а подібних їм на Українї є ще більше — се люде, так сказати, перехідної формациї. Їх смак, розумінє лїтератури, їх суспільні і полїтичні погляди зовсїм новочасні, европейські, і в кождій иньшій європейській лїтературі вони розвились би коли не на великих, то все таки на видних лїтературних дїячів, здобули би собі широкий вплив і славу і забезпечене житє. В Росиї, а надто ще на Вкраїнї над ними тяжить проклятє зацофаного осередка, непочатого перелога. Їх горяча душа рве ся до суцїльної, гармонїйної і широкої дїяльности, а дїйсність ставить їх перед самі урізки, щерби, прогалини. І ось вони кидають ся на всї боки, заповняють прогалини, латають, піднимають повалене, валять те, що поставлене не до ладу, будують нове, шукають способів підняти до роботи більше рук. Їх праця робить ся якоюсь латаниною; в їх тонї чуєть ся якесь роздразненє, нерівність; вони роблять собі ворогів там, де би зовсїм не надїялись і не бажали і велика сила замісь зробити ся угольним каменем гарної будівлї, розбита на дрібні окрушини йде на заповнене люк у мурі. Не кажу, щоб се мусїло бути і з трьома згаданими тут письменниками; дай Боже, щоб їм поталанило минути таку долю, — але так буває дуже часто з такими людьми перехідних епох, так було в значній мірі з найбільшим публїцистичним талантом нашої нациї, Драгомановом, і з многими талановитими дїячами нашого письменства. „Die am Wege sterben“ — отсе вірна характеристика таких ґенераций, що пізнали мету, рвуть ся до неї всею силою душі, чують її наближенє, але їм не судило ся дійти до неї, бо інертна сучасність занадто сильно держить їх у своїх пазурах.

 

Супроти сих неспокійних, вихроватих натур, жадних працї і перетяжених працею, все втомлених полемікою і охочих до неї, щасливими покажуть ся нам ті спокійні, наскрізь артистичні натури, що виступають у письменстві як більш або менше гладко шлїфовані зеркала, малюють нам житє з його горем і радощами, з його рухом і тишею, але самі не сходять на арену, не беруть участи в боротьбі. Нові ідеї, нові лїтературні форми мають для них чисто артистичне значінє, як новий ряд фасеток на їх зеркалї, як можність — глубше заглянути в душу суспільности, яркійше і правдивійше змалювати її. Се в лїтературній сутолоцї люде тихі; вони стоять осторінь, нїкому, так сказати, не наступають на нагнїтки і не мають ворогів; се ті, про яких мовив Ґете: Es bildet ein Talent sich in der Stille. Таких людей мали ми не мало в українській лїтературі. Із сучасної нам старшої ґенерациї досить буде назвати Мирного і Нечуя Левіцького. І молода ґенерация, що виступила в остатнїх 20-ти роках, має цїлий ряд таких талантів. Назву тут лише найвизначнїйших із них. Поет Володимир Самійленко, се така спокійна, урівноважена, троха квієтистична натура, правдивий тип лївобережного Українця, важкого на інїциятиву, склонного до рефлексиї і задуми, надїленого тонким гумором і сатиричною жилкою. Самійленко — артист par exellence. Його поезиї, се гарно шлїфовані, чисті кришталї, але його лїрика не має того палкого огню, який удїляє ся серцям читачів. Рефлєксия і тиха меланхолїя притлумлює всякий різкий тон. За те його сатиричні куплети, писані на взір французьких chansons Беранже, блискотять правдивими перлами щирого гумору. Хто не тямить його „Горя поета“, „Ельдорадо“ або прегарної сатири „На печи“, що явилась немов Carmen saeculare українського неробства і псевдо-патріотизму.

 

Хоч пролежав я цїлий вік на печи,

Але завше я був патріотом:

За Вкраїну мою чи то в день, чи в ночи

Моє серце сповнялось клопотом.

 

Бо та піч — не чужа, українська то піч

І думки надиха менї ріднї;

То мій Луг дорогий, Запорожська то Сїч,

Тільки в форми прибралась вигідні.

 

Наші предки колись задля краю свого

Труд важкий підіймали на плечі;

Я-ж умію тепер боронити його

І служити, не злазючи з печі.

