«Галицькі» вірші в „Зорі“ 1883–1889 років

 

Тут поезію подано в ориґінальному правописі, яким вона друкувалася в „Зорі“, тексти, конвертовані з етимологічного правопису в "желехівку" можна почитати на іншій сторінці.

 

1883 рік

 

ЗЪ ПОЕЗІЙ В. И. МАСЛЯКА.

 

ЗЪ НОВЫМЪ РОКОМЪ.

 

До васъ, невѣсты, до васъ Вестальки

Рôднѣ́ святои огню,

Звертаюсь нынѣ зъ покликомъ дружнымъ,

Васъ звукомъ серця зову:

     О часъ, посестры, о час,

     Щобъ Русь воскресла крôзь васъ

     По злидняхъ, осѣнныхъ дняхъ,

     Въ вашихъ дѣтя́хъ!

У серцяхъ вашихъ, у грудяхъ вашихъ

Мѣстце для рôдныхъ святынь —

У нихъ збудуйте памятникъ славы

Для Ольги й Марты княгинь,

     Бо часъ, посестры, о часъ,

     Щобъ Русь воскресла крôзь васъ,

     Щобъ вы для Руси були́

     Тымъ, чимъ они!

На нашихъ поляхъ, на нашихъ нивахъ

Чи мало цвѣту цвило́?

Було у Руси доньокъ богато,

Спартанокъ мало було́!

     О часъ ховати дѣтей

     Не тôлько кормомъ грудей,

     Но й огнемъ миру-любви

     До ôтчины!

Довкола темно, нависли хмары,

У горю ненька живе —

Сердечна неба и Сога пытає,

Колижь разъ сонце зôйде?

     О часъ, посестры, о часъ,

     Щобъ дѣти ваши ôдъ васъ

     Набрали въ душу свѣтилъ

     И Брутовыхъ силъ!

Такъ ще разъ, се́стры, ще разъ Вестальки

Рôднѣ́ святои огню,

Звертаюсь нынѣ зъ покликомъ дружнымъ,

Васъ звукомъ серця зову:

     О часъ, невѣсты, о часъ,

     Щобъ Русь воскресла крôзь васъ

     По злидняхъ, осѣнныхъ дняхъ,

     Въ вашихъ дѣтяхъ!

 

Въ Грудню 1882.

 

[Зоря, 1883, ч.1, с.2—3]

 

 

ПОДВÔЙНА СЛАВА.

 

Крôзь яры, крôзь бôръ — у рукахъ топôръ,

     Въ крысаняхъ широкихъ,

     Въ ременяхъ высокихъ,

Идутъ верховинцѣ изъ гôръ.

 

Йдутъ въ довгихъ рядахъ, ажь вкрывъ ся весь шляхъ

     То грали-спѣвали,

     То думы думали

О горахъ, о синихъ верхахъ.

 

Звукъ тужный ихъ думъ на серце зве сумъ,

     Бо йшли соколята

     Пôдъ мѣру ставати

До бранки — а бранка не глумъ.

 

До мѣста прійшли, а въ мѣстѣ склепы,

     И вежѣ й палаты,

     И церкви богати̂,

И повно панôвъ, жидовы...

 

Зайшли они въ дôмъ, де жовнярѣвъ сѣмъ

     Довкола стояли,

     Сторожу держали,

А кождый мавъ стрѣльбу, якъ грôмъ!

 

„Ту збудесь нашь судъ“ — всѣ тихо зовутъ;

     Ажь ось и дѣвчи́на

     Стоитъ сиротина,

А слезы горохомъ падутъ.

 

Узрѣла єго — те бѣле чоло;

     Припала зъ слезами,

     Обняла руками:

„Михасю, о доле, судьбо!“

 

И хлопець пôзнавъ, дѣвчину обнявъ —

     Та годѣ пеститись,

     Та годѣ тулитись,

Панъ капраль пôдъ мѣру позвавъ.

 

Ôнъ любку лишивъ, до салѣ спѣшивъ,

     А въ сали майоры,

     Паны и докторы,

А кождый ажь зубы остривъ.

 

„Отъ разъ Добощукъ“ — такъ щепчутъ навкругъ:

     „И груди широки̂,

     И плечѣ высоки̂,

И сила медвежа у рукъ...“

 

И выйшовъ зъ ôдсѣль, у груди сумъ-бôль,

     Въ касарню звертає —

     Онажь го стрѣчає:

„Михасю, соколе ты мôй!“

 

До любки припавъ, въ послѣдне обнявъ —

     Нѣ въ личку вже крови,

     Нѣ втѣшнои мовы

Для неи сирôтки не мавъ.

 

2.

Не туча гуде, не буря реве:

     То войско добôрне,

     Завзяте, незмѣрне,

Пôдъ муры твердынѣ иде.

 

Не сокôлъ летитъ, не въ хмарахъ гудитъ:

     То вождъ покликає,

     До штурму взыває —

Ôдъ гуку земленька дрожитъ.

 

Завзята борба, кровь рѣчковь текла —

     Вже й сонце ховаєсь,

     Воронє злѣтаєсь,

Твердыню здобути — дарма́!

 

„Гей хлопцѣ въ облазъ! до штурму всѣ вразъ!

     Свѣтъ славу запише“

     Такъ вождъ грôмко кличе.

Пôшли — а першій Михась

 

На муры ся вдеръ, мовь быстрый орелъ —

     За нимъ и камратя

     Пôшли мовь ôрлята

Топити у крови свôй ґверъ.

 

Затихли пушки́, затихли стрѣльбы́;

     Во ворогъ вступивъ ся,

     Твердынѣ лишивъ ся

Вже пôзно при зоряхъ въ ночи́.

 

Прогнали врагôвъ зъ твердынѣ, зъ валôвъ, —

     Добули и славу

     Величну, кроваву,

Вѣнець єй все войско оплѣвъ.

 

Свѣтъ славу писавъ, борбу величавъ,

     Михась же на вѣки

     Ще славу калѣки

Для себе на мурахъ придбавъ.

 

3.

Настала весна — спѣвала пташня́,

     Ковали зазулѣ —

     Жовня́рикъ на кулѣ

Волѣкъ ся до свого села.

 

И выйшовъ за лѣсъ, ажь серцемъ пôдрôсъ:

     Побачивъ изъ скелѣ

     Ти̂ стѣны весели̂

Й ôконце блескуче якъ крѣсъ.

 

Ôнъ шапку изнявъ, и Бога благавъ,

     Щобъ давъ му застати,

     Сирôтку звитати,

Щобъ любку зъ собою звѣнчавъ.

 

Чимъ скорше иде, а еерце ся бьє:

     Въ селѣ межь садами

     Тамъ люде зъ крестами,

И пѣсня тамъ сумно гуде.

 

„А онде нашь пôпъ, веде когось въ грôбъ;

     „А ось домовина,

     „За нею родина“ —

И жовнярь схиливъ ся якъ снôпъ.

 

Въ послѣдне ся здвигъ, на силу побѣгъ,

     Людей ся пытає,

     Кого се ховаютъ —

Та бôльше пытати не змôгъ...

 

[Зоря, 1883, ч.1, с.3—4]

 

 

МОЯ ПОСЛѢДНА ДУМКА.

 

Гей соколе лети въ поле,

Я полечу въ гай,

А ты за мновь, голубчику,

Гадочки не май:

Ай пошукай бѣлявочки

Иншои собѣ,

Чеи вороги перестанутъ

Говорить о мнѣ!...

 

Прощайте ми вороженьки,

То й я вамъ прощу́,

Бо небавомъ марнымъ тѣломъ

Землю намощу́.

Ай тямѣтъ си: вѣкъ кôнчити

Менѣ ще не часъ,

Ай землицю нагноити

Мушу черезъ васъ!...

 

Ой Русенько-Матусенько

Здорова ми будь,

Не загири мою працю,

А мене забудь!

А якъ зôрка щастя блысне

Въ родинѣ колись,

На могилѣ нещаснои

Любки помолись!...

 

Здоровъ, щирый соколику,

Нынѣ мôй конець!

Сплети менѣ зъ барвѣночку

Зеленый вѣнець;

Подъ крестикомъ калиночку

Всади надо мновь,

Та заспѣвай ревной думки

Про нашу любовь...

 

* *

 

Ой Русе-Матусе,

Родино-калино,

Вороги-небоги,

Чужино-тернино

Братя-соколята,

Голубе мôй любый,

Знакоми̂ й сусѣды

Здорови̂ бувайте,

Мене нещасливу

Въ щастю споминайте!...

 

(пôдписано: Тудора Гурко.)

 

[Зоря, 1883, ч.1, с.13]

 

 

БЫЛИЦЯ

 

Лѣтъ тому вже — кôлько? я добре не знаю;

Досыть, що пôзнавъ я ихъ двоє —

Она була гарна якъ цвѣтка въ розмаю,

Чистенька, невинна, мовь здрою

Водиця кернична въ зеленôмъ лѣсочку,

Мовь сонце те раннє безъ сказы;

На личку погôдна, а зорѣ ти̂, очка,

Сіяли мовь свѣтли̂ топазы.

 

И мала въ серденьку три пѣсни велики̂,

Три пѣсни сердечни̂, таємни̂:

Одну, що похожа на ангелôвъ лики,

На ангелôвь звуки и имны.

И нею то вмѣсто дѣвочой молитвы

До Бога корненько молилась,

Коли лишь на горы Карпаты-велиты,

На небо й природу дивилась.

И нею для Бога за щастє родинне

Чаръ-мову подяки складала;

И нею у Бога о житє невинне,

О долю для себе благала.

 

А другая пѣсня — поважна, велична

У руску минувшôсть витала;

При звукахъ той пѣсни на погодне личко

Тяженькая дума сѣдала.

Зъ очей тогды перлы-слезоньки котились,

Численни̂ мовь скарги й бôль люду,

Що яривъ му серце, троивъ житя хвилѣ

И местю писавъ ся у груди...

 

А третю пѣсоньку комужь то святила,

Комужь єи звуки складала?

Весноньцѣ чарôвнôй, що ю украсила,

Що душу въ чаръ-думки прибрала.

Чувствамъ ихъ складала и приязнымъ мрѣямъ,

Сердечнôй и тихôй любови,

Любови горячôй — и пѣсня летѣла

Зъ пôдъ серця... тихенько .. поволи.

И гралась та пѣсня зазульковь въ дубровѣ,

По цвѣткахъ вспинялась весняныхъ,

Мовь хижая яска линула пôдъ зорѣ

Въ краину урочищь заранныхъ.

 

А ôнъ? ахъ, ôнъ може и добре смѣявъ ся

Изъ звукôвъ той пѣсни дѣвочой;

Ôнъ може товь пѣсневъ поза очи гравъ ся,

Якъ демонъ зъ душею у ночи.

Не знало серденько, душичка невинна,

Якому на вѣки ôддалось:

Що въ груди єй любка душа була зимна,

Не-руске въ нѣй серце палало;

Що було въ нѣмъ повно лишь чорнои зрады,

И ѣди троящой гадюки,

И хитрощей повно — не любви, ôдрады,

Не долѣ будущой поруки.

 

„О любко єдина, чи вѣришь ты тому,

Що серця лишь твого бажає,

Що щастє до твого принести радъ дому

И иншой надъ тебе не має?“

—„ Ахъ люблю и вѣрю, и вѣчно все буду...

И знову сердечна спѣвала,

И жертвы велики̂ зъ любящои груди

Для него въ дарунку складала.

И первую пѣсню єму подарила,

Бо ставъ єя дорожшимъ ôдъ Бога;

И зъ другои пѣсни вѣночокъ извила

Для него сердечна небога.

Вже вразъ въ єго людомъ молилась, терпѣла,

Про Руси недолю забула;

Ôнъ выдеръ ти̂ скарбы... душа єй омлѣла,

Въ пѣсоньцѣ розпуки втонула.

 

Ôнъ зрадивъ, покинувъ... лишили ся слёзы,

Любяще серденько зломалось;

Лишилась розпука, лишили ся грозы,

И пѣсней весняныхъ не стало....

 

В. И. Маслякъ.

 

[Зоря, 1883, ч.2, с.19—20]

 

 

ДАНИЛОВИ МЛАЦѢ.

                                                   Въ одвѣтъ на стишокъ въ календари Просвѣты:

                                                   „Не можна всѣмъ догодити“.

 

Отче Даниле! ще не все той вôльный,

Кто зъ своихъ путъ смѣє ся и кепкує;

Не все ще той поетъ великій, чôльный,

Кто вѣрши пише и слова римує.

Не все ще той святый, кто богомôльный,

Нѣ той высокій, кто ся въ гору дує;

Не все насъ стихъ розвеселитъ весѣльный,

Нѣ розслезитъ насъ той, що все сумує.

 

Не въ тôмъ, спѣваче, сила слова твого,

Щобъ ты разъ въ разъ мокъ въ слёзахъ, плакавъ въ горю,

Нѣ щобъ смѣявсь, чи є, чи нѣтъ изъ чого.

Ты будь керманичь нашь въ бурливôмъ морю,

Щобъ зрѣли зъ тебе мы привôдця свого

И чули добре слово — въ добру пору.

               

Миронъ***

 

[Зоря, 1883, ч.2, с.21]

 

 

ВЪ ПАМЯТЬ

ВОЛОДИМИРА БАРВѢНЬСКОГО.

 

Було въ Тебе серце праве

Що не знало, що то лесть;

Була въ Тебе душа чиста,

А єй свѣтломъ правда й честь;

Була въ Тебе любовь щира

И кличь сильный у души,

Щобъ убогôй, рôднôй Неньцѣ

Привернути красши̂ дни.

 

Зъ мѣжь противникôвъ могущихъ

Ѣдею неслось, — ревло

Противъ Тебе й противъ Руси —

Тыжь поставивъ всѣмъ чоло!

Крѣпивъ горстку невеличку,

Мовь Спартанôвъ Леонидъ;

За прапôръ Ты ставъ наро́дный,

За святѣйшій нашь завѣтъ.

 

Златоусте Твоє слово

Поборяло ложь и тьму,

Зерно правды засѣвало

На нарôдную рôлю.

Ты ставъ первымъ сыномъ Руси,

На престолъ єи засѣвъ,

И не златомъ, не богатствомъ —

Умомъ, ро́змысломъ владѣвъ.

 

Мовь керманичь середъ моря

Русь ôдъ бурѣ Ты стерѣгъ

И судно́ єи ôдъ грозы

И ôдъ ро́збитку берѣгъ.

Щирымъ серцемъ Славянина

Труду щиро доповнивъ -—

Ахъ, ктожь лучше, ктожь гарнѣйше

Такъ у свѣтѣ коли живъ?!

 

Надъ Тобою днесь могила —

Та не вмеръ великій духъ,

Що и словомъ и дѣлами

Покрѣплявъ-бодривъ въ округъ.

Не поляже Твоя слава,

Не прорвесь пасмо́ идей,

Що вщѣплявъ Ты въ Русь-Вкраину,

Въ серця вѣрныхъ єй дѣтей.

 

В. И. Маслякъ.

 

[Зоря, 1883, ч.3, с.37]

 

 

ЖИДÔВСКИ̂ МЕЛЬОДІИ.

 

Пôсля звѣсныхъ жидôвскихъ погромôвъ на Украинѣ въ р. 1881 пановало мѣжь нашими жидами, особливо въ Пôдгôрю, велике занепокоєнє. Носились дивовижни̂ слухи, тревожни̂ оповѣсти̂, зловѣщи̂ пророкованя. Жидôвски̂ людови̂ спѣваки складали навѣть пѣсни о тыхъ страшныхъ фактахъ, то гумористично высмѣваючи жидôвску тревогу, то наслѣдуючи тонъ давныхъ псальмôвъ и благаючи Єгову о помôчь. Менѣ лучилось чути кôлька такихъ пѣсень и оповѣдань; деяки̂ мотивы, котри̂ дуже вразили мене своєю оригинальностю, послужили менѣ предметомъ до отсихъ „Жидôвскихъ мельодій“. Не треба затымъ шукати въ нихъ творôвъ моєи фантазіи анѣ выразу моихъ власныхъ поглядôвъ на жидôвску справу; се радше памятка и образчикъ духового настрою пôдгôрскихъ жидôвъ, выкликаного противжидôвскимъ рухомъ украиньского люду. — Прим. авт.

 

I. Самъ-Баттіямъ.

 

Гадаєте, вни побѣдили,

Отти̂, що въ безумнôмъ гнѣвѣ́

Мордуютъ жидôвъ на Вкраинѣ?

Побачимъ, сли будемъ живи̂.

 

А я напере́дъ вамъ те кажу,

Якъ въ нашихъ се пи́сьмахъ стоитъ:

Завчасно побѣдовъ хвалятъ ся,

Жіє бо ще царь нашь Давидъ!

 

Вы чули, жидôвъ много тысячь

Иде на всѣ кôнцѣ землѣ?

Они йдутъ шукати Давида

Край моря — въ дворѣ... на скалѣ́...

 

Тамъ зъ божои волѣ жіє ôнъ,

Щобъ племя своє боронить:

Ôнъ вчує про нынѣшни̂ кривды

И страшно ти̂ кривды пôмститъ.

 

Вже разъ зъ свого замку край моря

Зступавъ ôнъ жидôвъ ратовать;

Коли го й теперь ублагаютъ,

Онъ певно явитъ ся опять.

 

Но трудно се, дуже се трудно!

У краю далекому десь

Є море страшенне, кипуче,

Самъ-Баттіямъ море те звесь.

 

Лишь разъ оденъ доси те море

Въ далекôй незнанôй земли,

Шукаючи въ помôчь Давида,

Побожни̂ жиды перейшли.

 

Вы знаєте дивну ту повѣсть?

Разъ царь бувъ безбожный — хотѣвъ

У своєму царствѣ живучихъ

Усѣхъ повбивати жидôвъ.

 

И выслали своихъ рабинôвъ

Жиды до царя и рекли:

Не тыкай насъ, царю, жіє ще

И нашь царь Давидъ на земли.

 

А царь розсмѣявъ ся безбожный:

Идѣть се дурному скажѣтъ!

Умеръ и зотлѣвъ царь Давидъ вашь

Якъ разъ тому тысяча лѣтъ.

 

А впрочѣмъ беру васъ за слово:

Идѣтъ, и нехай ся явитъ

До мене на учту велику

За сорокъ день царь вашь Давидъ.

 

А якъ не явитъ ся до мене

Давидъ на означеный день,

То всѣхъ васъ жидôвъ въ моѣмъ царствѣ

Безъ милости вырѣжу въ пень.

 

И далѣ говоритъ та повѣсть,

Якъ зъ трудомъ великимъ зайшли

Жиды надъ кипучоє море

Въ далекôй, незнанôй земли.

 

А море реве и клекоче

И парою въ небо бухтитъ, —

За моремъ тымъ въ замку высокôмъ

Невмершій жіє царь Давидъ.

 

И впали жиды ти̂ на землю,

Молились три ночи й три дни,

Стогнали и плакали тяжко,

Ажь поки слѣзми пôдплыли́.

 

А слёзы ихъ въ море влили́ ся

И въ кригу стяли́сь ледову,

А филѣ кипучи̂ на кризѣ

На той бôкъ несутъ жидову...

 

Минуло днѣвъ трийцять и девять,

Послôвъ якъ нема такъ нема, —

Жидôвъ вже повергла надѣя,

Осталась роспука сама.

 

На славную учту зôбрались

Зъ цѣлого пôвъ свѣта царѣ,

И шумно и гôвôрно й гучно

У царскôдгь высокôмъ дворѣ.

 

А оддалѣкъ въ тюрмахъ и мурахъ

Пильнуютъ жидôвъ сторожѣ,

Каты похожаютъ товпами

И острятъ мечѣ та ножѣ.

 

Ось учта въ дворѣ почала ся,

Якъ гучно музика гримитъ —

А плачутъ жиды и ридаютъ:

Не ѣде нашь царь, нашь Давидъ!

 

Пôвъ учты скôнчилось, пôвъ пяни̂ напились

Вельмоясніи гостѣ въ дворѣ;

Каты похожаютъ, въ рукахъ ихъ играютъ

Блискучи̂ ножѣ й топорѣ.

 

Вже учта скôнчилась, царь пяный

Жидôвъ мордовати велитъ,

Втôмъ чути: гримитъ, наближаєсь...

Ахъ, ѣде нашь царь, нашь Давидъ!

 

У чорнôй, замкнутôй каритѣ

И коней вороныхъ шѣсть паръ

Безъ слугъ, безъ погоничѣвъ, ѣде

Жидôвъ невмираючій царь.

 

Стає — ôдчиняєсь карита,

Дѣдъ зъ неи, зôгнутый до въ-пôвъ

И сивый якъ голубъ, тремтячовь

Ногою ступає долѣ́въ.

 

Ступає тремтячовь ногою,

Отъ-отъ дотыкає землѣ,

Но диво, земля подає ся.

Немовь полотно на водѣ!

 

Все низше, все глубше... Вже двôръ весь

И мѣсто и царство цѣле

Хитаєсь, филює и звôльна

Все низше, все глубше тоне́...

 

Злякались царѣ и благаютъ

Давида: Вертай, не ступай

Ще друговь ногою на землю,

Бо згинемо мы и весь край!

 

Дѣдусь усмѣхнувъ ся и каже:

На учту просивъ ты мене;

Не хочешь — вертаю, но царю,

Не тыкай же племя моє!

 

Ты бачищь, весь двôръ и весь край твôй

Не въ силѣ мене удержать;

Тожь знай, уся власть твоя нѣщо,

Щобъ племя мое звоювать.

 

А що не принявъ ты до учты

Мене, то прийде́ такій часъ,

Коли моє племя засяде

До царскои учты мѣжь васъ!

 

Оттакъ наши̂ книги говорятъ,

И правду говорятъ святу.

Жіє царь Давидъ нашь и бачитъ

Усѣ наши̂ кривды й бѣду.

 

Нещасне село те и мѣсто,

Де въ мукахъ, въ пониженю жидъ —

И горе земли тôй, якъ стане на неѣ

Обома ногами Давидъ!

 

Миронъ***

 

[Зоря, 1883, ч.3, с.39—40]

 

 

 

„ДИВАК“

 

Вмеръ мôй другъ, душа єдина.

Лишь дивакъ ôнъ бувъ щось зъ роду —

Кажутъ, вже на школьнôй лавѣ

Живъ чувствомъ, любивъ природу

     И хочь въ горю самъ бѣдивъ ся,

     Ще й послѣднымъ подѣливъ ся.

 

Скôнчивъ школы й богословє,

Къ берегу добивсь вже свому —

Зновъ дивакъ! на смѣхъ, на диво

Оженивъ ся по дурному...

     Єсть дѣвчатъ зъ грôшми такъ много,

     Онъ вдовицю взявъ убогу!

 

Дôставъ мѣстце въ глухихъ горахъ,

Въ ôтчинѣ ôвса и журу;

Радятъ му: „поѣдь, старай ся“ —

Офукнувсь! Таку натуру

     Мавъ вже зъ роду: бриндзю бити

     Волѣвъ борше, чимъ просити...

 

Отъ бувало я заѣду

Въ єго хату — вихоръ... стужа...

Свѣтъ заклятый... Сибиръ чистый!...

Брате, кажу, любый друже,

     Щожь ты робишь въ тôй неволѣ?

     „Свѣтло сѣю, а тьму полю“.

 

Тай бувало при обѣдѣ

На политику звертаю,

А ôнъ, дивный, лишь смѣє ся:

„Бачишь, школу закладаю,

     А якъ Богъ ми допоможе,

     Касу ще й шпихлѣръ заложу“.

 

Подививсь я зъ милосердємъ,

Слёза закрутилась въ оку:

Ой дивакъ ты!... Лучше-бъ взявъ ся

За политику высоку,

     Булабъ слава зъ того всюды:

     По газетахъ... й помѣжь люди...

 

,,Кто? я, смирный слуга божій,

У политику мѣшатись?“

Ще бувало рамя стисне,

Выйде зъ дому межи хаты,

     Межь убогихъ... Смѣхъ, тай годѣ!

     Дивакъ чистый въ кождôмъ родѣ.

 

Живъ недовго. Та хочь хорый,

Розговоры вѣвъ зъ хлопами

— Три годины або й бôльше —

А людъ слухавъ го зъ слезами;

     Волѣвъ темныхъ научати,

     Якъ дипльомы, якъ мандаты.

 

Вмеръ забутый; по газетахъ

Анѣ згадки єго трудôвъ!

Лишь вдовиця мнѣ казала,

Що умеръ на рукахъ люду:

     Волѣвъ дивакъ жаль невченыхъ,

     Чимъ епиграмъ просвѣщеныхъ.

 

В. И. Маслякъ.

 

[Зоря, 1883, ч.4, с.53—54]

 

 

ЖИДÔВСКИ̂ МЕЛЬОДІИ.

 

II. Пѣрє...

 

(Пѣсня тота перероблена зъ мотиву жидôвскои пѣсни; она ôдноситъ ся до звѣстныхъ погромôвъ на Украинѣ.)

 

Розвѣяне злыми товпами,

Мовь снѣгу пласты́ зъ надъ руинъ,

Летишь ты до хмары зъ вѣтрами,

О пѣрє зъ жидôвскихъ перинъ!

 

Мовь снѣгъ ты летишь ажь до хмары,

Вкрываєшь поля́ мовь кили́мъ,

О свѣдку великои кары,

О пѣрє зъ жидôвскихъ перинъ!

 

Знать бачити горя не хочешь,

Що мы ту въ тôй хвили терпимъ,

Снѣжными крыльця́ми трѣпочешь,

О пѣрє зъ жидôвскихъ перинъ!

 

Якъ груби̂ мужицкіи руки

Рвутъ наше добро́ безъ причинъ

И намъ задаютъ люти̂ муки —

О пѣрє зъ жидôвскихъ перинъ!

 

Якъ наши̂ хаты розкидаютъ

Ажь гетъ до послѣдныхъ делинъ,

Якъ наши̂ шинки́ розбиваютъ, —

О пѣрє зъ жидôвскихъ перинъ!

 

Весь го́родъ ôдъ кра́ю до краю

Руина одна, плачь одинъ....

Глядижь на тыхъ варварôвъ зграю,

О пѣрє зъ жидôвскихъ перинъ!

 

Гляди, що ту нашои страты,

Що нашихъ ту впаде слезинъ,

Щобъ Богу се все росказати,

О пѣрє зъ жидôвскихъ перинъ!

 

Най наши̂ всѣ зважитъ терпѣня,

До нашого горя долинъ

Най шле намъ потѣхи промѣня,

О пѣрє зъ жидôвскихъ перинъ!

 

Най тямитъ, що людъ мы избранный,

Єго найуко́ханый сынъ,

Годованый зе́рнами манны —

О пѣрє аъ жидôвскихъ перинъ!

 

Най дасть намъ наро́дъ сей посѣсти,

Най дасть намъ помститись надъ нимъ —

Неси, о неси му ти̂ вѣсти,

О пѣрє зъ жидôвскихъ перинъ!

 

Миронъ***

 

[Зоря, ч.4, 1883, с.57]

 

 

ПАМЯТИ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

 

Було темно, пусто, глухо,

          була нôчь;

И по славѣ, що красила

Украиньскій людъ, могилы

          й матерь-Сѣчь —

Полишились лишь руины!

На зеленôй Украинѣ

Людъ заплакавъ на неволю,

Воронъ кракавъ чорну долю,

          а каты

Весь людъ стали роспинати,

Ще ся стали величати,

          що браты!

Словутиця весь окрывъ ся

          туманомъ;

Чорне море застогнало

Та „Чубатыхъ“ вспоминало

          зъ лиманомъ:

Чомъ не стало тыхъ гетманôвъ,

Тыхъ бунчукôвъ, тыхъ жупанôвъ,

Що по морю зъ Украины

Заходили на гостину

          въ Цареградъ

И за рôдной неньки муки

Полокали кровю Туркôвъ

          свôй булатъ?

 

Сагайдачныхъ й Дорошенкôвъ

          ôтчина

Мовь оденъ курганъ широкій,

Немовь грôбъ оденъ глубокій

          стала вся.

А надъ тыми надъ гробами

Людъ невченый зо слезами

Пытавъ неба, пытавъ долѣ,

Чи засвѣтитъ сонце волѣ

          изъ за хмаръ?

Чи спалитъ тяжки̂ оковы,

Що обмылись въ люду крови,

          правды жаръ?

 

Зôйшла правда — поселилась

          въ чисту грудь

И огненными словами

Росказала генъ свѣтами

          про нашь людъ.

Росказала про страданя,

Рôдной матери конаня;

Росказала, чомъ могилы

Скрôзь высоки̂ край покрыли — чомъ збѣднѣвъ

Братъ найменшій въ власнôй хатѣ

И въ неволю кто ковати

          єго смѣвъ?

 

И почало вкругъ зорѣти,

          счезла тьма —

Ставъ Тарасъ до працѣ звати,

Теплымъ словомъ загрѣвати

          до дѣла.

Ôнъ устами апосто́ла

Правду й вѣру нѣсъ довкола

И болѣючи вразъ зъ людомъ

Защѣплявъ надѣю въ груди

          лучшихъ днѣвъ —

Ажь деспотъ почувъ ту силу

И въ души своѣй зогнилôй

          затремтѣвъ!

 

Ôнъ родню́ Славянъ широку

          полюбивъ

И средъ тои ôнъ родины

Мѣсце почестне Вкраинѣ

          назначи́въ.

А за те: за правду щиру,

За слова отухи, миру,

У тюрму єго пôгнала

И въ кайданы го ковала

          злôсть врага;

Душу-серце му ранила,

Ажь въ могилу го закрыла

          ôтчина.

 

Днесь могилы само небо

          стереже,

А духъ того, що пôдъ нею,

Пôдъ вкраиньскою землею,

          все живе!

Хочь вѣтры степо́мъ гуляютъ,

Хочь могилу розрываютъ:

Тайный духъ зъ пôдъ неи кличе

И взыває всѣхъ на вѣче,

          немовь дзвôнъ;

А тымчасомъ Украина

Споминає свого сына:

          „Я — то ôнъ“!

 

Во Львовѣ 23. Лютого 1883.     

В.И. Маслякъ.

 

[Зоря, 1883, с.69—70]

 

 

О НЕ ЗАБУДЬ!

 

О не забудь, я молю тя,

На хвилю сю, блаженный часъ,

Якъ первый разъ талант, судьба

     Зближили насъ.

     О не забудь про день утѣхъ,

Щомь го надѣѣ днемъ прозвавъ,

Въ котрôмъ ми жаръ очей твоихъ

     За свѣтъ весь ставъ.

 

О не забудь тыхъ серця слôвъ,

Що я у жертву нѣсъ тобѣ,

Що я ихъ наче цвѣты сплѣвъ

     Въ роскоши снѣ.

 

О не забудь тыхъ ясныхъ зôръ,

Що були свѣдками любви,

Якъ намъ ôдкрывсь небесный міръ

     И рай души.

 

О не забудь, що я живу

Лишь крôзь любови тои власть,

Що я тобѣ лишень свящу

     Всю серця страсть.

 

О не забудь. що те чувство

Мене зъ тобовь зъєднало вразъ,

Злучило насъ на вѣкъ въ одно,

     На вѣчный часъ.

 

В. И. Маслякъ.

 

[Зоря, 1883, ч.6, с.86]

 

 

НÔЧНИ̂ ДУМЫ.

 

IV.

 

Непереглядновь чередою

Идутъ за днями дни мои

Такъ cтрашно однотонни̂ всѣ,

Якъ оловяни̂ хмары ти̂,

Що звôльна мчатъ ся надо мною.

 

Безъ дѣлъ, зъ закутыми руками,

Безъ мыслей деревѣю я,

Минає молодôсть моя,

Мовь чиста рѣчка степова

Безслѣдно гине мѣжь пѣсками.

 

Гинь, гинь, хочь жити ще не вмѣвъ!

Слѣдъ жизни твои̂ за тобою

Затресь, розслизнесь самъ собою, —

Лишь въ серци тискъ тяжкого болю

Єдиный слѣдъ минулыхъ днѣвъ...

 

V.

 

Буваютъ хвилѣ — серце ныє

И cкорбныхъ мыслей рôй летитъ,

Мовь чорна хмара небо крыє,

Мовь похоронный звôнъ звенитъ.

 

И поглядомъ нѣмои злобы

Глядишь на сонце й свѣтъ живый,

И ждешь, що зъ земнои утробы

Огонь ось выбухне страшный

 

И въ мигъ спали́тъ всю землю тую

Зъ всѣма́ неправдами єи,

Здрухоче хаосъ твердь старую,

Змѣшає море и краѣ —

 

И наче золото въ горнилѣ

Сей свѣтъ очиститъ ся зовсѣ́мъ,

И ясна, въ невечернôй силѣ,

Засъяє правда й воля въ нѣмъ.

 

Миронъ***

 

[Зоря, ч.6, 1883, с.88]

 

 

КОТИК

 

1.

 

Въ ôконци сама лишь сидѣла

И наче ягôдка була́,

Въ очицяхъ синь неба краснѣла,

Грудь крылась у бѣлє рубця.

 

Двѣ рожѣ пышались въ волосю:

Червона и бѣла якъ снѣгъ;

А котикъ-пещоха двѣ косы

Негречный собою прилѣгъ.

 

Сидѣла такъ може годину —

Я бачивъ ти̂ очи̂, той рай,

Смотривъ я на личко дѣвчины

Крôзь листя зеленый розмай.

 

Звернула ти̂ сини̂ очицѣ

На неба широке руслô;

Щось мрака явилась на личку

И сумомъ покрылось чоло.

 

И выйшовъ зъ зелени, зъ гущавы

И станувъ такъ просто ôкна

И впивъ ся въ ти̂ очи слезави̂,

Хтѣвъ хмары прогнати зъ чола.

 

Узрѣла недобра — зжахнулась;

И чимъ я хочь поглядъ дôставъ,

Лишь бѣла суконка майнула,

А котикъ лишь моркнувъ: — мі-явъ!

 

2.

 

И зъ тои то хвилѣ що днины

Стававъ я все противъ ôкна,

Смотривъ на те личко дѣвчины,

На хмары — задуму чола.

 

Бувало погляне на мене,

Ажь серце здрогне ся цѣле;

Часомъ же и въ цвѣты зелени̂ —

Надѣѣ — ôконце вбере.

 

Що днины, що хвилѣ смѣлѣйше

Слѣдила зъ ôконця мôй слѣдъ;

Що днины въ волосє гарнѣйшій

Вплѣтала листочокъ и цвѣтъ,

 

Разъ тямлю, о Боже, зôтхнула!

Хотѣвъ я вклонитись єи,

Та видно, чійсь голосъ зачула,

И вже єй не було въ ôкнѣ.

 

Вѣтрець лишь легонькій зъ ôконця

Дзвôнкій голосочокъ пôднявъ,

А котикъ, що грѣвъ ся до сонця,

Пôднѣсъ ся и моркнувъ: — мі-явъ!

 

3.

 

На картцѣ паперу списавъ я

Всѣ серця любовни̂ чувства

И зновъ у гущавѣ чекавъ я,

Ажь вкажесь єй личко зъ ôкна.

И ждавъ я вже третю годину —

Дѣвчатка не було въ ôкнѣ;

Лишь котикъ-пещоха дѣвчины

У руки попавъ ся менѣ.

 

И заразъ я котику тому

До шіи ту картку припнявъ,

А котикъ втѣкъ просто до дому —

Бѣжучи мугикавъ: — мі-явъ!

Въ гущавѣ зеленôй, пахучôй

Лишивсь я тревожный въ душѣ

И ждавъ такъ изъ серцемъ тремтючимъ,

Чи сяде дѣвчатко въ ôкнѣ.

 

И ждавъ я не даромъ, ѣй-Богу!

Та кровь мнѣ застигла въ жила́хъ,

Въ ôконци узрѣвъ я старого,

А котикъ бувъ въ него въ рукахъ.

 

Она же головку схилила

Покôрна, бо батько картавъ,

И слёзы въ хустину ронила —

А котикъ мугикавъ: мі-явъ!

 

В. И. Маслякъ.

 

[Зоря, 1883, ч.9, с.139—140]

 

 

О КОБЪ ЗÔСТАЛО ТАКЪ ВСЕ!

(Пôсля Боденштета).

 

Быстрыми водами рве рѣка, шалѣє,

У крутежи хвиля пре хвилю — жене,

Любо въ свѣтлѣ сонця серце й гай радѣє;

     О кобъ зôстало такъ все!

 

Червоно край чашѣ виномъ заливаєсь,

Любка ми у чашу вина сыпле — ллє,

А я зъ виномъ разомъ єй окомъ впиваюсь;

     О кобъ зôстало такъ все!

 

Вже сонце заходитъ, вже днина смеркає,

Але серце моє мовь зоря любви

И въ тьмѣ найкрайнѣйшôй променемъ сіяє;

     О кобъ зôстало такъ все!

 

Ом. Одинъ.

 

[Зоря, 1883, ч.10, с.159]

 

МОЛОДОМУ ДРУГОВИ.

 

Чомъ головку ты схиливъ до долу,

Сперъ на руку ты скрань мармурову

А очима, въ дали десь блукаєшь,

Наче въ дали доленьки шукаєшь?

Що́ зависъ на тобѣ сумеркъ суму?

Що́ задумавсь, молоденькій друже?

Ой не думай, молодче, ту думу,

Бо та дума зрадливая дуже.

 

Зъ разу съяє, мовь сонце весною,

Наливає свѣтъ увесь красою

И чарує твоє серце й очи,

Наче любка у весѣльнôмъ строю,

Наче зôрка моргає зъ дна ночи,

Наче пчôлка мѣдъ зъ квѣтокъ громадитъ.

Но якъ того меду закоштуєшь,

Жаръ незнаный въ серденьку почуєшь,

И она тодѣ тя, друже, зрадитъ.

 

Сонця блески на дрôбки розщипле,

Зорѣ въ бездну темную розсыпле,

Въ цвѣтôвъ барвѣ вкаже страсть горючу,

Въ птахôвъ пѣсняхъ вкаже крикъ розпуки,

У погодѣ вкаже скрыту тучу,

У роскоши вкаже скрыти̂ муки,

Въ кождôй перлѣ на красавиць шіи

Вкаже зсѣли̂ нещасливыхъ слёзы, —

И всѣ втѣхи твои молодіи

Мовь косовь нещадною покоситъ.

 

Охъ, и зблѣдне тварь твоя румяна!

И чоло, котре она за рана

Цѣлувала, стратитъ блискъ слоновый

И пооресь зморщинами живо,

А твôй взôръ свобôдный, лазуровый

Потемнѣє — самому на диво.

Бо важка, колюча путь розуму,

Кождый крокъ щемитъ у серци, друже!

Ей, не думай, молодче, ту думу,

Бо та дума зрадливая дуже!

 

3. Цвѣтня 1883.     

Миронъ***

 

[Зоря, 1883, ч.11, с.175]

 

 

ЗЪ ПОЕЗІЙ В. И. МАСЛЯКА.

ДО О. С М.

 

Далекій свѣтъ межь нами, любко!

Бурлакъ неначе, въ чужинѣ,

Числю средъ думъ гôрки́хъ, неясныхъ

     Сирôтской жизни днѣ.

 

Дарма́ просторы, що насъ дѣлятъ;

Надъ нами небо повне зôръ —

Туда що вечеръ я зъ тугою

     Пôдношу очи-взôръ.

 

Ахъ тамъ, ахъ тамъ ти̂ зорѣ пышни̂,

Що мы избрали ихъ собѣ;

На нихъ стрѣнусь зъ тобою, любко,

     Не тямлю о журбѣ.

 

Неразъ пытаю зôръ про тебе,

Ихъ свѣтло — ôдповѣдь твоя;

Надъ нихъ у мене Богъ лишь тôлько,

     Тай ты єдиная моя!

 

 

ЛѢКЪ НА НЕЩАСЛИВУ ЛЮБОВЬ.

