Вельмишановний Добродію!
Перш над усе мушу подякувати Вам за прихильну відповідь, котрою був дуже врадуваний. Посилаю на сей раз коротеньке оповідання «Цуценя», з духовного побуту, і 32 власних віршів: 1. «Робітникові»; 2. «Швачка»; 3. «Дайте!»; 4. «Квітка»; 5. «До сіячів»; 6. «На спогад»; 7. «На морі»; 8. «До дитини»; 9. «До України»; 10. «До брата» («Не зітхай так безнадійно»...); 11. «До товариша» («Не скаржись...»); 12. «Пустка»; 13. «Мета»; 14. «До друга» («Не хились...»); 15. «Над могилою»; 16. «Попуски»; 17. «Сон»; 18. «Послання»; 19. «До українців»; 20. «До...»; 21. «Стогін»; 22. «У сні»; 23. «До Рус і»; 24. «Прокид»; 25. «До товаришів»; 26. «До галичан»; 27. «Єврейському народові»; 28. «До братів» («Оце я думаю, брати...»); 29. «Думка»; 31. «Кругом...»; 31. «В задумі»; 32. «На прощання». Все оте прошу видрукувати в ушанованій Вашій часописі, а вірші, крім того, видати у світ окремою книжечкою «Літературно-наукової бібліотеки», коли знайдете їх дотепними. Якщо Ви не бачите рації друкувати разом і в часописі й окремо, то я прохав би видати останнім чином, вважаючи і на громаду російських читачів. «Цуценя» посилаю навдаку,— до правди мовить — я з неохотою берусь за прозу, не чуючи кебети писать нею. З виш менованих 32 віршів, а саме: 1. «Квітка», 2. «До сіячів», 3. «На спогад», 4. «До України», 5. «До друга» («Не хились...»), 6. «Над могилою», 7. «Попуски»; здається — 8. «Сон», 9. «Послання», 10. «До українців», 11. «Кругом...» і 12. «До Русі»,— я одсилав до друку в «Зорю», але ніякісінької відповіді не одержав; надруковані вони чи ні — не знаю; думаю, що ні. Всі вони потім були — декотрі цілком — перероблені мною; тим-то посилаю для окремого друку, не вважаючи на те, що могли бути уже надруковані в «Зорі»,— останнє Вам мусе бути відомим. Маю тільки звістку, що кілька віршів було надруковано в 21 ч. «Зорі» (падолист [18]90 р.). З них — «Стома» і «Щасливому» я прохав би помістить і окремо, коли будете друкувати таку книжечку і коли надрукування в «Зорі» не завадить тому. Перекладів з Рамшева вараз не посилаю, бо нема ще в руках і первотвору. Про «Утопленика» я казав, що то перша моя проба перекладувати Пушкіна, бо знаю, що в «Правді» друкувалися переклади Старицького, читав звістку в «Покажчику» д. Комарова. Скажу Вам щиру правду,— мені жаль, що переклади мої, як-от «Утопленик», не побачуть світу; читачам російським ми, українці, мусимо подавати, принаймні, що можемо,—і може, не тільки «Утопленик», а й той самий найчудовенний «Лотос» Гейне, від котрого при інших умовах я б одвернувся, як від чуми, натхнув би часом думку читачеві про своє рідне письменство, а від «Лотосу» він перейде вже й до іншого. «Утопленика» бачиш у кожній великор[уській] читанці, нема сливе такого школяра в Росії, щоб не знав його; тим я і взявся перекласти, не вважаючи навіть на огидливе вражіння. Нам доводиться гадати не тільки про зміст та напрямок письменства, а й про саме існування його. Я розумію, що громаді галицькій треба не «Лотос» подавати, а щось більш дійсне; розумію, що друкувати Вам отакі забавки немає ніякого резону. Розумію також, що часопись Ваша, займаючись переважно питаннями суспільного життя, не мусе давати місце кожній вірші, хоча б вона і мала навіть невеличку щиро літературну вартість. Прошу Вас вибачить за такі твори, як «Утопленик», коли і на будучий час надсилатиму (у мене є чимало перекладів з Гейне, Гете (уривки з «Фауста»), Байрона і деяких російських писателів); прошу в такім разі, коли те не затрудить Вас, передавати в часописі щиро літературні, де