 

Еволюция значна зайшла від часів,

Як батьки боронились війною;

Замісь куль і шабель у нових дїячів

Стало слово горяче за зброю.

 

Може зброя така оборонить наш край,

Але й з нею прекепська робота:

Ще підслухає слово якесь полїцай

І в холодну завдасть патріота.

 

І ось патріот признав одинокою на часї методою — бороронити Україну мріями:

 

І у мріях скликаю численні полки

З тих, що стати за край свій охочі:

Слово-ж маю на те, щоб ховати думки,

Як що зраджують їх мої очі.

 

До письменства я кличу — звичайно, в думках,

Щоб сьвітило над нашою нічю,

Хоч на жаль, мати книжку народшо в руках

Я признав небезпечною річю.

 

І він в кінцї, в день столїтнього ювилею українського письменства, вибухає ентузіястичним окриком:

 

Ще стоїть Україна, не вмерла вона,

І вмирати не має охоти:

Кожда піч українська — фортеца міцна,

Там на чатах лежать патріоти.

 

До тої самої ґрупи письменників, у першім рядї артистів, сконцентрованих на своїй артистичній творчости, гармонїйних натур, здібних до обєктивного мальованя дїйсности і погідних на стілько, щоб і на цїлу мальовану ними дїйсність кинути ясне сьвітло, належить Михайло Коцюбинський, один із найкращих наших новелїстів. Його оповіданє пливе натурально і свобідно, мов репродукция голої дїйсности без нїякої примітки творчости. Стиль його простий, без жадної форсованої штучности, без риторичних ефектів. Із усїх наших письменників він найбільше нагадує Тургенева, того „найбільш артиста і найбільш Европейца“ між великими росийськими белетристами. Коцюбинський розширив обрій української повісти. Закинений долею на довгі лїта в південні країни нашого краю, до Бесарабії і Криму, де належав до урядової комісиї, що мала воювати з фільоксерою, він дав нам прегарні малюнки з житя наших південних сусїдів Румунів і Татар, доторкнув житя наших Гуцулів, що здавна ходять на заробітки до Бесарабії. Але Коцюбинський далеко не етноґраф обсерватор. Він наскрізь новочасний чоловік, перенятий високими гуманними чутями і ясним поглядом на житє. Оттим то його оповіданя, даючи нам образи неторканих доси українським пером околиць і відносин, дають нам разом із тим високе естетичне вдоволене як твори справжнього таланту і як випливи симпатичної і високо розвитої душі.

 

Дуже споріднений з Коцюбинським що до влачі свого таланту являєть ся иньший молодий письменник, Вячеслав Потапенко. В нашій лїтературі він виступає рідко, але кожде його оповіданє, се плястичний і сильний малюнок. Буденні сцени, тисячу раз обговорювані постатї набирають під його пером чару новости, вбивають ся нам у память на завсїгди, а таке оповіданє, як його „На нові гнїзда“, належить до найкращих перлин, які сплодив у нашій лїтературі болючий процес еміґрациї селян на чужину.

 

Зовсїм иньше, далеко не так гармонїйне, але не меньше сильне вражінє роблять иньші два письменники молодшої ґенерациї: поет Павло Грабовський і новелїст Олександер Катренко. Грабовський, котрого доля вирвала зі шкільної лави і занесла на далекий Сибір, аж у Вілюйск а потім у Іркуцк, там, у півнїчних снїгах, у якутських юртах знайшов синю квітку української поезиї, зробив ся не тілько одним із найкращих перекладачів чужих поетів на нашу мову, але також видним ориґінальним поетом. Як його житє — майже неперервана мартірольоґія і мука, так і його поезия переважно стогін мученого серця, крик болю і туги за рідною Україною.

 

Подібне вражінє викликають оповіданя Катренка, але зовсїм иньшим способом. Катренко — ученик Достоєвского, того ґенїяльного психольоґа мучителя. Він любить малювати хорих, змучених, вибитих із колїі людей, важкі ситуациї, трівожні настрої. Доба глухої реакциї часів Олександра III поклала, здаєть ся, свою печать і на душі нашого автора: читаючи його оповіданя ми переживаємо ті тяжкі моменти утиску, безнадїйности, руйнованя людських сил і людських надїй, які в ту пору переживала вся Росия.