 

Коли тебе любка полишитъ, покине,

Ты въ другу влюби ся чимъ скорше;

Но лучше було́бы, втечи зъ того мѣсця

А скоро, а борзо доконче.

 

Надъ тиховь водою побачишь ты вербы,

Що сумно хиляютъ ся всюды;

Ту станешь — заплачешь слезами гôркими,

И заразъ полекшає въ груди.

 

А пôдешь ты дальше, у синіи горы,

Вже тôлько зôтхнешь тамъ сердечно;

А выйдешь ще высше — тамъ свѣтъ и свобо́да,

Зъ орлами помчишь въ безконечне.

 

И станешь ся, брате, самъ орломъ могучимъ,

Немовбы у-друге родивъ ся;

Почуєшь ся вольнымъ, почуєшь у серцю,

Якои дурницѣ журивъ ся...

 

[Зоря, 1883, ч.14, с.226]

 

 

ПѢСНЯ И ПРАЦЯ.

 

Пѣсне, моя ты сердечна дружино,

Серця ôдрадо въ дни горя и слѣзъ,

Зъ хаты ôтця, якъ єдинеє вѣно

Къ тобѣ любовь и житє я принѣсъ.

 

Тямлю якъ нынѣ: малымъ ще хлопчиною

Въ мамини̂ пѣсни заслухувавсь я;

Пѣсни ти̂ стали красою єдиною

Бѣдного мого, тяжкого житя.

 

„Мамо, голубко! — було налягаю —

Ще про „Ганусю“, „Шумильця“, „Вѣнки“!

— „Нѣ, сынку, годѣ! Покôль я спѣваю,

Праця чекає моєи руки“.

 

Мамо-голубко, зарана въ могилѣ

Праця и недуга зложили тебе,

Пѣсня-жь твоя въ невмираючôй силѣ

Въ мо́ёму серцѣ яснѣє, живе.

 

Охъ, и неразъ тота пѣсня сумненька

Въ хвиляхъ великихъ невго́динъ житя

Тихій привѣтъ менѣ слала, мовь ненька,

Силъ додала́, до важкого путя́.

 

— „Сынку, крѣпи ся! — она мнѣ твердила, —

Аджежь не паномъ родивъ ся ты чей!

Праця, що въ грôбъ мене вчасно вложила,

Та́ лишь тебе доведе до людей“.

 

Правда, матусю! Спасибôгъ за раду!

Я єи правды неразъ досвѣдчивъ.

Праця дала́ до житя мнѣ принаду,

Цѣль дала, щобъ въ манôвцяхъ не зблудивъ.

 

Праця ввела мене въ та́йники темни̂,

Ôдки пѣсень бьє чарôвна нора,

Нею дива́ прояснили ся земни̂,

Загадка людскои нужды стара.

 

Праця и пѣсня — велики̂ двѣ силѣ!

Имъ я до скону бажаю служить;

Черепъ розбитый ¬— якъ ляжу въ могилѣ,

Ними лишь зможу й для правнукôвъ жить.

 

Миронъ***

 

[Зоря, 1883, ч. 15, с.243—244]

 

 

КОБЫ!

 

Кобы я бувъ пташковь, полетѣвбымъ гаємъ,

Житємъ бы ся тѣшивъ и горя не знавъ,

Въ калинѣ усѣвбымь надъ тихимъ ручаємъ

И голосно пѣсню миленько спѣвавъ...

 

Кобы я бувъ рыбковь, я въ зеркалѣ чистôмъ

Гулявбы ВЕСЕЛО, на сонце дививсь

И зъ филевь ся мѣривъ въ летѣ своѣмъ быстрôмъ,

А хтѣвбы спочати — на днѣ бы я вкрывсь...

 

Кобы я бувъ цвѣтковь, якъ тая лелія,

Менебъ росы перлы змывали щодень,

Що раня-бъ сходила для мене надѣя,

Въ ночи я дрѣмавбы, а тѣшивъ ся въ день...

 

Кобы я гулявъ мотылёмъ тамъ лугами,

Я-бъ зъ цвѣтки на цвѣтку зъ утѣховь лѣтавъ —

Они-бъ мя кормили солодко устами,

Я-бъ въ листю зеленôмъ тихенько дрѣмавъ...

 

Кобы я бувъ каменемъ, я тихо лежавбы,

Нѣ струны однои не булобъ житя ,

Нѣ радости, смутку вже бôльше не знавбы,

Людей вже не чувбы, нѣ серця битя !...

 

Иляріонъ Грабовичь.

 

[Зоря, 1883, ч.16, с.259]

 

 

ЗЪ НÔЧНЫХЪ ДУМЪ.

 

Мѣсяцю-князю!

Нôчкою темною

Тихо плывешь ты

Струєвь таємною....

Нѣжно хлюпоче ся

Воздушне море, —

Такъ въ нѣмъ и хоче ся

Змыть зъ серця горе.

 

Мѣсяцю-князю,

Ты чарôвниченьку!

Смутокъ на твоѣмъ

Ясному личеньку:

Изъ небозвôднои

Стежки погôднои

Важко глядѣть тобѣ

Въ море бездонне:

Въ людскости бѣднои

Горе безсонне!

 

Мѣсяцю-князю!

Въ пôтьмѣ будущого

Знать ты шукаєшь

Зѣля цѣлющого,

Зѣля, що лишь цвите

Зъ зарайскихъ межь...

Охъ, и колижь ты те

Зѣлє найдешь?

 

Миронъ***

 

[Зоря, 1883, ч.16, с.261]

 

 

[К. Устыановичъ]

 

Якъ птичка весною,

Такъ лѣтомъ, по зною,

Мы йдемъ, мы буяємо всюды:

На горы и долы,

Изъ пѣснею волѣ,

Мы ходимъ мѣжь добріи люди.

Въ весели̂, богати̂

Не глянемъ палаты —

Тамъ нашои пѣсни не треба!

А йдемъ тамъ, де слёзы

Заляли людъ божій

И пекло вчинило ся зъ неба.

Псаломъ, що спѣваємъ

Цѣлымъ нашимъ краємъ,

Псаломъ то недолѣ наро́да!

Изъ нёго бьє слава

Минувша, кровава,

И будуща доля, свобо́да.

И въ серце мы сѣємъ

Зболѣле надѣю

И душу гартуємъ и силу,

И мостимъ дорогу

Дѣтямъ краю свого

Въ будущину свѣтлую, милу...

И жайворонками

Надъ всѣми полями

Летимъ мы и кличемо всюды:

Вставайте, працюйте!

Добра не гайнуйте!

Крѣпѣтъ, просвѣщайте ся, люди!

 

 

[Зоря, 1883, ч.16, с.273]

 

 

ЗЪ ПОЕЗІЙ ИЛЯРІОНА ГРАБОВИЧА.

 

НЕ ЛЮБИ МЕНЕ!

 

Ой, не люби мене, дѣвчино, -—

Любови въ менѣ вже нема!...

Моє вже серце не загрѣє,

Оно студе́не мовь зима...

Тебе ще холодомъ обвѣє,

Звялитъ тебе, моя дитино, -—

Ой, не люби мене, дѣвчино!

 

Не присягай менѣ словами,

Бо я смѣюсь лишь зъ слôвъ твои́хъ!

Ты серця мого вже не збудишь,

Не зрушишь струнъ чуткихъ моихъ,

Сама собою лишь занудишь,

Покрыєшь ся лише журбами —

Не присягай менѣ словами!

 

Не слухай бесѣды моєи,

Бо се не серця любый звукъ!...

Она прôрве твои всѣ мрѣѣ

И вырве тя зъ солодкихъ мукъ...

Ты жить буде́шь вже безъ надѣѣ,

Глумити-мешь зъ любви своєи...

Не слухай бесѣды моєи!

 

Тѣкай ôдъ мене гетъ, дитино!

Дивись ще серцемъ въ жизни май...

Бо станешь чорно ще глядѣти

На свѣтъ, на свôй минувшій рай:

Дежь въ тебе сила те стерпѣти? —

Ой, не люби мене, дѣвчино!

Тѣкай ôдъ мене гетъ, дитино!...

 

 

ПО РАННЫХЪ СНАХЪ...

 

Въ очахъ пустый для мене свѣтъ

И глухо, мертво мнѣ въ ушахъ,

А въ серцю лѣдъ, а въ серцю лѣдъ

По тыхъ колишныхъ любыхъ снахъ!...

 

Застигла кровь въ жила́хъ мои́хъ,

Змарнѣло тѣло вже моє;

Въ души йно смѣхъ, въ души йно смѣхъ

Беззвучно въ стѣны глухи̂ бьє...

 

Минувшой жизни образъ мôй

Менѣ затертый вже на все;

Рожевыхъ мрѣй, рожевыхъ мрѣй

Мôй умъ не прійме, не знесе́!

 

 

ОДНА!..

 

Одну я матерь рôдну мавъ.

Она всегда гордилась мновь,

Зъ невь перше слово щебетавъ,

До ней розтлѣла впершь любовь

     Изъ серця дна,

     Бо вна одна!

 

И мова лишь одна менѣ

Милѣйша звукомъ надъ усѣ;

ЄѢ якъ вчую въ чужинѣ.

То такъ солодко ми въ душѣ

     Звучитъ она,

     Бо вна одна!

 

Одну краину я спôзнавъ,

Що мнѣ гарнѣйша надъ весь свѣтъ;

Въ нѣй зъ рôднымъ людомъ ся збратавъ,

Она цвите средъ моихъ лѣтъ

     Мовь май-весна,

     Бо вна одна!

 

И дѣвчину одну лишь я

Сердечнымъ пôглядомъ найшовъ;

За нею вся душа моя

Скипѣла въ вѣчную любовь,

     Безъ ней нѣтъ сна,

     Бо вна одна!...

 

 

ЗАХОДИТЪ СОНЦЕ ...

 

Заходитъ сонце... Свѣтлый жаръ

Лучѣ́въ послѣдныхъ ще горитъ

И крôзь ту пôтьму чорныхъ хмаръ

Щоразъ то слабне — вже тремтитъ...

 

Заходитъ сонце... Я сиджу́

Посередъ думъ осѣнныхъ мракъ,

На захôдъ сонця я гляджу́ —:

И жизнь моя заходитъ такъ!...

 

У груди зъ жерела житя

Послѣдна капля вже плыве,

У серцю слабне звукъ битя,

Вже чахне тѣло пôвмертве́...

 

Тремтитъ ще, гасне духъ вже мôй,

Чоло зболѣле ще палитъ,

И думъ моихъ послѣдный рôй

У свѣтъ ще гонитъ... не вздержитъ!

 

Заходитъ сонце... Смеркъ наставъ,

Такъ тихо... Ноче, ахъ, витай!

А ты, де такъ мôй духъ лѣтавъ,

Моя землице, — охъ, пращай!...

 

[Зоря, 1883, ч.18, с.278]

 

 

ЩО ГАРНѢЙШЕ?

 

Гарно, якъ въ згодѣ весели̂ дѣти

По лузѣ любо гуляютъ,

Ручковь дрôбненьковь зрываютъ цвѣты,

Вѣнець стобарвный сплѣтаютъ.

 

Но ще гарнѣйше чувство любови,

Що въ струны серць двоє грає. —

Ахъ, вно неразъ ще въ старечôй крови

Згадки солодки̂ вживляє...

 

Лишь найгарнѣйша дружба правдива,

Що сильно ду́шѣ двѣ вяже;

За неи все свѣтитъ доля щаслива,

Вна вразь зъ тобою въ грôбъ ляже!

 

Иляріонъ Грабовичь.

 

[Зоря, 1883, ч.19, с.293]

 

 

МИХАЛИНѢ Р...

 

Нѣ, не однако для всѣхъ сонце съяє,

Хоть безучастно надъ всѣми блищитъ:

Бѣдный слѣзми єго блескъ заливає,

Щастнымъ оно и терны́ золотитъ.

 

Сердце дѣвоче! Краснѣйше сіяє

Щирôсть твоя, анѣжь сонѣшный свѣтъ,

Радôсный усмѣхъ для щастного має,

Слёзы для горя, пораду й привѣтъ.

 

9. Цвѣтня 1883.     

Миронъ***.

 

[Зоря, 1883, ч.19, с.293]

 

 

ГРЕЦКА ДѢТИНА.

 

Турки, Турки тутъ були! Хіосъ, морску краину,

Замѣнили въ бездушну, безжизненну руину,

     Бо лишь скелѣ зъ Хіосу стремѣли.

А той Хіосъ ще вчера залицявъ ся мовь зоря

И садами-лугами красувавъ ся средъ моря,

     Грецки̂ пѣснѣ въ нѣмъ любо звенѣли.

 

Нынѣ зъ Хіосъ пустыня, нынѣ зъ Хіосъ руина —

На руинѣ лишь тôлько синёока дѣтина

     Одинока важненько ридає;

До головки дѣтины дрôбный корчикъ терновый,

— Другій свѣдокъ, що бачивъ дикихъ Туркôвъ въ островѣ ¬—

Дрôбни̂ цвѣты бѣляви̂ схиляє.

 

Бѣдне босе дитятко! зъ очей твоихъ ясненькихъ,

Зъ очей твоихъ мовь филѣ того моря синенькихъ,

     Щожь моглобы ти̂ слёзы прогнати?

Щожь моглобы въ зѣницѣ кинуть искру горячу,

Щобы стала въ очицяхъ за всю радôсть дитячу

     Середъ болю, роспуки, затраты?

 

Чимъ зъяснѣлобъ те личко въ хвилю горя-роспуки?

И волосє чіижь-то въ ладъ привелибы руки,

     Що яснѣє брезы коро́ю,

Що, якъ вѣтеръ подує, оно сталобъ краснѣти,

Мовь ти̂ лучи̂ ясненьки̂, мовь ти̂ сонечни̂ дѣти

     Бѣлу шійку тулилибъ собою?

 

Слёзы твои вкоилабъ може цвѣтка Ирану,

Що пышаєсь въ корунѣ блѣдосинôй, коханôй,

     Пышно такъ средъ перскои краины?

Може яблоко вкоитъ зъ деревины такои,

Що лѣтъ сотку цѣлую треба конче на тоє,

     Щобъ добитись до неи въ пустыни?

 

Може хочешь ты пташки изъ густои дôбровы,

Що у неи звукъ красшій, чимъ въ сопѣлцѣ вербо́вôй?

     Може хочешь дитятко зазулѣ?

Може хочешь тройзѣля, може хочешь розма́ю?

— Слухай — шепче дѣтинка — я лишь сего бажаю:

Кобы порохъ на Туркôвъ та кулѣ!

В. И. Маслякъ.

 

[Зоря, 1883, ч.21, с.324—325]

 

 

ЖУРАВЛѢ

(Зъ „Осѣнныхъ думъ“).

I.

Понадъ степы́ и поле, горы й до́лы,

Понадъ дôбровы, зжовклымъ листомъ вкрыти̂,

Понадъ стернища, зимнымъ вихромъ бити̂,

Зъ стономъ сумнымъ, мовь плачь по красшôй доли —

 

Понадъ селища бѣдни̂, непошити̂,

Хатки обдерти̂ и пусти̂ стодолы,

Понадъ людъ темный, сумовитый, голый

Мчитесь вы въ даль по мрачному блакитѣ....

 

Куды? Куды? Чи въ красшій край, зеленый,

Залитый свѣтломъ, цвѣтомъ умаєный, —

На нитку мовь нанизани̂ мчите́ вы?

 

О, ждѣть! Ось въ мрачнôй и вогкôй ярузѣ,

Зъ крыло́мъ пôдтятымъ, братъ вашь сохне въ тузѣ:

Возьмѣть мене въ путь!... Братя! Де вы? Де вы?...

 

II.

 

Пôсланцѣ пôвночи, въ далекôмъ юзѣ,

Въ прекраснôмъ краю барвъ, богацтва й пѣснѣ

Перекажѣть про сѣри̂, безъутѣшни̂

Мглы, що стоятъ на нашôмъ видокрузѣ.

 

Перекажѣть про бѣднôсть, слезы вѣчни̂,

Про трудъ безсонный въ болю и натузѣ,

Про чорный хлѣбъ твердый, печеный въ спузѣ,

Про спѣвъ жалôбный, мовь вѣтры́ горѣшни̂!

 

Перекажѣть про те, що васъ прогнало

Зъ нещасного, хочь рôдного вамъ краю,

Щобъ всяке щире серце й тамъ ридало!

 

Но сли й тамъ бѣдни̂ суть, терплять, ридають,

Сли й тамъ земля ссе кровь ихъ, слёзы й пôтъ,

А хлѣбъ дає не имъ — — мовчѣтъ! мовчѣтъ!...

 

20 Жовтня 1883.

Миронъ***.

 

[Зоря, 1883, ч.21, с.325]

 

 

ПÔДЪ ОСѢНЬ.

 

Низомъ сонце йде по небѣ,

Вѣтеръ листємъ шелеститъ,

И на поли пусто й тихо

И птахъ пѣсни не зненитъ;

Духъ природы супокою,

Супочи́ну вже бажа’,

А у серцю глухо, нудно,

Цѣпенѣє грудь-душа.

 

Вже не виджу цвѣтôвъ листя,

Нѣ розмаю чаръ-весны,

А у груди, якъ по свѣтѣ,

Мраки-зморы залягли;

Радобъ серце утѣшить ся,

Звеличати ясный свѣтъ —

Дума думѣ не миритъ ся,

Огню въ серцю вже не слѣдъ.

 

И що днины мраки бôльши̂,

И густѣйшій все ине́й,

Садъ, луги̂ стоятъ-сумуютъ,

И те свѣтло у зорей

Не такъ ясне, якъ бувало,

Якъ на ве́сну у маю;

Зъ ночи мѣсяць выринає,

Та понурый на лицю.

 

Сумно, пусто; бѣлый ангелъ

Вже витає у ôкно;

Серце бьє ся важко въ груди

И пытає: гей, весно,

 

[Зоря, 1883, ч.21, с.325]

 

 

ЗГАДАЙ МЕНЕ!...

 

Згадай мене, милый, згадай мя весною,

Якъ перша фіялка до тебе всмѣхнесь!

Колись ты фіялковь красивъ запашною

Головку мою — чи забувъ о тôмъ днесь?

 

Згадай мене, милый, згадай мя весною,

Коли соловейко пѣснь въ лузѣ зачне!

Колись єго спѣвъ ты витавъ вразъ зô мною, —

Якъ ôнъ любитъ рожу, любивъ ты мене.

 

Згадай мене, милый, згадай мя весною,

Якъ въ вечѣръ заморгаютъ зорѣ зъ небесъ!

Колись въ таку пору мы думовь одною

Летѣли въ свѣтъ красшій — любви и чудесъ.

 

Згадай мене, милый, згадай мя весною,

Коли синя цвѣтка озвесь: не забудь!

Она тобѣ скаже, що умъ мôй журбою,

Що ту́гою й жалемъ звялена мнѣ грудь.

 

Згадай мене, милый, згадай мене лѣтомъ,

Якъ жовтои рожѣ розверне ся цвѣтъ;

Якъ рожа мотылькамъ, такъ ты менѣ свѣтомъ, —

Чижь промѣнь любови твоєи поблѣдъ?

 

Згадай мене, милый, згадай мене лѣтомъ,

Якъ въ сини̂ блаватки вквѣтчаєсь рôля;

Я въ сини̂ блаватки гляджу за одвѣтомъ,

Немовь въ твои очка: чи любишь ты мя?

 

Згадай мене, милый, при мрацѣ осѣннôй,

Якъ вѣтеръ листъ звялый по полю несе!

Въ такій часъ ты клявъ ся въ любови незмѣннôй, —

Днесь ту́та мя сушитъ и кровь мою ссе.

 

Згадай мене, милый, згадай мя зимою,

Якъ бѣлымъ коверцемъ покрыєсь земля:

Пригорне й мене вна смертновь пеленою!...

О весно! О серце! О юнôсть моя!

 

Юлія Ш.

 

[Зоря, 1883, ч.21, с.325]

 

 

ЧIЯ ВИНА.

 

Чутя найкрасши̂, золотіи сны

Лучили мя, мôй со́коле, зъ тобою.

Чомужь такъ борзо, въ першихъ дняхъ весны

Они — мовь цвѣты поплыли́ зъ водою?

 

Погасли, щезли, нѣбы мгла въ пуста́рахъ,

Лишилась до́свѣду гôркая чаша;

По давнôмъ щастю, мовь по срѣбныхъ хмарахъ

Тремтитъ лишень слеза сердечна наша.

 

Я не встыдаюсь слѣзъ пролитыхъ зъ тиха

За молодыхъ надѣй рожевымъ цвѣтомъ, —

Бо разъ лишь цвѣтъ цвите, — а кôлько лиха,

Тернôвъ намъ шле тяжка борба́ зо свѣтомъ!

 

Лишь разъ цвивъ цвѣтъ мôй! А що звявъ по хвили,

Що щезъ безслѣдно, що такъ тяжко я

Страдати мушу, — хтожь ту виненъ, милый?

Чія вина? — Кленусь, що не моя!

 

Юлія Ш.

 

[Зоря, 1883, ч.21, с.340]

 

 

П0X0Р0НЫ.

(Наслѣдованє зъ Г. Гайне).

 

Стари̂, недобри̂ пѣснѣ,

Зли̂ мрѣѣ навимни̂

Похороню я! Дайте

Велику труну мнѣ!

 

Кладу въ нѣй — що такого?

Сказать ще не пора́.

А труна, братя, бôльша,

Якъ Зелемѣнь-гора.

 

И велитôвъ дванайцять

Шукайте — въ высочѣнь

Якъ ти̂, що зъ скалъ здвигнули

Высокій Зелемѣнь.

 

Нехай возьмутъ ту труну

И зложатъ въ моря гли̂бъ:

Такôй великôй трунѣ

Такій великій грôбъ.

 

Щожь такъ важке й велике

Зложивъ я въ нѣй зъ журбовь?

Зложивъ я въ нѣй, о братя,

Свôй бôль, свою любовь.

 

14. Жовтня, 1883.     

Миронъ***

 

[Зоря, 1883, с.341]

 

 

МИЛОСТЫНЯ

 

Стояла зъ годину при паньскôмъ порозѣ,

На стужи шаленôй, на дикôмъ морозѣ,

     Дѣтину тримала при груди;

Думала, що выйде хто зъ тои палаты,

Що дасть хто дарунокъ на хлѣбець, на платє,

     Думала, що були тамъ люде.

 

По довгôй годинѣ вказалось ихъ двоє,

У шубахъ богатыхъ ишли вни обоє

     И легко по сходахъ ступали:

На пани богати̂ жемчуги, блакиты

На нему перстенѣ, атласы, саиты,

     И чудно обоє воняли.

 

У пышну каритку слуга ихъ саджає —

Вдовиця несмѣло до нихъ ся зближає,

     Зъ покоры и нужды дрожа́чи,

Бо щедрый дарунокъ — думала небога —

Дôстане на руку по закону Бога,

     Потѣху на слезы горячи̂.

 

„На балъ!“ — и обоє помчали вѣтрами.

     А бѣдна жебруща умылась слезами,

Дôстала въ дарунку не злота:

Якъ мчалась зъ панами богата карита,

     На очи вдовицѣ зь пôдъ коней копыта

Упала лишь жменя боло́та ...

 

В. И. Маслякъ.

 

[Зоря, 1883, с.341]

 

 

ЛЮДСКЕ.

 

Любила, кохала, за щире коха́нє

Дôзнала лишь горя-отруты,

А серце у крови-жалю потопало,

А люде для неи ôдрады не знали,

А ôнъ бувъ лишь лютый и лютый.

Тожь ночевь ôдъ свого дружи́ны лихого,

Щобъ долѣ шукати, втѣка́ла —

А люде хочь знали, чому такъ зробила,

Чомъ хату и мужа и дѣти лишила,

Сказали злосливо: „упала“.

Лѣтами, не днями, цѣлыми роками

Въ чужи́нѣ тужила до хаты

И слёзы по службѣ усѣ розкотила,

Ажь силъ ѣй нестало — хороба зломила,

Тра було въ чужи́нѣ згибати.

У чорную днину зродилась до свѣта,

У темную днину конала;

Сама безъ родины, въ далекôй чужинѣ,

На вязцѣ соломы въ лихôй сорочи́нѣ —

А люде сказали: „упала“.

 

В. И. Маслякъ.

 

[Зоря, 1883, ч.22, с.341—342]

 

 

ПРИКА3КИ.

 

I.

Мужню силу хочь похилитъ горе,

Но не зломитъ, въ пôдлôсть не поверне,

Такъ якъ свѣчку хочь схили до долу,

Свого свѣтла въ низъ она не зверне.

II.

Обрубане древо зновъ вѣти пускає,

И мѣсяць изъ серпа зновъ повный стає;

Те зрячи, най чесный надѣй не терає,

Сли доля на него загнѣвана бьє.

III.

Якъ та опука ôдъ стѣны

Ôдскакує ôдлого,

Такъ кривда людска все паде

На кривдника сомого.

IV.

Низькій духомъ не личи́тъ туды,

Де для взнеслыхъ будовани̂ троны;

Чижь на голову чобота хто

Настобурчує замѣсть короны?

V.

Не цурає ся правды мудрець,

Хочь она й зъ устъ дитинячихъ буде,

Такъ якъ въ нôчь, коли сонце зайшло,

Не цураютъ ся й каганця люде.

VI.

Навѣть той, кто въ призначенє вѣритъ,

Всежь трудитись повиненъ постôйно;

Аджежь бачишь и самъ, що безъ труду

Не горитъ и сухеє полѣно.

VII.

Дурный, кто помылокъ лякаючись

Не смѣє брати ся до дѣла;

Такъ якъ бы я не ѣвъ, лякаючись,

Щобъ въ голосницю крышка не забѣгла...

VIII.

Наче вôзъ безъ колѣсъ

Не покотитъ ся й до суду,

Такъ своєи судьбы

Не сповнишь безъ працѣ й труду.

IX.

Че́рвоно сонѣчко сходитъ,

Че́рвоно й крыє ся въ морю;

Такъ будь и ты все однакій

Въ щастю и въ горю!

X.

Якъ метѣль прошумить:

Такъ пропаде въ ту мить

Злый, слезами людски́ми годованый,

И слѣдъ щезне по нѣмъ;

Але добрый — се дôмъ

На скалѣ вѣковѣчно будованый.

 

Миронъ***

 

[Зоря, 1883, ч.23, с.356—357]

 

 

ДУМКА.

 

Все никне, гасне на житя дорозѣ.

Що́ слѣзъ прощальныхъ — а утѣхъ такъ мало!...

Лишь блысне щастє — и вже на порозѣ

Минувшости — и вже по вѣкъ пропало.

 

Тожь щастє земне звыкла я прощати

Безъ слѣзъ, безъ зôтхань, съ поглядомъ нѣмымъ,

По кождôмъ за́водѣ все меншь бажати,

О другихъ дбати, щастємъ жить чужимъ.

 

Одного лишь зречись не маю силы:

То мыслей моихъ, чувствъ, мрѣи молодыхъ;

Безъ нихъ я згиблабъ, мовь цвѣтокъ похилый

Безъ сонця лучѣвъ вяне золотыхъ.

 

О мои скарбы, мрѣѣ злотокрыли̂,

Не покидайте вы мене! крѣпѣтъ

Въ невгодахъ жизни, й на моѣй могилѣ

Невянучій барвѣнокъ посадѣтъ!

 

8. Падолиста 1883.

Юлія Ш.

 

[Зоря, 1883, с.356]

 

 

ДО О. С. М.

 

Чи виненъ я, що мы пôзнали

Те щире раннеє чутя,

Що мы зъ очей собѣ читали

Одно, и те любовю звали —

Чи виненъ я?

Чи виненъ я, що намъ, єдина,

Инакше свѣтъ весь заяснѣвъ,

Що про любовь намъ шепчутъ зорѣ,

И цвѣтъ увесь, ручай и море,

И птичій спѣвъ?

Чи виненъ я, що серця наши̂

Сповити̂ въ вза́имну тугу́,

Що ихъ любовь такъ освятила

И ихъ изъ небомъ получила

У звязь одну?

Чи виненъ я, що мнѣ безъ тебе

Нема спокôйныхъ, ясныхъ дней?...

Не я, лишь Сей, що людску долю

Злучивъ въ одно зъ житя судьбою,

Лишь виненъ Сей!

 

В. И. Маслякъ.

 

[Зоря, 1883, ч.23, с.357]

 

 

ПРОЩАЛЬНА ПѢСНЯ.

 

Будь здорова, моя мила, —

Я не твôй!

Розлучила

Насъ могуча сила.

 

Де поставитъ кого доля,

Тамъ и стôй! Моя-жь доля —

Вѣтеръ середъ поля.

 

Она мною чимъ разъ близче

Въ грѣ страшнôй

Ме́че, прыще

На побоєви́ще.

 

Важко, душно, пôтьма груба!....

Въ хвили тôй,

Моя люба,

Жде мя може згуба.

 

Зломитъ-стопче буря грôзно

Борцѣвъ стрôй, —

Хочь жаль, слѣзно,

То спасатись пôзно.

 

А сли гинуть, то самому!

Голосъ твôй

Зъ бою-грому

Рвавъ бы мя до дому.

 

Тожь не плачь!

Очиць, мовь зорѣ

Пожалѣй!

Згасне въ скорѣ

Блескъ ихъ у слѣзъ морѣ.

 

Розôйшлись — вѣдай по волѣ

Судьбинôй —

Наши̂ долѣ,

Мовь дороги въ полѣ!

          

Миронъ***.

 

[Зоря, 1883, ч.24, с.372]

 

 

ХМАРЫ-МЫСЛИ.

 

По ясному небѣ тихенько плывуть

Громадою хмары бѣляви̂,

И сонѣчко ихъ озолочує путь

По тихôй, глубокôй синявѣ.

 

О хмары, чи въ низъ вы росою въ ночи

Сплынете на цвѣты, на древа,

Чи въ вѣтромъ могучимъ горѣ летючи́

Ударите гро́мами зъ неба?

 

О мысли, лету́чіи хмары, крильми́

Легки́ми куды вы плывете?

Чи тихими вы розôллєтесь слѣзми,

Чи бурею-словомъ весь свѣтъ потрясете?

 

Юлія Ш.

 

[Зоря, 1883, с.372]

 

 

ПЫТАЄШЬ СЯ МЕНЕ...

 

Пытаєшь ся мене,

Чи будемъ разомъ жити,

И поки вѣкъ мине,

Все щиро ся, любити?

Пытаєшь ся, дѣвча́,

И горнешь ся до мене,

Жарки̂ твои уста,

Мовь золото топлене.

Жарки̂ твои уста,

Неначе прагнутъ крови!...

Чи знаєшь ты, дѣвча́,

Всю пропасть, бôль любови?

Злôсть людска.... часъ тяжкій....

Пропадемъ мы обоє!

Вѣкъ згубишь молодый

И щастє молодоє...

 

* *

 

У очи мнѣ глядитъ,

Смѣє ся такъ до мене, —

Єй поцѣлуй палитъ,

Мовь золото топлене.

Головку я єи

При моѣй чую груди -—

Нась не роздѣлять, нѣ!

Нѣ Богъ, нѣ зліи люди!

 

Корженко.

 

[Зоря, 1883, ч.24, с.372]

 

 

[З "Антигона..."]

 

Сонця промѣнє, найкрасше свѣтило,

Блысло ты радôсно днесь,

Семиворôтніи Тебы вкрасило

Золота ливнемъ зъ небесъ!

Понадъ Диркейски̂ плывучи течѣѣ

Быстро прогнало ты въ чваль

Тыхъ, що зъ Аргôса прійшли ту, грôзніи,

Въ збруяхъ, зъ снѣжными щитами!... Прудкіи

Конѣ помчали ихъ въ даль!

Ихъ Полінікъ въ обоюдному спорѣ

Въ край нашь навѣвъ до вôйны;

Наче ôрлы тô, до здôбычѣ скори̂,

Грянули зъ крикомъ они,

Снѣжноблыскучими бьючи крылами,

Въ збрую закути̂, трясли бунчуками,

Вкрывшими ихъ шоломы́.

 

[Ив. Франко]

 

[Зоря, 1883, с.378]

 

 

1884 рік

 

 

ЗОРЯНЕ НЕБО.

 

Кого зористый не чарує свѣтъ?

Кудыжь то очи повни̂ слѣзъ звертаємъ,

Чи горе намъ, чи щастє шле привѣтъ?

Ахъ, въ бездну ту, що небомъ называємъ.

 

Дитя по зôрку простягає руку;

До зôрки мрѣѣ молодця летятъ;

Зъ зôрокъ мудрець вычитує науку

Про величь свѣта й безконечный ладъ.

 

Коли въ борбѣ твôй потусклѣє духъ,

Розжалобитъ тебе важкоє лихо, —

На зорѣ глянь, на ихъ невдержный рухъ,

И ты йди такъ якъ вни: свѣтляно й тихо.

 

Що выгнаныхъ въ чужинѣ покрѣпляє,

Пôддержує святу надѣю? Знай:

Той ясный поглядъ зôръ, що имъ звѣщає

Промѣнну путь въ любимый, рôдный край.

 

Що спѣвакамъ нашептує пѣсень,

Крѣпитъ ихъ противъ всѣмъ житя невгодамъ?

Зъ зôрокъ огнистыхъ слова ихъ огень!

Зъ зôрокъ небесныхъ ихъ вôтхненє родомъ!

 

28/12 1883.

Юлія Ш.

 

[Зоря, 1884, с.3—4]

 

 

Г0Л0ДНА.

 

Голодна я! И жити вже негодна

     И смерть иде!

Бо сежь душа, душа моя голодна,

     Безъ корму мре!

Говорятъ: свѣтла, мыслей ясныхъ струя

     Плыве разъ въ разъ;

Ахъ, зъ неи-жь то покрѣпленя гляджу я

     Вже довгій часъ!

Гляджу живого корму я для духа —

     Хибажь се грѣхъ?

Чомужь нѣхто тыхъ моихъ просьбъ не слуха’?

     За щожь ще й смѣхъ?

Чи въ моѣмъ серцѣ искра вже не тлѣє

     Изъ тыхъ огнѣвъ,

Що свѣтъ запалюютъ — сли духъ повѣє —

     До славныхъ дѣлъ?

И чижь не мо́же въ искру серця мого

     Дунути ôнъ,

Збудити запалъ для житя нового,

     Для красшихъ змѣнъ?

Лишь корму дайте, щобъ такъ, часть по части,

     У тôй глуши̂

Вростаючи у камѣнь, не пропасти

     Живôй души!

 

Юлія Ш.

 

[Зоря, 1884, ч.2, с.11]

 

 

ЧИ ЩАСЛИВА Я?

 

Чи щаслива я? не знаю!

Двоє крылець легкихъ маю,

Крылець двоє ластôвячихъ,

Що ôдъ земныхъ слѣзъ горячихъ

Взносятъ высше, въ край зôрничный,

Въ край чудесный, безграничный, —

Взносятъ высше, чимъ разъ высше,

Неба близше, Бога близше,

Понадъ земни̂ долы сонни̂,

Понадъ горя невгомонни̂,

Понадъ втѣхи цвѣты вонни̂,

Понадъ бѣдни̂ стрѣхи сельски̂,

Понадъ замки королевски̂ ...

Въ серци чую сонця блески,

Въ блескахъ, тонахъ ся купаю, —

Чи щаслива я? не знаю!

 

Чи щаслива я? не знаю!

Горе тисне, я спѣваю,

Бо хто горя не зна, люде,

Того пѣсня пуста буде!

Тожь не дамь за втѣхи земски̂

Мои крыльця, пѣсни, блески.

Въ тяжкихъ хвиляхъ, въ вражôмъ бою,

Пѣснь несе мя фаленькою

Наче лебедь тихо, легко,

Въ свѣтъ чарôвный, геть далеко.

Лишь она мя втѣшить вмѣє,

Въ нѣй все горе й бôль нѣмѣє!

Середъ бурѣ-хуртовины

Въ нѣй ôдраду, миръ єдиный

И покрѣпленє стрѣчаю —

Чи щаслива я? не знаю!

 

Юлія Ш.

 

[Зоря, 1884, с.19]

 

 

ИЗЪ СОНЕТÔВЪ ШЕКСПІРА.

 

Чомъ такъ убогій въ новину мôй спѣвъ,

Не строитъ ся ôдмѣнно все для моды?

Чомъ я не силуюсь — якъ другимъ се уходитъ —

Пышныхъ, надутыхъ добирати слôвъ?

Чомъ мысль моя одно й однаке все

Одѣнє носитъ, просте и щоденне,

И легко взнать мене, бо кождеє слôвце

На свого творця вказує, на мене?

О тобѣ, любко, я разъ въ разъ спѣваю,

О тобѣ, мого спѣву й серця раю!

Въ стари̂ слова весь духъ свôй я вкладаю.

Тобѣ даю, що вже твоє зъ давенъ.

Якъ сонця схôдъ и захôдъ все ясе́нъ;

Такъ спѣвъ мôй все новый, хочь все оденъ.

 

17. Грудня 1882.     

Миронъ.

 

[Зоря, ч.5, 1884, с.35]

 

 

Я ВАША.

 

Я ваша! Сеи-жь я землѣ дитиновь,

     О бѣдни̂ люди!

Стрôмкою зъ вами вразъ иду стежиновь

     На працю й труды.

 

Не власна мнѣ журба тьмитъ сонце ясне

     Въ тôй слезъ долинѣ:

Сестеръ, братôвъ бѣдоване нещасне

     Рве серце въ минѣ.

 

Спѣшу въ далеку путь, що передъ нами

     Лежитъ гробово,

Невѣжевь темна, вся вохка слезами, —

     И сѣю слово.

 

Колижь мя въ трудѣ опускає сила, —

     Якъ цвѣты звяли̂

Не хилюсь, а лечу скрѣпити крыла

     Въ свѣтъ идеалôвъ.

 

Взнесусь туды, де не досягне горе,

     Не млѣютъ крыла,

Не плаче серце; де лазуры — море,

     А сонце — сила.

 

Де зорѣ — буквы вѣчніи, огнисти̂

     Горятъ надъ мглами, —

И зъ нихъ мôй духъ мольбы складає чисти̂,

     А все за вами.

 

Тамъ я скрѣпляюсь; вольного простору

     Огнемъ розтлѣю,

Въ любвѣ для духа зновь найду опору,

     Найду надѣю.

 

И зновъ вертаю ту, де ждутъ мя труды

     И скорбна чаша,

Щобъ зъ вами жить — для васъ, о бѣдни̂ люди, —

     И зновъ я ваша!

 

Юлія Ш.

 

[Зоря, 1884, ч.5, с.35]

 

 

ПѢСНЯ К. ЦЕНГЛЕВИЧА.

 

Оравъ мужикъ (2) край дороги,

     Гей, гей, край дороги —

     Гей собъ тпру, собъ!

          край дороги.

Волы були (2) крутороги̂,

     Гей, гей, крутороги̂, —

     Гей собъ-тпру, собъ!

          крутороги̂.

Чорни̂ волы (2) поганяє,

     Гей, гей, поганяє —

     Гей собъ тпру, собъ!

          поганяє.

И такую (2) пѣснь спѣває,

     Гей, гей, пѣснь спѣває, —

     Гей собъ-тпру, собъ!

          пѣснь спѣває.

Прийшли Нѣмцѣ (2) зъ Москалями,

     Гей, гей, зъ Москалями —

     Гей, собъ-тпру, собъ!

     зъ Москалями.

Взяли Польщу (2) зъ Поляками,

     Гей, гей, зъ Поляками —

     Гей собъ-тпру, собъ!

          зъ Поляками.

Ôддай, ôддай (2), вражій сыну,

     Гей, гей, вражій сыну, —

     Гей собъ-тпру, собъ!

          вражій сыну.

Литву, Польщу (2), Украину,

     Гей, гей, Украину, —

     Гей собъ-тпру, собъ!

          Украину.

Не поженешъ (2) насъ въ рекруты,

     Гей, гей, насъ въ рекруты —

     Гей собъ-тпру, собъ!

          насъ въ рекруты.

