[Дрібна Біблїотека. Книжочка 3-а. Видавництво Костя Паньковского.]
Творець писатель, що живучи серед даної суспільности і даних обставин не находить корму для свого таланту, не може видвигнутись по-над рівень мірноти, не в силї пробити нового шляху думок і повести туди наперед цїлу суспільність. Доперва треба великої політичної або суспільної подїї, що перетинала би нитку одностайного буденного житя, щоби в поезії і в штуцї проявив ся новий напрям, нова доба творчости. Однак та політична подїя не може бути цїлковитим знищенєм минувшини. Звязь теперішности з традицією минувшини не сміє прорватись, бо инакше кождий талант згинув би безслїдно, коли-б єму прийшлось глядати за найпростїйшими формами висказу своїх мислей. Також ся політична подїя не може бути цїлковитим сповненєм вікового бажаня. Натомість велика идея політична або суспільна і боротьба за або против неї, як ось реформація Лютра; революція француска, знесенє панщини — завсїгди будуть викликувати новий рух в літературі.
Та живемо в часах сумирних, в часах, що не визначились нїякою важнїйшою подїєю, що не заяснїли рішучою боротьбою о поступ суспільности. І саме в тих часах пережуваємо старі идеї, порядкуємо их і стаємо скептиками. Повтаряємось.
Однак нам не вільно повтарятись, не вільно знати, що повтаряємось, що ми лиш варіяцією того, що вже було. Коли-б ми були свідомі того, вся наша праця вийшла би безцїльною, а умовий овид застеливсь би мракою минувшини, спогадами і давно довершеними здобутками. І чим менше якесь поколїнє вірить в звершеність минувшини, тим більше самостійне оно буде в своїх творах.
Часи незабарвлені нїчим, як лиш щоденною працею о насущний хлїб, наложили своє пятно майже на цїлу европейску літературу. Правда і в сїй добі виринули таланти, ба й ґеніяльні таланти — згадати-б Толстоя, Ибзена і других — однак они только ефемеричні звізди, що ясно світять, але погаснувши не лишать по собі напряму. Спеціяльно-ж що-до нашого письменства, то і ми можемо почванитись талантами. Особливо послїдна доба привела нам цїлий ряд талановитих письменників, котрі — коли-б лїпші условини — могли би розвинутись і стати справдїшними світилами в духовому житю. Та убиваючі обставини, затрата сил на боротьбу о истнованє, політичні невзгодини, байдужність окруженя — і отсе причини, що ті таланти остануть лиш талантами, що они не двигнуть ся висше, не заволодїють над загалом і не умостять нового шляху.
Ось які думки заворушились при читаню творів Павла Граба, що их видав п. Кость Паньківскій в своїй "Дрібній Бібліотецї".
І Павло Граб талант — се показуєсь майже з кождої стрічки. Він поет, поет, що переходить крізь житє, помічує єго барви і світла і віддає их так само, як они представились єго очам. Лиш єго дорога надто коротка, надто вузко зачеркнений звід звисає над єго головою, думка давить ся в тїсних рамах і не має простору для себе. Безталанний заточенець, далеко від рідної стріхи, від своїх людей, приневолений тяжкою судьбою коротати невеселий вік аж ген в Сибірі, з журбою спогадує свою Україну, печалить ся єї таланом, любвою обнимає темний люд і з чужини накликує до працї, до просвітної працї над незрячим. Була у него сестра, жила з ним разом на засланю — неповинна душа, та она розпростила ся з білим світом.
Не в обіймах ріднї,
У покійній трунї,
Ти, голубко моя, опочила;
А від катових рук,
Серед пекла та мук,
Всї пригоди житя покінчила...
Кати убили єї, відібрали єму усю розраду в горю. Нестало єї, нестало тої, що "зором голубим знов на правий шлях будила", скілько разів падав. І він лишив ся сиротою, одиноким без приятеля, без ласкавого слова. Всї єго думки, всї бажаня полинули тепер на Україну. Поетична душа убрала их в звучну форму і виспівала піснями, з котрих зложила ся невеличка збірка. І отсю збірку "звуки скривдженої мови" він присвятив власне покійній сестрі Надїї.
