„Ви, галицькі безмозкі віршоляпи!
„У вас нема нї вчуння, анї вдатку“....
(„Зеркало“. 1891, ч. 16).
Здаєть ся, що ніякого року так багацько не товкувало ся та спорило ся в наших часописях про чистоту нашої мови, як тепер. Ну, та й добалакали ся! Себе не попересьвідчували, а за те москальофілям дали повне право глузувати з нас, радіти нашій незгоді. „Галицька Русь“ ще в 140-ім ч. злорадно кепкувала з „самостійників“, але-ж навряд чи снило ся їй хоч у сні, що сами ми дамо їй в руки таку зброю, як оце недавно в „Правді“. І от в чч. 157, 158, 159 і 160-ім „Галицькая Русь“ залюбки передруковує під заголовком „Недорозумѣнія сепаратистовъ“—всеньку допись В. Чайченка, навіть фонетикою („скаженымъ письмомъ“), доводить на підставі її, що Українці“ вважають галицьку мову за „карикатуру малорусского языка“, ба навіть її не розуміють, — що взагалї „галицкій сепаратистъ не понимаетъ украинского, а послѣдній первого, а всѣ разомъ не понимаютъ себе взаимно“. Не забува „Гал. Русь“ і за Чайченка, розбира його по ниточці, доводить, що він, мовляв, пише не по-малоруськи, не знає нарічія не то галицького, ба й українського (простонароднього). Запевне, треба бути великим ідеалістом, щоб шукати в сїй „Ітансвільській Синицї“¹) безсторонности та неперекручування фактїв; через те взагалі шкода звертати увагу на замітки сїєї „симпатичної“ газети. Коли-ж тепер, на превеликий жаль, вона має право говорити з апльомбом: бо В. Чайченко через необачність зовсім невірно представив стан речей. Франко в своїй одповіді йому здебільша одвітив гаразд, але-ж несправедливо відніс ся до самого Чайченка, бо-ж звісно, що коли Франко є найперший письменник в Галичинї, то Чайченко — перший між новітнїми українськими; опроче, будь-щоб-удь, його твори найбільше од усїх сучасних українських підходять до Франкових. Вкінцї зачепив сю справу Школиченко, силував ся бути об'єктивним, але не збив найголовнїщої помилки Чайченка. Про це я й хочу побалакати.
[Передусїм знов повторю, що Чайченка як лїтерата я дуже поважаю, так що не можна шукати в моїх словах небезсторонности супроти його]. Чайченко сказав неправду, буцімто всї Українці не читають галицьких віршів, навіть будь які „найщиріщі патріоти“. Я протестую, бо й сам усе перечитую, хоч-би вже за-для того, щоб тямити, в якім стані знаходить ся русько-українська поезія, та й других таких знаю не одну людину. Правда, стрічав я чимало українофілів, котрі таки не люблять читати віршів анї галицьких, анї (часом навіть іще більше).... українських. Тільки-ж тут винна не мова творів, а зміст. Справдї-бо, що́ ми знаходимо в більшости наших теперішніх віршів? Або вкучне висьпівування, милої, де зовсїм не бачити глибшого чуття, рефлексії, а просто (по виразу „Зеркала“) поет
Любку описав так ясно,
Як ворону в зоольоґії. („Зеркало“, 1890, лютий ).
Або замість цьвірінькати, мов горобець на зорі, поет бере темою тріскучий, дзизчачий „патріотизм“, у котрім віршовник
„Про Вкраїну сьпіва милу,
Аж вона з досади млїє“... (Ibidem)²).
Є на сьвітї такі любовні сьпіви, як Гейне, є такі патріотичні поезії; як Кулїша (на пр. „Досьвітки“) та й самого Шевченка, які нїколи не втеряють принади, а сучасні наші поети навіть пересьпівати їх не зугарні! Нема в їх віршах „нї вчуння, анї вдатку“!
При такім стані нашої поезії вірші галичанина Франка, де він стоїть на ґрунтї людяности, поступу, волї, загального братерства та т. і., визначають ся різко та яскраво, здають ся осьвіжаючим джерелом! Коли-б Українцї їх не захтїли читати тільки через деякі одміни в мові, де було-б що найменче чуднотою. Але-ж вони їх читають! І я знаю навіть ось які подїї: люде, котрі вважають читання сучасних (українських таки) поетів за марновання часу, переписували цїлу збірку: „З вершин і низин“ Франка! Факт навіть не одиночний, і він сам за себе говорить. Чи багацько українських віршописцїв діжде сього? Хай не подумають, що цими словами я вже заперечую сучасну українську поезію, — нї, і між моїми земляками є такі віршописцї, що не шкода читати їх твори. Сюди на першім місцї відносить ся нїхто другий, як сам Чайченко, в котрого часто звучать такі мотиви, що чимало відомих мінї людей вважало його навіть за радикала і противоставляли Самійленкови: тут я маю на думцї не тільки його вірші, але й інчі писання до сього року. І його твори, як-що читають ся охочо, то запевне не через мову, а через зміст. Взагалї мова не може й не повинна одігнати читача. Англичане — Шекспіра, Перси — Фірдовсїя („Шаг-наме“) залюбки читають і з коментарами; та й у нас поезії Федьковича, повні безлічі льокалїзмів не тільки в засобі слів, але й у формах ґраматичних, те-ж читають ся, хоч-би інодї й зо словником, — тут мова нї при чому. А вже-ж тих писателїв закордонної Вкраїни, яких розбирає Чайченко, навіть лекше було-б зрозуміти, нїж Федьковича³): коли траплять ся в їх москалїзм, то ми второпаємо, а польонїзмів дуже незрозумілих Українцями, в їх не гурт.