 

Як я вже згадував, характерною появою сего часу треба вважати те, що в рядах українських письменників займає тепер видне місце цїла ґрупа молодих жінок. Говорячи про українських поетів сеї доби може на першім місцї прийде ся поставити Лесю Українку. Се талант сильний, наскрізь мужнїй, хоч не позбавлений жіночої ґрациї й нїжности. Артистка в повнім значіню сего слова, вона одначе не сторонить від сучасного житя, живе його інтересами, горячо відчуває його болї і завсїгди вміє знайти сильний, пластичний вислов для свого чутя. В початкових своїх творах многословна, не свобідна від певної манери, вона швидко росте, доходить до високого майстерства форми, яку завсїгди вміє заповнити інтензивно відчутим змістом. Її поезия, то огнисте оскарженє того дикого гнету самоволї, під яким стогне Україна. Нота особистої лїрики звучить у неї слабше; епічні теми поки що не вдають ся їй у такій мірі, як описова і патріотична лїрика.

 

Силою слова, горячим настроєм і гарною формою визначають ся поезиї Людміли Старицької, особливо її лїрична драма Сафо, одна з перлин нашої лїтератури. Тема сеї драми — пристрасна любов грецької поетки Сафони до молодого Фаона, який любить не її, а її просту і неталановиту подругу, розпука, резиґнация і смерть Сафони в хвилї її поетичного тріумфу, все те змальовано більш лїричними імпровізациями самої Сафони, нїж драматичним способом; ґрадация і переміни чутя віддані майстерно. На полї поезиї визначили ся ще панї Василєвська (Днїпрова Чайка) і Одарка Романова. Дуже інтересне явище — панї Наталка і Надїя Кибальчич, мати і дочка. Перша з них авторка драми „Катря Чайківна“, що одержала першу нагороду на конкурсї галицького Видїлу краєвого, опублїкувала ряд гарних оповідань і написала декілька драматичних нарисів доси недрукованих. Усї її писаня визначають ся вірним схопленєм житя і доброю технїкою. Гарні надїї подає Надїя Кибальчич, що крім новелїстичних нарисів опублїкувала доси ряд удатних поезий.

 

Не моя річ вичислювати тут усїх робітників на нашій лїтературній ниві. Скажу загалом, що у всїх видно дуже пильну обсервацию житя, дуже поважне розумінє штуки і її завданя в житю суспільности і тверду віру в будущину нашого народнього розвою. Многі з тих людей моглиб заняти видне місце в росийській лїтературі, колиб хотїли посьвятити їй свої сили; се видно з того, що Росияне вважають потрібним перекладати їх твори. Сила і зріст лїтератури має те до себе, що притягає талановитих людей. Певна річ, перебіжники з нашого поля на чужі ниви будуть іще трафляти ся так як трафляли ся доси, але певне й те, що головна маса духових дїячів буде від тепер лишати ся на рідній ниві, бо знайде тут поле для дїланя і той спокій, який дає почутє чесно сповненого обовязку супроти рідного народа, спокій, якого нїколи не дасть праця на чужинї і для чужих.

 

VIII.

 

Той лїтературний і просьвітний рух на Українї, який я силкував ся схарактеризувати тут, певно гарний і значний в порівнаню до тих періодичних летарґічних снів, у які западала Україна в роках 1847—1857, 1863—1870, 1877-1880. Але в порівнаню до кольосальних чисел української людности, до кольосальних просторів краю і кольосальних а страшенно пекучих потреб народа він мікроскопійно малий і може мати значінє хиба як перші несьмілі кроки супроти енерґійного, прискореного ходу. Мірячи так само пропорционально треба признати далеко більшим поступ, який за той час зробила Галичина, хоч і тут годї промовчати, що в справах найбільше пекучих і основних, в справі економічного піддвигненя народа і поправи його социяльного становища зроблено дуже мало, мікроскопійно мало. Для того, щоб у тім зглядї зробити якийсь значнїйший крок, брак нам у Галичинї всего потрібного: впливу, інтелїґенциї і орґанїзациї национальних сил, не говорячи вже про зовнїшні ворожі впливи, що ростуть нашою слабістю і користують ся нашою темнотою та нашим розбитєм.