"Убогенькій мій "Пролїсок" — каже сам автор — але від щирого серця... Не шукайте в нїм солодких пахощів, та й не барвистий він до того, звичайно... як усякій пролїсок, що ледви-ледви пробив ся з-під снїгу на мир... Тож вибачте!..."
Отсими словами автор починає свою збірку і немов сам осуджує свою дитину. "Не шукайте в нїм солодких пахощів" — мовить поет. Та й справдї, так. Закріпощена сила духа, почуваня неволї, усюди кайдани і тюрми, усе те навіває тяжкі, похмарі мисли, без яснїйшого проблеску.
Коли вже кинуть мурувати
Вязницї мирові кати?
питає він себе самого, бо:
Болить душа і слабнуть руки,
Безсило думка замира;
В устах нїміють журні звуки...
Де-ж та сподївана пора?
Дожидає він тої пори, однак і не надїєсь діждати ся:
Вона не прийде, не загляне
За часу нашого між люд;
Мов квіт підтятий, серце звяне;
Снаги не вистачить на труд...
І мимохіть він порівнує свою тюрму, своє лихолїтє з недолею народу і єму, та тільки єму посвячує всї чувства:
Я не співець чудовної природи
З холодною байдужностью єї;
Мій ум ворушать змучені народи, —
Им я віддав усї чутя мої...
Робити в користь народу тепер у него нема змоги. Та коли єму самому нїяково приложити рук, він відзивавсь до своїх братів, щоби они подбали за ту нещасливу Україну, за той безталанний нарід.
Я бачу: ти до краю дострадав ся,
Народе мой! О, чи на те-ж хиба
З нещастєм прошлим ти єдино здав ся,
Щоб буть рабом, потурачем раба?..
гірко питає поет. І за що така доля судилась?
Боже! За віщо-ж так рученьки звязано
Єго надїї синам,
Що й розмовлять та писати заказано
Рідною мовою нам?
Тож до дїла! до дїла справдї позитивного "бо від грому слів прекрасних не згине темрява людска". Нехай пропаде давний роздїл, нехай не буде нї пана, нї хлопа, лиш одна сїмя. Нехай минеть ся і се, щоби "освітний брат гнїтив ще й доси в ярмі слїпого брата". А що мужик, се одинока основа, тож:
Треба дбать, щоб мав де сїсти
Безпритулий хлїбороб,
Щоб було чого поїсти,
Одягтись у що було-б.
Мрачна душа поета прояснюєсь инколи промінями надїї. Він вірить в силу народу, він певний, що всї невзгодини проминуть безслїдно, і нарід дїбє ся красчої долї.
Я знову вірю, що пригода,
Мов чорна хмара пропливе,
Що невмируща міць народа
Усе лихо переживе.
Нарід не загине, бо пророки пійдуть між него і засїють добре зерно, а:
По трохи прийметь ся насїня,
Що розсївали на вкруги,
Зросте міцнїйше поколїня,
Що не подужають враги.
І він заздалегідь величає тих героїв, що віддались на услуги народу і клонить перед ними голову:
Чий вік минув за працею, як днина,
Слїпим братам торуючи межу...
Перед тими я стану на колїна,
Героям тим подяку я зложу!
Однак ясні хвилї, в котрих єму здаєсь, що настане час, і "рівний всїм в сїмьї народів вільних раб-нарід забуде о ярмі" — затемнюють ся сумом. Перед єго очима знов виринає тюрма, Сибір, в єго уяві будить ся образ недолї мужика, опущеного всїми, і надїя, що замеркотїла на хвилину, гине в глубокій пропасти. До єго слухів добігає лиш пісня кайданників та стукіт молотів. І він відчуває свою самотність, чує біль душі, бо, як каже:
Розпука крає
Серце на днї...
Зіронька сяє
Та не менї...
Взагалї у поезіях Павла Граба годї глядати чогось незвичайного, якихсь нових думок. Се радше біль промовляє з єго душі, туга за родиною, за рідною стороною. Однак і в тім виявляєсь єго талант, талант справдї поетичний, що заслугує на те щоби і ширша громада познакомилась з ним.
[Дѣло, 18.04.1894]
18.04.1894