Ото-ж найперше, що я хтїв зазначити: Українці можуть читати галицькі вірші та й читають, коли ті вірші того варті своїм змістом.
А тепер перейду до мови: чи справдї вже вона така неукраїнська? — Нема спору, що є такі галицькі поети, котрі не гаразд знають не кажу вкраїнське, а й галицьке нарічє, котрі заправляють свої вірші польонїзмами, — більше, нїж прозу. Чому це відносить ся іменно до віршів, пояснити не важко. Пориви душі найзручнїще вимовити на тій мові, якою хто думає, так-що геть у всіх народів барбарізми в віршах не терплять ся, бо вони нїби вказують на нещирість чуття. Надто це ясно на поезії мусулманських народів (Персів, Турків): їх проза аж стогне під гнетом арабщини, а поезія зостаєть ся так-сяк чистою. Та й у нас, коли-б написати такий вірш:
„Ох, дівчино! через опінїю сьвіта
„До тебе вчащать я не мушу...
„Аналїз, рефлєксія, смуток, нервовість
Мінї афектують всю душу“...
Хоч у прозї подібні слова вживають ся любесенько, але в віршах — уже нї: мабуть, через те, що по-латинї ми не думаємо. Інакше стоїть дїло з польщиною: вона мабуть чи не всїм Галичанам така сама рідна, як у нас росийщина, а найчастїще вона бува за-для інтелїґенції навіть ріднїщою, нїж рущина, чи українщина. Коли-ж іще зважимо, що і форма віршева (ритма, метр) накладає те-ж пута, не дозваляючи легко заміняти одні слова другими, інакшими, то зрозумієм, чому мова в багатьох галицьких віршах збиваєть ся на польську Але-ж критикування „польонїзмів“ — це ґрунт дуже хиткий: треба бути сильне-сильне обачним, щоб часом не залїчити до барбарізмів таке слово, яке може претендувати на права горожанства. Подивімось на деякі вказані Чайченком „польонїзми“, котрих, мовляли, Укряїнець не розчовпає. „Невіста“ стрічаєть ся в волинській приказцї: „Два жиди та дві невістї зроблять ярмарок у містї“. — „Тручати“ — я не стрічав, але „відтрутити“ — це зовсім не рідке подільське слово. „Ляти“ в трошки зміненім виді: „лляти“ (рівно як „налляти“, „увілляти“) — звичайнісінько кіївська форма; й у Херсонській ґуб. форма приказу: „наллїть“ (зам. „налийте“) очевидячки те-ж виходить од „лляти“, а не „лити“. „Жовняр“ є в пісьнях Правобережної України, на пр.: „Ой мати, мати ! Жовняр у хаті“, іноді навіть сьпівають „жо́мір“ (фонетика анальоґічна з переходом „ковнїр“ у „комір“. „Ту“ є ще в „Слові о Плъку Ігореві“: „Ту кроваваго вина не доста. Ту пиръ докончаша храбрыи русичи“... „Ту ся копіямъ преломати, ту ся саблямъ потручати“. (NB. Он тут і дієслів „тручати“!). „Клячати“ я не знаю, але-ж „заклякнути“ є на 1-ій стороні „Повії“ Мирного; „поклякли колоски“ — в приказках Гребінки, — скрізь той самий корінь. „Нич“ — слово, справді, доволі непевне, але-ж рішучо зачисляти до галицьких польонїзмів не можна й його; а чи відомо критикови, що на Вкраїні таки, в декотрих місцях Подолїї та Волинї говорять просто „нїц“? (Мудра Наталка хуторничка встигла навіть оздобити тим „нїц“=ом свої чудові вірші). „Мо́є“, — на Подолїї й такечки кажуть; той самий наголос і в дальших падежах: мо́його, мо́йому, в мо́їм, мо́їми і т. д., чого вже нїяк не можна поясніти польським впливом. — Як-же, значить ся, поводити ся супроти подібних слів? Чи можна вважати їх за польські та викидати зо скарбницї мови? Очевидячки так раптом рішать цього діла не можна, бо в таких злучаях критерієм не може бути походженнє слова. Справдї-бо: який нам клопіт до того, що якесь слово або схоже з польським⁴), або навіть живцем узято з польської мови, — який нам клопіт, раз воно вже усвоєне, стало рідним, вживаєть ся не якоюсь однїєю особою, але народом на чималім обширі? Вже як-що іноді варто втїкати од того чи того „польонїзму“, то не через те, що він польонїзм, а через те, що його вживають і розуміють тільки на дуже малій простороні, а в другім місци вже не зрозуміють (та й тут треба обережности, обережности!). Через те, на пр., з яким-небудь „принаймні“, „до щенту“, „поренчата“, „приплентатись“ ми мусимо мирити ся, а „досконалий“ (хоч є й по-рос. .