 

Найбільш характерною появою в галицькім письменстві остатнього десятилїтя був зворот до наукової працї. Сей зворот мав симптоматичне значінє, був випливом загального поглубленя думки у галицьких Русинів, зросту критики і рефлексиї, бажаня — пізнати ясно все те, що треба було знати. Так довго дорікали Українцї Галичанам неуцтвом, поверховістю їх осьвіти, несеріозністю їх принципів, що вкінцї Галичане таки взяли ся серіозно до працї. Протягом кількох лїт повстають такі працї, як Словник Желехівського і Недїльського, Історія руської лїтератури Огоновського — найцїннїйші працї учених старшого поколїня. Специяльно про працю Огоновського годить ся тут сказати кілька слів. Молодші вчені, опираючись на новійших дослїдах і прикладаючи до сеї працї мірку новочасної історії лїтератури звикли дивити ся на неї з гори. Справдї, з погляду на спосіб трактованя предмету і на спосіб оцїнюваня поодиноких явищ нашої лїтератури ся праця не видержує строгої критики. Але ми повинні бути вдячними Огоновському за те, що він перший з муравлиною пильністю стягнув до купи масу біоґрафічного і історико-лїтературного матеріалу, задля якого його праця довго ще не стратить своєї вартости.

 

Але поза тими працями, розпочатими і доведеними до кінця з приватної інїциятиви, починає ся систематичний науковий рух, що має собі осередком зреформоване Наукове Товариство імени Шевченка у Львові. Хтоб там не приписував собі заслугу зреформованя сего товариства, се одно треба сказати, що заслуга зорґанїзованя в ньому наукової працї в повнї належить проф. М. Грушевському. Чоловік широкої осьвіти, незломної волї і невичерпаної енерґії, він сполучує в собі серіозність і критицизм ученого історика з молодечим запалом для справи піднесеня рідного народа, з трудолюбністю і терпливістю, які тілько той може оцїнити в повнї, хто знає у всїй повнотї той галицький шлєндріян, серед якого опинив ся молодий професор прибувши з України і з яким мусїв бороти ся всїми способами розумної педаґоґії. Ті мало не 70 томів наукових і лїтературних публїкаций, виданих за той час під його редакциєю, за його інїциятивою і при його дїяльній помочи, то далеко не вся, то може лиш половина його працї. Треба знати стан Товариства Шевченка, який застав він, той нелад у адмінїстрациї, ту галицьку Gemütlichkeit у сповнюваню взятих на себе обовязків, щоб зрозуміти, яку велику і тяжку працю довершив проф. Грушевський допровадивши Товариство до того етапу, в якім находить ся тепер. Приходилось при тім видержувати тисячні неприємности, сточувати формальні битви, що раз довели були навіть до крізи, яка грозила розбитєм розпочатого дїла. Та й те ще не все. Для успішного веденя наукової працї треба було підготовлювати людей, заохочувати до наукової роботи молодїж мало привиклу до неї, треба було старати фонди, дбати про тисячні дрібницї і формальности. На все се у проф. Грушевського знайшов ся час, знайшла ся сила і добра воля. Він зумів поставити себе висше понад усякі підшепти та партийні або кружкові антаґонїзми, зумів згромадити в Товаристі всїх людей оживлених ідеєю українського відродженя і охочих до поважної працї без огляду на їх партийні становища — і се вийшло на користь спільної справи, дало почин до зросту тої вирозумілости і толєранциї на спільнім ґрунтї, яка одна, не вяжучи людей у їх специяльних, часто індивідуальних окремішностях, дає можність згуртувати ріжнородні сили і ріжнородні відтїнки для спільної працї.

 