вони зможуть знайти собі місце. Вам же я постараюсь прислать невдовзі переклад первої глави Пушкінового «Онєгіна», для окремого видання,— недавно почав перекладати. Чом українці перекладають те, а не се,— я міг би відповісти тільки a priori; я стою оддалік усякого літературного руху, я не маю зв’язків ні з ким з письменників українських, кільки вже років я не чую ні рідної мови, ні милого гуку, не бачу життя, що одне дає реальний зміст і щиро сучасні мотиви твору. Тим-то хай Вас не вражають усі ті «До...», що стоять в заголовку трохи не всіх моїх віршів,— оті переспіви власних мотивів, котрі сам часом мушу спостерігати. Хай Вас не вражають також і москалізми, від котрих не спостережешся іноді при таких умовах, як-от той москалізм, на котрий вказували Ви. От що: коли часом стрінете в котрій з моїх віршів яку-небудь язикову незграбність, не друкуйте, а вкажіть мені на неї при нагоді, щоб завчасу міг виправити. Коли найдете можливим помістить в окремім виданні моїх віршів і прежні, то віршу «Вночі» переробіть так: «Ніч панує непроглядна, Тьма усе (або «Пітьма все...») заволіка... О, яка ж ти безвідрадна, Моя тюрмо, та тяжка!..» Таким робом пропада москалізм, хоть і вчувається неприємний цокіт — «яка—тяжка» всередині, крім рихми (притока). Що тичеться до мови, то це така річ, що не мусе різнити щирих діячів слова, існих прихильників родини. Мені здається страшним та чудним непорозумінням, як то можна виступати з насміхом та погордою проти галичан з боку українців чи навпаки; я не розумію вчинку д. Чайченка. Доволі з нас і того содому, що коять «тверді» та усякі «філи», щоб, забувши живє діло народної освіти, і собі причинитися до тії гидкої розради, непотрібних та пустих суперечок. Я ніколи не був повітовим патріотом з язикового погляду; я тільки кажу, що мова мусе бути щиро народною, мусе стратити потроху полонізми і всякі другі «чужизми»; я не буду навіть допитуватись, якого вийстя те чи се слово, мені треба лишень знати — вжите воно народом чи ні. Нар[одна] мова так багата й широка, що затисняти її в рамки вузької граматичності та ще з крайового погляду — овсі не розсудна річ. По-моєму, мова поезій мусе бути граціозною, легкою, звучною, щоб, читаючи, не зачіпався язик, щоб справляла естетичне вражіння. Такі слова, як «плинув», вживаю не тільки я, а й другі українці, наприклад, д. Щоголев, з язикового погляду найбільш бездоганний, ніж інші. Прошу Вас уклінно відповісти мені й на цей лист, висловити свою щиру думку про мої нові вірші, особливо — що в них на Ваше здання є хибного. Ще є одна просьба, від котрої самому стає якось ніяково: чи не можете Ви вислать мені галиц[ько]-укр[аїнських] книжок, без котрих самотина почувається ще дужчою самотиною; я прохав би вислати, коли Ваша ласка й мога, кілька книжок, переважно по історії українського] письменства: Ваші критичні статті, коли є окремо, та історію літ[ератури] д. Огонов[ського] (новий період), чи яку іншу, — я чув тільки про д. О. Огон[ов- ського]. Був би також радий одержати Ваш переклад «Фауста», бо я овсі незнакомий з поезією галичан, зі складом їх поетичних творів. Прошу тим, що власними дальшими творами та перекладами віддячу Вам за Вашу щиру ласку. Прошу оповідати також, чи надрукована моя стаття прозою, недавно послана до Вас? Вибачайте за такі нечемні просьби та довгий, недбало списаний лист. Для відповіді й посилки, коли буде можливо, докладаю адрес [Адрес: Иркутск. Вдовья ул. д. Миронова. Павлу Ивановичу Торгашову. (Адрес дописаний невідомою рукою.— Ред.)]. Бувайте здорові! Щиро тискаю Вам руку.