„доскональный“) „жеби“ і т. і. викликатиме в Українцях огиду. Помилки-ж українських критиків галицької мови виходять з того, що важко пізнати як сьлїд усі вкраїнські нарічя з самих уст народа, а доводить ся обмежати ся мовою якоїсь однїсїнької ґубернїї (а то часом й однїсїнького повіту). Мінї трапляли ся такі пригоди: присьвячуючи довший час студіюванню нашої мови, я не міг, природно, залишати й галицької та буковинської. Джерелами я мав Головацького та Федьковича, — се-б-то міг бути певним, що народ в закордонній Україні саме отак і говорить; от і я був прийшов до смутного заключення, що галицька мова має силу одмін од нашої, бо, мовляв, у ній багацько є слів, яких і сам я не чув, і в українських писателїв не читав. Тільки-ж од того часу я не міг не звертати особливої уваги, коли чував „галицьке“, чи „польське“ слово в устах простого Українця, — і от з годом-перегодом я мав пересьвідчитись, що багацько слів „галицьких“ є найщиріщі українські; так само ще можу порадити тому, кому здаєть ся якесь слово польським чи галицьким, вдавати ся до інтеліґентних людей — сїльських батюшок, які зовсїм не знають польської мови, а українську мусять пізнати прямо з уст селян краще, нїж хто інчий... Замітьмо й от-що: в повістях Федьковича український „пуріст“ міг-би чимало понашукувати „польонїзмів“, а тимчасом всякий, хто читав українському народови повістки Федьковича, знає, як народ приймає їх! Навпаки, поезії Федьковича будуть часто незрозумілі; та це вже не через „польонїзми“, а через щиро-народні, спеціяльно гуцульські слова, котрі важче зрозуміти, нїж quasi польські. — В Галичинї росийського впливу чей-же нема, а польський сильний, в нас-же навпаки; тим-то Україна може служити міркою „польонїзмів“ (а Галичина з свого боку міркою за-для quasi москалїзмів, як про це ще казатимем далї).
Всю цю мову я вів не на те, щоб оправдувати всїх галицьких поетів од докору за польонїзми, — о, нї! їх провина саме в тім лежить, що більшість їх власної галицької (народньої) мови не знає гаразд. Але-ж я хтїв показати, що робити поход на деякі т. зв. „польонїзми“ є поки-що річ дуже небезпечна, а далї: я хтїв оборонити декотрих з них поетів, найбільше-ж Франка, котрий чим-чим, а польонїзмами затого не грішить. В додаток до того, що сказав сам Франко в своїй одповіди, я наведу ще деякі факти. Мінї трапляло ся бачити, що Українцї (але не украйнофілї), не знаючи мови галицьких часописей, все таки лекше розуміють Франка, нїж писання таких українських пуристів, як Трохима Зьвіздочота; Чайченка, правда, вони розуміють гарно. Далї, багатьох Українців я знаю, котрі мусїли повірити в однаковість мови української й галицької, коли прочитали Франка: воно правда, що Франко часто пише навіть не по-галицьки, а по-українськи, — надто це виявляєть ся на формах граматичних та на наголосах. Я вище росказав, що „З вершин і низин“ переписувалось, але скептік може сказати, шо там либонь, надила читачів не форма, а тільки зміст. Так от я поведу інчий факт: один хвершал, що́ стоїть до народа сто разів більше, нїж загал „пуристів“, так уподобав віршовану перерібку „Дон-Кіхота“, що вивчив її на память. Мінї відомо, що деякі українські (навіть не українофільські) родини передплачують за-для дїтей „Дзвінок“, і дїтвора все добре розуміє.