Обік сеї поважної працї, яка веде ся при Науковім товаристві ім. Шевченка і звернула па себе увагу широко поза межами Галичини та єднає симпатию і повагу для наших национальних змагань, іде не меньше серіозна, хоч більше скромна, на домашнї потреби обчислена праця в ріжних точках і в ріжних огнищах. Згадаю тілько кількадесять томів повістей виданих при „Дїлї“ ; між ними є й дїйсні архитвори епічної штуки, такі як Достоєвского „Вина і кара“, Гончарова „Обломов“, Льва Толстого „Дитинячий, хлопячий і молодечий вік“, Олексїя Толстого „Князь Серебряний“ і немало иньших. Згадаю немалу вже видавничу дїяльність Руського Педаґогічного Товариства, виданий майже повний цикль підручників для ґімназияльної науки і т. и. І в кінцї що найважнїйше: значний зріст охоти до читаня як серед простого народа, так і серед інтелїґенциї. Популярні ґазети розходять ся в 1000—5000 екземплярів, популярні брошури друкують ся в 8000— 10000 екземплярів, а таке зглядно дороге видавництво, як Лїтературно-науковий Вістник знаходить у самій Галичинї 5—6 сот пренумерантів. Заснована в 1899 р. Русько - українська видавнича Спілка опублїкувала доси 40 томів беллєтристики, переважно оріґінальної, розпочала виданє повного перекладу Шекспіра з поясненями, публїкує серію наукових праць і дрібнїйших брошур доступних для ширшого загалу, і не вважаючи на значну скількість тих публїкаций знаходить можність вести дїло без страху перед стаґнациєю. Український письменник при таких обставинах може мати надїю, що аби тілько його твори мали дїйсну вартість, то певно будуть опублїковані і здобудуть йому в недалекій будущинї, а по части й тепер крім признаня ще й деякий матеріальний дохід. Стежка для молодих сил протерта, конкуренция улекшена.

 

Але зі зростом загального осьвітного рівня інтелїґенциї, з розвитком естетичного смаку, з виробленєм мови і лїтературної форми вимоги до письменників зробилися далеко виші й острійші, нїж були ще перед десятьма роками. Наівне, самодїлкове писанє банальних історій або віршів нинї не поплачує. І письменники і публїка тепер більше рафіновані. Двацятилїтня праця над збогаченєм і очищенєм мови, над виробленєм лїтературної технїки не може пропасти марно і жаден молодий письменник не може іґнорувати її. Давньої ноншалянсиї, давнього „грає, грає, воропає“ не толєруємо сьогодня. Наша новочасна верзіфікация під пером Українцїв і Галичан таких як Щурат, Маковей зробила великий поступ у напрямі до чистоти мови і мельодийности вірша; наша проза під пером Кобилянської, Стефаника, Черемшини, Яцкова, набрала поетичного лету, мельодийности, нїжности, ґрациї та ріжнородности, до яких давнїшнє підносили ся хиба Марко Вовчок, Кулїш та Нечуй Левіцький у своїх найкращих творах. Се гарні здобутки нашого розвою і їх не годить ся нам затрачувати.

 

Далеко гірше нїж на росийській Українї поставлена у нас справа з театром. Як звісно, у нас лиш одна трупа, тай та ледво дихає, не вважаючи на краеву субвенцию. Репертуар тої трупи що найменше в трьох четвертих частях ненациональний, а міжнароднїй і то власне найпліхшого калїбру: оперетки та плиткі фарси. Українські драми при дуже нестаранній а нераз і зовсїм недотепній грі наших артистів не роблять у нас вражіня, а наша власна драматична продукция зовсїм не богата і не високої вартости. Те, що було зроблене перед р. 1880, майже не варто згадки і в усякім разї тепер зложене до архіву. Першу пробу утвореня у нас репертуару основаного па сучаснім житю зробив Григорий Цеглїнський. Його Ходачкову шляхту треба вважати найудатнїйшою з усїх написаних доси в Галичинї комедий із нашого народнього житя; рівночасно ся комедия у-перве змалювала нам зовсїм окрему і замкнену в собі сферу з її специяльною психольоґією. Друга, з культурного погляду інтересна комедия того автора, Арґонавти, впала жертвою нашої громадської цензури і тілько в польськім одязї здобула собі заслужене признанє.

 

Також повість закроєна на ширші розміри доси не може у нас похвалити ся великими успіхами. Не знаю, чи наше житє ще за мало сконцентроване, занадто розбите на атоми, чи може нашим письменникам не стає творчої сили, знаня відносин і широкого розмаху, — досить, що дотеперішні наші проби на полї ширшої повісти були не зовсїм удатні. Ще може найлїпші були проби Андрія Чайківського „Олюнька“ і „В чужім гнїздї“. Ті повісти читають ся легко, малюють інтересні закутини нашого краю (знов таки житє ходачкової шляхти в самбірськім повітї) і свого часу подобались. Але годї заперечити, що зарівно будова тих повістей, як спосіб оповіданя — дуже примітивні. Авторови служили взірцем польські повістярі середньої руки, такі як Захаріясевич, Валєрий Лозиньский і т. и. При близшім оглядї його повісти розпадають ся на ряд сцен, оповіданих нераз із легким гумором, із вірно підхопленими деталями житя; та все таки психольоґія в них дуже поверхова і шабльонова і глубини нашого серця вони не порушують.