Панько.
Падолист [18]91 року
[Павло Грабовський, Зібрання творів у трьох томах, Том третій, К., 1960, с.182—185]
===============
Примітки видання 1960 р.
Публікується за автографом (ІА, ф. 3, № 1622, стор. 69 — 71).
Посилаю на сей раз коротеньке оповідання «Цуценя»... Оповідання не було надруковане. Зберігся автограф без перших чотирьох сторінок (ІЛ, ф. 3, № 224, стор. 281—291). В цьому невеличкому творі Грабовський показує побут і звичаї сільського духовенства, змальовує образ диякона — п’яниці й бешкетника.
...32 власних віршів...—ввійшли до збірки «Пролісок» (1894, Львів).
...кілька віршів було надруковано в 21 ч. «Зорі» (падолист [18]90 р.). Йдеться про такі вірші: «1. Малюнок», «2. Малюнок», «Стома», «До...» («Гаряче душа молилась...»), «Співчуття», «Щасливому». Підпис: Г. А. Панько.
...в «Правді» друкувалися переклади Старицького... В ж. «Правда», 1868, № 10 і 11 був надрукований переклад вірша Пушкіна
«Втоплений» («Утопленник») за підписом Гетьманець (псевдонім М. Старицького).
«Правда»—український літературно-громадський журнал буржуазно-націоналістичного напряму; виходив у Львові в 1867—1880, 1888— 1896 рр.
«Покажчик» д. Комарова—«Бібліографічний покажчик нової української літератури (1798—1893). Зібрав М. Комаров». Вперше надрукований в альманасі «Рада», 1883, ч. І, стор. 397—470. В тому ж році вийшов окремим виданням. Комаров Михайло Федорович (1844— 1913)—український бібліограф, фольклорист і лексикограф.
...постараюсь прислать невдовзі переклад первоі глави Пушкінового «Онегіна»... Див. лист. 7
...я не розумію вчинку д. Чайченка. Грабовський тут і далі говорить з приводу статті Василя Чайченка (псевдонім Б. Грінченка) «Галицькі вірші», «Правда», 1891, вип. VIII, стор. 103—111; вип. IX. стор. 150—158; вип. X, стор. 200—206. Відповіддю на статтю Чайченка була стаття І. Франка «Говоримо на вовка — скажімо і за вовка» (І. Франко, Твори в двадцяти томах, т. XVI, К., 1955, стор. 169-177).
...«тверді» та усякі «філи». Йдеться про представників реакційної галицької партії, так званих москвофілів, які вислужувалися перед російським царським урядом, лишаючись одночасно вірнопідданими австрійської монархії.
...«я прохав би вислати... історію літ[ератури] д. Огонов[ського]... йдеться про «Історію літератури руської»; з 1887 по 1891 р. вийшли перші дві частини і «І відділ» третьої частини; третя і четверта частини вийшли в 1893—1894 рр. Огоновський, Омелян (1833—1894)— професор Львівського університету, його «Історія літератури руської» являє собою компілятивне зведення біографічних і бібліографічних даних про окремих українських письменників з докладним, часто дуже примітивним переказом змісту творів, з оцінками націоналістичного характеру..
...чи надрукована моя стаття прозою, недавно послана до Вас? йдеться про статтю «Українці-сектанти в Сибірі». [Під назвою «Сектанти-українці в Сибірі (Допис з Іркутська)» стаття була надрукована в ж. «Народ», 1892, ч. 2, стор. 31—33; ч. 4, стор. 58—59; ч. 5 і 6, стор. 81—82. Підпис: Харько Воля.]