Тепер що до москалїзмів. Знов Чайченкова правда, що в багатьох галицьких поетів трапляєть ся чималенько слів з московської мови і з язичія, але критик не мав права так узагальнювати річ. Бо найперше спитаймось, що ми маємо вважати за москалїзми? Без сумнїву, походженнє слова і в сїм злучаю не може бути критерієм, а до того-ж і походженнє відгадати не так-то легко. Коли я скажу, що більшість „москалїзмів“, на які йдуть походом „пуристи“, будуть зрозумілі українському селянинови і навіть сам Чайченко напевне чував їх нераз в устах українського мужика, то Чайченко могтиме мінї одвітити: „Байдуже! це лиш вплив московський, на це здавати ся не можна, згадані слова не в дусї нашої мови“. Коли я скажу, що український люд легко зрозуміє такі речі, як „Народ“ або писання Драгоманова⁶), де, мовляли, „москалїзмів“ безліч, а за чисту од москалїзмів мову Кониського спитаєть ся: „Чи ви часом не Поляк?“ — то й це він могтиме поясняти московським вливом⁶). Тільки-ж чи можна нарікати на вплив Москви в Галичинї та Буковинї на мову Русинів? А одже, коли ми переглянемо продукти щиро-народньої творчости Галичан та Буковинцїв (переважно-ж пісьнї), то пересьвідчимось, що там дуже багато є слів, схожих з росийськими, — це по-просту слова стародавні, а нїякі москалїзми. „Галицькая Русь“, глузуючи в Чайченка, наводить де-кільки народнїх галицьких слів, що скидають ся на московські. Запевне, не такий я дурний, щоби вважати „Гал. Русь“ за авторітет, але-ж на те саме вже давненько звертав увагу і росийський вчений Соболєвський, показуючи, що „о́кающеє“ нарічє росийської мови (північне, новгородське) та галицько-буковинське української мають велику схожість поміж собою: в Австрійській Руси є багацько слів і форм, яких сливе нема в центральній Україні, а в области бувшого государства Новгородського чимало є слів, які цїлком схожі з українськими або й з бідолашними quasi польонїзмами. До речі сказати, варто було-б ворогам „польонїзмів“ передивити „Толковый словарь живаго великорусскаго языка“ Даля: тоді вони побачили-б, що ненавиджені ними „галицькі польонїзми“ часто являють ся не то не польськими словами, а навіть спільними з древнїщими нарічями Великоруси.
А в тім, більшість галицьких „москалїзмів“, як я казав уже, можна любісїнько почути й у центральній Україні, і не треба гадати, що їх насадила Москва з своїм обрусїнням. Буває навіть навпаки: дїєслів „смотріти“ мінї, як і всякому Українцеви, був здавав ся наймерзенїщим москалїзмом, аж коли на своє здивування я одшукав його в козацькій думі в трохи зміненій формі „осмотряти“ (с. є. оглядати): „Сборн. украинск. пѣсень“ Максимовича, 1849, ст. 39. А тепер, як мінї здаєть ся, сього слова зовсїм не можна почути нїде на Українї.
В IX. вип. „ Правди“ Чайченко кидає лєксїку і переходить до граматичних форм, складнї, наголосів і т. і. в галицьких віршах. Тутечки знову скрізь йому вбачають ся москалїзми та польонїзми, але проти сього я й спорити ся не хочу, бо це було-б страшенно довго. Доки йшла мова про лєксїку, де можна було міркувати просто на підставі практики, без знаття фільольоґії, доти Чайченка так-сяк ще можна було слухати. Тепер-же він пише щось кумедне, і видко, що він, як неспеціалїст, нїколи не читав анї Микльошіча, анї Житецького, анї „Studien“ д-ра Огоновського. Туди я його одсилаю, там він дізнаєть ся, що повиписувані їм форми зовсїм не вигадані галицькими поетами, а є щиро-народні, щиро-руські⁷) і навіть стародавнї. А я тільки скажу, що й на Вкраїнї трапляють ся форми, які Чайченко відносить до „язичія“ і найчастїше трапляють ся на Вкраїнї правобережній; те само й з наголосами. Сам критик, без сумнїву, по-троху це добачав у творах Руданського (котрого, запримічу, так залюбки слухає полтавець), Свідницького, навіть Нїщинського та Лесі Українки; на власні вуха він міг-би почути ту мову в драмах спеціялїста-етноґрафа Янчука, котрі грають ся нашими найкращими трупами; я вже проминаю таке сьвідоцтво, як збірки народнїх пісень, казок і т. Хай-би він переглянув їх уважно, то й побачив-би, що „язичіє“ галицьких віршів (так Чайченко зве сю мову, в паралель з язичієм „Галицкой Руси“) не таке-то вже неукраїнське. Ото-ж, кажу, я й не зупинятимусь на таких звичайніших формах, як „ся дїють“, „казав-єм“, „чула-сь“, „тихов водов“, „буде́ш“, „моїй дївчини“ та т. і. Я тільки зверну увагу на декотрі, які трапляються не тільки на правобережній закордонній Україні.