Бо мы вмѣємъ (2) косы кути,

     Гей, гей, косы кути —

     Гей собъ-тпру, собъ!

          косы кути.

 

[Зоря, 1884, ч.5, с.37]

 

 

ДУМКА.

 

Кôлько думъ ту переснилось

Въ ранный часъ весны,

Що пѣсень журливыхъ лилось, —

Чувъ се, Отче, ты!

 

И ти̂ рожѣ, що конали

Въ лютый бурѣ шумъ,

Пташки ти̂, що мовь ридали,

Й темныхъ борôвъ сумъ —

 

И ти̂ зорѣ, що яснѣли

Блескомъ и красовь,

Тысячами искоръ тлѣли

Й гасли надо мновь —

 

И ти̂ мраки, що покрыли

Горы, низъ и лугъ

И мовь перлами вкрасили

Нѣжный цвѣтôвъ пухъ: —

 

Чули, що душа спѣвала

Въ ранный часъ весны;

Но чомъ жалемъ пѣснь дрожала, —

Знаєшь, Отче, ты!

     

Юлія Ш.

 

[Зоря, 1884, ч.6, с.44]

 

 

ЧОГО Я БАЖАЮ?

 

Въ мене брови, чорни̂ очи

     И коса русая,

Всего маю, що захоче

     Душа молодая;

 

И рученьки въ мене бѣли̂,

     Нѣгде имъ зробитись,

Въ батька грошѣ, волы сѣри̂,

     Є кимъ заступитись;

 

И серденько волю має,

     Якъ птичка у гаю,

Мати мене не спиняє —

     Гуляю, гуляю....

 

А прецѣнь серце вяне, болитъ,

И слёзы ринутъ и меркне свѣтъ,

И страшно стане, коли згадаю,

Що то не всѣмъ такъ, якъ менѣ въ раю;

Старцѣ, калѣки є немôчни̂,

Нема кому имъ воды подати,

Вдовы бездомни̂ й дѣти дрôбни̂,

Що въ нуждѣ мусять вѣкъ пропадати.

Менѣ здає ся, коли я ѣмь,

Що краду хлѣбъ той голоднымъ всѣмъ, —

И вода чиста, що єѣ пью —

Гôрка якъ слёзы, тлитъ грудь мою....

И все добрô те рада-бъ я дати,

Щобъ всѣхъ голодныхъ нагодувати.     

 

     Климентія П.

 

[Зоря, 1884, ч.6, с.44]

 

 

ПРИЗНАНЄ.

 

Кожда пѣсня моя —

Жизни моѣ день,

Протерпѣвъ єѣ я,

Не — зложивъ лишень.

 

Кожда стрôчка єи —

Мозгу мого часть,

Мысли — нервы мои,

Звуки — серця страсть.

 

Що ти душу стрясе,

То мôй власный жаль,

Що блищитъ въ нѣй, то се

Моихъ слѣзъ кришталь.

 

Бо напятый мôй духъ,

Наче струна — прімъ,

Кождый вдаръ, кождый рухъ

Будитъ звуки въ нѣмъ.

 

Не бануй, що царитъ

Въ нѣмъ добро́ и зло, —

Тôлько те въ нѣмъ звенитъ,

Що житє дало́.

 

7. Марта 1884.

     Миронъ***.

 

[Зоря, 1884, ч.6, с.47]

 

 

АХЪ, КОБЫ Я ЗНАЛА!

 

Ахъ, кобы я знала,

Де такіи воды, —

Може-бъ я ся докупала

Гарнои уроды!

 

Ахъ, кобы я знала

Зѣлєчко таке, —

Я-бъ собѣ го на нôчь клала

Въ головахъ усе.

 

Ахъ, кобы я знала,

Де зôрки̂ падутъ,

Де на ловы молоденьки̂

Ловчики идутъ!

 

Я-бъ водою умывалась,

Квѣтчалась зѣльцемъ,

Вечеромъ зôрками гралась

Зъ молодымъ ловцемъ.

 

Корженко.

 

[Зоря, 1884, ч.6, с.47]

 

 

ЩО МЕНЕ БОЛИТЪ?

 

О, не болитъ мене недоля,

Бо я изъ нею жити звыкъ,

Бо лучь правдивый мого щастя

Давно́ зъ вѣкôмъ дитиннымъ зникъ.

 

О, не болитъ мене сирôтство,

Що душу часомъ розрыва’;

И не болятъ уже могилы,

Що въ нихъ спочила вся рôдня́.

 

И не болитъ, що въ кожду хвилю

Новый лишь завôдъ серце рве,

Що мракою лишень покрылось

Моє те житячко цѣле.

 

Мене болитъ лишень та зависть,

Що за ти̂ лепты, що плывутъ

Изъ мого серця въ жертву Руси,

Мене браты кленутъ!

 

Львôвъ, 14 марта 1884.

В. И. Маслякъ.

 

[Зоря, 1884, ч.7, с.57]

 

 

ДОБРАНÔЧЬ РОДИНѢ.

(Зъ позôсталыхъ писемъ В. Навроцкого)

 

Добранôчь, рôдни̂ вы мои

Въ далекôмъ любôмъ краю;

Оденъ безъ васъ на чужинѣ

Про васъ я споминаю.

 

Гадки мои шлю до зорѣ́ —

Она й у васъ тамъ сходитъ;

Стоитъ хатинонька въ ярѣ,

Въ свѣтлици мати ходитъ:

 

Въ ôконци стала и зъ зорôю

Веде розмову тихо,

Благає Господа за мною,

Щобъ ôдвернувъ все лихо;

 

Щобъ сына ѣй берѣгъ, вертавъ

До рôдненько́го краю —

Добранôчь, матѣнко моя!

Тебе я споминаю!

 

А батько сѣвъ и понури́въ

Чоло — и люльку куритъ;

Далеко мысли десь пустивъ —

Чогось то ôнъ ся журитъ!

 

Ой, знаю я той смутокъ твôй

И мысли твои знаю!

Добранôчь, батьку рôдный мôй!

Добранôчь, рôдный краю!

 

Ой, знаю я ще тамъ, въ долѣ́,

Про ту одну дѣвчину:

Шитє зложила на столѣ,

Для братика хустину —

 

А въ оцѣ блыснула слеза...

И тебе я споминаю —

Добранôчь, се́стронько моя,

Добранôчь, рôдный краю!

 

Решôвъ, 1878.

Володимиръ Навроцкій.

 

[Зоря, 1884, ч.8, с.63]

 

 

ДЕ КРАСА

 

Ти̂ хмарки рожеви̂, ти̂ хмарки чудни̂

Воды лишень краплѣ холодніи крыютъ —

То мглы непроглядни̂, сѣрави̂, брудни̂,

Що ôдблескомъ сонця яснѣютъ.

Ти̂ дивніи стати, котрыхъ красота

Тебе на земли ту манитъ и чарує:

То глина и попѣлъ, котри̂ лишь твоя

Краса задушевна малює.

Сли жаръ красоты въ твоѣмъ серци горитъ,

Ты будешь на все крôзь веселку глядѣти,

Ты будешь тымъ сонцемъ, що все золотитъ,

Що й сѣріи мраки рожево розсвѣтитъ.

 

20 Сѣчня 1884.

Юлія Ш.

 

[Зоря, 1884, ч.8, с.63]

 

 

VIVERE MEMENTO!

(Веснянка)

 

Весно, що за чудо ты

Творишь въ моѣй груди!

Чи твôй покликъ зъ мертвоты

Й серце къ жизни будитъ?

Вчера тлѣвъ мовь Лазарь я

Въ горя домовинѣ —

Охъ, якажь нова зоря

Мнѣ заблысла нынѣ?

Чудный звукъ мя зве кудысь,

Кличе — тутъ то... генъ то...

„Встань! Прокинь ся! Пробудись!

Vivere memento!“

 

Вѣтре теплый, брате мôй,

Чи твоя се мова?

Чи на гôрцѣ камянôй

Такъ шумитъ дôброва?

Травко, чи се може ты

Втѣшно такъ шептала,

Що зъ пôдъ криги — мертвоты

Зновъ на свѣтло встала?

Чи се може шемрôтъ твôй,

Рѣчко, срѣбна ленто,

Змывъ мôй смутокъ и застôй?...

Vivere memento!“

 

Всюды чую любый гласъ,

Жизни кликъ могучій...

Весно, вѣтре, люблю васъ!

Горы, рѣки, тучѣ!

Люде, люде, я вашь братъ,

Я для васъ радъ жити,

Серця свого кровю радъ

Ваше горе змыти!

А що кровь не може змыть,

Спалимо огнемъ то:

Лишь боротись — значитъ жить!

Vivere memento!“

 

Миронъ***.

[Зоря, ч.8, 1884, с.65]

 

 

ЛЮБИШЬ, ЧИ НЕ ЛЮБИШЬ!

 

Любишь, чи не любишь,

То менѣ байдуже!

Въ вѣкъ ти вѣрна буду,

Мôй сердечный друже!

 

Въ вѣкъ ти вѣрна буду,

Бо разъ полюбила,

Бо любовь для мене

То житє и сила.

 

Руская дѣвчина

Разъ лишень кохає, —

Чи любовь ôдплатишь,

Она й не спытає.

 

Чи буде ôдплата,

Чи ю зрада стрѣтитъ,

Єй душа богата

Ярче, красше свѣтитъ.

 

Любишь, чи не любишь,

То менѣ байдуже!

Въ вѣкъ любить тя буду,

Мôй сердечный друже!

 

17 Сѣчня 1884.

Юлія Ш.

 

[Зоря, 1884, ч.9, с.72]

 

 

ЛѢТА МОИ МОЛОДЕНЬКИ̂.

 

Ой зôвяли пышни̂ цвѣты, що цвили такъ гарно,

Лѣта мои молоденьки̂ проминули марно.

Було цвѣты пôдливати, булибъ не зôвяли,

Було лѣта шановати, марно-бъ не пропали.

Якбы цвѣты ще зацвили, я бъ ихъ пôдливала,

Якбы лѣта ще вернули, я бъ ихъ шановала.

Зацвитутъ ще пышни̂ цвѣты у лѣсѣ й на поли,

Але лѣта молоденьки̂ не вернутъ нѣколи.

Зацвитутъ ще пышни̂ цвѣты усѣма красками,

Але лѣта молоденьки̂ на вѣки пропали.

Зацвитутъ ще пышни̂ цвѣты бѣленько-рябенько,

А по лѣтахъ молоденькихъ лишь болитъ серденько...

 

Марта *.

 

[Зоря, 1884, ч.9, с.72]

 

 

ДУМКА.

 

Хочь въ моѣй жизни мало є промѣня,

Печаль-докоры мнѣ вѣнець увили,

Насущный хлѣбъ мôй: слёзы и терпѣня, —

Чола не схилю я, не страчу силы.

 

Судилось мнѣ йти стежкою тернистовь,

То буду йти, — а власною журбою,

Нѣ вздохомъ тихимъ, нѣ слезою чистовь

Мѣшать не буду вашого спокою.

 

Братамъ не хочу жалю додавати!

Нѣ, я-бъ веселку розснувала ясну

Пôдъ ноги тымъ, котрымъ судьба не мати,

Щобъ лучь одинъ скрасивъ ихъ путь нещасну.

 

Колижь край рôдный щастємъ заяснѣє

И счезне все, що темне, зле и враже: —

Тогдѣ прощай, моя тужлива мрѣє!

Душа на вѣчный сонъ на хмарцѣ ляже.

 

14 Марта 1884.

Юлія Ш.

 

[Зоря, 1884, ч.10, с.80]

 

 

ДУМКА

 

Коли часомъ на улици побачу

Вдову бездомну, сиротя мизерне,

Що къ минѣ руку простяга’ жебрачу

И тускле око въ слёзахъ къ ми́нѣ зверне,

 

Тремтитъ въ лахмôтю, босе на морозѣ,

Слотою бите и погордовь сытыхъ, ¬—

Огнемъ на серце мнѣ падутъ ти̂ слёзы,

Той стонъ голодныхъ, нищихъ и невкрытыхъ.

 

И думаєсь менѣ: не довго може,

Коли холодна вкрыє мя могила, —

И ты оттакъ пôдешь на роздороже

О хлѣбъ просить, моя дружино мила.

 

И зжовкне-звяне те лице, що нынѣ

Любвою, блескомь щирости яснѣє,

Погаснутъ очи, що такъ съяютъ кь ми́нѣ,

И горе стлитъ тебе, моя надѣє!

 

И дѣти наши̂ — охъ, ажь серце вяне! —

Слотою бити̂, боси̂, у лахмôтю

На слёзы й горе нерозсвѣтно тьмяне

Якъ сиротята гетъ пôдутъ по свѣту.

 

И тайкомъ я тремтячою рукою

Послѣдный грôшь имъ ткну, и мыслю: може

Хтось змилуєсь колись и надъ тобою,

И сиротятамъ нашимъ допоможе....

 

24 Лютого 1884.     

Миронъ***.

 

[Зоря, 1884, ч.12, с.91]

 

 

ПРОТИВЪ СУДЬБЫ.

 

Зъ жалёмъ, зъ журбою, зъ горя слезою

Мы изôйшлись;

Кривдовь тяжкою, скарговь живою

Ре́чи лили́сь —

Лили́сь, а въ серци щось пôдняло́сь:

     Мы не дамось!

Нѣ! мы обнялись, мы цѣлувались,

Мы присягли:

Руси поклялись, дружно звязались

Противъ судьбы́.

Учуй же свѣте! слово реклось:

     Мы не дамось!

Встань люте горе, — зъ пушки Пандоры

Люнь на насъ всѣхъ!

Днесь — то не вчора, мôць — не покора,

Правда — не смѣхъ.

Лютуй, кази ся! не боимось:

     Мы не дамось!

Нѣ! въ нашôй труди правда для люду

Встала грôзна;

Братя, до труду! Волѣ и суду

Правда жадна́.

Мы ѣй лишь служимъ, ѣй молимо́сь:

     Мы не дамось!

Гляньте, вже спѣє зерно надѣѣ,

Ваша сѣйба;

Сонѣйко грѣ́є, вѣтеръ повѣє —

Будутъ жнива́.

А громомъ грає и присягає галицка Рось:

     Мы не дамось!

 

Львôвъ 22. Мая 1884.     

К. Н. Устыановичь.

 

[Зоря, 1884, ч.12, с.91]

 

 

ПУСТИ МЕНЕ, МАМЦЮ...

 

Ой кобъ то мнѣ молоденькôй вôльни̂ крыльця мати,

Я-бъ летѣла пташиною ôдъ хаты до хаты,

Я бъ летѣла ластôвкою пôдъ стрѣхи низеньки̂,

Та скрôзь бы я утирала ти̂ слёзы дрôбненьки̂ —

Скрôзьбы слёзы утирала, скрôзьбы солодила

Тяжке горе, — та не годна, повязани̂ крыла!

 

Дивуєшь ся, моя мамцю, що я все сумую,

А сама-сь мня зачинила въ клѣтку золотую

Зачинилась мене въ клѣтку, не даєшь лѣтати,

Ой якъ менѣ молоденькôй та не сумувати?

 

Пусти мене, мамцю, зъ клѣтки, нехай я полечу

Ластôвкою попôдъ стрѣхи, нехай защебечу,

Най пôзнаю привитаю велику родину.

Пусти-жь мене, мамцю моя, — а нѣ, то загину,

И сама ты вбьєшь нôжь острый въ бѣли̂ мои груди,

И не стане дочки въ тебе — и жаль тобѣ буде!

 

Марта*.

 

[Зоря, 1884, ч.12, с.94]

 

 

ПОКИНЬ!

 

Злѣтає мысль и серце рве

Въ незнаный десь простôръ,

Одъ земныхъ слѣзъ, ôдъ горя зве

До сонця й ясныхъ зôръ.

 

Охъ дармо, думко, бьєшь крыльми̂, —

Тяжитъ въ серденьку щось, —

Бо зъ земнымъ горемъ и слѣзми

По вѣкъ оно зрослось.

 

Великій бôль, наро́дный гнетъ

Скувавъ зъ землею насъ, —

О думко, кинь воздушный летъ,

Терпи зъ серденькомъ вразъ!

 

Климентія П.

 

[Зоря, 1884, ч.12, с.94]

 

 

СТАРИ̂ И НОВИ̂ ЧОБОТЫ.

(Пôсля хорватского.)

 

Ой пише сынъ писанєчко

     Тай до свого тата:

„Пôшли менѣ, мôй татуню,

     „Нови̂ чоботята“.

 

Батько щиро думку важитъ,

     Ставъ гадку гадати,

Ой якбы то якъ найскорше

     Чоботы пôслати.

 

„Пôшлюжь хиба телеграфомъ“,

     Каже самъ до себе:

„Нехай скоро сынъ дôстане,

     „Коли такъ му треба“.

 

Пôшовъ старый генъ у поле,

     Дроту досягає,

Тай до дроту чоботята

     Нови̂ присиляє.

 

Поклавъ же ôнъ у холявы

     Єще слова тіи:

„Якъ обуєшь нови̂, сыну,

     „Одошли старіи“.

 

Изъ пôсланця-дрота радый

     Усѣвъ спочивати:

„Буду, каже, телєграфомъ

     „Старыхъ“ дожидати.

 

Заснувъ старый. Крôзь дорогу

     Иде подорожный,

Въ стари̂ капцѣ бувъ обутый,

     Видно незаможный.

 

Вздрѣвъ на дротѣ чоботята

     И зрадѣвъ душою:

„Ади, каже, ще й новіи!

     „Тожь то ся устрою“.

 

И роззувъ ся зъ старыхъ шкрабôвъ,

     Дроту досягає,

И на ноги чоботята

     Нови̂ надягає.

 

Надягнувъ, та нужь въ дорогу!

     А старый проснувъ ся,

Горѣ глянувъ на телеграфъ,

     Та ажь усмѣхнувъ ся.

 

Ôнъ побачивъ стари̂ капцѣ,

     А въ нихъ сами̂ дѣры: —

,,Ади, каже, якъ вни скоро

     ,,Ôдъ сына наспѣли!"

 

В. И. Маслякъ.

 

[Зоря, 1884, ч.12, с.97]

 

 

ВѢЧНА ЛЮБОВЪ.

 

Не та любовь вѣчна, що жаромъ у кровь

Вливаєсь, и пяна роскошами, млѣє,

Мовь фаля бурлива кидаєсь, и зновъ

Втишає ся, слабне... Она студенѣє,

Якъ скоро волосє зима зоснѣжи́тъ

И искры тыхъ карыхъ очей позгасаютъ,

И сила пропаде, краса улетитъ,

И въ душу старечи̂ гадки завитаютъ.

 

Надармо, молодче, божишь ся, кленешь,

Що вѣчно любити'мешь! Знаю я, знаю,

Що й самъ же словамъ тымъ ты вѣры не ймешь,

Що иншіи тоны зъ устъ твоихъ заграютъ,

Що въ попѣлъ розсыплесь любовный той спѣвъ,

Що згодомъ заллє єго нужда слезами

И людска го заздрôсть столочитъ и гнѣвъ, —

Лишь въ споминкахъ ôнъ оживе ще часами!

 

Но вѣчна любовь — се велика посвята,

Котра въ порохнавôй души не затлѣє,

Любовь, що кохає убогого брата

И свѣтъ весь собовь обнимає лелѣє.

Любовникъ єи — у подертôй свитинѣ;

Єи поцѣлуй — то потѣха сирôтъ;

Єи ôдпочинокъ — въ тюрмѣ, въ домовинѣ;

Надѣѣ жь, заплаты — нѣякои нѣтъ!

 

Климентія П.

 

[Зоря, 1884, ч.13, с.103]

 

 

ВЕСНЯНКА

 

Лѣсы въ шмарагдову вже шату прибрались,

Дуброва зелена шумитъ,

Долины луги́ лотаче́мъ заквѣтчались,

Ручай зъ гôръ сплыває, журчитъ.

 

Надъ зоряни̂ нивы пташина взлѣтає

И пѣсеньку першу звенятъ,

Щезає въ лазурахъ, де взôръ не сягає,

Де быстро лишь думка летитъ.

 

Пташино, чи ты такъ высоко взлѣтаєшь,

Щобъ Богъ учувъ скорше тебе?

Чи зимный простôръ той, що насъ ôддѣляє

Ôдъ неба — твôй голосъ пробьє?

 

О, высше, пташино, звертай хутки̂ крыла,

Срѣберніи пѣснѣ звени!

О, кобъ ты лишь небу сказати зумѣла,

Що́ горя, що́ слѣзъ на земли!

 

Юлія Ш.

 

[Зоря, 1884, ч.14, с.111]

 

 

СПѢВАЙ, НЕНЬКО!

 

Спѣвай, ненько, тихесенько,

Якъ давно спѣвала,

Коли мене, моя нене,

До сну колысала,

Коли пѣснѣ тужливои

Чародѣйна сила

На твоєи донѣ очи

Любый сонъ зводила.

 

Спѣвай, ненько, тихесенько,

Бо сонъ утѣкає,

Не сплятъ очи, серце вяне,

Душа умлѣває.

Твоѣй дони змеркли зорѣ,

Сонечко стемнѣло,

Втихла птичка, дрôбне зѣлє

Головку схилило.

Ой ще зѣлє пôднесе ся

Пôдъ чистовь росою, —

Твоѣ-жь донѣ щастє-доля

Пôшла за водою.

 

Годѣ, ненько! вже серденько

Не найде ôдрады,

Поки жиє, не забуде

Тяженькои зрады!

Ой не знайде супокою,

Зрады не забуде,

Хиба засне, моя ненько,

Та на твоѣй груди!

 

Спѣвай, ненько, техесенько,

Якъ давно спѣвала,

Коли мене маленькою

До сну колысала!

 

Юлія Ш.

 

[Зоря, 1884, ч.15, с.119]

 

 

ÔДПОВѢДЬ.

 

Гарна дѣвчино; пахущая квѣтко!

Окомъ и словомъ стрѣляєшъ ты мѣтко

Въ серця чутливый потайникъ укрытый:

Хто тебе ввидитъ, той муситъ любити.

 

Тôлькожъ не гнѣвайсь за щиреє слово:

Свѣтъ и житє ты берешь поверхово,

Мыслишь, хто спѣвъ твôй полюбитъ и очи,

Той вже нѣчого на свѣтѣ не схоче?

 

Сли для очей и для пѣснѣ твоєи

Кине ôнъ все: боротьбу за идеѣ,

Працю для тыхъ, що ихъ тиснутъ оковы —

Вѣрь мнѣ, дѣвчино, не вартъ ôнъ любови!

 

Сли-жь крôмъ очей и крôмъ спѣву звôнкого

Ты не даси єму въ жизни нѣчого,

Въ бôй не загрѣєшь и ранъ не загоишь, —

Вѣрь мнѣ, й сама ты любови не сто́ишь.

 

Блескъ чародѣйныхъ очей потусклѣє,

Змѣнитъ ся голосъ и спѣвъ занѣмѣє, —

Сли въ твоѣмъ серцѣ и въ мысли пустынно,

Чимъ ты тодѣ причаруєшь, дѣвчино?

 

Миронъ***.

 

[Зоря, 1884, ч.17, с.131—132]

 

 

МУСИШЬ ЛЮБИТИ!

 

Ой не йду я до ворожки

Порады пытати,

Нѣ любисткомъ я не буду

Хлопця чарувати.

 

Въ мене чары саморôдни̂

Въ поглядѣ глибокôмъ,

Ôнъ розпалитъ єго серце

Полумямъ широкимъ.

 

Дармо, хлопче, не скуєшь ты

Серденько ледами,

Не покрыєшь жаръ сердечный

Зимными словами!

 

Не на те я, хлопче-орле

Тебе полюбила,

Щобъ забута, нелюблена

Весь вѣкъ протужила!

 

Не на теє моя пѣсня

Любвою здрожала,

Щобъ нечута, погорджена

Въ роспуцѣ сконала.

 

И серденько не на теє

Такъ довго дрѣмало,

Щобъ проснувшись, пробудившись

Сонця не дôждало.

 

Тожь хочь ледомъ слова твого

Серце мнѣ зрани̂ ты, —

Мои очи, мою пѣсню

Ты мусишь любити!

 

Климентія П.

 

[Зоря, 1884, ч.17, с.131]

 

 

КЛЯТВА.

 

„Забожись тутъ сыну при святôмъ престолѣ“,

— Заклинавъ Гамилькаръ рôдную дитину, —

„Що не склонишь головь пôдъ ярмо неволѣ,

Що не дашь забити въ кайданъ Картагину,

Що вражда́, погибель, смерть и месть тиранамъ

Буде окликомъ житя и духа твого,

Що не вдаришь пôдло поклону Римлянамъ —

Присягай ми сыну на Бога святого!...“

 

И Ганибаль мальчикъ гордо зводитъ руки:

„Присягаю отче!“ — кликнувъ смѣло-жваво;

„Я не убоюсь средъ голосôвъ розпуки,

„Ворогамъ за кривду ôдомщусь кроваво...“

Стало глухо въ храмѣ, — оба занѣмѣли

Батько зъ вѣрнымъ сыномъ у обôймахъ щирыхъ:

Подивляє сынъ незломнô батька силы,

Батько тѣшить ся надъ сыномъ богатыромъ!

 

Мостище.     

Орестъ А. Авдиковскій.

 

[Зоря, 1884, ч.17, с.133]

 

 

НІЯГАРА.

(Изъ Лєнау-а)

 

Якъ дѣвичій сонъ чарôвный,

Якъ срѣберни̂ блески зôръ,

Мчитъ Нягара плавъ свôй рôвный

Крôзь зеленый первобôръ.

 

Тихо такъ повзутъ єй филѣ,

Що въ прозорѣ чистыхъ вôдъ

Миготятъ зôрки̂ и скелѣ

И величный борôвъ звôдъ.

 

Такъ лагôдно йдутъ ти̂ филѣ,

Що прохожій середъ думъ

Чує зъ дали многи̂ милѣ

Водопаду ревъ и шумъ.

 

Но де филя ся зближає

До стрôмки́хъ порогôвъ, скалъ, —

Наче спадъ свôй прочуває,

Дикій ю проймає шалъ.

 

Не для неи зорѣ, древа, —

Навѣжена рве ся въ даль, —

Мовь гнѣвна́я королева

Зеркала трощитъ хрусталь.

 

Мчесь мовь пяна, невгомонна,

За филь клубомъ мечесъ клубъ,

Якъ бы туга ю бездонна

Въ пропасти тручала глубъ.

 

Путникъ, що на миль такъ много

Чувъ филь шумъ и ревъ и спадъ,

Зъ близька не чує нѣчого,

Бо за сильно ту гримлятъ.

 

Такъ въ нещастя дни понури̂

Дармо напружаєшь слухъ;

Тôлько зъ дали лютой бурѣ

Грохôтъ чує вѣщій духъ.

 

Юлія Ш.

 

[Зоря, 1884, с.139—140]

 

 

ПОМОЛИЛАСЬ.

 

Выряджала мати доню

     До божого дому:

„Иди, дитино, та про долю

     Помолись святому“.

Пôшла доня; якъ та пава

     Близь престолу стала,

Лишь котрому бы святому

     Молитись, не знала.

„И тому нѣ, и сему нѣ“

     Думає - гадає;

Коли чує, ажь на хорѣ

     Хтось знатно спѣває.

Подивилась разъ и другій:

     Чорни̂ въ нёго очи,

А те серце щось у грудёхъ

     Такъ дуже стукоче.

Пôшли думы дивни̂ зъ серця

     Вернула до дому.

„А що, доню?“ пыта’ мати:

     ,,Молилась святому?“

— Ой молилась моя мамко,

     Тай щебъ ся молила:

Ой до того, що на хорѣ

     Зъ чорными очима.

 

[Зоря, 1884, ч.20, с.166]

 

 

ОЙ ЗНАЮЖЬ Я!

 

Ой знаюжь я око́воньки — онижъ не зъ металю;

Ой знаюжь я и зôроньки — они не зъ кришталю;

Ой знаюжь я срѣбный голосъ, хочь не металевый;

Ой знаюжь я чорный волосъ, хочь и не смушевый;

Ой знаюжь я одну цвѣтку, хочь не на долинѣ;

Ой знаюжь я и ягôдку — не на черешинѣ;

Ой знаюжь я порадоньку, хочь и не учену;

Ой знаюжь я принадоньку, серденькомъ пещену.

 

Не оковы, — рученята мене обнимали;

Ой не зорѣ, — оченята мене чарували;

Тихе слово, срѣбне слово взяло серцю волю,

А румяне свѣже личко дало менѣ долю.

Вросла цвѣтка въ моє серце, вросла и зацвила,

А ягôдка крôзь реберце у душу смотрила;

А порада помагала, якъ змора мя гвула,

А принада ôдъ буръ дикихъ мене ôдвернула.

Зъ тоижь хвилѣ вже не скучно, жизнь моя богата,

А хто въ мене тая доля, вгадайте дѣвчата!

 

[Зоря, 1884, ч.20, с.166]

 

 

РУТА.

 

До-схôдъ сонця у городци

Дѣвчатко спѣвало,

До-схôдъ сонця у городци

Руту засѣвало:

     „Сѣй ся, сѣй ся моя руто,

     Выростай буйненько,

     Колись тебе, моя руто,

     Зôрву я пильненько.

     Верне милый изъ чужины,

     Мене повитає,

     Мою косу, мою русу,

     Въ тебе заквѣчає;

     До престолу поведе мя

     По довгôй розлуцѣ —

     Выростай же, руто мила,

     На розраду скуцѣ“.

 

Росте рута у городци,

Росте-зеленѣє,

Немовь тіи провесняни̂

Молодыхъ надѣѣ...

За весною прійшло лѣто.

Плаче дѣвча въ хатѣ,

Бо милого изъ чужины

Чогось не видати.

Дѣвча косу свою русу

Полоче слезою,

А въ городци дрôбна рута

Схиляєсь до долу.

 

Прійшла осѣнь. У городци

Вже й руты не стало.

Дежь дѣвчатко, що весною

Пѣсоньку спѣвало?

Ой не стало дѣвчиноньки,

Й рута ся минула —:

Вже дѣвчинѣ у могилѣ

Косу сповинула.

 

В. И. Маслякъ.

 

[Зоря, 1884, ч.23, с.195]

 

 

Зъ поезій В. И. Масляка.

 

НА СВЯТЫЙ ВЕЧЕРЪ.

 

Маленьке хлопятко по полю розлогôмъ

Ишло та бродило снѣгами,

На нему лишь платы подерти̂ убоги̂

Й курманчикъ пôдшитый вѣтрамм.

И руки дрôбоньки̂ въ курманъ той ховало,

Платкомъ лишь головку накрыло,

Очами мовь въ небѣ чогось то шукало,

А въ горлѣ ôдъ слѣзъ го душило.

 

Щось шепче изъ тиха, — чи може жало́бу

Шле въ небо до того престолу,

Де людскіи думы, де людскіи умы

Єднатись навыкли посполу?

Чи може вно плаче на долю сирôцку,

Що въ свѣтѣ пріюту не має;

Чи може Пречисту о лучшу свитину,

О лучшій куркманчикъ благає?

 

Чи може пытає у зорей тыхъ ясныхъ,

Де нынѣ головку приклонитъ?

Чи може те никле безсильне дитятко

Вже шепче на свѣтъ сей проклоны?

Хто знає!... чей можебъ ти̂ зорѣ дрôбніи

Умѣли що бôльше сказати,

Божь прецѣнь вни знаютъ, що серцю потреба,

И тайны тамъ знаютъ читати.

 

* * *

 

Якъ зорѣ на небѣ срѣблисти̂ вставали,

Якъ сонце впôрнуло край гаю,

Въ ту хвилю дитина, послужка жидôвска,

Почула, що дзвоны тамъ граютъ,

Де хрести̂къ злотистый на бани свѣтивъ ся,

Де люде що свята ходили,

Де близько близъ липы и маму и тата

Въ могилу сусѣды закрыли.

 

И стало щось важко на серцю дѣтинѣ,

На очи йшли слёзы каплисти̂,

А наймитъ пôдшепнувъ въ тôй важкôй годинѣ,

Що завтра — то день врочистый,

А днесь святый вечеръ... Дитина на груди

Головку немыту клонила;

Щось корчма му збридла, — въ очахъ заяснѣла

И церковь и мамы могила.

На душу щось думы сплывали сердечни̂,

И згадка про свята Рôздвяни̂,

И ласканя мамы тоти̂ безконечни̂,

И тато и рôдня кохана.

Згадало, якъ въ хатѣ „на квочцѣ“ сѣдало

У поручь сестрички на сѣнѣ;

Якъ мати колачикъ, орѣшкôвъ, бувало,

Давала колись-то изъ скрынѣ;

 

Якъ тато у „дѣда“ ховавъ го зъ сестрою

А мати выймала обрусикъ,

А зъ него выймала дарункôвъ чимало,

Мовляла, давъ то Исусикъ.

И наче нимъ шибло, якъ стôй ôнъ помчавъ ся

И корчму лишивши похилу,

По стежцѣ снѣгами бродивъ, добивавъ ся,

Де маму сховали въ могилу.

 

 

ДУМКА.

 

Тужно, глухо, пусто въ серцю,

     Жаль грудь розпирає,

А въ души зима засѣла,

     Пѣсни въ нѣй не має.

 

Часомъ въ оцѣ искра блысне,

     Згаситъ ся слезою;

На чолѣ засѣли мраки,

     Лице вкрылось тьмою.

 

Ахъ на дармо вже шукаю

     Погоды - ôдрады!

Кому серце стало мерзнуть,

     Нѣхто не порадитъ.

 

Бо порада, ще й чужая,

     То сонце зимою:

Лѣдъ ôдъ него не мине ся,

     Не стане водою.

 

НА ГУБАХЪ.

 

Пôшла въ ранцѣ дѣвчинонька

     Тай до лѣса на грибы́,

Напытала свому серцю

     Чи-маленькои журбы.

Ой бо въ лѣсѣ при орѣсѣ

     Не найшло ся добрыхъ губъ,

А найшовъ ся у лѣщинѣ

     Козаченько немовь дубъ.

 

— Що шукаєшь, дѣвчинонько,

     По лѣщинѣ, ще й сама:

Чи орѣхôвъ, чи суницѣ

     Гей дѣвчино молода? —

„Ой шукаю я козаче

          По зеленому лѣсу́,

Чи де гриба, чи пôдпеньки,

     Козарика не найду“.

 

— Ой дѣвчино чорноброва

     По лѣщинѣ не ходи:

Де зеленая дôброва,

     Тамъ пôдпеньки и грибы. —

„Покажи ми козаченьку

     У дôброву добрый слѣдъ“ —

Принявъ козакъ щиру мову,

     Ще й солодку немовь мѣдъ.

 

Повертала дѣвчинонька

     Изъ дôбровы понадъ яръ,

Чогось личко паленѣло

     А на губахъ видно жаръ...

А торбину гойдавъ вѣтеръ,

     Бо порожная була́

Приставъ козакъ до серденька,

     Мовь козарикъ до пенька.

 

 

[Зоря, 1884, ч.24, с.203]

 

 

1885 рік

 

 

ОЙ КОБЫ ТО!

 

Ой кобы то де дôстати

Тыхъ крылець сокола,

Облетѣвбы свѣтъ широкій,

Земленьку довкола.

Назбиравбы сонця лучѣвъ,

Блеску-самоцвѣту

На обнову тымъ хатинамъ,

Що въ туманъ оповити̂.

 

Ой кобы то були въ мене

Беркутови̂ крыла,

Понеслабъ мя въ свѣтъ далекій

Беркутова сила:

Поспытавбы, чи є въ свѣтѣ

Де такоє море,

Щобъ водиця зъ него взята

Дала лѣкъ на горе.

 

Нѣсбы воду по крапельцѣ

Межь мôй людъ избранный,

Роздувавбы тую росу

Немовь вѣтеръ ранный,

Ой на кожде невеличке

Низоньке ôконце,

Найбы смутокъ прогоняла

Немовь хмару сонце...

 

В. И. Масляк.

 

[Зоря, 1885, ч.1, с.3—4]

 

 

НА ВЕСѢЛЮ.

 

Ось „весѣльныхъ“ скрипка грає,

Басъ ѣй второмъ помагає,

На цымбалахъ кливцѣ вьютъ ся,

А въ решôтцѣ дзвôнки рвутъ ся —

     Божь то и охота.

 

Панъ господарь за шиночкомъ,

А довкола мовь вѣночкомъ

Посѣдали скрôзь на лавѣ

Старцѣ, жѣнки сѣдоглави̂ —

     Молодшимъ робота.

 

Суне танець, помôстъ гне ся,

Що ажь хата вся трясе ся:

Свѣтятъ очи парубочи̂,

Живо серця бьютъ дѣвочи̂,

     Всѣмъ духъ запирає.

 

Ось мережка замигтѣла,

Руса ко́са заяснѣла,

Хтось тамъ гукнувъ чабарашку,

Хтось мовь въ бубенъ бьє у фляшку

     Та ще мугикає.

 

Кого зависть палитъ дика,

Иншимъ лучши̂ днѣ музыка

На умъ звела, — а хто знову

На дѣвчатъ веде обмову —

     Головонько-жь моя!

 

Бѣля бочки дякъ-старуха

Шапку всунувъ ажь на уха

Обгорнувши кумѣ шійку....

Хочь и граютъ коломыйку,

     Ôнъ тне зъ єрмолоя.

 

Идутъ пары, плывутъ пары,

Мовь бы того дощу зъ хмары:

А всѣ гладко, а всѣ дрôбно,

Всѣ весело, а всѣ рôвно,

     Ажь душа танцює!

 

Лишь самотно близь ôконця

Стала просто проти сонця

Катерина... Хочь у рутѣ,

Стоитъ всѣми позабута

     Стоитъ та сумує.

 

Пышна въ неи фартушина,

Горитъ сукня мовь калина,

Въ ко́сѣ биндочки прегарни̂

И мережки пышно ткани̂,

     Та нема принады.

 

Вже косо́йка полинѣла,

Свѣжôсть зъ личка улетѣла

И нестало стану того,

Щобъ звѣвъ зъ ума неодного

     Ажь до непорады.

 

Попôдъ очи морщки вьютъ ся,

А пôдъ серцемъ струны рвутъ ся      

Ой вже ярь тамъ прошумѣла,

Осѣнь вже загомонѣла,

     Личко вяне, гине.

 

Въ оцѣ свѣтло мовь погасло,

Зорѣ въ нѣмъ не свѣтятъ ясно;

А хочь слово зъ устъ несе ся,

Вже до серця не продре ся,

     Въ душу не заплы́не.

 

Суне танець, скрипка грає,

Кождый Катрю оминає,

Мовь не бачитъ, що до сонця

Она стала близь ôконця,

     Рада бъ танцювати.

 

Заскимѣло ѣй щось въ груди:

„Ой ярь друга вже не буде!“

Зъ вôльна зъ хаты выхожала

И ширинку вынимала

     Слёзы утирати...

 

В. И. Маслякъ.

 

[Зоря, 1885, ч.2, с.16]

 

 

ДНИ ЖИТЯ.

 

Не клони ся, яворино,

     понадъ яръ;

Тули крѣпко ой хлопчино

     въ грудехъ жаръ.

Поки серце не омлѣє

     ôдъ пѣсень:

Поти жити можь въ надѣи,

     поти день!

 

Прійде вѣтеръ ôдъ пôвночи

     загуде;

Ôнъ обôрве-розторочигь

     гиля все,

Яворина повалитъ ся

     въ яръ у спôдъ,

Ссохне корѣнь, пень и гиля —

     змеркне свѣтъ.

 

Прійдутъ злиднѣ та всѣляки̂

     у житю,

Кинутъ хмары, кинутъ мраки

     на весну;

А поблизько станутъ люде

     й чорна злôсть

Замотає тя у здуду,

     що тя зъѣсть.

 

А поволи змеркне сила

     всѣхъ пѣсень;

А поволи почорнѣє

     жизни день;

А поволи, ой хлопчино,

     будешь знавъ,

Що на тоє ты родивъ ся,

     щобы клявъ....