 

Талановитий новелїст і поет Осип Маковей дав нам у своїм „Залїсю“ пробу більшої повісти зложеної в дусї новійшої школи. Обсяг творчої сили автора не відповів його інтенциям. Далеко висше треба поставити „Царівну“ Ольги Кобилянської не вважаючи на повну невдатність композициї. В усякім разї „Царівна“, се перша у нас повість основана не на інтриґах та любовних пригодах, а на психічній аналїзї буденного житя пересїчних людей. Се майстерна, топко гаптована тканина, якій бракує лише руки енерґічного артиста, який міг би злучити поодинокі рядом нанизані сцени в гарний і ефектовний малюнок.

 

За те па полї новелїстики галицька Русь в тім часї видала ряд талантів, яких не постидалась би не одна далеко богатша від нашої лїтература. Новеля, се, можна сказати, найбільш унїверсальний і свобідний рід лїтератури, найвідповіднїйший нашому нервовому часови, тому поколїню, що вічно спішить ся і не має анї часу анї спокою душевного, щоб читати многотомові повісти. В новелї найлекше авторови виявити найріжнїйші сторони свого таланту, блиснути іронїєю, зворушити нас впливом сконцентрованого чутя, очарувати майстерною формою. В сучасній галицькій новелїстицї бачимо ріжнобарвну китицю індівідуальностей. Від простих, невишуканих, та теплим чутєм огрітих оповідань Тимофія Бордуляка — назву тут тілько найвиднїйших робітників на тім полї — до старанно оброблених і окрашених гумором новель і сатир Маковея, і до держаних переважно в мемуарнім тонї оповідань Андрія Чайківського, і до овіяних якоюсь атмосферою тихої меланхолїї нарисів Богдана Лепкого, і до енерґічних та вірно схоплених із житя нарисів передчасно помершого Михайла Петрушевича, і до характеристичних, крізь сльози всьміхнутих нарисів Ковальова, і до визначних незвичайно вірною та бистрою обсервациєю оповідань Мартовича, і до сьмілих, з певного буршікозною бравурою та недбалістю в тонї і зверхній формі імпровізованих оповідань Будзиновського — яке широке поле, яка ріжнородність, яка сьвіжість, що віє майже з кождої з сих фізіономій! Лїтература в її цїлости чим раз більше починає ставати неподібною до школи, де все підігнано під один шабльон, під одні правила, а чим раз більше подібна до житя, де нїщо не повторяєть ся, де нема правил без виємків, нема простих лїнїй і ґеометричних фіґур, де панує безконечна ріжнородність явищ і течій. Одно тілько можемо сказати не без певної гордости: течії антінародні і антісуспільні, хоч проявляли ся і проявляють ся і серед нас і старанно прищеплюють ся нам постороннїми дбайливими руками, на лїтературнім полї доси звичайно були з роду обтяжені проклятєм безплодности, крім мізерних зелепуг і однодневниць не могли сплодити нїчого. Мабуть наш народнїй орґанїзм занадто ще сьвіжий і здоровий.

 