— „Померший“ — це форма народня, а не літературна; вираз: „помолити ся за померші душі“ — де хочете почуєте. „Тобой“ — форма дуже рідка, але хто зна, чи зовсїм вона безправна; в давній, ще козацькій пісьнї „Ой, у полї озеречко“ є наворот: „Ой, рада б я виходити, || З тобой речі говорити“, або: „Я б нелюба розбудила, || З тобой речі говорила“... В козацьких думах (Максим., 1849 та передруки в Антон. і Драг.) стрічають ся форми: „тихой погодонькой“, „доріженькой“, то-що; нехай собі вони дуже рідкі, але-ж і в галицьких поетів не поле їми засїяно. — „Мене болить“ (зам. „в мене“) це не рідкий вираз. Навіть в пісьнї: „Заслаб чумак...... Що́ його́ болить“. Анальоґічно кажуть: „Це тебе дорого коштуватиме“ (зам. „тобі“). Що-ж до двох різних наголосів на слові, то це буває в кожнїсїнькій мові, де наголос іде не по звісному пра́вилу. От у росийській: „ну́жда“ та „нужда́“, „хо́лодно“ та „холодно́“, „засу́ха“ та „за́суха“, „мы́слями“ та „мысля́ми“, „запла́чка“ та „за́плачка“ і т. і. У нас на Вкраїні чергуються „не́сти“ й „нести́“, „була́“ та „бу́ла“, „пісе́нь“ і „пі́сень“ (навіть „пі́сьнїв“ — Кіївськ.), „людськи́й“ і „лю́дський“, „морськи́й“ і „мо́рський“ (Кіївськ.), „зе́мний“ і „земни́й“, „дїтки́“ і „ді́тки“, „я́сний“ і „ясни́й“, „згоди́тись“ і „зго́дитись“, „за́йде“ й „зайде́“, „пі́демо“ й „піде́мо“, „тому́“ й „то́му“ (без предлога) і безлїч інших, — чергують ся не тільки в тім самім селї, а навіть інодї в устах тієї самої особи. Не чудно́та й такі події: села Неморож та Озїрна (в Кіївськ.) суміжні, а наголошують не однаково; таке саме явище я знаю в двох місцях Полтавщини, а найбільше в Слобідській Україні, де оселяв ся народ з різних областей України.
З усього попереднього видко, що критикувати мову чи то галицьких поетів, чи то українських, страшенно не легко: та небезпечно. Позводжу до купи все, на що я вказував 1) Слова, яких вживають Галичане і які декому здають ся польськими та російськими, часто єсть і на Вкраїні. 2) Є в нашій мові слова безперечно чужі: польські та росийські, але такі, що викидати їх не ли́чить, бо вони вже стали рідними, і народ їх геть краще розуміє, нїж деякі т. зв. „щиро-народні“. ⁴) Багацько слів, що скидають ся на чужі, є щирі русько-українські, се-б-то в дусї мови: quasi москалїзми живуть в устах неросийської України, a quasi польонїзми є в давнїх руських памятниках, коли польонїї Русь іще не знала. — Тим-то, щоб критикувати мову, треба докладно пізнати її геть усю, мову всїєї Руси-України, а тодї вже здавати ся на „чуття мови“. Інакше-ж легко впасти в помилки; от і в Чайченка дещо є щира правда, дещо — непевне, а дещо — зовсїм не до ладу́. Поки-що „со оружієм і дрекольми“ іти на багато деякі слова́ не випада́’ А в тім, нема нїчого лихого в такім становищі нашої мови: навпаки, можна ще й радіти, що вона така багатирка, така розлога.
Я скрізь покладав, що Чайченко воює лиш проти такого „язичія“ галицьких письменників, якого, на його думку, не тримаєть ся народ; я не хтїв навіть і гадати, нїби він вимага’, щоб ніхто не сьмів писати опроче як мовою лївобережної України: я думаю, що мову народню галицьку, народню буковинську, народню правобережну українську і т. і. він признає. Але деякі пуристи йдуть далі: вони бажали-б, щоб усї писали нарічієм полтавським чи слобідським, котре чомусь має найбільше прав на те, щоб стати лїтературним, (дарма, що власне лївобережна Україна найбільше зросийщена). Такі пуристи любісїнько можуть подати руку або „Галицкой Руси“, котра покликуєть ся на „историческіи начала“, або другим, ще незноснїщим „пуристам“ галицьким, котрим те-ж не бракує підстав та своїх „историческихъ началъ“, щоб українські писання перекручувати на галицький лад, на „спільну“ бачте, „літературну“ мову. (Дякувать Господеви, „3оря“ вже другий рік не зазнає сього „спасенного“ напряму!) Такі спірки марні сьмішні та некористні. Я цїлком пристаю на гадку Франка⁸), що не час іще цїм ділом клопотати ся: такі справи найкраще рішають ся не теорією, не „историческими