 

В. И. Маслякъ.

 

[Зоря, 1885, ч.3, с.27—28]

 

 

ПАМЯТИ ЕВГЕНІЯ ЖЕЛЕХÔВСКОГО.

 

Ще недавно руске поле

     Зеленѣти стало,

А вжежь скôлько разъ го горе

     Гробами вкрывало!

Надъ Тобою, Украино,

     Чорный воронъ краче,

А ôдъ того грудь стискаєсь —

     Й серце въ нѣй коза́че.

 

Люто, чорно шляхъ ся стелитъ,

     Руси, предъ Тобою:

Ангелъ смерти ставъ близь Тебе,

     Стинає косою

Що разъ свѣжій цвѣтъ надѣѣ,

     Стерню йно лишає,

А надъ нею гаснутъ зорѣ

     И сонце померкає.

 

И нынѣ, ненько! горе дало

     Зновъ свѣжу обиду;

Зновъ одному, що кохавъ Тя,

     Правлятъ панахиду.

Знову стоны йдутъ жалобы

     Пôдъ небесни̂ зводы, -—

Зновъ одного изъ найлучшихъ

     Не стало въ народѣ!...

 

Радобъ серце, душа радабъ

     „Весѣльнои“ вчути

Въ Твоѣй хатѣ, Руска мати, —

     Такъ „могильну“ чути.

Выряджає руска доля

     А все по одному

Зъ сего свѣта... не дай Боже

     Бôльше такъ нѣкому!

 

Прочь шездаро... змовчи пѣсне —

     Слаби̂ твои звуки!

Глухне серци, душа ныє,

     Омлѣваютъ руки...

Ненько! горе Тобѣ дало

     Зновъ свѣжу обиду;

Зновъ одному, що кохавъ Тя,

     Правлять панахиду!

 

В. И. Маслякъ.

Львôвъ дня 8. (20) Лютого 1885.

 

[Зоря, 1885, ч.4, с.42—43]

 

 

ИНАКША МОДА.

 

Вже козацтво запороске

     Коней не сѣдлає,

Слава Сѣчи, давна слава,

     Въ мрацѣ потопає.

Ôдмѣнилась Украина

     Ôдъ давного роду,

Всё въ нѣй звôльна переходитъ

     На инакшу моду...

 

Вже не стало тыхъ жупанôвъ,

     Куци̂ въ насъ уборы;

Перебрались мы въ чужіи

     И въ ненаши̂ взоры.

Де то дѣлась тая зброя,

     Де козачи̂ шубы?

Зброю — ясну ржа вкрыває,

     Духъ — сховавсь до грубы.

 

Де то дѣлись ти̂ велетнѣ,

     Чôла ти̂ чубати̂?

И борбами сильни̂ груди

     Въ пѣснѣ такъ богати̂?

Де чайки ти̂ скороплавни̂,

     Що Стамбулъ лякали,

Що то ними изъ ясиру

     Бранцѣ повертали?

 

Такъ смѣялось идъ намъ сонце,

     Усмѣхались зорѣ;

Спѣвавъ зъ нами степъ широкій,

     Слухало насъ море.

А козацтво наповало

     Ажь въ Дунаю конѣ,

Кровь славяньску ôддавало

     Въ Нѣмцѣвъ оборонѣ.

 

Въ Бѣлоцерквѣ помиривъ ся

     Гетманъ Украины

Зъ львомъ пôвночи, наче зъ братомъ,

     Та въ лихôй годинѣ.

Не кувала намъ зазуля

     Въ битвѣ близь Полтавы,

Пôшла воля въ грôбъ, въ могилу,

     Не стало и славы!

 

И розбилась доля наша,

     Днѣпръ мовь объ пороги,

Роздѣлили рôдъ великій

     Ажь на двѣ дороги.

Невеселый край широкій,

     Сумуютъ два братя,

По могилахъ бандуристамъ

     Годѣ вже спѣвати.

 

Нѣхто серцемъ не промовитъ

     Такъ на ладъ давнѣйшій —

Надъ звукъ пѣснѣ, звукъ бандуры,

     Иншій звукъ милѣйшій.

Инша пѣсня на родинѣ

     Сегодня пещена:

Тамъ де перше серце було,

     Нынѣ тамъ — кишôня.

 

И за грошѣ ходятъ въ наймы

     Козачи̂ онуки

И народъ бы весь прода́ли

     На пекольни̂ муки.

Не дивуй ся тому вѣтре,

     Що плывешь ôдъ всходу:

Инши̂ люде, жизнь инакша,

     Всё на иншу моду!

В. И. Маслякъ.

 

[Зоря, 1885, ч.7, с.65]

 

 

НА МОГИЛѢ МУЖА.

 

I.

 

Надъ Сяномъ могила

Щастє ми закрыла,

Смерть выдерла того,

Котрого-мь любила.

 

О смерти страшная,

Ваги ты не мала,

Друга ты и батька

Дѣточкамъ забрала!

 

Сердонько сирôтске

Погрузилось въ тузѣ,

Сама я осталась

Якъ калина въ лузѣ.

 

Якъ калиновь въ лузѣ

Вѣтрець колибає;

Такъ серденъко бьє ся —

Нѣкто не спытає:

 

Чому очи въ слезахъ;

Чомъ тужніи думки; —

Якъ у той безъ пары

Лишеной голубки!

 

II.

 

Лучѣ сонця згасли; —

Тихій мѣсяченько

Блѣдымъ своимъ свѣтломъ

Глянувъ у серденько.

 

А въ серденьку жаль, жаль,

А въ серденьку туга:

Нема миленького

Вѣрненького друга!

 

Пôдужь на могилу,

Заплачу гôренько —

За Тобою, друже,

Болитъ мя серденько!

 

III.

 

Въ вечеръ ясный у ôконце

Къ зôркамъ споглядаю:

Где ты, зоре щастя мого?

У небесъ пытаю.

 

Згасла зôрка щастя твого,

Вже єй блеску нѣтъ,

Улетѣла зъ невь надѣя

Въ загробовый свѣтъ.

 

Позôстали тôлько слёзы

И тяженькій жаль,

Столочени̂ сны весняни̂,

Столоченый серця рай!

 

IV.

 

Пôчка вже запала

Сонная, тихенька;

Въ снѣ вже погрузилась

Семія маленька;

 

Праця вже скôнчена,

Всё вже спочиває —

Моєжь сумне серце

Спочинку не знає.

 

У безсонни̂ ночи

Головку клоняю,

Про минувшу долю

Думочки думаю.

 

Хочъ свѣтъ гожій, красный

Й вѣкъ що молоденькій —

Житє невеселе!

Другъ лишивъ миленькій...

 

V.

 

Спочивъ ты, друже, въ темнôй могилѣ,

Лишивъ-покинувъ туземни̂ болѣ,

Саму оставивъ въ свѣтѣ широкôмъ

Сповняти чашу вдовичои долѣ.

 

О любый друже, перомъ ти земля!

Память про тебе не ляже въ могилѣ,

Тебе забути̂ я не здолаю,

Бо то не въ моѣй анѣ въ серця силѣ.

 

Образъ подобы твоєй оставъ ся

Вразъ зъ чувствомъ щирымъ у моєй груди,

И чувство тоє на все остане,

Доки серденько лишь бити буде.

 

Михайлевичи въ Марцю 1885.     

Елена Г—й.

 

[Зоря, 1885, ч.7, с.77]

 

 

СПѢВАЦКА ДОЛЯ.

 

Дала менѣ моя мати

     Вроду непогану,

А Богъ звелѣвъ въ серце вляти

     Крыхôтку тала́ну,

А судьба ми тхнула въ душу

     Якусь дивну вѣру,

А до неи ще придала.

     И спѣвацку лѣру.

 

А зъ моєго личка-вроды

     Лишень зморщки видни̂;

А таланъ мôй що ôдъ Бога,

     Вгнули дики̂ злиднѣ;

Товпа людска якъ присѣлась,

     Зломала ми вѣру;

Дика буря придавила

     Та порвала лѣру.

 

И лишилась ще у мене

     Лишь спѣвацка доля,

Згадокъ троха, думокъ троха

     Й холоднѣйша воля.

Днесь хочь въ думѣ не однôй я

     До небесъ взлѣтаю —

За те вбогій-необутый

     По земли блукаю...

 

В.И.Маслякъ

 

[Зоря, 1885, ч.9, с.103]

 

 

ТРУБКА

 

Небо стало мовь одуте,

Бо слотливый дощикъ дробитъ;

Десь далеко трубку чути,

Десь тамъ жовнярь службу робитъ.

„Маршь“ ôнъ дує по указу

Въ тую трубку блескотливу,

Тамъ ôнъ може вспоминає

Нишкомъ долю несписиву.

Може дощь той єму въ душу

Зводитъ думку, якъ то мати

Ляла слёзы, якъ ôнъ зъ мусу

Давъ волосє обтинати.

Тамъ ôнъ може и згадає

Якъ то братчикъ, сестра млѣла,

Якъ на нему та вояцка

Остра зброя заяснѣла;

 

Якъ тамъ нива, гай, левада

Єго мовчки выглядаютъ, —

Ой бо въ батька у старого

Нишкомъ силы опадаютъ!

Якъ легинѣвъ сотня жвавыхъ

Толокує тамъ безъ нёго,

А ôнъ тутка орломъ въ клѣтцѣ,

Хиба тôлько зôтхне Богу...

 

Може добре предъ очима

Село тихе розведе ся —

Морозъ стисне за плечима

Нудьга въ серце бѣдне впє ся

Зъ душѣ стане выринати

Зразокъ долѣ — стать дѣвоча,

Що надъ неѣ нѣчимъ мати

И жизнь хочбы якъ охоча!

 

Чогось трубка троха стихла, —

Мабуть жовнярь мимовôльно

Потонувъ весь въ тяжкôй думѣ,

Въ горлѣ сперло що насильно!

Але зновъ ось трубку чути —

Видно свѣжій розказъ дали!

Подумало-бъ може серце,

Такъ панъ капраль перервали...

 

И зновъ вѣтеръ дужше дує,

Зновъ на землю дощикъ дробитъ,

Зновъ тамъ видно йде муштрунокъ,

Жовнярь дальше службу робитъ,

Менѣ-жь думы впились въ серце,

Тиснутъ душу мовь оковы,

Перо пише мимовôльно;

„Се податокъ тои крови“...

 

В. И. Маслякъ.

 

[Зоря, 1885, ч.10, с.113]

 

 

НИКОЛА КОСТОМАРÔВЪ.

 

Снѣгъ и снѣгъ и смерть-могила;

А на тôй могилѣ

Журавель старый крукоче,

Простягає крыла.

Ключь єго, єго все стадко

Рознесло свѣтами;

Утомила буря люта,

Занесла снѣгами.

Выє вѣтеръ ôдъ пôвночи,

Острымъ снѣгомъ дує,

Грозить смертю райскôй птици —

А она й не чує;

На могилѣ на высокôй

Сторожемъ витає

И зъ пôдъ снѣгу Украину

До житя взыває.

Довго-довго, невзрушенно,

Въ бурѣ и морозы

Журавель стоявъ спѣвучи

Про май теплый й рожѣ:

Ажь прийшла єго година,

Ажь избилась сила...

Не дôждавсь пахучой яри,

Тай опустивъ крыла

И звѣвъ голову втомлену

До небесъ высоко

И безстрашно подививъ ся

Сонцю око въ око.

Подививъ ся, запророчивъ

Милôй Украинѣ —

Й вѣрный правдѣ, вѣрный сонцю

Згинувъ на чужинѣ....

Надôйшовъ мудракъ и каже:

„Поспѣшивсь небоже!

Баявъ о якійсь тамъ яри

А згибъ на морозѣ“.

Надôйшовъ богачь тай каже:

„Лихобъ єго взяло!

Ти єго незносни̂ крики

Спати намъ не дали!“

А сирôтка Украина

Сплакала до Бога

И умерця притулила

До серденька свого,

Що ôнъ напоивъ надѣєвъ

На розмай и долю,

Вѣровъ напоивъ у правду

Въ просвѣту и волю.

 

Острôвъ 3. Мая 1885.

К. Н. Устіяновичъ.

 

[Зоря, 1885, ч.11, с.125]

 

 

Я НЕ БАЖАЮ...

 

Я не бажаю лаврôвъ-славы, —

За тымъ нѣякъ я не тужу;

Не любе сонцю сухорляве

И никле зѣлє у степу.

Бажаю тôлько у людей я,

Щобъ отворились ихъ серця́,

Мене хочь крыхту такъ любили,

Якъ люблю свѣтъ весь — я!

Нѣ, я на перъ ся самъ нѣколи

Мѣжь першихъ стати на починъ;

Передо мною моя доля

Звела́ высокіи зъ терня тынъ.

Нехай царюютъ собѣ други̂,

Голосятъ славу лишь свою, —

Я радъ, що можу свои думы

Збирати нишкомъ у кутку.

Крôзь нихъ розводжу зъ серця мого

Веселый, тихій, власный рай;

Крôзь нихъ пытаю въ того Бога,

Чи є на свѣтѣ такій край.

Де бъ зорѣ ясно всѣмъ свѣтили,

Де-бъ всѣмъ пышавсь однако цвѣтъ,

И всѣмъ однако росли силы

Зводити миру свѣтъ?

Крôзь нихъ пытаю, чи пôдъ небомъ,

Найде ся тихій де кутокъ,

Де-бъ зависть серцю тымъ не була,

Чимъ стужа леду для цвѣтокъ,

Де-бъ згода щира все красила

Житє се людске въ ясни̂ дни

И де-бъ въ солодкôмъ супокою

Царемъ бувъ духъ любви?

И я пытаю того Бога,

Судьбы пытаюсь и людій,

Чи є у свѣтѣ де дорога,

Що повелабы въ край такій,

Де-бъ ти̂, що люду взяли долю

Мовлявъ на спину лишь свою,

Зъ тыхъ обовязкôвъ-монополю

Вни не робили и торгу?!

 

В. И. Маслякъ.

 

[Зоря, 1885, ч.12, с.167]

 

 

НА МОГИЛУ КОРНИЛА СУШКЕВИЧА.

 

Мѣжь цвѣтучими садами,

По дрôбнôмъ пѣсôчку

Плы́ла рѣчка невеличка,

Въ тихôмъ холодочку.

 

Плыла ве́село, красила

Береги́ собою

И рôдненьки̂ наповала

Свѣжою водою.

 

Плыла чиста, непорочна...

Плю́скалась, гуляла,

Колысала береже́ньки,

Цвѣты цѣловала.....

 

Ажь завыла буря люта,

Потрясла горою

И рѣччинѣ привалила

Жерело скалою.

 

И пôйшло оно у землю,

Вмерла рѣчки сила.....

А по нѣй, по благодатнôй

Рѣнь суха́ лишилась.

 

И садочокъ зажуривъ ся

И повяли цвѣты —

Высхли груди материньски,

Сохнутъ рôдни̂ дѣти.

 

Але мама пôдъ землею

Вчула жаль глубоко

И пôднялась ажь пôдъ небо

Вы́соко, высо́ко.

 

Перекинула ся въ хмару,

Заляла́сь слезами

И сироты напаває

Теплыми дожджами....

 

И Ты дорогій Корниле,

И Ты друже милый,

Якъ та рѣчка благодатна

Зрони̂въ жизни силу.

 

И Тобѣ судьба недобра

Вбила серце въ груди.....

И по То́бѣ, благодатный!

Плачутъ руски̂ люди.

 

И Тебе́ днесь, сиротою

Край нашь споминає

И зъ могилы Твого Духа

Кличе, вызыває.

 

Пôднесижь ся! якъ та рѣчка

Перекинь ся въ хмару

И зливай на зе́млю руску

Благодатни̂ чары!

 

Щобъ не вянула, не никла,

Щобъ взяла́сь красою,

Засіяла свѣтломъ правды,

Волею святою.

 

Пôднесижь ся добрый духу!

Понадъ рôднымъ краємъ

И будь вѣчно межи нами —

Молимъ Тя, взываємъ!

 

Корнило Н. Устіяновичъ.

 

[Зоря, 1885, ч.14, с.166]

 

 

СМѢЛО ВЪ СВѢТЪ!

 

Не жури ся ты дѣвчино,

     Що мы вразъ

Въ злую брали ся годину

     Въ прикрый часъ!

Ломитъ горе насъ всѣляке,

     Не мале —

Коле терне рôжнораке,

     Отъ пусте!

 

Отъ ходѣмо мы дѣвчино

     Смѣло въ свѣтъ!

Отъ ходѣмо мы калино,

     Чей де цвѣтъ

Мы найдемо той заклятый,

     Що зъ раю,....

Що ôнъ знає розкрывати

     Свѣтъ чару.

 

А якъ шляхъ намъ нашь закрыютъ

     Чорни̂ тьмы,

Тогды очи свои люби̂

     Розсвѣти!

Засіяютъ они ясно

     Свѣтломъ зôръ:

И найдемо слѣдъ мы щасно

     Черезъ міръ.

 

Хочь трудна намъ буде стежка

     Середъ скель;

Хочь довкола насъ мережка

     Стане зъ филь,—

Мого серця ты лебѣдко

     Призови,

Дошукаєшь ся ягôдно

     Тамъ любви!

 

Противъ неи нѣчимъ скелѣ,

     Бо она

Тревалѣйша чимъ и филѣ

     Зъ моря дна.

И ôдъ неи ôдобє ся

     Сила збруй —

И объ ню лишь розôбє ся

     Злôсть отруй.

 

И до зôръ дôйдемо ясныхъ

     Тôлько вразъ! —

И найдемо днѣвъ мы щасныхъ

     Лучшій часъ:

И забудемъ, що бували

     У журбѣ, —

Не забудемъ, на що клялись

     Мы собѣ...

 

25. червня 1885.

В. И. Маслякъ.

 

[Зоря, 1885, ч.14, с.168—169]

 

 

ПАСТУША.

 

Пôдъ вербою, надъ водою,

Надъ потокомъ кострубатый,

     Мовь качатко ôдъ болота,

     Ставъ хлопчина въ дудку грати:

          Чогось въ дудцѣ єго ревно,

          Не учено, — але певно.

Довкôль него „чередойка“

По левадѣ походжає;

     На вербойцѣ птахъ щебече,

     Вѣтеръ збôжомъ колыхає.

          А за вѣтромъ безъ принуки

          Чути свѣжи пѣснѣ звуки.

Чомъ же звуки ти̂ въ тужливу

Думку серця лишь уняти?

     Чи ôнъ може самъ у свѣтѣ

     Вже не знає, що́ се „мати“?

          Чи вже горемъ хлѣбъ соливъ ôнъ,

          Чи де тата загубивъ ôнъ?

Чи крôзь пѣсню такъ пытає,

Чого птицѣ такъ спѣваютъ?

     Чого сонце йде по небѣ —

     Чому зорѣ въ нôчь сіяютъ?

          Чомъ до неба такъ высоко...

          Чомъ розпялось вно широко?...

Чи ôнъ може жаль розводитъ

Що не въ дома ôнъ у рôдныхъ,

     Лишень служитъ богачови,

     И не знає хвиль свобôдныхъ?

          Що ôдъ службы въ день и въ ночи

          Червонѣютъ въ него очи?

Чи ôнъ може знать хотѣвбы,

Чому инши̂ людски дѣти

     Все въ недѣлю гарно вбрани̂,

     Чисто вмыти̂ и одѣти̂:

          Ôнъ зимою у ряднинѣ, —

          Лѣтомъ въ чорнôй сорочинѣ?

Чи му може жаль, що въ школѣ

Иншихъ хлопцѣвъ вчатъ читати,

     И що иншихъ вчатъ у церввѣ

     Бога въ небѣ величати, —

          А ôнъ бѣдный при сопѣвцѣ

          Въ буддень, въ свято пасе ôвцѣ?...

 

В. И. Маслякъ.

 

[Зоря, 1885, ч.15, с.180]

 

 

ГНОБИТЕЛЯМЪ.

 

Вы мыслите, що хôдъ судьбы рукою

     Зупините,

Що духа вôльного въ єго розвого

     Обмежите?

Вгасѣтъ нопередъ зъ синёго склеплѣня

     Громады зôръ

И зупинѣтъ палаюче промѣня,

     Що ллєсь въ простôръ.

Зломѣтъ ту мôць, що цвѣты розвиває

     У теплу ярь,

Зстудѣтъ огонь, котрымъ нутро землѣ палає,

     Вульканôвъ жаръ.

Згасѣтъ! Но искоръ, що кидає геній

     Въ умы людства,

Що сонцемъ съяютъ въ жизни тôй злиденнôй,

     Вгасить дарма!

Но силу духа, що въ имя любови

     И братерства всѣхъ

Змагаєсь, — хто въ нерозрывни̂ оковы

     Вкувати змôгъ?

Хто совѣсть нашу на братôвъ терпѣня

     Зглушитъ? Бурнымъ,

Розлитымъ филямъ свѣтлого стремлѣня

     Хто знайде стримъ?

Чи вы, рабы, облудни̂ фарисеѣ,

     Въ котрыхъ погасъ

Огонь чутя, любови для идеѣ,

     Для блага масъ?

Вы пережити̂, вы мертви̂ въ застою,

     Йдѣть до могилъ!

Не здержать вамъ могучихъ, зъ зломъ до бою

     Розвитыхъ крылъ.

Дармый вашь опôръ! поступъ ломитъ, тисне,

     Й зôтре вашь слѣдъ, —

И мовь зъ за хмаръ ще тымъ яснѣйше блысне

     Рожевый цвѣтъ.

 

Д. 19. марта 1885.

Юлія Шнайдеръ.

 

[Зоря, 1885, ч.17, с.195]

 

 

ДРѢМАЮЧІЙ МОНАХЪ

(Ярослава Врхлицкого.)

 

Що спѣвы поважни̂ въ понурому хорѣ

     Вже зносять ся ’дъ го́рѣ,

Що братчикôвъ купка єго дожидає, —

     Ôнъ бѣдный не знає.

 

Що морщить игуменъ мохнати̂ бровиска

     И гнѣвъ въ оцѣ блыска,

Бо той, що днесь прімъ мавъ, ще й доси дрѣмає,

     Ôнъ бѣдный не знає.

 

Щось нѣжно такъ гладить лице єго й очи̂,

     Мовь косы дѣвочи̂....

Роса мовь на цвѣтахъ пахучихъ играє, —

     Но що се? — не знає.

 

Тьфу! сонъ се поганый! недогаръ проклятый

     Грѣха — дотлѣває....

Но що зъ тыми снами житє ôнъ утративъ —

     Ôнъ бѣдный не знає.

 

Изъ ческого перекл. Миронъ.

 

[Зоря, 1885, ч.18, с.209]

 

 

ИЗЪ ОСѢННЫXЪ ДУМЪ.

 

Осѣнный вѣтре, що могучимъ стономъ

Надъ лѣсомъ стогнешь, мовь надъ сыномъ мати,

Що хмары люто гонишь небосклономъ,

Мовь хочешь зиму, сонъ и смерть прогнати —

 

Що у щѣлинахъ дикимъ выєшь тономъ

И рвешь солому изъ сѣльскои хаты,

Зôвяле листє гономъ-перегономъ

По полю котишь — вѣтре мôй крилатый!

 

Я довго, пильно слухавъ стону твого

И знаю, чомъ такъ стогнешь ты и плачешь:

Тобѣ жаль сонця, жизнѣ, дня лѣтного!

 

О вѣтре, брате! Якъ мене побачешь

Старымъ, зôвялымъ, — чи й надъ мною сплачешь,

Чи гнѣвно слѣдъ бутя завѣєшь мого?

 

9. жовтня 1882.

Миронъ***

 

[Зоря, 1885, с.220]

 

 

ЗЪ ПОЕЗІЙ АНТОНА МОГИЛЬНИЦКОГО.

 

1. НАША СВЯТЫНЯ.

 

Нашь языкъ рускій — солодкій, богатый!

Ревный соловѣй краснои природы:

Чимъ довше мусѣвъ облогомъ лежати,

Дасть въ перелозѣ тымъ буйнѣйши̂ плоды!

 

Лежавъ облогомъ, бо Галича дѣти,

Якъ та голубка — тужливи̂, ласкави̂:

Братновь руковь ся дали неволити,

Языкъ и свѣтло погребсти въ темрявѣ!

 

Довго тяжила пôтьма мрачной ночи:

Бо братъ, самолюбъ, хитрый и лукавый,

Слѣпоты хмаровь засланявъ намъ очи,

На нашихъ грузахъ клавъ храмъ своѣй славѣ!

 

Довго тяжила, бо где свѣтла хиба,

Тамъ руки й ноги не стрясутъ оковы;

Зароблятъ мовчки пчолы трутамъ хлѣба...

Кривду-неволю не ôдопрутъ словы!

 

Сли часомъ Руси сынове удачни̂

Зъ верствы низькои въ гору ся пôддвигли,

Щобъ якъ Прометей — силовь духа значни̂

Сами̂ си свѣтла ажь зъ неба досьегли:

 

Тужь побратимцѣ, на свôй хосенъ бачни̂,

Якъ въ живôмъ плотѣ высшій верхъ пристригли,

Або въ облудѣ, миленьки̂ и вдячни̂,

Перекрестили — до себе потьегли!

 

Якъ тото зѣля, саджене въ затѣни,

Хоть огородникъ дверми замыкає,

Тѣсненьковь шпарковь тисне ся крôзь стѣны,

Свѣжого вѣтру и свѣтла шукає;

 

Або сонѣчникъ головку розцвилу,

Хотяй бурянъ го кругомъ заслоняє,

За бѣгомъ сонця керує похилу

И крôзь заслоны свѣтла досягає: —

 

Такъ руски̂ дѣти, хоть въ темнôй неволи,

Нôчь многихъ вѣкôвъ въ лѣности не спали!

Цвили тихонько якъ фіялки въ поли,

Красу и воню потомству ховали!

 

Днесь вже звѣстуны новои погоды

Довговѣкову пôтьму розганяютъ,

Змарнѣле личко тыхъ дѣтей природы

Свѣтломъ свободы рѣсно обливаютъ.

 

Встаньможь якъ ранный муравель до дѣла!

Встаньмо розсвѣтемъ въ загальнôй потребѣ,

Засвѣтѣмъ братямъ народни̂ свѣтила,

Зôрнички умни̂ на галицкôмъ небѣ!

 

Встаньмо до дѣла! Нашь облôгъ одвѣчный

Не стративъ сокôвъ; що року немнятый

Выдасть цвѣтъ красный, овочь пожиточный,

И буде плоды потомству давати!

 

Пустятъ въ управнôмъ городци корѣнє,

Руки сплетутъ ихъ въ вѣночки красави̂,

Взростутъ пôдъ облакъ, — руске поколѣнє

Збудує храмъ зъ нихъ народнои славы!

 

Котри̂ зъ насъ — стѣтла зъ пôдъ спуда дôстати

По многôй борбѣ були такъ щасливи̂:

Розпочинаймо храмъ той будувати,

Берѣмъ будовлю зъ народнои нивы!

 

Зъ грудей, свободы чувствомъ упоєныхъ,

Положѣмъ перву основу святыни, —

Зъ устъ соловѣя звукомъ солодженыхъ,

Повяжѣмъ углы и позводѣшъ стѣны!

 

Зъ любви горячой къ любôй Галичинѣ

Покрыймо стрѣховь смѣливе склепѣнє;

Зъ талантôвъ ума замкнѣмъ верхъ въ святынѣ,

Най стоить славна — въ соте поколѣнє!

 

[Зоря, 1885, ч.20, с.234]

 

 

НОВОГРЕЦКА ПѢСНЯ.

[Изъ поемы Г. Байрона „Донъ Жуанъ“.)

 

Островы, островы на грецкому морю,

Де спѣвъ чародѣйскій Сафоны звенѣвъ,

Де штука цѣнилась въ утѣхахъ и въ горю,

Де Делосъ пышавъ ся, де Фебъ заяснѣвъ!

Ще вѣчна весна золотить ти̂ краины,

Но сонце одно лишь осталось безъ змѣны.

 

Безсмертніи спѣвы Гомера, Алькая

Про дѣла геройски̂, про силу любви,

Найшли собѣ славу, ихъ слава грôмкая,

Та — именъ ихъ навѣть не знаєте вы!

Хочь свѣта окрасою именъ тыхъ звуки,

Не знають ихъ власни̂ потомки та внуки!

 

По надъ Маратономъ ще горы дрѣмають

И Маратонъ нѣмо до моря схиливсь....

Тамъ ставъ я и думавъ: Гей грецкій мôй краю,

Ще нынѣ бъ ты вольный мôгъ буть, якъ колись!

Де Перзы поснули довѣчнымъ сномъ,

Га, тамъ же не можу я чуть ся рабомъ.

 

Генъ тамъ на надморскôй скалѣ Салямины

Сидѣвъ и пышавъ ся могучій деспотъ;

Пôдъ суднами море шипѣло ôдъ пѣны,

Гнувъ грецкую землю ворожій народъ.

У ранцѣ ще ихъ миліоны числились, —

А сонце зачало — и де вни подѣлись?

 

И де они нынѣ? Де ты опинилась,

Геллядо? На горахъ тыхъ, славныхъ колись,

Давно вже геройская арфа розбилась,

Давно вже геройскіи серця звелись.

А лиру, що божи̂ лила́ колись звуки,

Ганьблять теперь пôдли̂, невольничи̂ руки.

 

Та нѣ! Щось осталось, хочь слава минулась,

Хочь рабъ я изъ прадѣда й дѣда раба, —

А чую, на очи слеза навернулась

И встыдъ минѣ кровю лице облива’!

Що-жь мы, спѣваки, починати ту маємъ?

Встыдать ся за людъ свôй и плакать надъ краємъ!

 

Лишь плакать мы вмѣємъ по дняхъ Маратона,

Для встыду — не маємъ вже й крови ôтцѣвъ!

О земле, верни намъ изъ своєго лона

Хочь кôлька тыхъ давныхъ спартаньскихъ борцѣвъ!

Хочь три изъ тыхъ трехъ сотъ, що сплять у могилѣ,

А ще мы побачимъ нови̂ Термопилѣ.

 

Мовчишь, моя земле? О, нѣ! Изъ глухои

Безоднѣ, мовь ревъ водопаду гучный

Доносить ся голосъ поляглыхъ героѣвъ:

— „Най стане мѣжь вами одинъ лишь живый,

Одинъ лишь, а всѣ мы повстанемъ зъ могилы!“ —

Та ба, живѣ гнуть ся, немовь здеревѣли.

 

Та годѣ! На той спѣвъ мы днесь не цѣкави̂!

Гей, чарку зъ самійскимъ виномъ приготовь!

Най дики̂ Османы йдуть въ боѣ кровави̂, —

Мы знаймо лишень виноградную кровь!

Чи бачь, на сей покликъ огидный та дикій

Якій пôшовъ гомôнъ гульнѣ й піятики!

 

Ще Пирровый танъ вы танцюєте нынѣ, —

Де-жь Пиррова тая Фалянга у васъ?

Задержались давни̂ звычаѣ дитинни̂,

А мужныхъ, геройскихъ и послѣдъ погасъ!

Въ письмѣ ще вживаєте Кадма знакôвъ, —

Скажѣть, чи ôнъ вынайшовъ ихъ для рабôвъ?

 

Гей, лійте мнѣ въ чарку самійске вино!

Гуляють дѣвчата въ тѣнистому лузѣ,

Палають ихъ очи огнистіи въ тузѣ, —

Та якъ на ти квѣты погляну ино,

Пекучіи слёзы мнѣ очи заллють:

Рабôвъ лише буде плекати та грудь!

 

 

Гей, тамъ я на взгôрю сунійскому стану

Высоко, щобъ бôльше людей я не зрѣвъ,

Послухаю скорбныхъ пѣсень океану,

И мôй лебединый вторитиме спѣвъ....

Прочь чарко! Не хочу я твого вина!

Краина рабôвъ — не моя ôтчина!

 

Переклавъ Миронъ***

 

[Зоря, 1885, с.244—245]

 

 

ПРОЗРѢМЪ

 

Яка-жь ты красна, чудно прекрасна,

     Мати моя!

До сходу сонця сьяє преясна

     Глава твоя

Пôдъ діядемомъ Дону святого,

Грудь у намистѣ Днѣпра старого,

Пышный, роскôшный твôй станъ

Оперезавъ Богъ въ срѣбло живуче,

А стопы твои цѣлує Сянъ

Зъ темныхъ Бескидôвъ круто плывучи,

И Буга хвиля тиха-безгласна —

О моя мати прекрасна!

 

Нôчь була темна, пôтьма неволѣ

Давила насъ...

А ты, ты снила о красшôй долѣ.

И вдаривъ часъ,

Заполонѣлось небо румяне,

И встало сонце тепле, весняне,

Поцѣлувало тебе —

И ты якъ рожа вся спаленѣла,

Швидше забилось серденько твоє,

Въ перве то щастемъ ты просвѣтлѣла,

Перша слеза то канула щасна

Зъ очей твоихъ, мамо прекрасна!

 

Но горе! Хмара сонце закрыла,

Вѣтеръ гуде....

Роскôшь весняну студѣнь зцѣпила —

Буря буде!...

Встань, вôйди въ храмъ твôй, мамо-богине!

Буря мине ся, — ôнъ не загине...

Охъ, та запертый твôй храмъ,

Мôцно запертый Богданомъ, Иваномъ...

Дѣти твои ѳиміямъ

Курять бездушнымъ, холоднымъ болванамъ,

И славлять ганьбу свою громогласно

И хулять маму прекрасну.

 

Слѣпи̂! Нема и не буде надъ тебе,

Мамо моя!

Раю не треба, якъ твоє небо,

Зелень твоя,

Степъ твôй и горы и поле-щириця...

Встань, наша доле румянолиця

Въ величи твоихъ красотъ!

Въ пôзнаню встань, въ почутю миліонôвъ,

Жертвою серць, и трудо́мъ, безъ поклонôвъ,

Встань якъ народъ!

Встань не убита, могуча, жива

Русе-Украино, мамо моя!

 

Угринъ, 12 жовтня 1885.

Корнило Н. Устіяновичъ.

 

[Зоря, 1885, ч.22, с.260]

 

 

ПÔСЛАНЕЦЬ.

(Изъ Генриха Гейне.)

 

Вставай-но, хлопче мôй, сѣдлай,

И скôчь-но на коня,

И лѣсомъ, полемъ ѣдь-жени

До Дункана царя.

 

Тамъ въ стайню всунь ся и чекай,

Ажь взрить конюхъ тебе,

Єго менѣ спытай: котра

Зъ царѣвенъ замужь йде?

 

Повѣсть конюхъ: „Чорнява йде“ —

Чимъ скорше зъ тымъ вернись!

А скаже ôнъ: „Бѣлява йде“,

То дуже не спѣшись.

 

Пôди лишень и шнуръ менѣ

Купи и привези,

Помалу ѣдь, и словечка

Нѣкому не кажи.

 

М.

 

[Зоря, 1885, ч.22, с.261]

 

 

„НЕ НАДѢЙ СЯ НѢЧОГО!“

(Изъ нôчныхъ думъ.)

 

Якъ ты могла сказати се такъ рôвно,

Спокôйно, твердо? Якъ не задрожавъ

Твôй голосъ въ горлѣ, серце въ твоѣй груди

Битємъ трѣвожнымъ не зглушило ти̂

Слова страшни̂: Не надѣй ся нѣчого!

 

Не надѣй ся нѣчого! Чи ты знаєшь,

Що ти̂ слова — найтяжшая провина,

Убійство серця, духа и думокъ,

Живыхъ и ненародженыхъ? Чи въ тебе

При тыхъ словахъ не ворохнулась совѣсть?

 

Не надѣй ся нѣчого! Земле-мамо!

Ты свѣте ясный, темното нôчна,

Зôрки и люде — чимъ вы всѣ теперь?

Чимъ я теперь? О чомъ не пылъ бездушный?

Чомъ не той камѣнь, не вода, не лѣдъ?

 

Тодѣ бъ не чувъ я пекла въ своѣй груди,

И въ мозгу моѣмъ не вертѣвъ бы норы

Червякъ несытый, — кровь моя кипуча

Въ горячцѣ лютôй не звонила бъ вѣчно

Тыхъ слôвъ страшныхъ: Не надѣй ся нѣчого!

 

Та нѣ, не вѣрю! Злуда, злуда все!

Живущои воды въ напôй менѣ

Ты долила, а жартомъ лишь сказала,

Що се отрута! Бо й за що-жь бы ты

Могла вбивать у мене душу й тѣло?

 

Нѣ, нѣ, не вѣрю! Въ хвилю ту, коли

Уста твои мене вбивати мали, —

Лице твоє блѣде, трѣвожни̂ очи,

Вся стать твоя тремтяча, мовь мімоза, —

Все говорило мнѣ: Не вѣрь! Не вѣрь!

 

Ты добра, щира, — о, не обманишь

Моёго серця гордости лускою!

Я зрозумѣвъ тебе! Ты добра, щира!

Лишь бурѣ жизнѣ, розчаровань муки

Заволокли тебе отсимъ туманомъ.

 

И въ серцѣ своѣмъ зновъ я чую силу

Розсѣяти туманъ той, теплотою

Чутя и жаромъ мысли поєднати

Тебе зъ житємъ, — и въ ôдповѣдь тобѣ

Я кличу: Надѣйсь и крѣпись въ борбѣ!

 

Миронъ.***

 

[Зоря, 1885, ч.23, с.268]

 

 

MIGNОN.

(Баляда Й. В. Гете.)

 

Чи знаєшь край сей, де цитроны спѣють,

Оранжѣ злоти̂ въ темнôмъ листю тлѣють,

Пôдъ синимъ небомъ легôтъ шелестить,

Дрѣмає миртъ, высоко лавръ стремить?

Ты знаєшь го? Туда, туда,

Зъ тобою, милый мôй, злинула бъ я.

 

Чи знаєшь дôмъ? Колонны дахъ вспирають,

Яснѣє саля, кôмнаты сіяють,

Зъ мармôру лиця скрôзь глядять на тя:

Ой, що-жь ти вчинено, моє дитя?

Ты знаєшь го? Туда, туда,

Зъ тобою, пане мôй, злинула бъ я.

 

Чи знаєшь верхъ? Стежина гине въ млахъ,

Дороги мулъ гаукає въ по́темкахъ,

Въ яскиняхъ плôдъ старый змиѣвъ кишить,

Скала ся рве, по нѣй вода кипить...

Ты знаєшь го? Туда, туда,

Зъ тобою, вѣрный мôй, злинулабъ я.

 

Переклавъ К-о.

 

[Зоря, 1885, ч.23, с.270]

 

 

ПѢСНЯ-ЧАЙКА

(Изъ Л. Пальмина.)

 

Пѣсне моя! Ты колись то звенѣла

     Зъ тихои серця струны,

Мовь жайворонокъ сѣренькій летѣла

     Середъ пышно́ты весны.

Пѣсне моя! Ты було щебетала,

     Якъ соловейко въ гаю,

Все о минулôмъ ты такъ сумувала,

     Все про недолю свою.

То якъ зазуля кувала-квилила

     Сумно въ зеленôмъ садку,

То якъ малинôвка ты заводила

     Радôстну пѣсню майску́.

Пѣсне моя! По народному морѣ

     Гучно теперь ты лунай.

Наче та чайка журлива въ просторѣ

     Зъ вѣтромъ бурливымъ лѣтай —

Поки не блысне въ высокихъ темрявахъ

     Голосу твому въ одвѣтъ,

Зъ громомъ страшенно ревучимъ у хмарахъ,

     Блыскавки сьяющій свѣтъ.

 

П. Козловскій.

 

[Зоря, 1885, ч.23, с.270]

 

 

1886 рік

 

 

„НОВЕ ЖИТЄ“.

Прологъ.

 

Погôдна нôчь лѣтна въ пôдгôрскôмъ краю.

О кôлько чарôвъ, кôлько въ нѣй красы!