В остатнїх роках минулого десятилїтя на нашім лїтературнім горизонтї появила ся ґрупа молодих письменників вихованих на взірцях найновійшої європейської лїтератури, тої, що сприкривши собі широкі малюнки зверхнього окруженя, головну вагу творчости поклала па психольоґію, головною метою твору штуки зробила: розбудженє в душі читача певного настрою способами, які подають новочасні студиї психольоґії і так званої психофізики. Вартоб було присьвятити детальну студию тому напрямови і тим новим точкам погляду, які він внїс у лїтературну творчість і специяльно в лїтературну технїку. Та на таку специяльну студию тепер не пора і я вкажу лиш на те, що кидає ся в очи при поверховім оглядї. Коли давнїйша повість чи то новеля — не конче натуралїстична, а й загалом — усе мала цїхи більш або менше докладно льокалїзованої подїї з мотивованою завязкою, періпетіями і розвязкою, отже виглядала як здвигнений після правил архітектонїки більш або менше солїдний будинок, то новійша беллетристика робить зовсїм иньше вражінє. Зверхнїх подїй в її зміст входить дуже мало, описів ще менше; факти, що творять її головну тему, се звичайно внутрішнї, душевні конфлїкти та катастрофи. Не обєктивне, протоколярне представленє мають на метї автори, а збудженє в душі читачів анальоґічного чутя чи настрою всякими способами, які дає мова і злучені з нею функциї нашої фантазиї. Нова беллєтристика — се незвичайно тонка філїґранова робота; її змаганє — наблизити ся скілько можна до музики. Задля сего вона незвичайно дбає о форму, о мельодийність слова, о ритмічність бесїди. Вона ненавидить усяку шабльоновість, ненавидить абстракти, довгі періоди і зложені реченя. Натомісь вона любує ся в сьмілих і незвичайних порівнанях, в уриваних реченях, у півслівцях і тонких натяках. Можна би теоретично говорити pro і contra сеї лїтератури, але для історика такі суперечки не мають значіня. Для него кождий напрям добрий, коли його репрезентанти — справдїшні і живучі таланти. Оттак і сей новий напрям у нашій лїтературі зазначив ся ґрупою талановитих репрезентантів. На чолї їх треба поставити Ольгу Кобилянську. Вихована на нїмецьких письменниках нової школи і на Скандинавцях вона зачала з разу й сама писати по нїмецьки — правда, більше в дусї сантиментальної панї Марлїт, нїж в дусї якої будь нової школи. Але швидко її надзвичайний талант розвинув крила і знайшов свою власну дорогу. В своїх дрібних оповіданях, особливо таких, як Битва, Природа, Некультурна, Valse melancolique і т. и. вона дала нам ряд майстерних малюнків людської, особливо жіночої душі і здобула собі заслужене признанє не тілько у нас, але і в Нїмеччинї і в Росиї. Обік неї яко репретентантів сего нового напряму в нашій лїтературі назвемо ще Антона Крушельницкого, Михайла Яцкова, Марка Черемшину, Марту ***. Але найбільшим талантом серед тої ґрупи визначає ся Василь Стефаник, може найбільший артист, який появив ся у нас від часу Шевченка. Що визначає всї його оповіданя, сильнїйші й слабші, довші й коротші, обік сильного, як океан глубокого чутя, що тремтить у кождім слові, чуєть ся в кождій рисочцї, — так се власне той неохибний артистичний такт, який велить йому все і всюди задержати міру. Стефаник — абсолютний пан форми. Він, здаєть ся, не дбає про увагу читача, не вживає нїяких риторичних штучок, щоб притягти, прикувати її до себе. Його оповіданє пливе, бачить ся, спокійно, з елєментарною силою, але власне сею елєментарною силою воно захоплює й нашу душу. Стефаник нїде не скаже зайвого слова; з делїкатністю гідною всякої похвали він знає де зупинитись, який деталь висунути на ясне соняшне сьвітло, а який лишити в тїни. В мальованю він уміє бути й реалїстом і чистим лїриком — і про те нїде анї тїни пересади, переладованя, бомбасту, неприродности. Се правдивий артист із божої ласки, яким уже нинї можемо повеличати ся перед сьвітом.

 

Іще пару уваг на закінченє.

 

Перед двацятьма роками в кружках тодїшньої молодїжи часто і з запалом дискутувало ся питанє: що нам робити в нашім национальнім лихолїтю і від чого починати? Одні говорили: просьвіта, книжка! Але другі відповідали: Та бо наш народ бідний, голодний ! Йому не до книжки, коли хоче ся їсти, а й мудра голова шалїє, коли тїло млїє. Перші відповідали: голодний і бідний, бо темний, бо не вміє постояти за собою анї добити ся свого, бо кождий хто хоче, може кривдити і гнути його. Другі обертали сю відповідь навпаки: темний, бо не має за що просьвітити ся; кривдять його, бо він безсильний, а безсильний власне своєю бідністю.

 

Се був зачарований круг, льоґічний безконечник, із якого, бачилось, не було виходу. Пригадую, кілько то безсонних ночей, кілько важких дум коштував мене і не одного з моїх ровесників сей проклятий безконечник. Розвязати його було годї, приходилось лишити його нерішеним і робити кождому, що хто міг — і се був, як тепер бачимо, найлїпший, одинокий вихід із того колеса.