началами“, а практикою, — не росправами, а написаними творами. Те з нарічий стане пануючим, яке зробить найбільше на ріднім полі, — яке видасть найкращі писання (я розумію: „найкращі змістом“). Справдії дїло й було так, і єсть. Як-що досї Галичане прийняли багацько слів українських, а декотрі (от, хоч-би й Франко) намагають ся писати прямо по-українськи, то це стало ся запевне не через докази пуристів; можна це поясняти декількома причинами, та все другорядними, а головна тільки одна: з України досї йшло сьвітло в Галичину, твори українські ідейно стояли вище од галицьких та й мали вплив; той вплив давнїших письменників українських ще й тепер відчуваєть ся і, може, буде ще довгенько. Як-що й досї Галичане дають у своїх часописах перевагу українському елєментови перед місцевим, то це запевне не стільки через усякі теорії, скільки через те, що українські писателї кращі од їхнїх: се-б-то і тут має силу моральний вплив. „Дайте нам, дайте тих галицьких авторів, а ми на підскоки дамо їм перше місце!“ казав колись у „Зорі“ д. Борковський якомусь „пуристові“ галицькому...⁹). Але що буде далї?! Адже тепер, на сором нам, дїло робить ся немов не по давнїщому. Українські поети чи письмовцї все дрібнїйшають та дрібнїйшають; ще не диво було-б, як-би тільки новітні таланти були слабіщі од старих, — а то в нас бува’ й гірше. А в Галичині тимчасом розвиваєть ся Франко! Я ще не хочу згоджувати ся з Драгомановим та думати, ніби „певна ґрупка Галичан“ вже й перевершила українських писателїв ідейно, але, здаєть ся, можна лякати ся, що колись віщування Драгоманова здїйснить ся, маленька Галичина переважить велику Україну! Яка тодї буде доля українського нарічія в Галичинї? Коли тепер Галичане з власної волі роблять уступки українському нарічію, то вони дуже до ладу́ покликають ся на „духову єдність“. Через ту „духову єдність“, через пересьвідчення, а не через силування вони зрікають ся прав рідного нарічія в користь українського. Але чи були-б українському нарічію такі самі прівілєґії в руській пресї, як-би що власне „духово“ Галичина стала далеко вище над Україну, а Вкраїна „духово“ понижчала-б? Тодї, так само непомітно, впливав-би галицький елемент, а як-би Україна й далї все нидїла, він став-би пануючим. І це зробив-би сам собою моральний вплив а не примус, не напади та докази „пуристів“ галицьких.
Будучність покаже, чия буде перевага в спільній, літературній русько-українській мові. То-ж покищо будьмо терпимі до різних наших нарічій, стараймось тільки писати щиро по-народньому. Але тут повстає одно дуже важке питанна про відносини між словами кованими і провінціялїзмами.
За-для виразу деяких відвлечених, або-ж абстрактних понять не стає слів у нашій мові, — тоді треба виковати слово од русько-українського коріня, в дусї русько-українського слововитвору. Коли од „умова“ ми образуємо „умовний“ і далї — незвісне народови: „умовність“ (conditionalité), або од „містити“ — „зміст“, то цї витворені слова можна вважати за рідні. Практичну вартість має кованнє сло́ва не аби-як, а достоту на зразок великоруського або польського (властиво, це є позичати). От, за-для виразу „impressione“, „Eindruck“ можна од „вразити“ образувати „вражіння“ (польськ. — wrażenie), а од „печать“ — „впечатлїння“ (рос. впечатлѣніе): з обидвох слів кожне не гірше и не краще од другого: народови вони не відомі, зрозуміє-ж він їх однаковісїнько. [Навіть „впечатлїння“ простий Українець зрозуміє, може, й швидче, бо рос. „впечатлѣніе“ він міг скоріще чувати, нїж wrażenie. А в тім, не хочу про це спорити ся; думаю тільки, що коли не в цих іменно, то в других анальоґічно позичених словах нема підстави дорожити одним словом більше, нїж другим, та що Драгоманів, Франко, і другі не роблять смертельного гріха супроти батьківщини, коли краще люблять позичати з росийської мови, нїж із польської. Це в скобках].