Тамъ въ дали горы — велиты дрѣмають,

Ту цвѣты, травы въ перлахъ изъ росы;

Лящать такъ звôнко соловѣѣ въ гаю,

Чорнѣють грôзно боры та лѣсы,

Рѣка шумить, бурлять холодни̂, чисти̂ воды,

Таємна казка мовь про чудный сонъ природы.

 

И люде сплять. Сторчить онъ плугъ у поли;

Въ городѣ конѣ спутани̂ хрумтять

Траву росисту; песъ въ округъ стодолы

Вартує, — другій гавкнувъ зъ поза хатъ

И стихъ... О горю, чи о красшôй доли

Въ хатахъ маліи и старіи снять?

Витайте, ясни̂ сны, на вѣкахъ сего люду,

И золотѣть хочь вы жизнь повну горя й труду!

 

А понадъ всѣмъ тымъ соннымъ, тихимъ раємъ

Склепить ся чистый, тьмавый звôдъ небесъ.

Кровавый мѣсяць вырина’ за гаємъ, —

На хвильку поза срѣбну хмарку щезъ

И зновъ явивъ ся. Незмѣримымъ плаємъ

Плывуть зôрки, — и кôлько то чудесъ,

Святыхъ, великихъ мрѣй о щастю и любвѣ

Нашепчуть въ нôчь таку, о земле, вни тобѣ!

 

О краю мôй, Пôдгôрє ты прекрасне,

Якъ я люблю, якъ я люблю тебе!

Мовь зôрка та, що свѣтить и не гасне,

Такъ та любовь у серцѣ мнѣ живе.

О чомъ же ты, хочь гарне, такъ нещасне?

Хочь вѣчно юне — хоре та слабе?

Якъ радо давъ бы я для щастя люду твого

Пролити хочь сейчасъ всю кровь изъ серця мого!

 

Та ба, минувъ той часъ, коли лѣкомъ

Була кровь щира й чиста на проказу!

Не жертвы треба днесь, а бою зъ зломъ!

Побѣду днесь не выборешь ôдъ разу!

А треба въ потѣ звôльна йти пѣшкомъ,

Безъ стежки, кладки и безъ перелазу,

Безъ слôвъ шумныхъ, а то й безъ славы и заплаты.

Тра вмѣти жить теперь для тебе, не вмирати.

 

Умѣти жить — отсе велике дѣло,

Найбôльша загадка грядущихъ-днѣвъ!

Щобы однымъ житє такъ не летѣло,

Немовь вѣтры пусти̂ середъ степôвъ,

Або мовь буря, що не лишить цѣло

Нѣчого, а все ломить пôвъ-на-пôвъ,

А другимъ не повзло такъ важко въ горю й бою

и не поило ихъ отрутою гôркою!

 

Умѣти жить! Трудне́, высоке вмѣнє,

Котрого жадна книга не навчить,

А лишь навчає досвѣдъ и терпѣнє

Й любовь, що всѣхъ рôднить и єдинить.

Щасливъ народъ, щасливе поколѣнє,

Що зможе жить якъ слѣдъ, зумѣє жить!

Для насъ же, по котрыхъ судьба котилась валомъ,

Житє нове є днесь — лишь пѣснѣ идеаломъ...

          

Иванъ Франко.

 

[Зоря, 1886, с.5—6]

 

 

СКРИПАЧЬ

(Изъ ческого, Сватоплюка Чеха.)

 

Вмеръ старый скрипачь;

Роду не покинувъ,

Лишь лишивъ громадѣ

Скрипку и дитину.

 

Якъ звычай велить,

Все майно списали,

Колысать дитину

Бабу напытали.

 

Навѣть на колысцѣ

Зъ уряду печать, —

О дитя-жь най дбає

Божа благодать.

 

То дитя бабуся

Тожь здала на Бога,

А сама заснула

На печи небога.

 

Ажь наразъ въ опôвнôчь

Схопилась: хатину

Освѣтило свѣтло

Мѣсячне, якъ въ днину.

 

Ахъ, а при колысцѣ —

Ажь зцѣпивъ ѣ страхъ! —

Тамъ скрипачь старый

Зъ скрипкою въ рукахъ.

 

Надъ дитя схилившись

Смыкомъ потягає,

Тихо, мягко скрипка

Мовь квилить-ридає.

 

„Ангелику мôй,

Ôдкрый оченята,

Срѣбнымъ голосочкомъ

Ôдозвись до тата!

 

„Я тебе не лишу!

Зъ голоду, якъ я,

Згибла бъ ты ту швидко,

Донечко моя.

 

„Въ бурю ôдъ порога

Гнали бъ тя у свѣтъ, —

Охъ бо серце людске

Зимнеє якъ лѣдъ!

 

„А хочь въ злото, шовки

Вберуть тя рясни̂,

Та за те затопчуть

Душу у багнѣ.

 

„Ты-жь ходи зо мною!

Въ небеса полинемъ,

На рожевôй хмарцѣ

Сядемъ, ôдпочинемъ.

 

„И глядѣтимемъ

На ту землю зъ раю, —

Чудныхъ пѣсеньокъ

Я тобѣ заграю.

 

„Въ снахъ чарôвныхъ, любыхъ

Будуть все намъ снить ся

Золоти̂ зôрки,

Ангелятокъ лиця!“

 

И дитя цѣлує...

„Хрестъ святый при насъ! —

Скрикнула бабуся, —

Привидъ щезъ уразъ.

 

Смотрить мѣсяць въ ôкна,

Шелестить ялиця;

Зновъ бабуся спить —

Гарне щось ѣй снить ся.

 

Рано вôйтъ прийшовъ

Выпивши флящину,

А стара колыше

Неживу дитину.

 

Скрипки тожь нема!

Отъ и всѣ до бабы:

— Де добро громадске?

На стару бий-забий!

 

Що она толкуєсь,

И не ймуть ѣй вѣры.

Що клинесь безъ мѣры:

„Казку кажешь, бабо!“

 

Заридала баба:

„Гей, вже свѣтъ кôнчить ся!

Вже и въ те не вѣрять,

Що старому снить ся!“

 

Переклавъ Миронъ***

 

 

[Зоря, 1886, с.9—10]

 

 

ПЕСЪ И ВОВКЪ.

(Байка.)

 

Вовкъ несытый приблизивъ ся

До Пса, и такъ каже:

„Ходи, брате, ты до мене!

Чи-жь тебе що вяже

Мати все чужого пана

И вѣрно служити,

Коли можешь зъ рôднымъ братомъ

Въ лѣпшôй згодѣ жити?

Уважай бо, що були мы

Все одна родина, —

То у мене тобѣ блысне

Щаслива година.

Будемъ щиро любити ся,

Якъ рôдніи братя, —

Спѣши отже якъ найскорше

Ту въ мои обнятя!“

Песъ учувши слова красни̂

До Вовка зближаєсь,

Ôдповѣвъ му: ,,Правду кажешь,

Та и силу маєшь, —

Тожь и згода! Одна бо звязь

Лучить насъ зъ собою, —

Будемъ отже въ вѣки разомъ

Жити въ супокою“.

Гей, якъ взявъ Вовкъ изъ радости

Пса къ собѣ тулити, —

И не пустивъ, ажь удалось

Брата задушити.

Не пытайте, де се сталось,

Бо менѣ здає ся,

Що намъ тая вовча мова

Ажь крôзь уши ллє ся.

 

25 грудня 1885.     

Иванъ Озаркевичь.

 

[Зоря, 1886, ч. 3, с.41]

 

 

LASCIATE OGNI SPERANZA.

 

Въ борбѣ o жизнь для себе, чи для брата,

Палкій молодче не забудь одного:

Въ тобѣ́ самôмъ — вся помôчь и заплата.

Чи маєшь матѣрь, батька дорогого,

Зрôсъ въ теплôй хатѣ плеканый рôднею, —

Люби ихъ! Кине жизнь колись — самого.

Найшовъ ты друга зъ ясною душею,

Зъ порадою въ потребѣ, безъ облуды, —

Цѣни дружбу́! Прийдесь розстатись зъ нею.

Безъ милости, козаче; въ свѣтъ, на труды

Мече́ насъ жизнь; такъ жий, трудись, и много

Не сподѣвайсь; хоть люди — добри̂ люди.

А не побачишь плодôвъ труду свого,

И смерть пôдкосить — въ цвѣтѣ — жизни силу,

И впадешь край прапо́ру золотого:

Погляне де-хто, може, на могилу.

 

Корженко.

 

[Зоря, 1886, ч. 4, с.55]

 

 

ОРФЕЙ И ЕВРИДИКА

(За Овидіємъ.*)

 

Не довго Парки жити дали

На свѣтѣ сѣмъ Евридицѣ,

Нечайно нитку жизни втяли

Въ єи найкрасшому вѣцѣ.

Змия єѣ вкусила въ ногу

И смерть взяла́ єѣ небогу. —

Не день, не два Орфей ридавъ,

На долю нарѣкавъ, моливъ ся,

Въ кôнци въ дорогу ôнъ пустивъ ся,

Надъ Стиксъ дôстатись загадавъ.

 

Вступивъ у Тинарейски̂ брамы

И стежкою въ страшный Тартаръ

Зôйшовъ мѣжь тѣнями-мерцями,

Де здавна Плютонъ володарь

И Перзефона панували,

Въ немилôмъ адѣ царствували.

Ту встримавъ ся журный спѣвакъ,

По Тартарѣ повѣвъ очима,

Ударивъ въ струны лиры й зъ ними

Уразъ ôнъ заспѣвавъ оттакъ:

 

„Боги безсмертни̂ того свѣта,

Де все, що смертне, дôстаєсь,

Прийшовъ я ту, не щобъ узрѣти

Страшный, пôдземный свѣтъ той весь,

Тартаръ вашь темный, єго дива —

А жѣнка є ту нещаслива,

Котру наздоптана змия

У ногу въ кôстку укусила

И мужа зъ нею розлучила —

Ту єсть Евридика моя!

 

„Тяжку и ненадѣйну страту

Старавсь я знести, якъ лишь мôгъ,

Старавъ ся жаль свôй пригнѣтати,

Та Богъ любови перемôгъ.

А Бога того добре всюды

Въ наземнôмъ свѣтѣ знають люди;

Не встоить передъ нимъ нѣхто. —

А й васъ такожь любови сила

— Якъ кажуть — разомъ получила —

И вы чей знаєте его.

 

„Боги! на ти̂ страшніи мѣсця,

На хаосъ въ темнôмъ Тартарѣ,

Сю тишину — змилосердѣть ся,

Благаю васъ, безсмертніи!

Ôдкличте жѣнки смерть предвчасну

Вернѣть менѣ назадъ нещасну!...

Мы-жь всѣ належимо до васъ;

И кождый зъ насъ сюда приходить

До тои вѣчнои господы,

Проживши даный вами часъ.

 

„Надъ людскимъ родомъ часъ безмежный —

Найдовше — власть вы держите!

И вна, проживши часъ належный

Сюда пôдъ вашу власть прийде.

Ужитку до часу, не дару

Жадаю я, боги Тартару!

Но сли зла доля, або Богъ

Ѣй тон ласки збороняє,

То я вертати не гадаю —

То тѣштешь смертью насъ обохъ!“

 

Такъ ôнъ спѣвавъ, моливъ о жѣнку —

Ажь всѣ заплакали тогды,

Супъ рвати переставъ печѣнку,

А Танталь не ловивъ воды.

Зъ збанками станули Белиды,

Заплакали и Евмениды

На камени Сизифъ присѣвъ,

Спинилось колесо Иксйона,

Самъ володарь и Перзефона —

Всѣ розжалились ôдъ сихъ слôвъ.

 

На приказъ Плютона поволи —

Ще рана у нозѣ була́ —

Зближилась жѣнка до престола,

Евридика Орфе́єва.

Єѣ ôддавъ царь спѣвакови,

Щобъ лишь додержавъ ôнъ умовы:

Нѣ разу, доки є Тартаръ,

На жѣнку въ задъ не подививъ ся,

А все на верхъ землѣ́ спѣшивъ ся,

Якъ нѣ, — даремный буде даръ.

 

Пôшли они въ гору обоє

По стромôй стежцѣ на той свѣтъ,

Скрôзь тихо, все покрыте тьмою —

Она зъ заду, Орфей вперѣдъ.

И вже дороги дуже мало

На верхъ землѣ имъ оставало,

Коли Орфей, у серцю радъ

Поглянути на ню, чи може

Де не лишилась по дорозѣ,

Звернувъ зъ любвою очи въ задъ.

 

И въ дôлъ сейчасъ она злетѣла,

Тремтячи̂ руки простягла,

Зловити ними щось хотѣла,

Та ничь зловити не могла.

И не жалилась вже на мужа!...

Та-жь ôнъ любивъ єѣ такъ дуже. — —

Здалека ще: „бувай здоровъ“

Она рекла єму въ-послѣдне

И дальше покотилаєь, бѣдна,

Въ Тартаръ мѣжь легки̂ тѣни зновъ.

 

Мовь той, що пащѣ три зубати̂

Пса въ Тартарѣ наразъ узрѣвъ,

Такъ и Орфей нашь по тôй стратѣ

Злякавъ ся, ставъ и остовпѣвъ.

Зôйшовъ наново въ Тартаръ темный;

Но трудъ єго бувъ вже даремный.

Надъ Стиксомъ сѣмъ день перебувъ, —

Слѣзми, журбою лишь жививъ ся,

Ридавъ и на Богôвъ жаливъ ся —

Въ кôнци въ Родопу повернувъ.

 

1885.     

Зъ латиньского перевѣвъ М-ей.

________________________

*) Metamorphoseon, lib. X, vv. 8—77.

 

[Зоря, 1886, ч. 4, с.59]

 

 

 

LASCIATE OGNI SPERANZA.

 

II.

 

Умерла, спи́ть дѣвчи́на ясноока,

Блѣда, вся въ бѣлу одѣжь оповита, —

Мигтять свѣчки, вокругъ тиша глубока.

 

И грызота́ ворушить ся укрыта:

Чому якъ разъ теперь, теперь! вступилась,

Нечайно — цвѣтка тучею прибита?

 

Къ любови, къ жизни такъ она просилась!

Розумна, чесна, горда и несмѣла —

До мене зъ приязню сестры привилась

 

Такъ просто, такъ сердечно; зрозумѣла

Мôй бôль, мôй жаль, розважила сумного.

Ôдъ мене тôлько щирости хотѣла.

 

Я не почувъ доко́ру нѣ одного:

„Прийдѣть! не прошу, — буду дуже рада“.

Та дармо я пытавъ ся серця свого.

 

И бôль ми да́вить грудь, и рве досада:

Теперь — се тепле серце вже студене!

Недавно, вчора — цвѣтъ, житя принада...

„Не хтѣвъ мене́, — такъ жий теперь безъ ме́не“.

 

Корженко.

 

[Зоря, 1886, ч. 4, с.71]

 

 

ВЪ ДВАДЦЯТЬ ПЯТИ̂ РОКОВИНЫ СМЕРТИ

ТАРАСА ГР. ШЕВЧЕНКА

† дня 26. лютого (10. марта) 1861.

 

Чверть сотнѣ лѣтъ пройшло ôдъ Тво́ѣ смерти,

Кобзарю нашь, тяжкихъ чверть сотнѣ лѣтъ!

Мовь круки ти̂, що тягнуть трупы жерти,

Такъ сотнѣ бѣдъ тяглись за нами въ слѣдъ.

Щобъ нашу честь, языкъ, имя затерти —

Насилє й Ложь сѣдали на совѣтъ;

Руйновники нашь дôмъ розрубували въ штуки,

А наши̂ блуды имъ топôръ давали въ руки.

 

Потоки слѣзъ, що на Твою могилу

Вся Украина въ жалю пролила,

Немовь въ самôй згасили жаръ и силу:

Тебе втерявши, у старцѣ пôшла,

Лишь думу вѣщую, ширококрилу

Твою, якъ скарбъ найкрасшій понесла,

Щобъ на всесвѣтнёму базарѣ нею нынѣ

Для себе выблагать хочь троха милостинѣ.

 

Охъ, та гôрка та милостиня вбога,

Затроєна й докоромъ ще неразъ:

Що въ насъ же й власна нива є розлога,

Що й другихъ бы могла кормить при насъ, —

Мы-жь не приклали рукъ до перелога, —

Не хлѣбъ на нѣмъ пышаєсь, а хабазъ!...

О соромъ! Въ чверть-ста-лѣтъ, щô й трупôвъ оживили,

Лишь въ насъ не выросли, хиба змалѣли силы!

 

А зъ щирыхъ другôвъ, що въ однôмъ упрузѣ

Зъ Тобою вразъ орали перелôгъ,

Оденъ — робôтникъ добрый — впавъ при плузѣ,

Великій трудъ велику силу змôгъ;

А другій — охъ! — зневѣривъ ся въ союзѣ,

По рôднôй нивѣ сѣє тернє й глôгъ!

Лишь Твôй духъ, наче той огненный стовпъ въ пустыни

Йде передъ гôненымъ народомъ Украины.

 

Яка-жь теперь та рôдна Украина,

Котрôй на свѣтѣ и рôвнѣ нема?

Я бачивъ ѣ! Гуляє хуртовина

Изъ краю въ край, и тисне все зима.

А людъ, немовь обдерта сиротина,

Поки що буде, въ сумерку дрѣма’,

И снить про слушный часъ. Та що то зъ него буде? Тарасе,

И хто ôнъ?... „Хто вы є? Вы руски̂?“ — „Нѣ, мы люде!“

 

Де-жь ти̂, що ради̂-бъ людъ той пôддвигнути

И повести до вольныхъ, добрыхъ дѣлъ?

Я бачивъ ихъ. Безсилємъ власнымъ скути̂

Они тремтять, ждучи̂ ворожихъ стрѣлъ,

Надъ працею невольною зôгнути̂

Лишь думами летять до вбогихъ сѣлъ,

Бо дѣлять ихъ ôдъ нихъ такъ сильни̂ частоколы,

Що й голосъ ихъ туды не долѣта’ нѣколи.

 

Часомъ лишень въ вечѣрню пôзну добу

Они зôйдуть ся на розмову вразъ;

Немовь живая искра на днѣ гробу,

Такъ мысль ихъ щира блыскає въ той часъ,

Змагаєсь умъ — пройти тяжку сю пробу,

Та зъ серця окликъ рве ся: „Мало насъ!

„Куды то рватись намъ? И хто пôде за нами?“...

Я плакавъ зъ ними вразъ — кровавыми слезами.

 

А молодѣжь, надѣя Украины,

Мовь птиця въ клѣти, о запоры бєсь;

Въ надѣѣ ве́личнёи перемѣны

Безъ працѣ вяне, хочь до „дѣла“ рвесь;

Або прорвавши заповѣдни стѣны

Нови̂ дороги ôднайти бересь...

Що́ жертвъ и крови й слѣзъ упало, силы й волѣ,

Пôдъ прапоромъ чужимъ и на чужому полѣ!

 

О Батьку! Де-жь въ Украйнѣ ще глядѣти

Кутка такого, чи то въ даль, чи въ близь,

Де-бъ Твому слову вôльно гомонѣти,

Де-бъ Твоѣй мысли вôльно розростись?

Чи ту хиба, де пôдкарпатски̂ дѣти

Имя Твоє пошанувать зôйшлись?

Та бѣдни̂ мы числомъ, и розуму малого, —

А нынѣ-бъ не дѣтей, — мужѣвъ ту треба много!...

 

Хочь вôльно спѣвъ Твôй гомонить мѣжь нами,

Та не ростуть всѣ Твои мысли тутъ.

Бо й наша нива вкрыта бурянами,

И люти̂ хмары противъ насъ идуть

Въ убогій кутъ нашь бючи перунами,

И нивы намъ зъорати не дають,

А люти̂ вороги пôдкрадують ся скрыто,

Щобъ замѣшати намъ кукôль мѣжь яре жито.

 

Слаби̂ мы, Батьку! По Кавказъ ôдъ Сяну

Слаби̂, розбити̂ на атомôвъ дрôбъ!

И кождый въ серцѣ люту носить рану,

Склада’ надѣѣ нерозцвили̂ въ грôбъ.

И хто розбудить нашу „правду пяну“?

И хто голоднымъ дасть поживный хлѣбъ?

Батьку нашь, замученый пророче —

Чи скоро буде свѣтъ по тôй страшеннôй ночи?

 

Иванъ Франко

 

[Зоря, 1886, ч.6, с.85]

 

 

ЧАРÔВНИЦЯ.

 

Я въ чары вѣривъ вже давно,

Одъ нихъ я сокотивъ ся,

И на кощавыхъ бабъ старыхъ

Нѣколи не дививъ ся.

 

Я зъ „Гриця“ знавъ, що кождая

Вдова чи молодиця

Гидка, лиха та злющая —

Правдива чарôвниця.

 

Такъ думавъ я — ажь ось попавъ

У руки чарôвницѣ,

Що въ неи очи такъ блищать,

Якъ у ночи зôрницѣ;

 

Що въ неи личко — рожѣ цвѣтъ,

А станъ, якъ та тополя,

А губоньки, якъ ягôдки,

Калина середъ поля.

 

Якъ слово скаже, то здаєсь,

Що соловѣй щебече, —

Ажь бѣдне серце въ груди бєсь,

Мовь рыбка въ сѣти-сь мече.

 

Чаруй мене! бо я попавъ,

Дѣвчино, въ твои руки!

Хочь труты дай, — усе знесу

И ран, и пекла муки!

 

Данило Млака.

 

[Зоря, 1886, ч. 7, с.108]

 

 

БЛАГОСЛОВИ БОЖЕ!

 

Благослови Боже весь людъ мôй єдиный

     Вкраину широку мою,

Вкраину далеку, вдовицю бездольну,

     Сирôтску Русь — Неньку святу!

 

Благослови Боже высоки̂ могилы,

     Що вкрыли вкраиньскахъ сынôвъ,

Квязѣвъ и гетьманôвъ, що ыасъ боровили,

     Що били тьмы й ложѣ рабôвъ.

 

Благослови Боже — на день воскресеня

     Мôй тихій, мôй щирый весь людъ,

Най ôнъ процвитає, най ôнъ покрѣпляє

     И серце и душу и грудь.

 

В. Маслякъ.

 

[Зоря, 1886, ч. 7, с.110]

 

 

ВЕСНЯНА ДУМА.

 

Сьяє сонѣчко!

Усмѣхаєть ся

Небо яснеє,

Звонить пѣсеньку

Жайвороночокъ

Затонувши десь

Въ безднѣ-глубѣни

Кришталевого

Океану...

     Встань,

Встань орачу! Вже

Прогули́ вѣтры,

Проскрипѣвъ морозъ,

Вже пройшла зима!

Любо дыхає

Воздухъ леготомъ;

Мовь у дѣвчины,

Що зъ сну будить ся

Въ груди радôсно

Бєсь здоровая

Молодая кровь, —

Такъ и грудь землѣ

Дыше-двигась

Силовь чудною

Оживущою.

 

Встань орачу, встань,

Сѣй въ щасливый часъ

Золоте зерно́!

 

Зъ трепетомъ любви

Мати щирая

Обôйме єго,

Кровю теплою

Накормить єго,

Оберѣжливо

Выростить єго.

 

Гей браты, въ кого

Серце чистеє,

Руки сильніи,

Думка чесная, —

Прокидайте ся!

Встаньте, слухайте

Всемогучого

Поклику весны!

Сѣйте въ головахъ

Мысли вольніи,

Въ серцяхъ жадобу

Братолюбія,

Въ грудехъ смѣливôсть

До великого

Бою за добро,

Щастє й волю всѣхъ!

Сѣйте! На пухку,

На живу рôлю

Впадуть сѣмена

Мысли вашои!

 

28/III 1880.

Миронъ.***

 

[Зоря, 1886, с.122]

 

 

ДУМКА.

 

Ти̂ скелѣ могучи̂ хоть часъ розôбє

И пыломъ въ просторѣ розвѣє,

и лѣсъ потрощить, снѣгомъ лугъ замете,

То сила жива не змалѣє.

 

Розбита пылина въ кругъ творôвъ вôйде

Новымъ, все новымъ сотворѣнємъ;

Гниль змѣнить ся въ зелень и въ цвѣтъ зацвите

Пôдъ сонечка теплымъ промѣнємъ.

 

И людскеє горе — лишь путь до добра!

Хочь людскôсть ще двига' оковы,

Колись и зъ затвердлыхъ душь зпаде кора,

Розтає пôдъ жаромъ любови.

 

Юлія Шнайдеръ.

 

[Зоря, 1886, ч. 8, с.128]

 

 

BUD’ ZBOROWA!

 

Wtikaj widcy, duj konyku czteryma witramy;

Tiażkoż meni tutkaj żyty, tiażko z worohamy.

Tiażko żyty i baczyty mych bratej newolu,

Pidu, zhybnu, szukajuczy po wsich lipszu dołu.

Duj konyku hde chocz, ino id’ czerez Nakwaszu,

Nechaj stuplu do diwczyny na mołocznu kaszu.

Ohoń kladit’, ne sczornit’ sia luboi ruczky biły;

Bo budete mia w dorohu szcze błohosławyły.

Czym ty łubko to mołoczko tak zasołodyła?

Cukrom sercia, cukrom duszi kaszu zaprawyła,

Na sto litok kozaczeńka swoho zakropyła.

Zakropyła jeho tuhu, oczkom hołubyła,

Jeho ślozy nad narodom z swojemy łuczyła!

Uże wsiłem na konyka, łubko, bud’ zdorowa!

Kiń że meni chrest na hrudy, ne riczy ni słowa.

Toj chrest meni na kaminy pszenyczeńku zrodyt’,

Toj chrest meni iz worohiw anhełońkiw spłodyt’.

Toj chrest meni pid zemloju błysnę hromnyciamy,

Toj chrest meni bude kluczom na nebesni bramy.

Duj konyku w cztyry witry, ne hlań, de i kuda;

Z totym chrestom de załetysz, doma budesz wsiuda.

Z totym chrestom jak łebed’ sia morem peretoczysz,

Z totym chrestom w koło zemlu jak witer obskoczysz.

 

[Касперъ Ценглевичь]

[Зоря, 1886, ч. 8, с.136]

 

 

ВЕРХОВИНА

(Пôсля Goethe.)

 

Чи знаєшь край, де тихій шумъ березы

Твôй коить жаль, твои солодить слезы,

Де быстрый Прутъ дно кремѣнне полоче,

Де цвѣтъ гôрскій до себе надить очи,

Де до спочинку тѣнь ялиць взыває —

Тамъ пышный свѣтъ и море думъ безкрає.

 

Чи знаєшь сю величную будо́ву,

Де голосъ твôй змѣняєсь въ громôвъ мову,

Де рядъ верхôвъ десь неба досягає

И свôй привѣтъ на до́лы посылає,

Орлы тебе пôдъ небо провожають

Розвалы скель грудь путника стискають —

Чи знаєшь край? отъ-тамъ, моя ты мила,

Намъ бувъ бы рай и жизнь бы щастємъ цвила.

 

Чи знаєшь край, де тихо стали скелѣ —

Вѣкôвъ свѣдки, мовь скаменѣли̂ филѣ,

По нихъ журчать хрустальни̂ чисти̂ во́ды,

Тамъ людъ — краса, дѣвчата — чудо вроды —

Чи знаєшь край? ахъ тамъ, моя ты мила,

Намъ бувъ бы рай и жизнь бы щастємъ цвила.

 

В.И. Маслякъ.

 

[Зоря, 1886, ч. 9, с.158]

 

 

ВСЕ ТВОЄ!

 

Поки искра мысли тлѣє,

Поки жизнь изъ ока бє,

Поки грудь не зстуденѣє —

Ще, молодче, все твоє!

 

Хоть почуєшь силъ утому

И туманъ заступить путь,

Хоть зморозить молодому

Серце жаль, ненависть, лють —

 

Въ груди тепла кровь промовить

И поверне волѣ власть,

Хоре серце уздоровить

Молода къ любови страсть.

 

Май, 1886.     

Корженко.

 

[Зоря, 1886, ч. 9, с.158]

 

 

ПРОЛОГЪ И ЕПИЛОГЪ

до моихъ ненадрукованихъ поезій.

 

Давно любилось — тай писалось

Стихи любовніи отси̂,

Ôдтакъ любити пересталось,

Тай заснѣтили ся усѣ,

Усѣ си̂ ковани „глаголы“,

Котрыми тѣшивъ ся колись

Неначе золотомъ. — Поволи

Изъ Музою мы розвелись:

Вдôвцемъ на волю ôдпустила

Мене ся панѣ ще торôкъ,

Та не самого! Ось лишила

Сихъ пару небожатъ-калѣкъ,

 

Такихъ, нѣвроку, що нѣ въ школу,

Нѣ до гусей, нѣ въ ремесло

Не приймуть люде... Отъ вся доля

И слава, о котрôй було

Такъ чудно снивъ я! Тôлько всёго,

Уся „прислуга ôтчинѣ!“

А що-жь изъ вѣршуваня того

Прийшло бѣлявцѣ дѣвчинѣ?

Якось нѣ крыхты не змѣнилась

Ôдъ того „божого огню“,

И тая „чудотворна сила“

Не повліяла щось на ню.

Яка була, така остала!

Я изъ любви трохи не вмеръ,

Я ѣй читавъ — вна позѣвала

Тай позѣває до теперь.

 

А. Б.

 

[Зоря, 1886, ч.11, с.183]

 

 

ÔДЪѢЗДЪ ЗЪ ПАРИЖА.

(Прологъ до поемы Г. Гейне „Deutschland, ein Wintermärclien“.)

 

Прощай, Парижу любый мôй,

Веселый, вольный краю!

Посередъ радости и втѣхъ

Тебе я днесь лишаю.

 

Нѣмецке серце въ мене щось

И ныє й болить що годины;

Оденъ лишь лѣкъ є на той бôль,

Се воздухъ моєи родины.

Онъ швидко зцѣляв, — не дармо-жь хвалять

Дѣйство́ єго блаженне, —

Хочь правду сказать, я боюсь, щобъ не бувъ

За острый ôнъ для мене.

 

Прощайте, весели̂ Французы мои!

Любили мене вы, якъ брата....

Безумна мя туга жене зъ помѣжь васъ,

Но я ще поверну на свята.

 

Отъ чудо, такъ тужно менѣ, що хочь гинь,

За запахомъ торфу гнилого,

За рôднымъ багномъ, буряковымъ борщомъ,

За капустою люду сѣльского,

 

За дымомъ люльокъ, за гофратами то-жь,

За полицайниками,

За шваркотомъ мовы, книшомъ разовымъ,

И за попадянками.

 

Тай ще, скажу вамъ правду, радъ

И маму-бъ я узрѣти,

А то я старушки не бачивъ, уже

Минає тринайцяте лѣто.

 

Прощай и ты жѣнко хороша моя,

Не знаєшь ты мо́ёго болю!

Ходи, пригорни ся до мене, закимъ

Розстанемось зъ собою!

 

Мене палить, мене жене

Ôдъ тебе на родину —

Хочь разъ ище воздухомъ рôднымъ дыхну,

Закимъ въ чужинѣ згину.

 

Мене вялить, мене палить,

Ажь серце зъ груди рветь ся,

Ажь ноги тремтять: рôдну землю топтать,

Чи скоро то имъ доведеть ся!

 

Идъ но́вому рокови верну назадъ

Здоровъ якъ орѣхъ, моя рыбко, —

А вже-жь понавожу гостинцѣвъ тобѣ,

Що ажь не буде видко!

 

Переклавъ Иванъ Франко.

 

[Зоря, 1886, ч.12, с.206]

 

 

ЧОМУ?

 

Чому житє суворе й холодне́,

Що мнѣ колись всмѣхалось такъ принадно,

Теперь ты кинуло мене

На глумъ людей такъ зимно, безпощадно?

Чомъ надѣяти ся казало ты

И вѣрить твердо въ людску добрôсть певну,

Любовь святу у серцѣ берегти,

Тоску та муку въ груди грѣть таємну?

Не лѣпше було бы въ безпечности дѣтскôй

Щасливо жить зъ незрячою душею,

Безъ пристрастей бурливыхъ, безъ надѣй,

Зъ людьми у згодѣ й долею своєю?

 

Иронимъ К.

[Зоря, 1886, ч. 13—14, с.227]

 

 

LASZIATE OGNI SPERANZA.

 

III.

 

Ta дармо серцемъ ме́чесь страсть забута,

И пѣснь плыве любвою трепечуча —

Минувшины не збудить пѣснѣ нута.

Довкола жизнѣ филя бє могуча:

Пора, пора, а дѣла такъ ще много,

А кривда людская така болюча...

 

Дивись и слухай, слухай серця свого.

Забути треба ясни̂ очи, милу,

Щобъ въ пôру стати до ряду одного.

 

И не пôйде́ трудъ добрый у могилу.

А хочь часомъ угнешь ся по неволи,

Въ словахъ єѣ колишнѣхъ на́йдешь силу.

 

Lasziate ogni speranza — мы? нѣколи!

 

Корженко.

 

[Зоря, 1886, ч.15—16, с.258]

 

 

БУДЬ 3ДOРOВА!

 

Будь здорова, Чорногоро! — вже во вѣкъ тя покидаю!...

Муть въ тримбѣту братя грати, — я вже зъ ними не заграю.

Бо заграють тарабаны ти̂ цѣсарски̂, голосніи,

Та цѣсарска музикбанда!... Мѣсяць свѣтить, та не грѣє....

Та не жаль ми, братя, того мого перстня дорогого,

Що у даръ дамь тарабанцямъ, — але жаль ми лишь одного,

Жаль ми кучерикôвъ моихъ, що чесала рôдна мати....

Ножички цѣсарски̂ срѣбни̂ — гарно вмѣють пôдтинати!

Будь здорова, Чорногоро! и тримбѣто! и кидрино!

Що вни шепчуть? „Не загинешь“? — Знаю й самъ, що не загину!

Гуцулови домовина лишь зъ кидрины зъ поконвѣку!

Будь здорова-жь! Я верну ся, якъ у гору вернуть рѣки!

 

О. Ю. Федьковичъ.

 

[Зоря, 1886, ч.17, с.282]

 

 

СОКÔЛЬСКА КНЯГИНЯ.

 

He знаю, о братя, чомъ нынѣ

Такій обгортає мя сумъ, —

А то та Сокôльска княгиня

У-въ-о́дно не сходить ми зъ думъ.

 

И сонце за Дѣлъ вже сѣдає

И мракнуть всѣ горы вже сномъ,

Лишь той ще Сокôльскій сіяє,

Якъ зъ золота кутый шоломъ.

 

А доломъ жасный та глубокій

Той Черемушь дикій гутить,

Якъ сокôлъ, якъ той быстроокій,

Що со́вма на ловы летить.

 

А ’дъ го́рѣ княгиня прекрасна

Якъ зъ маймуру кута стоить,

и косы якъ золото ясни̂

Пустила вѣтрамъ на розплѣтъ.

 

А доломъ хорошій керманичь

Кидрововь дарабовь летить,

О, вже бо пора єму на нôчь,

О, вже бо пора му прибить.

 

А тая княгиня тамъ ’дъ горѣ

Почала косу чесать,

А чешучи косу — якъ море

Чудесныхъ пѣсень спѣвать.

 

А той тамъ керманичь въ долинѣ

Забувъ за дарабу й за свѣтъ,

Въ одно́ лишь глядить до княгинѣ,

Що тамъ на Сокôльскôмъ стоить.

 

А Черемушь, братя, глубокій,

А Черемушь дикій якъ бѣсъ!...

А Черемушь, братя, по скокахъ*)

Розбиту дарабу понѣсъ.

 

О. Ю. Федьковичъ.

_________________________

*) Скоки — водопады, пороги рѣчни̂. — Прим. авт.

 

[Зоря, 1886, ч.17, с.283]

 

 

ПРОМОВА ДО ВОВКÔВЪ.

(Изъ поемы Г. Гейного „Deutschland, ein Wintermärchen“).

 

Посередъ лѣта торкотить

Вôзокъ мôй, всюды темно,

Въ тôмъ трахъ! ôсь зломалась, теперь анѣ рушь!

Ну, се вже не дуже приємно.

 

Почтарь злѣзъ зъ воза и побѣгъ

Въ село, мене-жь зоставивъ

Въ опôвночи въ лѣсѣ самого. Сиджу.

Ажь чую, щось выє въ гущавѣ.

 

А! Се вовки свôй дикій спѣвъ

Заводять зъ голодного горла!

Немовь свѣчки блыщать ся въ тьмѣ

Ихъ очи огнисти довкола.

 

Ти̂ бестіѣ певно почули, що я

Приѣду, и рада въ раду:

На честь мою иллюминують хащѣ

И хоромъ ревуть серенаду.

 

А такъ! Се менѣ серенада! Сесю

Понявши тыхъ спѣвань основу,

Я выпрямивсь гордо, рукою махнувъ

И ось яку втявъ имъ промову:

 

— Вовки, браты! Я дуже радъ,

Що бачусь зъ вами нынѣ,

И чую, якъ тôлько шляхотныхъ сердець .

Любовно выє къ ми́нѣ.

 

Що чую въ тôй хвили, не выразить се

Нѣякими словами!

По вѣкъ не забуду тыхъ радôсныхъ хвиль

Прожитыхъ ту мѣжь вами!

 

Я вдячный вамъ, що вы о мнѣ

Не тратили доброи вѣры

Хочь по за очи вороги

Чорнили мя безъ мѣры.

 

Вовки, браты! Нѣколи вы

Не вѣрили тымъ, що о ми́нѣ

Плели, що немовь то я вырѣкъ ся васъ

И псомъ ставъ на чужинѣ.

 

Що я перекинчикъ и швыдко почну

На пашу ôвцѣ вести....

Перечить такимъ недорѣцтвамъ було

Не гôднымъ мо́ѣ чести.

 

Овечій кожухъ, що я въ него вгортавсь

Часомъ, щобы кости загрѣти,

Нѣколи й на думку мене не навѣвъ

За щастємъ овечимъ шалѣти.

Я не ôвця, не песъ-лизунъ

Анѣ не гофратъ грубый. —

Я вовкъ, и вовче серце въ мнѣ

И вовчи̂ въ мене зубы!

 

Я вовкъ якъ бувъ такъ є! Якъ вовкъ

Все буду выти то-же!

Я вашь! Помагайте сами собѣ,

То й Богъ вамъ допоможе!

 

Таку я безъ намыслу мову сказавъ

Розкинувши дотепомъ въ ле́тѣ;

Обтяту въ цензурѣ єѣ друкувавъ

Панъ Кольбъ у „Авгсбурскôй газетѣ“,

 

Зъ нѣмецкого переклавъ Миронъ.***

 

[Зоря, 1886, ч. 18, с.300]

 

 

НА ОСТРОВѢ ДЖЕРЗЕѢ.

(Изъ збôрника поезій „Les Chatiments“* Виктора Гіґо́).

 

Ты, що бєшь своими вѣрными хвилями

Скелѣ, де я зложивъ крыла свои —

Збитый, но сильный духовыми силами —

Бездно, де вихоръ гуляє,

Човенъ тоне-потапає, —

Що́ ты говоришь до мене въ тôй тьмѣ?

Море понуре, що кажешь менѣ?

 

Ничь ты не можешь! Грызи свои тамы,

Лій свои хвилѣ бурными струями, —

Дай мнѣ терпѣти и думать и снить!

Бездно, хочь всѣ твои хвилѣ

Мыли-бъ ту ганьбу и мыли,

Проступокъ той, що насъ встыдомъ багрить, —

Море, и ты не могло-бъ єго змыть.

 

Знаю, ты хочешь мене потѣшати,

Ты менѣ кажешь: Вспокôй ся, мôй брате,

Думы бурливи̂ втиши, успокôй!

Море бездонне, само ты

Ну-ко, стрѣбуй побороти

Валъ свôй могучій, ревучій, прудкій,

Вѣчно пречистый, бо вѣчно гôркій!