 

Минуло двацять лїт — і щож бачимо? Ми переконали ся, що економічні і социяльні відносини цїлого народа переробити чи перевернути — дїло не легке і переходить сили не то кількох одиниць чи ґруп, але цїлих поколїнь. Але з другого боку ми переконали ся, що „дух бодр, плоть же немощна“, що праця одного поколїня, а навіть невеличкої, але рішучої та інтелїґентної ґрупи серед того поколїня може мати великий вплив на зміну духового стану, настрою і успособленя цїлого народа. Ми не могли дати мілїонам у руки хлїба, не могли тисяч і соток тисяч охоронити, від нужди, від еміґрациї, від визиску, від змарнованя сил. У нас був тілько один знаряд — живе, рідне слово. І можемо сказати собі, що ми не змарнували його, не закопали в землю, але чесно і совісно вжили на велике дїло. І коли сьогоднї те наше рідне слово блискотить богацтвом, красою й силою і знаходить відгомін у серцях соток тисяч синів України Руси, розсипаних капризами долї по обох півкулях землї, коли воно здобуває собі а разом із тим і цїлій нашій нациї право горожанства серед цивілїзованих народів, коли ростїч серед нашої суспільности зменшила ся в прямій пропорциї зі зменшенєм числа анальфабетів, то все се гарний доказ на те, що слово, те марне летюче слово, найбільше, бачилось би, хвилевий і нетривкий витвір людського духа, проявило чудотворну силу, починає двигати з упадку ту масу, якій, бачилось, не було ратунку. Правда, економічно ми сьогоднї, беручи всю народню масу, стоїмо далеко не лїпше, а подекуди може й гірше, нїж стояли, перед 20 лїтами, хоч і на економічнім полї у нас пороблені початки поступу і самопомочи. Але не забуваймо, що та школа, яку ми перейшли доси, то була артистична школа, та сама, яку так гарно змалював у своїй параболї Генрік Ібзен:

 

Чи знаєш брате, як учать медведя танцювати?

На бляху на зелїзную веде його вожатий.

 

Під тою бляхою огонь розпалює помалу,

А скрипкою збуджа в душі любов до ідеалу.

 

Медвідь реве, мабуть любов у него в серцї тлїє,

Та лапи смоктані огонь з низу все дужше гріє.

 

Медвідь реве, а скрипка гра; та ось з низу пригріло,

На задні лапи зводить він своє могутнє тїло.

 

А скрипка скочно гра тай гра, а вуйко здер головку,

То праву задню піднїма, то лїву без уговку.

 

 

 

Дрібнїйше, швидше скрипка гра, регоче ся, то плаче,

І бляха дужше гріє, й він дрібнїйте, швидше скаче.

 

Сей танець памятає вже до смерти бідолаха;

В одно зілляв ся скрипки тон і розпалена бляха.

 

Зіллялись нерозривно так, що скрипку як почує,

То зараз в лапах запече і зараз він танцює.

 

Та не один медвідь оттак! З ним, брате мій, посполу

І кождий з нас поет співак таку проходить школу.

 

Веде його іронїя з дзвінками та скрипками

Стать на зелїзний тік житя мягенькими лапками.

 

Грижа розпалює огонь, любов на скрипцї грає,

І скаче бідний і співа, хоч з болю умирає.

 

І хоч не вмре, то так в душі зіллють ся нерозривно

Вражіня ті, любов і біль, що дивно, справдї дивно.

 

І як лише почує він сьвяті слова любовні,

То зараз будять ся в душі терпіня невимовні.

 

Горить під ним зелїзний тік, горять небесні стропи,

І піднимаєть ся бідак на віршовії стопи.

 

Іронїя на скрипцї гра, жура кістками стука,

Поет танцює і рида — і се зоветь ся штука.

 

Після сеї артистичної школи нам прийдеть ся перейти далеко твердшу школу полїтичної боротьби. Першу лєкцию дав нам уже наш великий учитель ґр. Казимір Баденї.

 

Іван Франко

 

[Л.-Н. Вістник, 1901, т.15, кн. VIII, стор. 112—132.]

 

 

15.07.1901