Явище, що́ не стає нам відвлечених слів, є цілком природне і бува' в кожній мові. Те саме ми бачили, на пр. у Росії ще в початку с. століття. Відомо, як тодї сварили ся Шішковісти з Карамзїнїстами. Перші брали слова з церковно-славянської мови, ковали новітні на взір їх; другі дещо брали таки з простонародньої мови, іменно основу, а багацько кували на взір європейських („вліяніе“ — influence, „предметъ“ — objet, objectum, „сочувствіе“ — sympathie, Mitgefühl і т. і.), не дуже турбуючись тим, що чимало потрібних їм слів можна було понашукувати в усяких простонароднїх великоруських нарічіях. Скінчилось на тім, що все по-троху зільлялось, зрівнялось, образувала ся дуже гарна літературна росийська мова, котрою говорять інтелїґенти, але простому великоруському народови чималенько слів у нїй (вищих понять) незрозумілі. Ми повинні лякати ся такого випадку і по змозі скрізь-скрізь тримати ся народньої мови, на що сильне натискує Чайченко (коли не прамо, то косо): слова позичені чи уковані він радо замінятиме новітнїми, щиро-народнїми, — в провінціялїзмах (льокалїзмах) він бачить поруку повного очищення мови. З прінцїпом згодити ся треба, коли-ж, на жаль, це є поки-що річ не раз-у-раз можлива. Жаден на сьвітї народ не опїкував ся стільки своєю мовою, скільки Араби, але й вони зложили приказку: „Зрозумілий барбарізм краще, нїж незрозумілий пуризм“. Те саме й у нас: не завжди легко зрікати ся якогось дуже добре укованого або позиченого виразу, всїма уживаного, всїм відомого, — зрікатися в користь інчого провінціялїзма, дарма, що він вийшов справді таки з уст селянина. Провінціялїзм може іноді бути незрозумілим або неточним; опроче багато слів, що пуристи хтїли-би їх замінити провінціялїзмами, тільки здають ся чужими чи кованими, а на дїлї— народні: фактом свого істнування провінціялїзм іще не доказує, що всяке інакше слово, яке виражає те само поняття, є неодмінно чуже. Візьмім приклади. Школиченко виганяє „видав“, а намість його дає „впорядкував“. Тимчасом „видати“ (издать, éditer. publier) і „впорядкувати“ (= зредаґувати, rédiger) — не те саме; а щоб народ таки вже й не розумів слова „ видати“, запевнювати не можна. — Не варто те-ж обмінювати слово „переклад“ на „переказ“, бо як-же тодї буде по нашому „преданіе“ (tradition)? Вийде плутанина, котра, особливо в якій-небудь научній розвідцї, буде зовсім не до ладу́. Опроче, слово „переклад“ мабуть таки не тільки відоме народови, але й є щиро-народнє, нї росийське анї польське: по-росийськи такого слова притьмом нема; по-польськи є, але-ж коли Польщина ще не могла впливати на Русинів, Ярослав „прекладаше отъ Грекъ“... — Якась маска в „Правдї“- наказала мінї писати „тяма“ замість „поняття“, але я знов пишу тутечки „вищі поняття“! бо мінї здаєть ся, що „тяма“ має тільки актівне, а не пасивне значіння. — Нехай собі якесь „вибандурювати“ буде щиро-народнїм, а „визискувати“ — польським, коли-ж друге зрозуміти можна, а першеє — ні! Може „грясть“ є найчистїйший народнїй вираз, коли-ж кований „зміст“ Українцеви буде до тямки, а „грясть“ стільки-ж йому скаже, скільки турецьке „замынъ“.
Одним словом, в практицї перевести очищеннє мови од загально прийнятих барбарізмів не так-то легко й не зручно. Певне, що хто-небудь може посунути це правило до крайности, се-б-то навіть дуже часті народнї слова він схоче вважати „незрозумілими провінціялїзмами“ та виганяти. Де знов буде „пуризм“, інакшого сорту, але такий самий несимпатичний та несправедливий. От, на пр., наше таке розповсюднене „еге“ (ga, ja, oui) галицькі „пуристи“ ладні́ вважати за дуже сьмішний льокалїзм (це я чував особисто), а може бути, що деяким „очистителям“ українським „так“ здаватиметь ся страшенним польонїзмом. Нема крітерія!
Знов-же, навіть при добрій волі важко бува’ усвоїти народнїй неольоґізм-провінціялїзм: бо як його впізнаєш? Засада: „вживати виключно народнїх слів“ — постійно переведена тільки Мирним: кажуть, нїби всї слова, які трапляють ся в його, не ковані й не чужі. Нехай воно й так, але-ж я́к роспізнати дїло в других писателїв? Адже-ж другі (навіть завзяті пуристи) не цурають ся загально вживаних неольоґізмів або барбарізмів, таких, як „вплив“, „зміст“, „скількість“, а через те не можна одрізняти й народнїх слів, які досї не були відомі читачеви. От, на пр., коли я стрічаю в 20-ім ч. „Зорі“ слово „впечаток“, то я розумію, що це — „вражіння“, але звідкіля я довідаю ся, чи це є слово нове народнє, чи по-просту виковане автором? чи маю я вже закидати „вражіння“, чи нї? Чисто „заковика“, не лекша од Гамлєтової!