 

Ты-жь своєй силой гордишь ся страшною,

Що переймає насъ дивомъ, любвою,

Що безъôдпорна, якъ доля сама;

Ты, що лишь рôвне одному

Небу, въ лазурѣ чудному,

Ты, що свяченая хвиля твоя

Зорѣ нôчніи вмыває що дня —

 

Ты менѣ кажешь: Ходи, глянь, забудь ся!

Вказуєшь машты, що хилять ся, гнуть ся,

Древа зелени̂, похили̂ горбки,

Пѣну, що прыскає въ дали

Понадъ пошарпани̂ скалы,

Зъ шумомъ летить ажь на темни̂ вершки,

Бѣлыхъ мовь птахôвъ густи̂ громадки,

 

Босу рыбачку, що пѣснѣ спѣває,

Синяву водъ, що судно колыхає,

И моряка при роботѣ важкôй,

Хвилѣ, що плещуть, мôцнѣють,

Дужше ревуть, скаженѣють, —

Вказуєшь ласки незгубленый здрôй,

Але й грозу незгубиму при нѣй.

 

Ты менѣ кажешь: Дай мнѣ свого духа,

Выгнанче, въ мнѣ вгаси жаръ свôй, що буха’;

Въ воду, вандрôвче, вкинь лѣску трудну,

Въ омутъ мôй сей темноцвѣтный

Взôръ свôй зверни непривѣтный!

Сократа я вколысаю до сну,

Душу Катона втишило грôзну!

 

Нѣ, ты вшануй мои мысли бурливіи!

Нѣ, ты вшануй слово правды гнѣвливои,

Духа, що бє на злочинства страшни̂!

Бесѣдуй зъ скалами дикими,

Стражами свойми великими, —

Въ мене-жь най буря реве въ глыбинѣ!

Море, ты впрочѣмъ ненависне мнѣ!

 

Море, хиба-жь то не ты той прислужникъ,

Що на невсыпныхъ валахъ харалужныхъ

Помѣжь вѣтрами й зубами скальными

Мчишь у безоднѣ Каєнны,

Въ рудники вбійчи̂, таємни,

Чорніи судна, що хвилями тыми

Линуть — огромни̂ живи̂ домовины?

 

Чи-жь то не ты ихъ везешь у могилу?

Чи-жь то не ты имъ въ ню дверѣ ôдкрыло,

Нашимъ заступникамъ, мученикамъ?

Въ тую затоку огидну,

Де й стебелинки не видно,

Тôлько гарматы-картечницѣ тамъ

Гирла спижеви̂ скалять берегамъ!...

 

А якъ ти̂ плачуть — сли муки до плачу

Можуть нагнути геройскую вдачу —

То чи, проклятая бездно, не ты-жь

Мукъ додаєшь имъ до муки,

Голосъ ихъ болю й розпуки

Гомономъ своимъ злодѣйскимъ глушишь?

 

Зъ французкого переклавъ Миронъ.***

 

*) „Les Chatiment“ (Бичованя) написавъ Викторъ Гіґо́ въ 1853 роцѣ, коли пôсля грудневого перевороту, выгнаный зъ краю, осѣвъ на островѣ Джерзеѣ. Ти̂ могучи̂ политични̂ поезіѣ звернени̂ противъ справця перевороту, Наполена III.— Ред.

 

[Зоря, 1886, ч. 19, с.316]

 

 

HA ЧЕСТЬ БРАТЕЙ ПОВЕРНУВШИХЪ ЗЪ НЕВОЛѢ.

(2-го Березня 1848.)*)

 

Витайте Братя! Ангелы спокою,

Що несли свѣту лучѣ правды вѣчной!

Всѣхъ васъ ту нынька витаємъ зъ собою,

Вы-сте розбили — дыбы мраки нôчной.

 

Вы уроджени̂ на тяжки̂ подвиги,

Вы розумѣли слова Христа-Пана;

Якъ крестъ отчизны всѣ нести повинны,

Вы то на собѣ свѣту дали явно.

 

Терня дороговь гнали-сьте за Богомъ,

Не вагали-сьте-сь клеветаній вражихъ,

Серця поилы божой правды словомъ,

Бы разъ зôрвати дыбы братей нашихъ.

 

Вы-сте заодно любвою палали,

Ставились хôтно на олтарь офѣры

Въ любвѣ Отчизны, що-сьте зъ грудей ссали

Любви, надежды и отеньской вѣры.

 

Якъ сокôлъ въ воздухъ, вы за правдовь гнали,

На крыла брали мали̂ соколята;

Але хто-жь внпенъ, же Васъ запôзнали

Враги тяженьки̂? Ахъ, пробачте Братя!

 

Пробачте Братя блуднымъ Братямъ вашимъ,

Нынѣ-сь роздерла церкôвна завѣса,

Нынѣ завѣтъ новъ зробимъ зъ врагомъ нашимъ,

Нынѣ всѣ братя, нѣ врага, нѣ бѣса!

 

Нынѣ всѣ братя, якъ бувало зъ разу,

Коли рôдъ людскій живъ на земли щастно;

Не торгне бôльше братъ на брата вражу

Руку, бы ссати братню кровь напрасно.

 

Слеза изъ ока пропаде на вѣки,

Не затужить вже бôльше братъ на брата,

Згнана неволя зъ пôдъ братымцѣвъ стрѣхи,

Дыбы внуренни̂ у темрявѣ Ада.

 

Повстань, що живо и що зклопотано

Въ сумѣ тяженькôмъ — братымцѣвъ тужило!

Нынька изъ небесъ помôчь намъ зôслано,

Нынѣ намъ, Братя, сонце засвѣтило.

 

Вѣрного друга дружина приймає,

Сестрѣ тужливôй повернено брата,

Край своихъ добрыхъ сынôвъ ôдбирає,

Сироты бѣдни̂ ôдбирають Тата.

 

Нынѣ всѣхъ серця, всѣхъ що до одного

Горячи̂ мольбы най заносять Богу

За дану Вôльнôсть! Онъ изъ трону свого

Глянувъ, ахъ глянувъ на нашу недолю.

 

Такъ Братя, въ згодѣ найшовши путь правый

Всѣ причиняймось до добра посполомъ!

Лишь горе тому, хто-бъ надрушивъ справы:

Ôддасть рахунокъ тяженькій предъ Богомъ!

 

Келестинъ Скомрôвскій

_____________________.

*) Вѣршь сей напечатаный на однôй картотцѣ 8-о, латиньсвими буквами зъ пôдписомъ С.....t.n S...r....і.

 

[Зоря, 1886, ч. 20, с.339—340]

 

 

СЛАВЯНЬЩИНА

 

Часомъ здаєть ся, що я бачу,

Якъ ясна, свѣтла наче зоря

Зъ свѣтючимъ окомъ, зъ яснымъ личкомъ

Неначе тихе личко моря

Стоить безжурна и розкôшна

Спокôйна серцемъ и душею —

А довкôль Неѣ свѣтло миру

И свѣтъ чоломъ бє передъ Нею.

 

Часомъ здаєть ся, що я бачу,

Якъ на престолѣ зъ самоцвѣту

Она сидить немовь цариця

Й велить права цѣлому свѣту.

Якъ Єѣ слово мовь врочистый

Гомôнъ лицарскихъ трубъ лунає,

Якъ патріяршимъ вна зако́номъ

Мовь правда въ правдѣ процвитає.

 

Часомъ здаєть ся, що вертають

Минувши̂ хвилѣ супокою...

Якъ довкôль Неѣ братъ до брата

Хиливсь любовю пресвятою.

Якъ вна одна була всѣмъ мати

Дѣтей усѣхъ згорнувши к’ груди

Спѣвали имнъ святый, великій:

„Надъ нашу жизнь чия-жь ще буде?!“

Такъ нѣ, дарма, — бо сонъ минає

И дѣйстнôсть лишь встає бездушна;

Ôдъ Неѣ звукъ глухій лунає

И наче зве: „дивись! послушна

Оковамъ, мукамъ я днесь инша...

Я не така, якъ перше була

я кровю вся навскрôзь вже сплыла

Краса моя давно минула.

Я пôвмертва у мукахъ млѣю...

Любовь дѣтей? се згадка млава!

Мѣжь ними рать, вражда домашна

По щастя дняхъ лишилась слава.

И кровь и кровь и ѣдь страшлива

И жизнь моя: пятно недолѣ!“...

. . . . . . . . . .

Славяньщино! се ты така!

Тобѣ-жь не жаль давнои волѣ?

 

В. М. Маслякъ.

 

[Зоря, 1886, ч. 21, с.353—354]

 

 

ЗАКАЗАНИ̂ ЯБЛОКА.

 

Бодай тебе, пань-матко Ево,

Та за цѣкавôсть за твою!

По що ты яблоко рушала,

Сли добре такъ жилось въ раю!

А то дивись, теперь на лихо,

Якъ ты и твôй старый Адамъ,

Таки̂ мы всѣ на те цѣкави̂,

Що тыкати не кажуть намъ.

Та ще то вамъ нѣіцо не сталось,

Широкій свѣтъ бувъ вашь кругомъ;

Намъ за цѣкавôсть на сѣмъ свѣтѣ

Кутка найти не можь часомъ.

 

[Зоря, 1886, ч. 21, с.354]

 

ИДИЛЛIЯ.

 

Давно було. Дѣтей маленькихъ двоє,

Побравши ся за руки, по квѣтчастыхъ

Лугахъ пôдгôрскихъ, стежкою вузкою

Поперекъ нивъ, въ жарку лѣтную днину

Ишли зъ села.

          Старшенькій хлопчикъ бувъ,

Бѣловосый, зъ синѣми очима,

Зъ конемъ вербовымъ у руцѣ. У него

За пазухою добрый кусень хлѣба

И квѣтка на кайстровôмъ капелюсѣ.

А дѣвчинка вела єго за руку,

Хочь менша. Наче теренъ оченята,

Мовь вуглики жарѣли ся и живо,

Все бѣгали кругомъ. Мовь мышій хвостикъ

Косичка зъ заду висѣла, а въ нѣй

Червона слѣчка вплетена була.

Въ маленькôй запасчинѣ пôдôпнятôй

Знать кôлька бульбъ печеныхъ, а стручки

Зеленого гороху вызирали

Зъ за пазухи.

     Нерадо якось хлопчикъ

Ишовъ и боязливо озиравъ ся,

А дѣвчинка невпинно щебетала,

Додаючи товаришу ôдваги.

—     Встыдай ся, фе! Такій великій вырôсъ,

А плакать хоче! Хлопець, а боить ся!

Чого боять ся ту? Сли я ти кажу,

То мусить бути правда! Вже мои

Бабуня не таки̂, щобы брехати!

А ти диви, хиба то такъ далеко?

На сей горбочокъ, ôдтамъ Дѣлъ близенько,

А тамъ Дѣломъ у гору та все въ го́ру,

Ажь на самъ верхъ. Тай годѣ. Тамъ спочинемъ.

А може нѣ — чо́го ще спочивати,

Коли вже ôдтамъ близько! Кликнемъ: У!

Тай просто вразъ побѣжимо до тыхъ

Стовпôвъ зелѣзныхъ, що пôдперли небо.

А тамъ сховаємось за стовпъ, и тихо,

Тихенько ажь до вечера пробудемъ.

А ты щобы не смѣвъ менѣ и писнуть,

Не то що плакать! Чуєшь? А то я

Тобѣ задамь! А якъ настане вечѣръ

И сонечко прийде до дому на нôчь,

Застукає до брамы, — то мы тихо,

Тихесенько прокрадемось за нимъ.

А знаєшь, що бабуся говорили?

У него є донька така хороша,

Що просто страхъ. Она ôтцю що рана

Й що вечѣръ ясну браму ôдчиняє.

А вже дѣтей она такъ дуже любить,

Що просто страхъ. А сонце не пускає

Дѣтей до неи. Але мы тихенько

Прокрадемось, тай шмигъ! тай вхопимось

Єи за руки, то вже сонце намъ

Нѣщо не зробить. Тôльки ты не бôйсь

И плакати не смѣй! Та-жь то такъ близько!

И на дорогу маємо досыть.

А та намъ панна надає богато

Всього́, о що лишь будемо просити...

Ану, о що бы ты просивъ? —

          Поглянувъ

На неѣ хлопець, палець впхавъ до устъ

Тай каже: — Мозе бôльсого коня?...

— Ха, ха, ха, ха! — дѣвча зареготалось.

— Ну, сцо-зъ, то мозе капелюхъ новый?

— Проси що хочешь, а я знаю вже,

Що я просити буду.

          — Сцо таке?

— Ага, не скажу!

          — Ну, скази, а то

Заплацу!

     — Овва! Плачь, то я сама

Пôду, и не вôзьму тебе зъ собою!

— Ну, а цому-зъ не сказесъ? —

          — Знаєшь ты

Дурный? Менѣ бабуня говорили,

Що въ неи яблочка є золоти̂.

Кому она те яблочко дарує,

Той увесь вѣкъ щасливый и здоровъ

И гарный-гарный буде всѣмъ на диво!

— Я хоцу яблоцка! — заплакавъ хлопець.

— Не плачь, дурный, лишь не забудь просити!

А якъ по яблочку такôмъ дôстанемъ,

То вернемо до дому, и нѣкому

Не скажемо. Не скажешь?

          — Нѣ, не сказу.

— Ну, памятай! А скажешь — ôдберуть!

А заховаємъ такъ, щобъ не найшли.

А знаєшь що? Ты дашь менѣ своє,

Я заховаю ихъ обоє разомъ,

Бо ты дурный, у тебе ôдберуть.

Чи такъ?

     — А такъ, — рѣкъ хлопець. И пôшли.

Пройшло чимало лѣтъ ôдъ того дня.

Далеко надъ сподѣванє дѣтей

Тяжкою выйшла и довгою дорога

До сонѣшныхъ палатъ. И травы й нивы

И небо й сонце, все те, все змѣнилось

У хлопчика въ очахъ. Лишь не змѣнилась

Подруга та, провôдниця єго.

Щебетанє єи веселе, любе,

И усмѣхъ и надѣя невгасима,

Се та жива струя, що вяже въ серцѣ

День нынѣшній зъ вчорашнымъ и грядущимъ.

И цѣль ихъ не змѣнилась за той часъ,

Лишь выросла, розвилась, розъяснилась.

И ось великимъ шляхомъ многолюднымъ

Посередъ тиску, свару й товкôтнѣ

Идуть они, ховаючи въ грудяхъ

Дитячи̂ серця, якъ найкращій скарбъ.

Минає ихъ гордый, надутый дурень

И розсмѣєсь. Мина’ пышный вельможа —

И не погляне. Зустрѣне мужикъ,

То въ спрагу дасть погожои воды

Напити ся, и стежечку покаже,

И пôдночує, въ слоту захистить.

Они-жь, побравши ся за руки, тихо

И радôсно, безъ огляду й трѣвоги

Идуть на стрѣчу сонцю золотому.

 

Миронъ***

 

[Зоря, 1886, с.388—389]

 

 

НЕДРУКОВАНЫЙ СТИШОКЪ

М. Шашкевича.

 

По за тихий за Дунай

Де мій сокол прôбувайе,

Лети гадко в чужий край

Де го туга обгортайе.

 

Неси думу там мойу

Легкокрилий вьітроньку,

Руску пьісньу неси му

Шчиру брата пьісоньку:

 

Тужно, тужно там тобьі

Милий брате рідненькій,

Но по студенній зимьі

Вьітрец дихне тепленькій.

 

Серед луга край води

Зацвила калина,

Будь веселий, шчаслив ти,

То шчаслива й родина.

 

[Зоря, 1886, ч. 23, с.399]

 

 

НЕДѢЛЯ ВЪ ПОЛѢ.

 

Кругомъ, кругомъ широке поле,

Низенько схилени̂ жита,

Нѣгде нѣкого доокола,

Спокôй мовь въ гробѣ, самота.

 

Надъ полемъ, на голубôмъ зводѣ

Предвѣчный свѣтичь сьяє все,

Волична тишина въ природѣ,

Лишь легôтъ звонôвъ звукъ несе.

 

Въ тôмъ храмѣ, Творче, я зъ поклономъ

Зъ житами голову схилю,

И пѣснею вразъ зъ жайворономъ

Имя Твоє я возхвалю.

 

1885.

[М-ей]

 

[Зоря, 1886, ч. 24, с.407]

 

 

1887

 

 

ЗЪ ПОЕЗІЙ Ю. ФЕДЬКОВИЧА1).

 

     — Охъ, братику, ты мôй соколе!

Чого-жь ти поломилась воля?

     Чого-жь голôвоньку склонивъ

На тисовый отсе ты стôлъ!

     Ще й зашумѣвъ²), якъ та тополя! —

Я побѣжу за воскарковъ...

 

     — Такъ, моя сестричко,

За воскарковъ!... Нехай менѣ

     Въ-одно вна не снить ся

Та дѣвчина божевôльна!

     Якъ ходить такъ ходить

По надъ Черемушь глибокій

     Та дивить ся въ воду

Єго чорну та непевну...

     А сама якъ пава

У вѣночку зъ горицвѣту³),

     Та зъ руты, та зъ блавы⁴), —

Та все дивить ся у воду...

 

     „Марку, мôй соболю,

Выйди, выйди вже до мене!

     Що́ се вни говоря’? —

Що ты втонувъ у Чêремши?...!

     Щобъ вни не сплескали!

Та-жь той Чермушь — ось якъ любо

     Голубить ти̂ скалы, —

Та тебе-бъ мавъ утопити?...

     Нѣ, Марку єдиный!

А я твоимъ вже боярамъ

     Й дары приладила —

Кождѣському по рантузѣ,

     Ще й по ручникови!

А всѣмъ твоимъ дружбамъ, Марку,

     По хустцѣ шовковôй!...

 

Де-жь ты баришь?... Може й справдѣ

     Пôдъ бѣлымъ камѣньемъ?...

Я всѣмъ роздамь рыбарчикамъ

     Все моє перстѣнье,

Ще й мониство⁵) имъ розôрву! —

     Они вôдшукають!

Они?... Тебе?... Нѣ, Марочку!

     Вни тебе не знають!

Нѣ то личко румяноє...

     Нѣ твою уроду!...

А я знаю... тай тя найду...“

Тай бухъ! — сестро — въ воду!

Въ саме плесо!

     А за колоду⁶)

 

Лягало сонечко спочить...

А якъ на другій день вставало, —

Горицвѣты стрѣлою гнали

Долôвъ рѣковъ... А се мабуть

У Чорне Море вни женуть

Шукать керманича...

_______

¹) Поезіи си̂, котрыхъ въ дальшихъ числахъ „Зорѣ“ помѣстимо бôльше, до теперь єще непечатани̂ нѣгде.

²) Шумѣти=зôтхати; seufzen.

³) Горицвѣтъ=die Adonisrose.

⁴) Блавъ, блаватъ= die Kornblume.

⁵) Мониство=шнурокъ насиляныхъ монетъ докола шиѣ.

⁶) Колода=горизонтальна верства хмаръ.

 

[Зоря, 1887, ч.1, с.4]

 

 

ДО МУЗЫ.

 

Верни ся тиха, верни ся ясна,

Вернись свѣтюча мовь сонця свѣтъ,

Вернись до мене мовь щастя цвѣтъ —

О приверни ся все добра, красна,

     Музо сердечна, сповни завѣтъ:

     Нехай не бєть ся серце въ трѣвозѣ;

     Нехай не рветь ся души небозѣ;

     Най духъ взнесе ся пôдъ неба синь —

          Зôрко, о злинь!

 

Верни ся щедра — верни ся добра,

О благодатна, вернись зъ за хмаръ!

Злинь, поможи ми ладнати чаръ —

О поможи ми музо хоробра

     Крѣпитись въ силы супроти маръ

     Недолѣ, горя и мукъ и страсти,

     Що напосѣлись мôй нарôдъ скласти

     У грôбъ глубокій, въ могилу тьми —

          Музо верни!

 

Верни ся тиха, верни ся ясна;

Своєи силы въ душу ми влѣй,

Жаромъ небеснымъ серце загрѣй!

О приверни ся могуча, красна,

     Стань вразъ зо мною проти затѣй,

     Схили до мене чудове личко:

     Пôдопри руку мою, сестричко,

     На чолѣ Руси зложить вѣнець —

          Въ горя конець!

 

В. И. Маслякъ

 

[Зоря, 1887, ч.1, с.7]

 

 

ДО РОЖЪ.

 

Зацвила — свѣтъ увеселила!

Провôщо жь ты — пытаю я —

Охъ Боже, рожечко моя,

Лишь свôй свѣточокъ терномъ вкрыла?

О, красна моя ты, та мила,

Я знаю, чо’!... Та що й казать?...

Такій вже въ сему свѣтѣ ладъ,

Щобъ кожда рожа въ терню цвила —

Та зъ терня свѣтъ сей веселила!...

 

Ю. Федьковичъ.

 

[Зоря, 1887, ч.2, с.21]

 

 

ГЕЙ СВѢТЛА БÔЛЬШЕ!

 

Гей свѣтла бôльше! нехай чорни̂ хмары,

Що наше небо кругомъ залягли

Зникнуть и щезнуть; нехай свѣтло яре

Розсыпле лучѣ по покровѣ тьмы.

Ôдъ свѣтла того най прозрить краина

Цѣла ôдъ Сяну по Дону лиманъ;

Най прочитає вся руска родина:

На земли рускôй тôлько Русинъ панъ!

 

Гей свѣтла бôльше по вѣкахъ неволѣ,

По дняхъ розпуки и горя и слезъ;

По рабства ерѣ, по вѣкахъ недолѣ —

Гей, свѣтла бôльше мовь житя зъ небесъ!

Бо свѣтла того такъ дуже намъ треба —

Наче ростинѣ раннои росы,

Наче бездольнымъ потѣхи изъ неба,

Наче омлѣлымъ въ пустыни воды!

 

Гей свѣтла бôльше! Се молитва наша

Въ невзгодинъ хвиляхъ въ борбѣ о бутє;

Бо свѣтло чисте — се духова паша,

Де нема свѣтла, тамъ гасне житє.

Нехай ôдъ него осхнуть наши̂ ли́ця,

Нехай воскресне идея одна:

И всяке серце нехай покрѣпить ся

Къ борбѣ невпиннôй, къ борбѣ безъ кôнця.

 

Гей свѣтла бôльше, щобъ зерно всѣляке

Кинене въ рôдну у свою почву

Взросло; бадылє-ясь щобы рôжнораке

При нѣмъ заглухло, зôйшло безъ слѣду.

Гей рука въ руку и зерно до зерна

Тулить намъ треба якъ святый завѣтъ...

Чого не дала намъ судьба химерна —

Силою взяти, сотворити свѣтъ!

 

Гей свѣтла бôльше въ имя землѣ, люду,

Во имя славы, въ имя старины,

Въ имя роботы, невпинного труду,

Въ имя святои надъ жизнь ôтчины.

Гей! свѣтла бôльше ôдъ верху до сноду,

Ажь тамъ де холодъ, де голодъ, де тьма;

Най просвѣтить ся спôдный пень нарôду,

Най зайде свѣтло въ курянокъ ôкна.

 

Гей свѣтла бôльше предъ лицемъ Славяньства,

Предъ лицемъ свѣта на славу, на честь,

Щобъ згибъ всѣлякій порокъ лихоманьства,

Щобъ поборола правда всяку лесть.

Най батькôвъ нашихъ нынѣшни̂ нащадки

Въ народнôмъ храмѣ положать ладанъ,

Най грудь окрыта полотномъ рубатки

Зове: „на Руси тôлько Русинъ панъ!“

 

В. И. Маслякъ.

 

[Зоря, 1887, ч.3, с.40]

 

 

ЗЪ ПОЕЗІЙ ГАЙНОГО.

 

Руничный камѣнь изъ моря сторчить,

Тамъ сиджу зъ моими думками;

Кигичуть мевы и вѣтеръ гудить,

И филѣ вандрують зъ вѣтрами....

 

Любивъ я дѣвча не одно уже.

Були и други мили;

Де-жь дѣлись они?... Ураганъ гуде

Идуть и минають филѣ.     

 

О. Левицкій.

 

[Зоря, 1887, ч.3, с.43]

 

 

АГАСВЕРЪ

 

Якъ вже давно пустивсь я въ ту дорогу,

И кôлько свѣта я пройшовъ, мôй Боже!

И дармо я пôдбивъ старечи̂ ноги.

 

Не самъ пустивъ ся я. Було насъ двоє,

Я й мôй щирый, молодый товаришь.

Я взявъ єго зъ собою у дорогу.

 

Мы йшли. Куды?! — Чи знає сонце ясне

Куды иде? А все йде, золотеє,

До заходу ôдъ сходу, все вертає.

 

Мы йшли за сонцемъ. Може и не треба

Шукати сонця... Мы собѣ шукали.

Та довга выпала отся дорога.

 

И выйшли мы у пѣсчану́ пустыню,

Зъ тепломъ у груди и зъ спокоємъ въ оцѣ;

Уста зôсхли ôдъ спраги, ноги млѣли.

 

„Спôчнѣмо!“ — „Нѣ, ходѣмо дальше друже,

Ходѣмъ, до сходу, може обôйдемо

И землю — а найдемо сонце ясне.

 

[Зоря, 1887, ч.3, с.47]

 

 

РÔДНЕ ПОЛЕ.

 

Щезъ вже бѣлый снѣгъ на поли,

Земля почорнѣла,

Бѣли̂ ризы поскидала

Въ чорни̂ оя одѣла...

Не весело приодѣлась

Чогось-то сумує;

А на межи воронъ чорный

Сидить, мовь вѣщує

Тяжке лихо. Вода нишкомъ

По поли сплыває,

Мовь гôркими слезоньками

Поле умыває.

Хмары небосклонъ покрыли

Буйный вѣтеръ вѣє...

Всюды темно, всюды сумно —

Ажь серденько млѣє...

 

     Просвѣтилось!... Хмары чорни̂

     Вѣтеръ розôгнавъ,

     И свѣтъ ясный всѣмъ усюдамъ

     Мило засіявъ...

 

Сонце глянуло на поле

И въ кропляхъ водицѣ

Проглянулось, мовь хороша

Дѣвчина въ крыници.

Воронъ чорный зъ межи злетѣвъ,

Замахавъ крылами,

И закракавъ ще въ останнє

И щезъ за горами...!

А горою ключемъ бузьки

Зъ вирею вертають,

И слухають якъ жайворонъ

Пôдъ небомъ спѣває,

Якъ дякує Всевышнёму

За весну миленьку,

И якъ ôнъ имъ розказує

Новину чудненьку:

„Що небаромъ сонце ясне

И до насъ наспѣє

И що наше рôдне поле

Зновъ зазеленѣє“.     

 

М. Б.

 

[Зоря, 1887, ч.4, с.54]

 

 

ЩО ДАЛЬШЕ?

 

Быстрымъ соколомъ до хмаръ дôбєшь ся,

Спытаєшь: хмаро, що надъ тобою?

Хмара луною тобѣ засяє,

Блискавки — грому искровъ мигнеть ся:

Въ пôтьмѣ зоряный шляхъ ти покаже.

Досягнешь зôрки, єѣ спытаєшь:

Що надъ тобою, зôрко, не знаєшь?

И мерехтячи зôрка ти скаже:

Лини на сонце! — Сонця пытаю:

Вно семибарвни̂ лучѣ розсѣє

И скаже: Видишь, що тамъ яснѣє

По надъ тобою? — И поринаю

Я зъ лучомъ сонця въ темну даль сину,

Краю не має, хоть лину, лину

Думковъ мовь птичка безкраимъ моремъ

Кругляю, хвильку спочати годѣ —

Не маю мѣсця стати якоромъ;

Думка о путь ся крушить безмѣрну

Мовь бы о скалу фаля спѣнена...

Верни ся думко, думко зблуджена,

Бо не дôбєшь ся туды до краю!

Слаба, щобъ безмѣръ собовъ обняти,

Не здôбна бôльше себе спытати:

Що дальше?... Дальше — тамъ сонъ для тебе!

 

Александеръ Ка.

 

[Зоря, 1887, ч.4, с.57]

 

 

БУЛО А НЫНѢ.

 

Було, якъ сонце западає,

Я зъ думковъ сиджу надъ рѣкою,

И дивю ся, якъ ся ховає

Оно за синёю горою.

Нынѣ, якъ дивюсь передъ себе

Й єѣ загляну у ôконци, —

Вже не шукаю зоромъ неба,

Менѣ здаєсь, — що вна те сонце!

 

Александеръ Б.

 

[Зоря, 1887, ч.4, с.58]

 

 

РУСАЛКА.

 

Въ мене бôль коло серденька,

Я не знаю, що му є;

Ахъ, то казочка старенька

Жалю єму завдає.

 

Сонце гасне, вечерѣє,

Зъ шумомъ Черемошь спѣшить;

Чорногора въ лучахъ тлѣє,

Жемчугами блескотить.

 

Онъ, на скелѣ, тамъ сіяє

Наче зôронька — дѣвча,

Чеше косу, заплѣтає,

Въ дрôбни̂ цвѣтоньки квѣтча’.

 

Чеше косу золотую

Гребѣньчикомъ золотымъ,

И спѣває пѣснь чудесну

Голоскомъ нѣжнымъ, тужнымъ.

 

Легѣнь зъ човномъ зъупинивъ ся

И цѣлый ся затрусивъ —

На дѣвчину задививъ ся,

И весло зъ рукъ опустивъ.

 

Легѣнь слухавъ, якъ спѣвала —

Внръ човно пôрвавъ въ глубѣнь;

Такъ русалка вчаровала,

Пропавъ мôй сокôлъ-легѣнь!

 

За Гайнымъ Титъ Б.

 

[Зоря, 1887, ч.4, с.60]

 

 

Я РАДЪ БЫ.

 

Часомъ мя у грудёхъ такъ дуже палить,

     Бачь пекло пôдъ серцемъ палає;

Душа ми въ сю хвилю огнямн горить,

     А око границѣ не знає....

Я зôръ мôй пускаго въ незмѣреный слѣдъ,

     Я радъ бы взлетѣти за море,

Я радъ бы пôзнати, де клонить ся свѣтъ,

     Небесни̂ де никнуть просторы.

 

Я радъ бы иматись небесныхъ свѣтилъ,

     И высше все мчатись горою;

У ангелôвъ взяти ихъ божескихъ крилъ —

     Дôзнать ся своєю душою

Чи правда, що высше надъ напш, людьми,

     Надъ свѣтомъ, надъ сонця края́ми

Є яснôсть, є сила, є Богъ всячины,

     Що творить лишь тôльки словами.

 

Я радъ бы пôзнати, якій тамъ престолъ,

     Въ якихъ Ôнъ царствує корунахъ,

Чи тамъ Єму пѣсню спѣває „глаголъ“,

     Чи грають Му имну на струнахъ;

Чи є тамъ тѣнь ночи, чи є тамъ лишь день,

     Чи чути тамъ высше надъ нами:

Хто котить жизнь ясну средъ звукôвъ пѣсень,

Хто плаче лишь горя слезами.

 

Чи видно лишь зъ неба богатыхъ панôвъ,

     Чи такожь убогу люди́ну;

Чи знають тамъ тôльки палаты царôвъ,

     Чи такожь похилу хатину;

Чи знають вни тамкай лишь те рахувать:

     Чи зорѣ нехибно прямують,

Чи знають вни такожь и те розôбрать,

     Де бѣдни̂, голодни̂ ночують.

 

Чи знає ся Сила, якъ голодъ-десиотъ

     Въ безодняхъ миліоны тримає, —

Чи знає ся Благôстъ, якъ горе турботъ

     Тыхъ бѣдныхъ въ оковахъ стискає..

Чи знає ся Правда, якъ ложь ю сквернить,

     Якъ „менчихъ“ минають зако́ны,

Якъ доля сирôцка погорду тернить,

     Якъ людскôсть обсѣли демоны.

 

О свѣте великій! въ грудяхъ мя палить,

     Пожежа пôдъ серцемъ палає;

Чому-жь то на тѣлѣ тягарь ми лежить,

     Чомъ силы у мене не має,

Щобъ тамъ полетѣвъ я въ далекій той слѣдъ

     Въ просторы безъ кра́ю, безъ мѣры....,

Щобъ ôдтамъ вернувши на землю знѣсъ цвѣтъ

     Любови, надѣѣ и вѣры,...

 

В. И. Маслякъ.

 

[Зоря, 1887, ч.5, с.75]

 

 

ПРОЩАЙ!

 

Сумненько на души менѣ,

Ключемъ летять вже журавлѣ;

Дѣвчино чась сказать тобѣ:

Здорова бувай!

Давно вже соловѣй умовкъ,

Кругомъ цвѣтъ милый помарнѣвъ,

На яворѣ листокъ пожовкъ...

Дѣвчино прощай!

 

Утри горячу ту слезу,

Огнемъ она палить;

Не спре она туги-жалю,

Здорова бувай!

Чуй, бубонъ вже мене зове:

Ити вже часъ въ далекій край,

Я не забуду й тамъ тебе

Дѣвчино прощай!

 

До Бога щиро ся моли:

Здоровъ домôвъ щобъ я вернувъ,

Мы станемъ пôдъ вѣнець тогдѣ —

Здорова бувай!

А сли поляжу въ чужинѣ,

Сли око вѣчнымъ сномъ замкнесь,

Въ останне скажу, вѣрь менѣ:

Дѣвчино прощай!

 

Изидоръ Воробкевичь.

 

[Зоря, 1887, ч.5, с.78]

 

 

КАРИ̂ ОЧИ.

(Людвика Бовича.)

 

Якъ слабого ты втѣшала,

Зрѣвъ при одрѣ я тебе —

А недужому здавалось,

Що зрить ангела лице.

 

И въ що вѣрить переставъ ôнъ,

Кари очи довели,

Що слабого своимъ чаромъ

До здоровя привели.

 

Я однако-жь занедужавъ,

Бо душу строила ты —

И, щобъ вычуняти, мушу

Я ôдъ тебе ôдôйти!

 

О. Левицкій.

 

[Зоря, 1887, ч.5, с.80]

 

 

РОЖА И БОДЯКЪ.

 

„Я щаслива на сѣмъ свѣтѣ,

Пишаюсь красою;

Пестрокрыли̂ метелики

Грають ся зô мною;

Мôй пахучій и хорошій

Цвѣтъ рука зрыває

Благородна...; я на груди

Часто почиваю

У царôвны; благовонь мôй

Все плѣнить, — я цвѣтôвъ

Королева“. Такъ хвалилась

Рожа середъ лѣта.

Чувъ бодякъ слова ти̂ горди,

Ставъ ôнъ говорити:

„Красна роже, перестань же

Такъ себе хвалити;

Якъ зôвянешь, то на гнôй тя

Якъ мене кидають!

— Тамъ одну бодякъ и рожа

Цѣну, вартôсть мають“.

 

Изидоръ Воробкевичъ.

 

[Зоря, 1887, ч.6, с.94]

 

 

ДО ЗОРѢ!

Павло Думка*).

 

Свѣти, свѣти, ясна зоре,

Зъ горы на долину;

Свѣти променемъ пресвѣтлымъ

На нашу родину.

     Якъ велики̂ руски̂ нивы,

     Щобъ ихъ озарила,

     Щобъ ôдъ Сяну ажь до Дону

     Ты всюды свѣтила, —

И продерла лучомъ яснымъ

Сумракъ темной тьмы,

Чорну долю щобъ прогнала,

Що насъ многи̂ дни

     И давила и томила,

     Очи заступала, —

     Поки зôрко твоя свѣтлôсть

     Намъ не засіяла.

Ажь, якъ блисъ твôй лучь бесмертный

Надъ поля родими̂,

Засіявъ свѣтъ невечерній

До нашой родины:

     Сіяй же намъ красна зоре

     Свѣтла й правды й волѣ,

     Сіяй блескомъ тымъ блаженнымъ

     Гаразду и долѣ...

Щобъ ты свѣтлостю своєю

Ворожню притьмила,

Намъ нѣколи не згасала,

Но въ вѣки свѣтила!

_____________________________

*) Авторъ, селянинъ и голова Купчинецкои читальнѣ присвятивъ сей стихъ иашôй „Зорѣ“.

 

[Зоря, 1887, ч.6, с.96]

 

 

ЗОРЯ.

 

Лелѣла зоря — що лелѣла!

Ôдтакъ розсыпалась на макъ —

Тай макомъ у болотѣ сѣла

Жабамъ на втѣху!...

     Вылѣзъ ракъ

Тай свище: Такъ тôй зори й треба!

Коли зоря — хай пазить, неба!...

 

Ю. Федьковичъ.

 

[Зоря, 1887, ч.6, с.100]

 

 

ХРІСТОСЪ ВОСКРЕСЪ!

 

Христосъ воскресъ!

     Летять горою

Ключомъ загпувшись журавлѣ;

Летять зъ далекои землѣ,

Зъ краѣвъ тепла назадъ къ пôвночи

Дѣлитнсь нашою судьбою...

Природа вся, по довгôмъ зною,

Мовь голубъ приязио гуркоче;

Чутна цѣла тепломъ, весною!

 

Христосъ воскресъ!

     Нова принада!

Краса вертає на лѣсы,

На нивы рôвни̂, на луги...

Все ôджива’ и грудь пôдносить.

Зазеленѣла вже левада,

Встає весна, мовь Божа Лада

Тимянъ чару вна скрôзь розносить;

У кожде серце йде ôдрада!

 

Христосъ воскресъ!

     За день въ гущавѣ

Той соловейко, музикарь,

Лѣсныхъ музикôвъ проводарь,

Веселу пѣсню заспѣває...

Небесный звôдъ синьцемъ палає...

А тамъ ратай спочавъ при справѣ

Тыхъ чорныхъ скибъ, они-жь чорняви —

До сонця — сонечни̂, яскрави̂!

 

Христосъ воскресъ!

     Въ сѣмьѣ, въ родинѣ

Лунає радости гомôнъ...

И воскресенія кличе звôнъ:

„О встаньте вразъ сыны землицѣ

Весна иде! въ весны годинѣ

Роботы часъ! а часъ — то нынѣ!

Най завтра стане рай въ хатинѣ,

Въ родинѣ Матери ... Вдовицѣ!...“

 

В. И. Маслякъ.

 

[Зоря, 1887, ч.7, с.111]

 

 

ЛЮБОВЬ ОТЧИНЫ

(Сонетъ.)

 

Малая пташина, ранною весною,

Ряснѣйши̂ лучѣ якъ сонце розсѣє, —

Край свого вирею золотый кидає,

На рôдну землю зъ тугою вертає.

 

Не здержить пташины краина чужая,

Нѣ зелень всевѣчна, нѣ розкôшь єи,

Бо въ серцю пташины любовь не стлѣває

До рôдного поля, рôднои землѣ!

 

О, якъ бы то въ людскôмъ серденьку затлѣла

До рôдного краю любовь така щира —

Тогдѣ, ненько рôдна, була бысь щаслива!

 

Высоко бысь личко веселе пôдняла,

Широко-далеко розвела бы крыла,

До груди горячихъ сынôвъ притулила!

 

Олександеръ Ка.

 

[Зоря, 1887, ч.7, с.115]

 

 

ПОБРАТИМОВИ.

 

Сумно, тужно соловейко

Спѣвавъ по долинѣ,

Пѣснь єго луна пôдняла,

Занесла дѣвчинѣ.

 

И дѣвчати сумно стало,

Оно затужило,...

Сумно собѣ заспѣвало,

Єму ôдповѣло.

 

Я почувъ то — та думаю:

Щасливъ ты зъ тугою,

Якъ затужишь де у гаю,

Затужать зъ тобою.

 

Михайло Бачинскій.

 

[Зоря, 1887, ч.7, с.118]

 

 

ДЕ ЖИЗНЬ МОЯ?

 

Де Черемшь быстроструйный

Срѣбляновъ лентовъ вє ся,

Товаръ по полонинахъ

Безкраихъ де пасе ся,

Тримбѣты звукъ солодкій

Карпатами лунає,

И Гуцулъ коломыйку

Тужливу де спѣває:

     Тамъ жити мило! Буковино,

     Рôдна моя ненько!

     Якъ на тебе загадаю,

     Ныє ми серденько.

     Въ Буковинѣ любо жити,

     Любо и вмирати,

     Рай тамъ, рай тамъ, рай небесный,

     Де край мôй, де Карпаты!

Де Прутъ той синохвилій

Тече, — де золотѣє

Пшениця колосиста,

Де жито половѣє,

Де мило вечерамн

Церковный звôнъ голосить,

Де рускимъ словомъ нарôдъ

У Бога ласки просить:

     Тамъ жити мило! Буковино,

     Рôдна моя ненько!

     Якъ на тебе загадаю,

     Ныє ми серденько.

     Въ Буковинѣ любо жити,

     Любо и вмирати,

     Рай тамъ, рай тамъ, рай небесный,

     Де людъ мôй, де Карпаты!

Де въ павахъ и барвѣнкахъ

Пышаєсь чорноброва,

Лунає найсолодша

Родима руска мова,

Де хлопець кучерявый

Утѣшно тне присюды,

И горне руску кралю

Идъ щирôй рускôй груди:

     Тамъ жити мило! Буковино,

     Рôдна моя ненько!

     Якъ на тебе загадаю,

     Ныє ми серденько.

     Въ Буковинѣ любо жити,

     Любо и вмирати,

     Рай тамъ, рай тамъ, рай небесный,

     Де жизнь моя — Карпаты!

 

Данило Млака.

 

[Зоря, 1887, ч.8, с.128]

 

 

ЖЕРЕЛО.

 

Зъ норы въ камѣню пôдъ горою —

Тамъ било сильно жерело;

Потôкъ плывъ чистою водою

Край поля, що при нѣмъ було.

     Вода мулила берегами

     Помалу мужика рôлю. —

     Онъ задумавсь: „Потôкъ зъ роками

     Ще знищить ниву всю мою“.

Взявъ челядь и нору глыбоку

Зъ великимъ трудомъ ôнъ заткавъ.

„Безъ жерела нема потоку“ —

Такъ ôнъ весело погадавъ.

     Ажь ось наразъ нора зробилась

     На загонахъ єго рôлѣ,

     А зъ неи скрôзь вода розлилась

     По збôжу, що зôйшло зъ землѣ.

Ледви спинивъ ôнъ тую воду,

Ажь зновъ нора знайшлась наразъ...

Старый сусѣдъ узрѣвъ сю шкоду

И раду давъ, ще поки часъ:

     „Одкрый нору и быстру струю

     Пусти русломъ тымъ, що й давно;

     Усунешь певно шкоду всяку,

     Лишь берѣгъ вырôвнай и дно!

Чимъ бôльше жерело стѣсняти,

Оно щоразъ тымъ крѣпше бє,

И здавлене несе лишь страты, —

— А такъ то и хосенъ дає!“

 

Евменъ.

 

[Зоря, 1887, ч.8, с.131]

 

 

ЧОМУ?

 

Чому не йдемо мы за сонцемъ

     Любви? Чомъ допчемо завѣтъ?

     Чb-жь по за нами все, доконче

          Кривый вставати має слѣдъ?

 

Чому то жили мы й жиємо

     Въ незгодѣ вѣчнôй, хочь раю

     Могли придбати, а зовемо

          На силу — нужды для краю?

Въ насъ не хиливъ ся братъ до брата —

     Егоизмъ вѣчно йшовъ верхомъ;

     Мы жили все мовь зведенята,

     Все чести рускои торгомъ!

 

Чому не тиху жизнь розвести

     Намъ? Мы-жь вспѣли бы въ тому добрѣ

     Ту руску славу скрôзь рознести

          На всѣ кôнцѣ!

 

О, нѣ! намъ годѣ не сваритись,

     Намъ все втѣшати ворожь всю,

     И на позорище водитись

          По що? Чому?

 

В. И. Маслякъ.

 

[Зоря, 1887, ч.8, с.132]

 

 

ПЕРЕДЪ СВѢТОМЪ!

 

Гей покинь, не турбуйсь, печаливый мôй друже,

Що у насъ навкруги такъ потемнѣло дуже,

Що за зôркою зôрка на небѣ згасає,

Що вже й мѣсяць блѣдый въ темни хмары сховавсь,

И холодный туманъ по земли розôславсь, —

Байдуже! Такъ передъ свѣтомъ, друже, буває!

Не лякайсь, друже мôй, тыхъ гадюкъ ѣдовитыхъ,

И тыхъ лютыхъ звѣрюкъ, людоѣдôвъ неситыхъ,

Що хотѣли бы насъ всѣхъ живыхъ проковтнути....

И що вся навѣжѣнь бѣсить ся, гуде,

И що ревомъ луна розлягаєть ся, йде —

Такъ передъ свѣтомъ, друже, повинно и бути!

Не жури ся даромъ, що у сѣй темнотѣ

Коженъ зъ насъ мовбы спить у важкôй скорботѣ,

Що нѣгде и веселого слова не має, —

Що вже тôлько сами̂ розôгрались пѣвнѣ,

Сѣроманцѣ — вовки, що любують ся въ тьмѣ —

Байдуже! Такъ передъ свѣтомъ, друже, буває!

Зôйде сонце ярке, темноту розôбе,

и прокинеть ся всякъ и до дѣла вôзьме:

Онъ, дивись, свѣтовая зôрниця вже сяє!

Але ты, друже мôй, самъ себе бережи,

Дѣла щиро пильнуй, стережись, не засни! —

Бо передъ свѣтомъ, друже, й таке ще буває!

 

К. Ухачь-Охоровичъ.

 

[Зоря, 1887, ч.9, с.145]

 

 

НÔЧНА ДУМКА.

 

Въ просторъ безмежный духомъ я злетѣвъ,

И тамъ далеко навкруги поглянувъ,

И кулю земску зъ ôдти я узрѣвъ.

 

На нѣй мôй зôръ якъ яструба пристанувъ...

А на поверхни дивнои землѣ:

Ту видъ розкôшно цвивъ, тамъ вянувъ.

 

И якъ въ муравлиску ти̂ муравлѣ —

Тамъ безлѣкъ люду вештавсь все и всюды,

И гинувъ все, якъ листе на гилѣ.

 

Гамôрь безъ впыну на верху, и труды,

И безконечна змѣна и борба;

Хочь трохи низше — що за тихи̂ люде!

 

Въ безмѣрнôмъ тôмъ числѣ яка судьба

Припала тамъ для мене порошины?

Чи тихе щастє жде, чи жде журба?

 

Не радъ я знати прикрои хвилины,

Якъ на земли крôмъ лиха — єсть и рай...

Судьбо! даєшь пôзнати свѣтъ що днины,

 

То хочь коли зазнати єго дай!

 

Евменъ.

 

[Зоря, 1887, ч.9, с.150]

 

 

НЕПОГОДА.

 

Мрачна, млава, темна хмара

Небо покрыває...

Не знать, чи то день, чи вечеръ —

Сонце не сіяє;

Не блыщуть ся мали̂ зôрки

На небѣ ясненько,

Не огляда’ блѣде личко

Въ ставку мѣсяченько...

Мрака всюды розлягаєсь,...

Землю оповила

Въ свои темни̂, непрозрачни̂

Широкіи крила.

А дрôбненькій дощикъ кропить,

Туманъ побôльшає...

И тихенько зъ осикою

Вѣтеръ розмовляє.

Пытає ся, чомъ замовкли

Весели̂ пташата,

Чомъ по воду до крыницѣ

Не идуть дѣвчата?

И осика дивує ся...

А вѣты березы

Хвилюють ся и зъ листочкôвъ

Кануть рясни̂ слезы.

Вѣтеръ тіи слезы сушить,

Березу цѣлує

И косами зелеными

Єи ся любує...

И зжахнувъ ся дубъ старенькій

Гордо подививъ ся

На березу, изъ котрою

Не рôкъ вже любивъ ся...

И зновъ тихо починає

Дрôбный дощь кропити,

Зновъ мережить густу мраку...

И я мрѣѣ мрѣти

Починаю,... сумни̂ мрѣѣ

Якъ тая природа...

Пытаю ся, чи у серци

Настане погода?...

И чи мене молодого

Приголубить доля —

Чи закраче въ непогоду

Воронъ середъ поля?

 

Михайло Бачиньскій.

 

[Зоря, 1887, ч.10, с.165]

 

 

ОДНЫМЪ СЛОВОМЪ.

 

Не дивуйтесь добри̂ люде,

     Що сумне складаю;

Не дивуйтесь, не винуйте,

     Що сумне спѣваю.

Не дивуйтесь, що такъ трудно

     О весѣльни̂ нуты:

Въ умѣ мрачно, въ души тяжко

     Въ серцю бôль ми лютый!

Довкôль серця повинувъ ся

     Той вѣнець терновый;

А ôдъ него стало серце

     У кипучôй крови.

Не вхолодишь тои раны

     Вна-жь жива собою, —

Наростає, розцвитає

     Мовь цвѣтъ надъ водою.

 

Невесело, нерозкôшно!

     А такои долѣ

Хиба може той не знає,

     Хто зроставъ на волѣ

У просторôмъ степу дикôмъ,

     Хто не знавъ кохати,

Не знавъ Бога, не знавъ свѣта,

Не знавъ слова: „мати!“

 

„Мати“ — чуєшь? святе слово!

Хто-жь єго не знає?

Але руска земля-мати —

Отъ она трѣває

Мовь въ полонѣ невôльниця

Здоптани̂ ногами,

Розôрвана, обдурена

Обманомъ... правами...

 

У слѣзъ струѣ, рѣки крови

Отъ сеси̂ дороги,

Що бували все шляхами

Матери убогôй.

Чорни̂ хвилѣ, чорни̂ ночи,

Де-жь днѣ?... не видати!

Стогне земля, плаче нарôдъ,

Однымъ словомъ — „мати“.

 

Постелилась намъ дорога

Тернёмъ, бодаками;

Лишень правда мовь сирôтка

Лишилась ще зъ нами...

Люде добри̂ не дивуйтесь,

Що таке спѣваю,

Коли стане намъ инакше,

Лучше доскладаю.

 

В. И. Маслякъ.

 

[Зоря, 1887, ч.11, с.179]

 

 

ИЛЛЮЗІѢ

 

Ôнъ менѣ братомъ, другомъ? Чи може

Ôнъ якъ той повôй, що обвиває

Тѣсно довкола утлый станъ рожѣ?

Рожа небога вяне, й не знає

Що ѣй листочки пышни̂ звялила

Щирôсть повою... Ще однымъ дыхомъ

Воней чарôвныхъ рожа щаслива

Друга пращає, всмѣхненємъ тихимъ.

     Рожа не знає — бо якъ бы знала,

     Може-бъ не жила, не розцвитала.

 

Ôнъ мене любить? Пышный мôй маю,

Що ôдживаєшь рано весною,

Ниво зелена — море безъ краю,

Цвѣты румяни̂, мыти̂ росою,

Нене природо — охъ, ты не знаєшь,

Що сему сонцю вѣчно не бути,

Що рай сей, цвѣты, ты попращаєшь —

Зимно настане, довге и люте.

     Мабуть не знаєшь — бо якъ бы знала,

     Въ лонѣ землицѣ цвѣты-бъ ховала.

 

Чимъ же та чаша жизни налита,

Щастємъ, чи чорнымъ горемъ кипуча?

Щô жадоба ся жизни несыта?

Все невтолена, все такъ болюча...

Тôлько ихъ пило! Хто зъ нихъ намъ скаже,

Чи радъ бы ще разъ жизни зачерти?

Смерть устъ нѣкому зъ нихъ не розвяже...

И живъ лишь кождый — щобы умерти.

     Якъ доневнитись, де розпытати?

     Та я — не знаю й не хочу знати!

 

Климентія П.

 

[Зоря, 1887, ч.11, с.183]

 

 

СЕЙ ПЛАЧЬ.

 

Менѣ здавалось, що уже я знаю

Все людске горе, зъ жизни чи то зъ книгъ;

Та отъ — старця недавно подыбаю,

Не розумѣвъ я перше слѣзъ такихъ!

 

Такъ полуидіотъ тупый рыдає,

Що втративъ волю мысли и чутя, —

Такъ полусвѣдомо, живый, вмирає,

Хто втративъ всѣ надѣѣ, цѣль житя.

 

Корженко.

 

[Зоря, 1887, ч.11, с.186]

 

 

ВЪ ПРИВѢТЪ

ЄГО ЦѢСАРСКОГО ВЕЛИЧЕСТВА ПРЕСТОЛЬНОГО НАСЛѢДНИКА

АРХИКНЯЗЯ РУДОЛЬФА.

 

Убоги̂ а горди̂ — но щири̂ мы є!

Въ насъ лести пôдхлѣбста не має:

Мы любимъ Габсбургôвъ якъ наше житє

Тожь Русь Тя ôдъ серця витає.

Днесь, Сыну Цѣсарскій, Русь хлѣбець Тобѣ,

Сôль, пѣсню празничну пôдносить,

Въ гостины Твоєи празничнôй добѣ

Приняти дарунки ти̂ просить.

 

По довгôй неволи, по злидняхъ судьбы

Насъ доля при Австріи лишила;

Обтерла Русь сльозы, забула нудьги

Габсбургôвъ любовю ôджила.

Ôтцѣвъ Твоихъ мудрôсть сприяла намъ все,

Надѣя насъ лучить зъ Тобою:

О жий намъ, о славъ ся на вѣки, за все

Любовю до Руси святою!

Витай намъ Достойный, ученый, витай

Въ прарускôй вели̂чнôй столи́ци;

Ôтця Твого окомъ поглянь Ты на край

На нарôдъ въ прарускôй землици.

Ту серце при серцю, при груди ту грудь,

Днесь стали въ празничнôй обновѣ:

Вни кровцю жизненну, житя свого суть,

Габсбургамъ ôддати готови̂!

 

Убоги̂ но горди̂ — и вдячни мы є!

Чимъ хата богата приймаємъ...

О, паросте крѣпка, въ Габсбургôвъ Рôдни,

Для Тебе днесь пѣсню складаємъ:

У серця притворы нашь нарôдъ прийми,

Габсбургôвъ наслѣдуй зако́ны:

За доказъ Твоєи для Руси любви,

Любовю ôдвдячать — миліоны...

 

Володимиръ М. Маслякъ.

 

[Зоря, 1887, ч.12, с.197]

 

 

МНОГОНАДѢЙНОМУ...!

 

Остапку мôй, чи ты не бачивъ,

Що сонѣчко, коли сходячи

Раненько запече, засяє —

То потôмъ въ хмару ся ховає,

Ты не вважавъ?... Менѣ малому

Єще небôжка Мачоганка

Се розказала, що изъ ранка

Изъ дуже парного, яркого

Не вѣщувати дня такого,

Не сподѣватись на погоду.

А на погоду не такъ сходить

Оно собѣ: тихенько встане

Изъ за горы, сповите млою,—

Немовь дитинка тая рано

У пеленкахъ, — вмыєсь росою,

Та йде потôмъ свѣтити свѣту,

Людей будить, живити цвѣты....

* * *

Оттакъ и наши̂ ти̂ велики̂

Сподвижники идей будились....

А си̂ дрôбоньки̂ всѣ „музики“,

Си̂ свого ранку — страхъ свѣтили!

 

Олександеръ Бобикевичъ.

 

[Зоря, 1887, ч.12, с.204]

 

 

ДО ДРУГА!

 

Для рôдного краю для меншого брата!

И силы и душу свою положи!

Не жди, яка буде за те тобѣ плата,

Нѣякои платы не жди — а служи!

 

К. Ухачь-Охоровичъ.

 

[Зоря, 1887, ч.12, с.206]

 

 

БРАТЧИКИ.

(Присвячую Сестрѣ Кл. Д.)

 

Въ чорнобровую дѣвчину

Два браты влюбились;

Що день божій пôдъ ôконце

Ходили, дивились:

Чи не выглянуть изъ него

Каренькіи очи,

Бѣле личко, станъ высокій —

Ти чары дѣвочи̂!...

А дѣвчина изъ обома

Тихо розмовляла,

И до обохъ смѣяла ся —

Зъ обохъ жартувала!...

Лишь не разомъ; тому въ вечеръ,

Тому въ день казала

Приходити... А самая

Третього кохала!...

Не пôзнали-жь сего братя,

Що дѣвчина зводить,

А дôзнались, що той и той

До єднои ходить —

Що обохъ она приймає!...

     „Не жити намъ брате

     Обомъ въ свѣтѣ и єдную

     Разомъ не кохати!

     Сѣдлай коня пане брате

     Ты свого, я свого,

     И вôйною наѣдемо

     На Турка лихого!

     Хто верне ся по рушники

     Пôшле до дѣвчины..."

Поѣхали... Не вернулись

Зъ чужои чужины!...

Оба разомъ коло себе

Лягли головою,

И въ грôбъ думку одружитись

Забрали зъ собою...

И выросла думка тая

Надъ ихъ головами

Манюсенькимъ трибарвистымъ

Цвѣтомъ-братчиками...

 

* * *

 

Плаче сестра, побиваєсь:

     „Братôвъ не видати...

     Погинули — не дай Боже

     И менѣ погибати

     День по дневи, нôчь по ночи

     Въ слезахъ и недоли!...

     Лучше вмерти... и лежати

     Въ могилѣ на поли!...

. . . . . . .

И стало ся, якъ хотѣла!...

Въ гай цвѣтокъ нарвати

Выйшла, та вже не вернулась...

     „Братчикôвъ шукати

     Пôшла собѣ въ свѣтъ широкій...“

Такъ люде казали,

Та вже бôльше сестры тои

Люде не видали.

 

* * *

 

Лишь мѣжь братчиками въ поли

Розета зацвила

Тои ночи и тихенько

До нихъ говорила:

     „Чому братчики миленьки̂

     Таки̂ сумни̂ стали?

     Чи для того, що нещасни̂

     Єдную кохали?

     Чому глядите на себе

     Окомъ нелюбови

     И зависти жовтымъ цвѣтомъ?

     За каріи бровы,

     Що зъ васъ лишень жартували

     Нечесно зводили,

     Що торôкъ ся ще зъ кимъ иншимъ

     Они одружили?...“

 

* * *

 

Подувъ вѣтеръ изъ долины

И сонце вставало

Изъ за моря далекого;

Квѣтки огрѣвало,

Убирало ихъ одежу

Въ жемчуги цѣнніи —

Въ слезы-росу и тихенько

Ихъ уста нѣміи

Цѣлувало... А братчики

К’ собѣ похилились,

Обняли ся, цѣлували —

А слезоньки лились

На розету, ихъ сестричку...

И розета бѣла

Пахучая ôдъ радости

Одъ слезъ занѣмѣла...

 

Михайло Бачиньскій.

 

[Зоря, 1887, ч.15, с.251]

 

 

МИНУЛИ ЛѢТА!...

 

Минули лѣта Украино мила,

Якъ крестъ на То́бѣ поклали,

Могучи̂ крила якъ Ты опустила,

Якъ силы въ То́бѣ охляли!...

 

Минули лѣта!... А сироты дѣти

По То́бѣ плачуть, ридають —

Одежи не мають, щобъ ся огрѣти,

Давнои долѣ не мають!...

 

Лишь звуки кайданъ, лишь голосъ неславы

По Тво́имъ краю кругляє —

Катує, лютує ворогъ лукавый,

Твои́хъ дѣтокъ зневажає!...

 

Минули лѣта!... А передъ лѣтами

Недолѣ доля витала,

Прославила Тво́и по́ля вôйнами,

Про Тво́ю волю спѣвала!...

 

* * *

 

Згадаю тихце́мъ, часы ти̂ щасливи̂,

Словами слезы закрыю,...

И выллю тугу — а думы тужливи̂

Въ росѣ веснянôй умыю...

 

Най блиснуть они якъ ясная зоря,

Най бôль серденька розважуть —

Най то́ску мою ôдъ моря до моря

По божôмъ свѣтѣ розкажуть!...

 

Михайло Бачиньскій.

 

[Зоря, 1887, ч.15, с.159]

 

 

НАЙДА

 

1.

Въ лѣтный вечеръ на Подôлю въ чагарѣ зеленôмъ

Посѣдали поручь себе въ коханю пещенôмъ,

Не голубы сизокрили̂, не то соловеѣ

Людей двоє обняло ся... ôнъ хиливсь, а въ неи

Дрôбни̂ сльозы въ очахъ видно, рубцемъ ихъ втирала

И зъ устъ єго молодецкихъ мову переймала:

. . . . . . . . .

„Не велѣли, не хотѣли тебе вразъ зô мною

Повязати, подружити, — де-жь бы зъ сиротою?!

Одружили, повязали зъ нелюбомъ, єдина!

Прощай менѣ, най забудесь весела година.

На край свѣта по за очи пôйду погублю ся,

Пôйду долю проклинати, лишень не зречу ся

Отсихъ думокъ серця мого про тебе, єдина,

Охъ про тебе чарôвлива, ясонько, дѣвчи̂но!

 

Не дали тя сиротинѣ, обругали найду,

Пôйду же я въ свѣтъ широкій, та чей конець знайду

Моимъ мукамъ безталаннымъ, горе моє зложу,

А на твоє безталання дивитись не можу.

Отъ-отъ взяли и ховали у купцѣ зъ тобою:

Дали жити, полюбити щирою душою, —

А такъ взяли, повязали зъ иншимъ ручниками, —

Менѣ дали умиватись кровію, слезами“.

Розôйшли ся, розбрили ся. Дѣвчина стояла

Рубцемъ очи заплакани̂ сердечна втирала

Зъ вôльна, зъ тиха по неволи до дому клонилась

А єго вже сива мрака собою закрыла...

 

Пôйшовъ Найда въ свѣтъ широкій и слѣду не має.

Повѣнчана дѣвчинонька никне, завмирає.

 

2.

У далекôй сторононьцѣ бѣлѣють ся скелѣ,

Рѣка Босна тече мутно, несе свои филѢ

Кровавіи, червоніи; береги стогнають,

Ще до рѣчки живымъ словомъ ось якъ промовляють:

„Рѣчко наша быстренькая, чомъ червона стала,

Чому личко своє ясне такъ намалювала?

Твои филѢ що йно чисти̂ чого збагренѣли?

Яке горе, яки̂ муки такъ тебе присѣли?“

 

„„Якъ я маю, береженьки, весело сплывати,

Якже менѣ зъ за недолѣ прбзоромъ сіяти,

Коли ворогъ людъ свобôдный люто убиває,

Єго кровью нѣдро моє поить наповає!““

. . . . . . . . .

Надъ Босною надъ рѣкою гайворонки вють ся

Зъ дѣтьми Славы чужоземни̂ жовнярики бють ся.

Бѣдна рѣчка упила ся кровію гôркою:

Дѣти Славы необстали, утратили волю.

Й затихли самопалы, зааговкли гарматы,

Пôдъ скелію стогне воякъ: „Товаришу, брате,

Подай воды хочь капельку, хочь дрôбну єдину,

Най хочь дрôбку на свѣтъ гляну єще, чимъ загину

У далекôй сторононьцѣ, у обôймахъ смерти....

Оттакъ, оттакъ мôй єдиный, а серце роздерте

Скаже тобѣ єще дещо: Остапе, сокôлю,

Брате щирій, тамъ у нашôмъ зеленôмъ Подôлю...

Єще одну вволи волю, якъ вернешь до дому:

Зайди въ село, де-мь ховавъ ся въ чагарѣ ось тому,

Що ты знаєшь побратиме єго мôй єдиный,

Поклони ся моѣй любôй серденька дружи́нѣ.

Ôддай же ѣй ось медаликъ, нехай поминає

Свого Найду сиротину,... най Бога благає!

Скажи: Найда любивъ вѣрно... чи скажешь, мôй брате?

Скажи... лю...бый товаришу, братчику О...ста...пе!“

 

3.

У чагарѣ на Подôлю невесело, тихо,..

И садочокъ той вишневый зарôсъ увесь дико.

За чагаромъ при дорозѣ плакучи̂ березы

Мали̂ собѣ, а за теє хресты величезни̂.

На одному въ тихій вечеръ жовнярь молоденькій

Похрестившись прибивъ цвячкомъ медаликъ маленькій.

 

В. И. Маслякъ.

 

[Зоря, 1887, ч.19, с.310]

 

 

СОНЪ ВДÔВЦЯ.

 

Дрожу, ще чую бôль въ плечехъ,

Що за страшный то сонъ!

Не розберу нѣякъ: у снѣ? —

Небôжка? — макогонъ?

 

Я вчера на хрестинахъ бувъ,

Гарненько погостивсь,

Вернувъ домôвь, не знаю якъ —

И спати положивсь.

 

И спокôйненько захропѣвъ.

Ажь бачу щось у снѣ:

Десь йду, спѣваю на весь ротъ,

Весело такъ менѣ!

 

Домôвь иду, а нôчь кругомъ...

„Гей жѣнко, отвирай!“

,,„А хто тамъ?““ „Я“. „„То ты, піякъ?

По пôвночи? Чекай!““

 

„Стели!“,,„Сейчасъ!““ За макогонъ —

По спинѣ якъ всмалить!

„Чи ты на жартъ?“ Не чує, бє...

„Голубко, то болить!...“

 

И тяжко збила такъ мене

Небôжечка моя...

Охъ, плечѣ гôрше ще болять,

Якъ за єи житя.

 

„Моя ты любко дорога,

Чого приснилась ты?

Чи тяжко тамъ твоѣй душѣ,

Чи на твôй грôбъ пôйти?“

 

„Чи ты боишь ся, щобъ тебе

Я не забувъ коли?...

Не гнѣвайсь, дамь на парастасъ,

Одмовлю молитвы!“

 

„Лишь ты спокôйно спи собѣ

И не являйсь такъ въ снѣ:

Тебе до смерти, вѣрь менѣ,

Я не забуду, нѣ!“

 

Евменъ.

 

[Зоря, 1887, ч.19, с.314]

 

 

ПРИСВЯЩЕНЄ.

 

Паняноньки, дѣвчатонька

     Лихо менѣ зъ вами...

За для васъ то побивавсь я

     Надъ тыми листками:

Складавъ мои вѣршосплетнѣ

     Чи разъ цѣли̂ ночи,

Сушивъ серце, паливъ душу,

     Псовавъ собѣ очи.

Складавъ, складавъ, наскладавши

     Пустивъ межи люде,

Думавъ: стануть вамъ за втѣху,

     Менѣ добре буде.

Наспѣвавъ вамъ такъ всѣляко —

     То за васъ журивъ ся,

То смѣявъ ся такъ весело,

     Ажь въ смѣху топивъ ся.

Пôйшли мои вѣршосплетнѣ,

     По свѣтѣ блукали:

Книжки мои, сиротиска,

     Назадъ повертали

Въ мою скриню широкую,

     Добра не придбавши,

Ще сказали: „жаль приносимъ,

     Що трудивсь писавши“.

Паняноньки, дѣвчатонька,

     Въ годину лукаву

Пригорнули вы до себе

     Мою музу й славу...

За що, на що трудивъ ся я,

     Слѣпавъ цѣли̂ ночи?

Моихъ книжокъ спора купка,

     Нѣхто ихъ не хоче...

 

В. И. Маслякъ.

[Поясненє сеи пѣсоньки на сторонѣ послѣднôй].

 

[Зоря, 1887, ч.19, с.316]

 

 

ЗЪ ОСЪННЫХЪ ДУМЪ.

 

Нема въ грудехъ огню святого,

Не має въ серцю вже чутя;

Охолонула душа вбога,

Мовь безприютна сирота

На лютôй стужи; все пôшло

Кудась стежками въ иншій свѣтъ,

И на левадѣ думъ сердечныхъ

Схиливъ головку пышный цвѣтъ

Тыхъ идеалôвъ ясносвѣтлыхъ,

Рожевыхъ, тихихъ щастя снôвъ...

Замовкли струны вже сердечни̂,

Ихъ звукъ на вѣки занѣмѣвъ.

Гей, гей весно!... весела, жвава,

Радощѣвъ повна, дежь твôй смѣхъ,

Благе похмѣлє?!... Вже лукава

Студена осѣнь тебе зъ всѣхъ

Чарôвъ обдерла... ще й зôпхнувши

Тебе изъ теи высоты,

Де теплымъ сонцемъ все сіяло,

Не знавши прозы... суєты.

Нема въ грудехъ огню святого,

Нема благого вже чутя;

Вже студенѣє, мерзне серце,

Вже подає ся въ низъ душа...

Вже нôчь змогла свѣтючу днину,

У груди чуєшь нудьгу, глумъ,

Отъ, що несе въ дарунокъ осѣнь

Середъ студеныхъ вбогихъ думъ:

...„Такъ всьо мина’, такъ гаснуть зорѣ,

Такъ цвѣтъ зеленый въ спекотѣ

Головку клонить митью, вскорѣ...

Такъ и судно житя на силу

Филями збите порина’...

И такъ бурлака въ самотѣ

Кудась въ далекôй чужиноньцѣ

Душею, серцемъ завмира’.

 

Кракôвъ въ осени 1887.

В. И. Маслякъ.

 

[Зоря, 1887, ч.23, с.388]

 

 

* * *

Ти̂ дива, ти̂ стати, що свѣтъ весь зложили,

Хочь тôлько ладу въ нихъ, хочь тôлько красы,

Не повне знамя́ се творячои силы,

Лишь ôдрывокъ зъ чергôвъ богатыхъ вони.

Тамъ папороть древна на вугля дробинѣ,

Ту на скалѣ капля лишила свôй слѣдъ;

Зъ останкôвъ колишнихъ, й живучихъ до нынѣ,

Пôзнаєшь природы ты цѣлôсть и хôдъ.

И кинена думка-пѣснь не обôймає

Ще повнои жизни душѣ спѣвака;

Духъ въ вѣчнôмъ розвою, живе, ôдживає,

А думка — частина єго лишь дрôбна.

 

1887.     

Юлія Шнайдеръ.

 

[Зоря, 1887, ч.23, с.389]

 

 

ЯКЪ ЖИТИ?

 

Якъ Жити, брате, ты мене пытаєшь?

Щобы въ житю бувъ розумъ, була доля?

Май розумъ! хлопче, и роби — що́ знаєшь,

Май добре серце, и роби що́ воля.

 

Корженко.

 

[Зоря, 1887, ч.23, с.394]

 

 

 

1888 рік

 

 

Въ память

МАРКІЯНА ШАШКЕВИЧА.

 

Темно було ще и зимно —

Зоренька вставала;

А Русь Галицка не знала,

Въ снѣ тяжкôмъ лежала....

И лежала и стогнала

На своѣй могилѣ,

И хотѣла пôдняти ся....

И не мала силы.

Смерть холо́дна до живои

Пôдкрадалась тихо —

Ще хвилина, ще малая....

Й одолѣє лихо....

Въ тôмъ надъ нею, Божа птиця,

Той жайвороночокъ,

Взбивъ ся въ гору, и розводить

Любый голосочокъ.

То зави́сне на воздусѣ

То у низъ спускаєсь;

Розганяє нôчни̂ мары

Зарево стрѣчає, —

И Русалку Днѣстрову́ю

Вабить зъ темной хвилѣ,

И до Руси промовляє,

На старôй могилѣ:

 

     „Встань, моя ненько!

     День твôй близенько.

     Глянь, вже до рана

     Зôрка сіяє,

     За́ря румяна

     Свѣтъ повѣдає;

     Леготь тепленькій

     Зъ за́моря дує,

     Праведне сонце

     Ве́сну веснує.

     Встань, тебе кличе

     Ранокъ весны.

     Встань моя мати!

     Встань!... воскресни!“

     

 

     „Встань, уже днина,

     Мати єдина!

     Рястъ прозябає;

     Смѣєсь травиця;

     Цвѣтомъ засяє

     Чорна землиця;

     Вбересь калина

     Згодомъ згодочкомъ,

     И защебече

     Соловѣёчкомъ.

     Встань, тебе кличе

     Птиця весны:

     Встань, моя мати!

     Встань, моя мати!

     Встань!... воскресни!“

 

     „Встань, Леготь грѣє,

     Тучѣ навѣє;

     Злиже зъ землицѣ

     Плѣснь снѣгову́ю,

     Зъ неба водицѣ

     Намъ подарує.

     Встань! уже хмарно,

     Молня сверкає,

     И за хвилину

     Буря заграє.

     Встань, я тя кличу

     Громомъ весны:

     Встань, моя мати!

     Встань, моя мати!

     Встань, моя мати!

     Встань!... воскресни!“

 

Заспѣвавъ — загомовѣло

Въ галицкôй землици,

И озвались, розспѣвались

Райскіи всѣ птицѣ.

Розспѣвались до схôдъ сонця,

Русь святу будили —

Встало ясне, дунувъ Леготь

И она ожила.

Ожила Русь и буде жити,

Хоть ярь холодна якъ зима,

Хоть щастя-долѣ ѣй нема, —

Ожила Русь и буде жити.

 

Она у кождôй груди є,

Она у кождôмъ серцю бє;

Зъ устъ миліонôвъ промовляє,

Зъ науки трону намъ сіяє....

И нынѣ жайворонку свому

Шашкевичу возлюбленому,

Що ю будивъ зъ тяжкого сну,

Що заповѣвъ єѣ весну....

Въ отсѣмъ Народнôмъ нашôмъ Домѣ

Празнує памятку, спѣває —

Она ж и є.... она двигаєсь!

 

Корнило Н. Устіяновичъ.

 

[Зоря, 1888, ч.1, с.4—5]

 

 

НЕ ТАКЪ, ЯКЪ ТРЕБА!

 

Старая пѣсня вкругъ несесь:

„Най буде, якъ бувало“;

И всѣ єѣ держать ся вразъ —

Хочь и такихъ не мало,

Що поступомъ осѣнени̂

Хотѣли-бъ щось нового:

„На крестъ, на крестъ зъ давнымъ“ — кричать, —

„Не треба намъ старого....“

 

А вже-жь и тіи и тамти̂

Давнымъ шляхомъ прямують —

И хочь своє красивоє

Въ чужому ся любують.

И въ рускôмъ домѣ лишь часомъ

Озве ся руска мова;

А якъ лишь Полякъ въ дôмъ вôйде, —

Вже Польща єсть готова!...

И хоть бы рускихъ сто було

„Твердыхъ“ єще до того —

По польски бесѣда пôде

Для Поляка одного....

 

И по давному за грошемъ,

За золотомъ шукають —

За золото, за почести

Негôдно честь збувають!...

И вже имь стыдно, що они

На Руси ся родили,

Що батько й мати ихъ колись

По руски говорили;

И вже гербовна суєта

Ихъ очи заслѣпляє —

И вже такій пропащій сынъ

Русь-матѣрь розпинає!...

 

И якъ бувало, такъ теперь

Жѣноцтво прикладаєсь

До Вандъ, Кракусôвъ, Попелѣвъ,

А свого, знай, стыдаєсь;

И скорше, боршь читати-ме

Лихій романъ францускій,

Чимъ гарни̂ очи потрудить

На добрôй книжцѣ рускôй....

 

И такъ, якъ перше за князѣвъ,

Незгода все руйнує,

И ворогамъ до забору

Рôвненькій шляхъ мурує....

И по давному Русины

Гризуть ся мѣжь собою,

И тычуть въ руки ворогамъ

Оружіє до бою!...

 

Честолюбивôсть, якъ була,

Цвите и днесь мѣжь нами;

И першій лучшій дресь въ гору,

Щобъ править Русинами.

Народной працѣ — (тиха вна) —

Мовь смерти ся жахають,

И хто лишь дужше закричить,

Тому всѣ честь складають!...

А деяки̂ трусливіи!..

Такихъ и перше мали,

Що дѣломъ, словомъ, рускими

Признати ся бояли....

Такихъ и нынѣ маємо,

Що чиномъ все и всюды —

Що всѣмъ въ хосенъ, лише не намъ

Выходять ихни̂ труды!...

 

* * *

Така суспôльнôсть, знай, гука’:

„Най буде, якъ бувало“;

И хочь яки̂ напередъ пруть,

Та все-жь такихъ ще мало!

 

За те такихъ досыть у насъ

Фалшивыхъ поступовцѣвъ,

Що то себе числять они

За першихъ передовцѣвъ,

Що то лѣтали-бъ въ край свѣтôвъ

И все бы руйнували

И на суспôльнôмъ неладѣ

Свои бы будовали

Высокопарніи гадки

И мудріи идеѣ, —

Якими смерть несуть въ дарѣ

Для матери стоєи....

 

* * *

Чому, чому пытаю ся,

Все йде не такъ, якъ треба?

Чому закрыли чорни̂ тьмы

Той красный кусень неба,

Мою родиноньку святу,

Якôй бы лишь пышатись

И яснымъ свѣтломъ доленьку

До себе приманяти?...

 

Михайло Бачиньскій.

 

[Зоря, 1888, ч.1, с.7—8]

 

 

Зъ непечатаныхъ поезій Осипа Федьковича.*)

 

ЛЬОРЕЛЯЙ

Гайного.

(Перевôдъ.)

 

Не знаю, братя, чомъ нынѣ

Такій огортай мя сумъ,

И та Сокôльска княгиня

У одно не сходить ми зъ думъ.

И сонце за дôлъ вже сѣдає,

И меркне небосклонъ,

Лишь шпиль Сокôльскій сіяє,

Якъ золотый шеломъ.

 

А доломъ страшный та глыбокій

Буй — Черемошь гудить;

Якъ сокôлъ, якъ той быстроокій,

Якъ солма на ловы летить.

 

А въ горѣ княгиня прекрасна,

Якъ изъ мармуру стоить,

И косы, якъ золото ясни̂

Пустила на розплѣтъ.

 

А доломъ хорошій керманичь

Кедрововь дарабовь летить, —

О вже пора єму на нôчь,

О вже бо пора му прибить! —

А тая Сокôльска у горѣ

Почала косу чесать,

И чешучи косу, якъ море,

Чудесну пѣсню спѣвать.

 

А той же керманичь въ долинѣ

Забувъ за дарабу, за свѣтъ,

Въ одно ся лишь дивить дъ княгинѣ,

Що тамъ на Сокôльскôмъ стоить...

А Черемошь, братя, глыбокій,

А Черемошь, братя, якъ бѣсъ,

А Черемошь, братя, но скокахъ

Розбиту дарабу понѣсъ!

 

 

*) Сю поезію надôславъ наиъ Вп. Шмигельскій зъ Вѣдня, найшовши єѣ у однôй священничôй родинѣ. Всѣхъ поклонникôвъ нашого незабутного кобзаря просимо о надсылане намъ подôбныхъ рукописей, котрыхъ певно не мало розсѣяныхъ по свѣтѣ, въ цѣли збереженя кождои єго думки и кождого єго слова. — Ред.

 

[Зоря, 1888, ч.2, с.25]

 

 

ПЕРШЙ МОРОЗЫ.

 

Чого то ôнъ може при мурѣ

У двоє зôгнувшись стояти?

Чи хоче заляканымъ взоромъ

Гроша у прохожихъ вблагати?...

 

Якась опанчина се тѣло

Промерзле зъ бѣдою вкрыває,

За поясъ му кусень мотузя,

Пôдъ полами руки ховає.

 

Женуть ôдъ порога, ôдъ хаты,

Й на улици чує лишь крики,

И такъ ôнъ жиє не ôдъ нынѣ,

И вырôсъ — такій вже великій!

 

Хтось буркне: най пôде робити!

Та щожь ôнъ умѣє робити?

Тай де тои взяти роботы?

И якъ при нѣй всѣхъ помѣстити?

 

И по щожь жиє ôнъ на свѣтѣ,

Чому єго мати родила?

Чи може та бѣдна дитина

Самая у свѣтъ ся просила?

 

Чи може — найде́сь хто, що схоче

Якъ брата єго захистити,

Пôдойме, огрѣє, пригорне,

Дасть силу, й охоту дасть жити?

 

Корженко.

 

[Зоря, 1888, ч.2, с.27]

 

 

ДУМКА.

 

Боже великій, Боже єдиный!

За що страдає сей людъ нещасливый?

За що такъ тяжко єго ты караєшь,

За що ты долю въ него ôдбираєшь?