Невідрадне становище! „Великомучениця наша мова!“ – скажеш словами „Дїла“.... Я думаю, що всякий згодить ся зо мною: нам дуже-дуже треба росийсько-українського словника, вийнятого з автентичних джерел, — він-би добре зарадив нашому лихови. За-для виразу якого-небудь поняття там було-б згуртовано вкупі багацько синонїмів, видко було-б різні відтїнки, всї ми призвичаювались-би до льокалїзмів або взагалї таких слів, які не кожному звісні; „льокалїзми“ були-б, дякуючи словареви, закріплені, фіксовані, та й зробили-б велику службу нашій мові. Як гарно розвивала ся-б вона, будь у нас такий словник! Як-би гарно доказала вона всїм нашим ворогам, до чого вона здатна! Дак на горенько нема в нас словаря та й нема. Брав ся за його Лиманський, брав ся навіть цілий гурток одеських студентів, брав ся ще дехто, — і нема й досі: Воно й справдї, одна людина не може швидко та легко виповнити цю роботу, — тут цілі роки праці; але чи лекше нам од цього пояснення? Ждати, поки хтось один дасть нам цей подарунок, буде довго, — одже, чому-б не зробити сього дїла гуртом? Нас українофілїв багацько; коли покладемо, що кожен передплатник „Зорі“ притягне до сієї праці тільки три особи, то й тоді матимем робітників більше, нїж 400. Кожен з цих ширих патріотів міг-би взяти якусь одну, однісіньку українську книжку та повиписувати з неї слова в азбучнім порядцї, з росийського на українське. Треба, щоб хтось (найкраще Галичанин) узяв ся бути центром, се-б-то вести переписну, порозумівати ся, хто яку книжку бере на себе, приймати од участників поскінчані словарчики (де можуть бути слова не тільки витягнені з якогось надрукованого матеріялу, ба те-ж і чувані кожним співробітником із уст народа. Робітників, кажу, знайшлось-би багацько, (в тім числї й жіноцтва, котре більше має часу, але менче поля за-для працї рідній словесности), — кожен зробив-би свою частку праці легко, непомітно за-для себе самого, а тимчасом швидко. По якімсь півроцї або нехай і цїлім роцї, к’ визначеному речинцеви, центральна особа мала-би на своїх руках сотнї три-чотири або й більше словників. Впорядкувати їх — річ зовсїм механїчна, до котрої не треба навіть точного знання росийської мови; цим зайняти ся міг-би навіть хтось із Галичан, а зрештою охочих знайшлось-би багато, бо такій особі достала ся-би слава впорядника. — Отакечки придбали-б ми словник, за котрий сьміливо можна було-б сказати, що він є праця цїлої України. Яке-б це було раціональне придбання! Відомо, який вплив мали словники на розвій других відроджуючих ся народностїв. Найголовнїйша-ж вигода словаря, зложеного таким способом, ось яка: Кожен склада́ч мав-би зазначати при кожнім слові назву й картку джерела, — значить ся, в різних співробітників повторяли ся-б ті самі слова. В спільній збірцї вказання джерел були-б задержані та позбирані до купи при кожнім слові, і це був-би найкращий спосіб довідати ся, чи треба вважати дане слово за рідне, чи за чуже. Коли, на пр. при слові „лента“ буде на́віч показано, що воно є в такім та знов у такім збірникови казок чи пісень, а далї в таких а таких авторітетних письмовцїв з різних закутків Руси-України, то очевидячки й спірки не може бути про те, що нїби воно чуже, або не в дусї мови і т. і. — Видати словар помогли-б і Галичане: я маю точну підставу так казати.
Всї ми дуже балакаємо про потребу працї за-для України та жалкуємось тільки, що нам не вільно нїчого робити. Але-ж от праця цїлком льояльна, за неї жадна полїція не могтиме до нас причепити ся! Це праця важна, праця користна, а тимчасом не вимагає нїяких жертв, вимагає тільки однїєї години в день. Однїєї години ! — невже-ж це важко?!... А який моральний вплив мало-би на Українців спільне працювання, те-ж зміркувати легко.
І невже-ж нїкого не знайдеть ся, хто-б захтїв узяти на себе інїціативу?!
20/ХІ 1891 А. Хванько.
————————————————————
1) З „Замогильних записок Пікквікського клюбу“ Діккенса.
2) Колись я в „Правдї“ писав про язикове питання, та, на лишенько, не дуже дбав про точність виразу кожнїсїнького речення. Ого-ж один дописуватель причепив ся, та й замість дивити ся на суть речі, почав розбирати мої моральні якости. Навчений досьвідом, я вже застерегаю читача, котрий захтів-би в мінї шукати брак патріотизму, що я сам не тільки націонал, але навіть пишу патріотичні вірші (див., на пр., у „Правдї“). Чи вони те-ж, замість будити любов до Вкраїни, тільки дзижчать та бренять мов мухи, а Україна „з досади млїє“, про то судити вже не моє дїло, але-ж видно, що потребу патріотичних писань я признаю.
3) Я кажу се тільки про поезії Ф—ча, а не про повісти
4) Кажу „схоже“, бо багацько слів, котрі на перший погляд здають ся позиченими од польщини, знаходять ся в „Начальнім лїтописцї“ і других древньо-руських памятниках, коли польська мова не могла ще впливати на руську.
5) Очевидячки, я кажу це тільки за ті статтї, які й змістом своїм доступні розумінню селянива.
6) Польськими словами здали ся селянинови не справдї польські, а т. зв. „щиро-українські“ слова писань Кониського, бо між ними лучають ся декотрі страшенно льокальні, не кращі од „якихсь там гуцульських або лемківських“.
7) За-для точности я зву геть усю русько-українську мову „руською“, щоб одрізняти од частних: української з її нарічіями (що в Росії) та галицької й буковинської з безліччю їх нарічій (в Австрії). Дїлю їх ґеоґрафічно.
8) NB. По „пуристичному“, він давно мусїв-би обмінити своє прізвище на „Хрянко“; тимчасом я, по вимогам пуристів галицьких, повинен був-би обернути ся в „Фанька“.
9) Я зовсім не хочу ображати Галичан: причини недостачі писателїв у їх мінї відомі, — але-ж констатувати факт — не гріх.
[„Зоря“, 1891, ч. 24, с. 472–476]
27.12.1891