Чи-жь мало муки, мало ще болю

Перетерпѣвъ ôнъ въ вѣковôмъ бездоллю?!

Ворономъ хищнымъ на насъ налѣтали

Половцѣ, Хазаре, орды Татарвы,

Козацкимъ трупомъ поля застеляли,

Купались жадно у нашôй крови;

Села и мѣста прастари̂ палили,

А руску землицю топили въ слёзахъ,

Нашу цвѣтъ-молодь у ясиръ водили,

За грôшь на азійскихъ мѣняли торгахъ!

Найтяжшихъ мукъ же браты намъ завдали,

Що нашою кровію въ силу поросли!

Зъ вдяки за теє насъ лишь катували...

На смѣхъ, на по́зоръ въ ярмо запрягли!

Нашими кôстьми болота гатили...

На трупахъ нашихъ ставляли мѣста,

Кровцю гей воду изъ реберъ точили, —

Щобъ слѣдъ нашь затерти: украли имя!!

Чи-жь є ще де въ свѣтѣ яка мука-горе,

Щобъ нарôдъ рускій єго не зазнавъ,

Чи є ще де въ свѣтѣ оттакеє море,

Щобъ ôнъ слёзами єго не заллявъ!

Боже великій, Боже єдиный!

За що-жь ты караєшь сей людъ неповинный?!

 

Єронимъ.

 

[Зоря, 1888, ч.3, с.43]

 

 

Зъ поезіі Кирила Студиньского.

 

ДО СОКОЛА!

(Присвячено Миколѣ Лисенкови.)

 

Соколе! ты крыла могучіи маєшь,

Полинь мôй соколе туда,

Де Днѣпръ розстеливъ ся, поля обливає,

Де наша вкраиньска земля...

 

Де горы розклались широки̂, высоки̂,

Краса де пишаєсь лѣсôвъ,

Де въ полю могилы стоять одиноки̂,

Що свѣдками славы батькôвъ,

 

Степы де простори̂ зеленевь чарують,

Де тирса вгинаєсь — шумить.

Въ той рай неси ся мôй милый соколе,

Най тамъ зôръ твôй быстрый стремить!

 

Въ раю тôмъ побачишь ты бѣдну невѣсту,

Запали̂ у неи лиця, —

Въ кайданы желѣзни̂ єй руки закути̂...

Чи знаєшь? — То мати моя!...

 

До неи соколе, до неи спусти ся,

И звѣстку ôдъ сына подай,

Скажи, най не плаче — ще й ѣй сонце блисне,

Веселымъ ще стане єй край...

 

Сыны бо, соколе, якъ орлы такъ сильни̂,

И крѣпка у нихъ всѣхъ душа...

За Неньку вни свою всѣ силы положать,

Добудуть для неи добра!

 

[Зоря, 1888, ч.3, с.46]

 

 

ИЗМѢННИКАМЪ!

 

Проклятъ, хто камѣнємъ на матѣрь кидає,

Болотомъ валяє єѣ,

И мову хто рôдну клене, зневажає...

Проклятъ нехай буде въ сѣмьѣ!

Таланъ хто и силу за грошѣ, за славу

Въ чужую скарбницю несе...

И долю хто Неньки дає на поталу...

Проклятъ нехай буде на все!

 

[Зоря, 1888, ч.3, с.46—47]

 

 

ЕЛЄҐIЯ

писана на сельскôмъ кладовищи.

Изъ англійского Elegy written in a Country Churchyard - by Tomas Gray

[The curfew tolls the knell of parting day....]

 

Звôнокъ вечѣрный вже вѣстить кôнчи́ну дня,

Товарь ревучи вє ся черезъ оболонь,

Орачь втомленымъ крокомъ мѣрить путь домôвъ,

Лишаючи сей свѣтъ темрявѣ и менѣ.

Генъ-генъ блескучій краєзôръ щеза’ зъ очей,

И воздухъ весь поважна тихôсть обнима’,

Хиба лишь жукъ кружачимъ летомъ загуде,

Всыпляє дзенькôтъ сонный генъ дальни̂ стада;

Хиба що зъ вежѣ, тамъ де крыє ѣ повôй,

Сова сумна голосить мѣсяцю свôй жаль

На тыхъ, котри идучи мимо ѣй дупла

Турбують царство ѣй самотнеє давне́.

Пôдъ вязôвъ тыхъ рапавыхъ тѣневъ й тисôвъ тыхъ,

Де въ купина́хъ мурава взносить ся гнилыхъ,

Въ тѣсныхъ тамъ кельяхъ вѣчнымъ сномъ зложени̂ спять

Невчени̂ знай дѣды-батьки тогô села.

Поранка вонею дышучого привѣтъ,

Нѣ люба ластôвка щебечуча зъ даху,

Нѣ голосъ пѣвня, нѣ трембѣты милый звукъ,

Не збудять бôльшь зъ глубокого ихъ ложа вже.

Вже пламень ясный печи не заблисне имъ,

Трудяща жѣнка вже не зладить имъ ѣдла,

Нѣ дѣти поворотъ ôтця звѣстять бѣгцемъ,

Не влѣзуть на колѣна, щобъ пеститись зъ нимъ.

Неразъ коривъ ся колосъ передъ ихъ серпомъ,

Ихъ плугъ неразъ то скибу ту тверду крышивъ;

Якъ радо въ поле гнали вни волы въ ярмѣ,

Якъ гнулись трамы пôдъ ихъ сильнымъ ударомъ!

Тщеслава най зъ хосенныхъ трудôвъ ихъ не кпить,

Нѣ зъ простыхъ ихъ утѣхъ, нѣ зъ чорной ихъ судьбы,

Нѣ панство най не кпить зъ погордою, смѣхомъ,

Зъ короткихъ простыхъ хроникъ бѣдныхъ селюхôвъ.

Хвалу́, бачь, славныхъ предкôвъ, ясный блескъ вельможь,

И всю красу, и все марне́ богацтво те,

Година рôвно неизбѣжна тутъ ихъ жде:

Дороги славы, знай, до гробу лишь ведуть.

Нѣ вы — вы горди̂! — Не вмѣняйте имъ въ вину,

Сли память надъ ихъ гробомъ не взнесе трофей,

Де въ величавыхъ хорахъ и склепахъ церквей

Звучни̂ хоралы взносять славословный ликъ.

Чи урна зъ написю або й живый мовь бюстъ

Приверне тѣлу улетѣвшеє житє?

Чи голосъ почестій вскресить бездушный прахъ?

Чи лесть приступна смерти зимнôй и глухôй?

Такъ може въ сѣмъ забутôмъ мѣсци серце спить

Колись небеснымъ жаромъ повне и важке,

Рука, що править скипетромъ була-бъ могла,

Або́ звуками лѣры серця вдушевлять....

Но ихъ очамъ наука, знай свою скрижаль

Богату въ добычи часу не розверла;

Холодна нужда вбила красный ихъ порывъ,

Зморо́зила ихъ благородный жаръ души.

Такъ ясный лучезарный не оденъ альмазъ

Безмѣрни̂ темни̂ крыють моря глубины —

Въ самотнôй цвѣтка неодна росте красѣ,

Щобъ па́хощѣ свои въ нустини марнувать.

Тутъ може спочиває Гампденъ*), бачь, сельскій,

Напастника гонившій смѣло ôдъ рôлѣ;

Безъ слова й славы Мильтонъ може тутъ лежить,

И Кромвель, неповинный крови ôтчины!

 

Юліянъ Рожанковскій.

 

[Зоря, 1888, ч.4, с.61]

 

 

НАД ЛУКОМОРЕМЪ

(Въ XXVII. роковины смерти Тараса Шевченка.)

 

Нôчь никла, сходила на небѣ широкôмъ,

     Блѣднѣли и мѣсяць и зорѣ —

А вѣтеръ легенькій ôдъ всходу повѣявъ,

     Спинивъ ся на цвѣткахъ надъ моремъ.

 

И тихо, зъ легонька то наче имъ шепнувъ,

     Що сонце ось, ось за горою;

Пестивъ ся изъ ними, зъ цвѣтками дрôбными,

     Поѣвъ ихъ, срѣбливъ ихъ росою.

 

Пôвтемно, пôвсвѣтло... степы Акерману

     Виднѣли незначно... поволи;

Стоявъ я надъ моремъ при тихôмъ лиманѣ

     Степъ тôльки и воды довкола.

 

И глухо въ кôль ме́не, въ Днѣстрѣ лишь дара́бы

     Зъ водою о чôмъ то спорили...

А думы пôдъ серцемъ клубились, вставали

     Въ минувшôсть вкраиньску поплили.

 

Пытавъ ся я зорей, чи тямлять сю славу,

Що руски̂ ю дѣти плекали...

А зорѣ яснѣйше до мене змигтѣли,

Мовь правду колишню стверджали.

 

Степу я пытавъ ся, чи крови въ нѣмъ много,

     Чи костей въ нѣмъ много козацкихъ?

Зъ степу въ отсю хвилю повѣявъ вѣтрило

     Мовь свѣдокъ тыхъ трудôвъ юнацкихъ.

 

Пытавъ ся я моря, синявого моря,

     Чи тямить героѣвъ чубатыхъ,

Що моремъ ходили до Туркôвъ въ гостину

     И славы й майна добувати?

 

А море далеке, а море широке

     Крôзь филѣ высоки̂ згудѣло,

То наче-бъ геро́ѣвъ зъ Днѣпровыхъ порогôвъ

     Зновъ нести на Туркôвъ хотѣло.

 

Такъ бôльше думавъ я... За часъ той по свѣтѣ

     Виднѣйше, яснѣйше ставало;

На филѣ срѣблисти̂ въ Днѣстра лукоморю

     Вже сонце снôпъ лучѣвъ спускало.

 

А въ дали далеко вже мраки вставали

     Легеньки̂, етерни̂, тремтючи̂...

На мракъ тыхъ килимѣ мовь чуда дозрими̂

     Вказались картины живучи̂.

 

Вказалась невѣста бѣлява, русява,

     Грудь була у неѣ невкрыта,

Волося спливало но личку розпуки,

     Руками к’ хресто́ви прибита.

 

За нею довкола мовь ангелôвъ лики,

     Мовь духи воскресши̂ кружали:

Гетьманы, велиты, сыны Украины

     И хоромъ могучимъ спѣвали;

 

„Що ранку до моря по пôльгу у горю

     Мы сходимъ изъ неба савану,

Надъ нами лишь Правда велика, могуча, —

     Пôдъ нами оковы, кайданы...“

 

„На зоряхъ, на ясныхъ въ небеснôй краинѣ

     Мы долѣ спокою не знаємъ, —

Мы стоны земли́цѣ, сестры Славути́цѣ

     На зоряхъ небесныхъ збираємъ“.

 

„До моря що ранку по пôльгу у горю,

     До свѣдка колишньои славы

Мы сходимъ вмыватись ôдъ зойкôвъ тыхъ зною,

     Що шле ихъ людъ въ небо слезавый“.

 

„Мы сходимъ до моря по воду живую,

     Щобъ нею вцѣляти ти̂ раны,

Якіи завдали Невѣстѣ-вдовици

     Вкраинѣ, неволя — кайданы...“

 

Ще довго звенѣло симъ спѣвомъ розпуки,

     А серце у мене зривалось;

Думъ въ серцю не стало про бувше, про славу,

     Лишь ноги поволи згинались.

 

И очи закрывъ я, въ долонѣ туливъ я,

     Бо сонце червоне мовь въ крови

Свѣтило на груди роздерти̂ вдовицѣ

     Въ ушахъ ми звенѣло: „оковы“.

 

Въ ушахъ ми гудѣло: неволя Вкраины,

     У серцю почувъ я кôхть зморы...

Ажь нагло заграли ти̂ филѣ могучи̂,

     Зревѣло козачеє море.

 

То наче-бъ приймало тыхъ гостей у себе

     Тыхъ духôвъ зъ краины Єговы,

То наче-бъ грозило тôй силѣ деспотскôй

     За долю Вкраины: оковы!

 

В. И. Маслякъ.

 

[Зоря, 1888, ч.5, с.76—77]

 

 

МОЯ ЛЮБКА.

[Мому дорогому учителеви Григорію Цеглиньскому.]

 

Въ зеленіи шаты — она оповита,

Днѣпромъ вперезалась — то любка моя...

Якъ тяжко въ любовѣ ѣѣ угодити,

Яка-жь забаглива, несита она!...

 

Вѣночокъ вна сплела и цвѣтку зôрвала,

У пропасть глубоку пустила єѣ; —

„Хто любить мя крѣпко‘‘ — она такъ сказала,

„Той пôде за нею, й принесе менѣ!“

 

Пытаєшь — хто любить тебе, Украино?...

Въ кого лишь ще серце горяче живе,

Той буде любити тебе до загину...

Й у пропасть глубоку для тебе пôде!

 

Лишь того ѣй мало. Щобъ кровь уся плыла

Для неи однои, — бажає она —

И серце щобъ тôлько для неи ся било,

Огнемъ лишь для неи горѣла душа....

 

Село полюбивъ я, де дѣти ся грали,

Хатиночку мою, де я ся родивъ,

И гай той тѣнистый, де птахи спѣвали,

Долину цвитучу, зелени̂ сады.

 

Покинь! — вна сказала, — село и долину

И гай той тѣнистый, зелени̂ сады,

Знай степъ той безъ краю, се — твоя родина,

Спѣши, бо тамъ братя стають до борбы!

 

У дома при неньцѣ я радъ бувъ остати,

Де братчики мои, сестричка моя,

Для нихъ ся трудити, о нихъ ся старати,

И зъ ними провести спокôйне житя...

 

Покинь ихъ! — сказала, — покинь ся пестити,

До мене, до мене чимъ скорше ходи!

Я дѣло важнѣйше тобѣ дамь робити,

Ось поле облогомъ: ставай и ори!

 

Дѣвча полюбивъ я, ѣй очи сіяли,

Якъ зôрки на небѣ въ вечѣрнôй добѣ,

Я хтѣвъ ѣй ôддатись зô всѣми думками —

И зъ нею лишь жити у щастю — любвѣ.

 

Покинь ѣ! — сказала, — покинь тіи очи!

Покинь ѣ любити, на вѣки забудь!

Любвою горячовь по дняхъ и по ночи

Для мене однои корми свою грудь!

 

И всё я для неи — що бувъ лише въ силѣ,

Родину, дѣвчину для неи ôддавъ,

Надѣѣ всѣ мои и сны мои мили̂,

Минувшôсть, будучнôсть для неи поклавъ.

 

И хоть въ тôй дорозѣ, що тернями коле,

Здоровлє и силу я мою лишивъ,

Не жаль менѣ того, и клясти за тоє

Нѣколи не буду, божь я ѣ любивъ!

 

Кирило Студиньскій.

 

[Зоря, 1888, ч.5, с.80]

 

 

Зъ поезіі Ореста Дубеньского.

 

КРАСА ВЕСНЯНА.

 

Спѣвай ми, пташко! спѣвай довгенько,

И розвеселюй мене щиренько,

И мои думы ревни̂-тужніи

Занеси, любко, въ краѣ надѣѣ —

И дай имъ цвисти и дай ôджити,

И божимъ свѣтомъ умъ веселити!

Зеленый маю, гарна годино!

Весняныхъ цвѣтôвъ райска картино:

Черемхъ бѣлявыхъ, вишень розцвѣлыхъ,

Рожевыхъ яблонь, грушь и сливъ бѣлыхъ —

И травъ буйненькихъ темнозеленыхъ,

И нѣжныхъ цвѣтôвъ синихъ, червеныхъ,

Въ ясну пурпуру, въ золото браныхъ,

У срѣбнôмъ бѣлю, въ рожевыхъ скранехъ!

Такъ рôжнородна и рôжнострôйна,

'Така принадна, любонадѣйна,

Мильше пахуща всхôдного мира,

Легка и свѣжа, якъ любка, щира!

Не въ силѣ я тя сказать правдиво,

Природо божа, весняне диво!

 

 

ВЕРНѢТЕ СЯ!

 

     Вернѣте ся, мои надѣѣ!

Вернѣть изъ вѣтромъ зъ чужины,

Вернѣть, идеалы святіи

Любови — правды — красоты!

И душу цвѣтами засѣйте.

Минувшимъ погордѣть житємъ —

И смутокъ мôй и жаль розвѣйте!

 

     Якъ пылъ цвѣтный, такъ вы пропали, —

А зъ вами я такъ любо живъ,

Вы мя такъ легко колисали,

Посередъ васъ я бувъ щасливъ!

Якъ цвѣтôвъ лугъ въ яри зеленый,

Якъ вышня сила вдохновеній, —

Такъ вы мя въ небо пôднимали,

Де порывъ обгортавъ спасенный!

Я васъ лише — лишь васъ любивъ!

 

     О нѣ! не васъ лише кохавъ я;

Я всѣхъ любовію обнимавъ,

Надѣю въ серце всѣхъ вливавъ я,

Ажь самъ днесь сиротою ставъ.

И нынѣ де вы улетѣли?

Чомъ зникли, якъ зъ небесъ луна?

И душу ми осиротили —

И мовь душа моя мертва?

 

     Вернѣте ся, мои надѣѣ!

Вернѣть до моєи душѣ

И запалѣть нутро єи;

Вернѣть, идеалы святіи!

Ахъ молю васъ: не покидайте

Мене на всегда, — повернѣть

И моє серце утѣшайте!

Такъ красна ярь — такъ гарно жить —

Вернѣть и въ серци розôграйте!

Я знову хочу всѣхъ любить.

Небеснымъ запалѣть огнемъ,

Кринами-рожами пристрôйте,

 

[Зоря, 1888, ч.6, с.93]

 

 

Зъ поезій Ореста Дубеньского.

ПЕРЕДЪ МОЛИТВОЮ.

 

     Задзвонять дзвоны — до святинѣ

Пôйде душа моя, клякне,

Розъоблече ся изъ гординѣ,

Подяки Богу пѣснь пôчне —

И въ хоры ангельски̂ взнесе ся,

На ясни̂ сини̂ небеса,

И въ радости тôй розплыне ся —

Щасливая душа моя!

 

     Взлѣтай, душе моя, высоко —

Зъ небесъ, що́ любишь, оглядай!

Орлиноясне твоє око,

Весь нарôдъ мôй пообнимай;

Святіи поздоровь ми горы,

Могилы тихи̂ и поля,

Руины замкôвъ, скалы, боры —

Щасливая душе моя!

 

     Де нарôдъ мôй живе любимый,

Де мова дорога звучить —

Мелянхолійна пѣснь звенить,

Де людъ нашь непоколебимый;

Ставы и рѣки, що́ чували

Помершу славу, — города́,

Що́ славу руску роззвучали:

Всё повитай, душе моя!

 

     И въ тôмъ то захватѣ пôрви мя,

До спѣву серце ми настрôй,

Въ краѣ илюзій занеси мя

И пѣснь пôчни на ладъ старый;

Спѣвай про княжески̂ незгоды,

Про пятьсотлѣтній люду гнетъ,

Звѣсти му часъ добра — свободы,

Настрôй ся въ поетичный летъ!

 

     И вставъ ся за твôй людъ у Бога,

За щирый — добросерный людъ!

Якъ милость бо Єго премнога,

Такъ Ôнъ ôдъ насъ ôдôйме смутъ:

И ненодѣлена кордономъ —

Душею — думкою одна, —

Не гнетена неволѣ стономъ,

Воскресне наша Русь свята!

 

     За що́ єще тобѣ молить ся —

Ще ясносвѣтлою палить ся

Душа лямпадою любви?

Ще помоли ся ты тихенько

За щастє Ганѣ и житє —

И на́-землю вертай квапливо,

Щасливая моя душе!

 

     

 

 

ВЕЧЕРОМЪ.

 

     Благаю Господа, вмоляю —

Мовь сонця, свѣту жду и жду;

А въ груди серцемъ завмираю

И въ жертву страданє несу;

Що день сподѣюсь упросити

У Бога долѣ ще собѣ —

И зновъ бажаю въ свѣтѣ жити,

Єще приглянуть ся веснѣ.

     Померкло сонце у сивавыхъ,

У чорныхъ хмарахъ згинуло —

И нôчью мѣсяць у кровавыхъ

Скрывъ облакахъ своє русло.

И було темно. Днесь — погода!

Весь навалъ вихôръ хмаръ прогнавъ!

Розгульный вихоръ, якъ свобода,

Чоренну тьму порозганявъ.

Лишь тамъ на заходѣ алѣє —

Хмаръ довгій рубчикъ багрянѣє.

     И срѣблобокій пастирь сьяє

На чистôмъ небѣ голубôмъ —

И на отару поглядає,

Що́ розкотила ся по нѣмъ.

Пасе ôвчарню нôчь по ночи,

Всегда слёзави̂ має очи.

     И я сумный и не спѣваю,

Изъ груди спѣвъ ми не тече,

По небѣ синѣмъ поглядаю,

По небѣ смуга вже плыве:

Луны тварь ясну закрыває

И сумно свѣтъ весь выглядає.

     За смугою смуга плыве

     И докола вє ся —

     Наче туга серце гнете,

     И серце не рве ся.

     У глыбоку еси кручу

     Упала, надѣє!

     У безодню у дрѣмучу:

     Де сонце не грѣє,

     Де вѣчна тьма, де зôръ нема,

     Де никне яснôсть зôръ;

     Будучи̂ сны на жизни дни

     Зъ серця ми выдеръ миръ.

     Затихъ мôй гласъ на довгій часъ

     И певности нема, —

     Мовь свѣту дня, чекаю я,

     Нѣмъ верне ся весна.

     И доки що, я заєдно

     Надѣѣ сонця жду; —

     А хоть душа ми замира’,

     Въ обѣтѣ страсть несу.

Що́ дорогимъ крôмъ ôтчины? —

 

[Зоря, 1888, ч.6, с.99]

 

 

ЗЪ БОЄВИХЪ ПѢСОНЬ ЕВМЕНА.

 

ДО БОЮ!

 

У бôй идѣмъ безъ заохоты,

У насъ же сила молода —

Цѣнна для лѣпшои роботы,

Та въ сильныхъ — наша свобода!

 

Ряды, якъ муръ живый, уставмо

И гляньмо въ очи ворогамъ...

Кровавый бенкетъ смерти справмо,

Хочь гинути прийдесь и — намъ...

На силу слёзы забуваймо,

Родину — гадку сю нѣжну!

Хто каже, хто терпить — не дбаймо.

Идемъ у бôй за ôтчину...

Вôйска ворожи̂ розложились,

Стоить тамъ, бачу, молодець:

— „Мôй брате, чимъ мы провинились,

Що грозить намъ обомъ конець?

Яка неприязнь межи нами?

А мы стаємъ въ кровавый бôй,

И згинемъ може ворогами, —

Бо хтось не дбавъ тамъ о спокôй“.

Не до погубы, не до бою

Нехай взыває насъ Тиртей;

Най кличе можныхъ до спокою,

Щобъ въ людяхъ бачили людей!

 

 

ҐОЛІЯТЪ.

 

На нарôдъ божій напосѣлось

Грѣшне Филистимлянъ племя,

Осѣло таборомъ, заѣлось

И ждало зачѣпного дня.

 

     А на горѣ тамъ недалеко

     Стояли въ таборѣ жиды;

     На серцю було имъ не легко,

     И царь самъ не займавъ бѣды.

 

Ажь Ґоліятъ закутый въ зброю

Иде зъ поганьскихъ сихъ племенъ:

„Коли вы трусы, най до бою

Зо мною стане лишь оденъ!

 

     Мы будемъ вашими слугами,

     Сли вашь жидокъ мене убє;

     Сли я убю, тогдѣ вже вами

     Натѣшить ся племя моє!“

 

Злякалось дуже вôйско боже,

И царь звернувъ ся ко рядамъ:

„Хто ворога зъ васъ переможе,

Доньку и красне вѣно дамъ!“

 

     И кождый воинъ розпаливъ ся

     Охотою до — тыхъ скарбôвъ...

     Ажь десь пастухъ Давидъ лучивъ ся,

     Що вдавсь смѣлѣйшимъ ôдъ братôвъ.

 

„Ты будешь насмѣватись зъ жида?!“

Якъ пустить зъ проци камѣнець —

Дивись! ôдъ камѣнця Давида

Впавъ великанъ, якъ воробець.

 

     И голову Давидъ втявъ смѣло —

     И крикъ роздавъ ся зъ всѣхъ грудей;

     Грѣшне племя въ утечи прѣло,

     Ажь въ небѣ тѣшивъ ся Мойсей.

 

О рицарѣ, вы зъ камѣнцями,

Вы, боѣ лишь въ особы двѣ —

Вернѣть до насъ, сли намъ часами

Спокôй завадить въ головѣ!...

 

     А ты полягъ такъ, великане...

     Та самъ хотѣвъ ты, кинувъ рядъ:

     Чей се колись и въ насъ настане;

     Побють ся ти̂ лишь, що хотять.

 

[Зоря, 1888, ч.7, с.113]

 

 

Зъ поезій Евмена.

ПЕРЕДЪ ЖНИВАМИ.

 

Незамѣтно прийшла весна,

Незамѣтно й минула,

Замовкъ вже въ лузѣ соловѣй,

Зазуля мовь не кула.

 

И що розвилось було въ цвѣтъ,

Се овочемъ вже стало;

Що мало вырости, зросло

И дозрѣва’ помалу.

 

И дивный та важкій спокôй

Наставъ въ природѣ всюды;

За труды на жнива всѣ ждуть,

Серпы готовлять люде.

 

Спокôй.... лишь туж:у я за чимсь,

Нема менѣ спокою;

Мабуть, чи то не жаль менѣ

За бувшою весною.

 

Верни весно! Щобъ всѣхъ утѣхъ

Зазнавъ я, дня не страчу...

Дарма! коли я затуживъ,

Якъ вже тебе не бачу?...

 

[Зоря, 1888, ч.7, с.116]

 

 

МОТЫЛЬОКЪ.

 

Изъ цвѣточка на цвѣточокъ мотыльокъ лѣтає,

И спиває солодочокъ и крыльми махає;

Десь полетить въ ясне небо, де вечѣрни̂ зорѣ,

И въ обнятіяхъ погасне, якъ човенъ на морѣ;

Десь залетить межи рожѣ, конвальѣ, леліѣ,

И загине межи ними въ любови-надѣи.

 

О. Дубеньскій.

 

[Зоря, 1888, ч.9, с.149]

 

 

РАДÔСНА ХВИЛЯ.

 

Веселе ми сонечко ясне, погôдне,

Весели̂ зелени̂ луги и сады,

Повабне пôдсонє легеньке и рôдне —

Зô мною ся тѣште деревця, цвѣты 1

Зô мною радѣйте пташата спѣвучи̂!

Зô мною порадуй ся земле цвѣтна!

Всѣ творы ôдъ ранка щебечуть охочи̂

И стукають груди до вечера дня.

И блискають очи, якъ зорѣ вечѣрни̂,

И радôсть на кождого сяє лици,

И всякій глядить въ небеса нерозмѣрни̂,

И чисти̂ якъ жерело въ свѣтлѣ луны!

А ты, моє серденько, люба дѣвчино,

Менѣ усмѣхай ся, якъ божа зоря —

Тогдѣ менѣ легко на серцю єдино,

Якъ въ личко погляну твоє, чарôвна!

 

О. Дубеньскій.

 

[Зоря, 1888, ч.10, с.165]

 

 

ПÔДЪ ХРЕСТОМЪ.

 

Шляхомъ тернистымъ по скеляхъ, по зворахъ

Ишовъ до цѣли зъ натугою силъ;

Кромѣ-жь однои зôроньки на небѣ

Не мавъ инакшихъ провôдныхъ свѣтилъ.

 

И такъ поволи бродивъ, добивавъ ся,

Хочь ранивъ ноги, хочь зъ силъ опадавъ;

Але отсеи зôрки дрôбненькои

Зъ серця ôнъ свого, зъ очей не спускавъ.

 

А вже такъ близько мета маячѣла,

Вже ôнъ до неи и руки простеръ, —

Ажь зъ неба зôрка дъ низу полетѣла

И блѣдла, никла, згасивъ ѣ етеръ.

 

На шляху темномъ, на шляху непевномъ

Ôнъ самъ лишивъ ся... головку склонивъ,

Хиливъ ся довго... важивъ ся на силахъ,

И силу втративъ и зъ нôгъ ся зваливъ.

 

Надлетѣвъ воронъ... зголосивъ сумнои,

Жовтому личку погрозивъ клювомъ,

И звисъ надъ трупомъ, наче дивувавъ ся:

Чо сей бурлака упавъ... пôдъ хрестомъ?...

 

В. И. Маслякъ.

 

[Зоря, 1888, ч.12, с.202]

 

 

ПОГАСАЮЧА ЖИЗНЬ.

 

Зôронько-зоре

Зôронько ясна!

Чомъ ты вже гаснешь

На синôмъ мори?

Меркнешь такъ швидко,

Меркнешь-блѣднѣєшь,

Вже тя не видко...

Вже ся виднѣє!...

Й жизнь моя гасне,

Меркне поволи,

Зôрко, ты зôйдешь —

Я, вже нѣколи!...

 

К.

 

[Зоря, 1888, ч.12, с.203]

 

 

О МАТИ

 

О Руси, Ненечко єдина!

Вкраино щедрая моя...

Горда и пышна Ты собою.

Зъ помѣжь сестеръ Ты, мовь звѣзда

Пустила лучѣ красы тои

Любови братньои, святои

На всѣ словяньски̂ племена,

О Руси, матѣнко моя!

 

Житємъ новымъ встаєшь могуча

По мукавъ довгихъ, суєтахъ;

И такъ скрѣнившись тепломъ серця

Ты власный сушишь славы шляхъ.

Въ корунахъ другихъ сестръ могучихъ

Альмазôвъ славы свѣтять лучѣ, —

Въ твоѣй любовь огнемъ сія’,

О Руси, Ненечко моя!

 

Не лицемѣрствомъ, суєтою

И не насильствомъ мешь рости!...

Въ притворы, ненько, серця свого

Дѣтей усѣхъ Словянъ впусти.

И мирна, тиха повна вѣры

Неси имъ звукъ пѣсень и лѣры;

Такъ сонцемъ жизни имъ будешь,

Такъ, ненько, такъ — Ты симъ взростешь!

 

В. И. Маслякъ.

 

[Зоря, 1888, ч.13, с.222]

 

 

СКОРБЬІ ЦЕРЕРЫ.

Фридриха Шіллєра.

 

     Чи то красна ярь розцвила?

Чи ôдроджуєсь земля?

Вже гора зазеленѣла,

Присла зъ рѣкъ ледôвъ кора;

Въ чистôмъ зеркалѣ ручаѣвъ

Сине небо ся смѣє;

Любо легôтъ дыше зъ гаѣвъ,

Пукло листє молоде;

Пѣсни по лугахъ лунають, —

А русалка ми рекла:

Твои цвѣты повертають,

Не поверне лишь донька.

 

     Ахъ, якъ довго я блукаю

За донькою по земли,

И титаньски̂ посылаю

Лучѣ, щобъ єѣ найшли;

Але жаденъ не наводить

На єи достойный слѣдъ;

Навѣть день, що все находить,

Не найшовъ єѣ, ахъ нѣтъ.

Чи забравъ Зевесъ зъ собою?

Чи то Плютонъ єѣ взявъ,

Очарованый красою,

И до Оркуса пôрвавъ?

 

     Хто-жь моєи посломъ боли

Въ темный духôвъ свѣтъ буде?

Вѣчно лодь плыне въ ти̂ долы,

Але тѣни лишь бере.

Єще жадне людске око

Не було у тôмъ краю!

Одкôль Стиксъ плыне широко,

Постать ще не нѣсъ живу.

Тысячь тамъ стежокъ провадить,

На свѣтъ жадна не веде,

И нѣхто менѣ не зрадить,

Якъ она въ тôй тьмѣ жиє.

 

     Матери, котри̂ подобу

Мають смертну, йти могуть

За дѣтьми крôзь брамы гробу,

И тамъ зъ ними вразъ жиють.

Лишь хто зъ Зевеса палаты,

Ити не смѣє въ ти̂ свѣта —

Лишь щасливыхъ оминати

Любить люта Паркъ рука.

Киньте мя зъ палатъ и нынѣ

Въ вѣчну адску темноту,

Не шануйте правъ богинѣ,

     Бо я черезъ нихъ терплю.

 

     Де она панує зъ мужемъ,

Тамъ бы радо я зôйшла,

И передъ сумнымъ подружємъ

Тихо зъ тѣнями жила.

Дармо! єи мокре око

Сонця блеску не спôйме,

Въ простôръ тьмы глядить глубоко,

Але мамы не знайде.

Ажь ôдкрыю ся любимôй,

Склоню ся на грудь єи —

И ажь самъ незворушимый

Оркусъ сплаче у душѣ.

 

     Пуста мысль, шкода ридати!

Ридванъ сонця въ торъ колѣсъ

Котить ся й не може стати: —

Такъ незмѣнный Зевса вѣсъ*).

Геть ôнъ ôдъ просторôвъ темныхъ

Одвернувъ свôй свѣтлый зôръ;

Взята до краѣвъ пôдземныхъ

Не поверне въ ясный миръ,

Ажь якъ Стикса мутни̂ хвилѣ

Зоря свѣтломъ обôллє,

И Дуга въ краѣ немили̂

     Рôжнобарвный лукъ пôшле.

 

     Що менѣ по нѣй остало?

Жадна-жь згадка давныхъ лѣтъ,

Щобъ єѣ ми пригадала?

Не оставъ по нѣй и слѣдъ?

Чи мѣжь серцемъ донѣ й мамы.

Жадна не лежить дружба?

Мѣжь живыми и мерцями

Звязи жаднои нема?

Нѣ! она ми не пропала

И не дѣлять насъ вѣки!

Ще намъ сила Вышныхъ дала

Мову въ полекшу туги!

 

     Якъ весны вмирають дѣти

И вѣтеръ зъ пôвночи шумить,

Жовкне листє, вянуть цвѣты

И сумно нагій корчь стоить:

Я беру рôжокъ обылля

И жертвую сѣмя травъ

Стиксови й насѣнє зѣлдя,

Щобъ зернô зъ єго ôддавъ.

Зъ смуткомъ въ землю плôдъ здоровый

Я кладу на грудь доньки,

Щобы дати выразъ новый

Мого болю и любви.

 

     Якъ на весну красни̂ Горы

Складный танець розпôчнуть,

Всѣ тодѣ завмерши̂ творы

Въ лучахъ сонця ожиють!

Пагôнцѣ, що завмирають

Ще торôкъ въ твердôй земли,

Гнеть теперь повыстрыбають

Зъ єи лона до горы!

Якъ кôльцѣ у небо стрѣлять,

Иде ихъ корѣнь глыбше въ спôдъ.

Такъ ростинъ управу дѣлять

Стиксъ и етеровый свѣтъ.

 

     Такъ они разъ пôдъ землею

То зновъ на земли жиють.

Ахъ, они менѣ рôднею,

Скоро ôдъ доньки спѣшуть!

Бо хоть мужь єѣ тримає

Въ пôтьмѣ вѣкового сна,

То однакожь промовляє

Цвѣтами моя донька,

Що и тамъ, де нôчь панує

И де сонце не блищить,

Лоно у любвѣ хвилює,

Нѣжно серце ще горить.

 

     О витайте-жь менѣ, дѣти

Молоденькои весны!

Въ ваши̂ чары буду лити

Нектаръ чистшій ôдъ росы!

Буду въ промѣняхъ купати —

Въ краску яснои дуги

Ваши окринки вбирати,

Щобъ вы сяли, якъ зôрки!

Въ блеску яри, що днесь сяє,

И въ жалобѣ звялыхъ пôль —

Кожда грудь нечай читає

Мою радôсть и мôй бôль.

 

Перевѣвъ О. Дубеньскій.

_________________

*) вага, постанова.

 

[Зоря, 1888, ч.13—14, с.222—226]

 

 

ДУБЪ.

 

Ôнъ сотнѣ лѣтъ просто́явъ ту, могучій,

А хоть ôдъ вѣтру гôръ тряслись ґраніты,

Здавалось ôнъ ґранітъ перетриває.

 

Ôнъ бачивъ не одно. Не знавъ страху нѣ жалю,

Хоть боромъ туча лютилась скажена,

Друхочучи ялицѣ и березы.

 

Ажь разъ збудивъ его у темнôй ночи

Грôмъ голосный, роздеръ єго на двоє,

А лютый вѣтеръ до землѣ нимъ кинувъ.

 

И ледво пень ще пôрваный оставъ ся

Въ земли. Ще въ смерти сильный, величавый,

Конавъ дубровы сынъ, рамямъ широкимъ

 

Припавши тихо къ зломанôй березѣ.

 

Корженко.

 

[Зоря, 1888, ч.13—14, с.228]

 

 

МРАКА.

 

По зеленôй долиноньцѣ

     Мрака розстелилась,

Мовь слезами дрôбновь росовь

     Травиця окрылась.

 

Якъ въ долинѣ зелененькôй,

     Такъ въ молодôй груди

Неразъ мрачно, сумно стане,

     Темно, важко буде.

 

Зôйди, зôйди, ясне сонце,

     Росоньку всуши.

Повѣй вѣтре, повѣй теплый,

     Мраку розжени!

 

Выйшло ясне сонце зъ хмары,

     Росонька всушилась;

И вѣтрець повѣявъ теплый,

     Мрака уступилась.

 

Легше мрацѣ уступити

     Зъ долины зеленой,

Якъ тôй тузѣ изъ серденька

     Изъ груди стисненой.

 

Єлена Гриц.

 

[Зоря, 1888, ч.15, с.245]

 

 

РУСИНЪ.

 

Въ него тернисти̂ лишь дороги:

Ранивъ, крôвавивъ боси̂ ноги

Й слѣды ôдъ крови полишавъ;

И пôтъ горячій выступавъ,

И зъ болю серце ся стиекало,

И холодъ тѣло переймавъ,

И голодъ часто доскулявъ.

Хоть всякихъ бѣдъ терпѣвъ чимало,

Не давсь зломити ôнъ утомѣ:

Ишовъ бѣдѣ на стрѣчу смѣло,

Й дальна будучôсть рожевѣла

Въ очахъ убогого сѣромы.

И выйшовъ зъ терня, выйшовъ зъ тьмы,

Що въ нихъ бродивъ ôнъ тôлько лѣтъ!

Хоть крови ще не стертый слѣдъ,

Хоть досыть горя ще й бѣды,

Хоть зросить працѣ пôтъ чоло:

Сей пôтъ паде на рôдну ниву, —

Лишь зъ поту сходить добре жниво! —

Сей пôтъ... не втомить ôнъ єго!...     

 

К.

 

[Зоря, 1888, ч.16, с.262]

 

 

НÔЧЬ ЛѢТНА НА ПОДÔЛЮ.

 

Запало сонце, пôтьма настала,

Вже зôрки въ небѣ купались,

Роса жемчужна тихцемъ упала,

А села въ мрацѣ сховались.

Тихенько мѣсяць серпомъ блыскучимъ

По небѣ чистôмъ блукає

И легкимъ свѣтломъ людямъ дрѣмучимъ

По працѣ сну не мѣшає.

И все заснуло. Лишь песъ товчеть ся,

Клене лихую недолю;

Въ курникъ несыта куна крадеть ся,

И сичь лѣтає по полю.

 

Но що-жь тамъ бачишь онъ пôдъ горою?

Се-жь ратне вôйско ступає?...

Чому-жь нôчною оно добою

Тихцемъ мовь лисъ ся скрадає?

Се-жь може вражи̂ Татаре дикô

Шляхомъ Подôльскимъ заходять,

Шляхомъ тымъ Чорнымъ, де плачь и крики

Слѣдомъ за ними ся родять?...

Чому-жь сторожа знаку не дала?

Чому смолы не зажгає?

Не вже-жь на лихо сю нôчь заспала?

Не вже-жь Татаръ ся лякає?...

 

А може то козаченьки жвави̂,

Що на Татаръ ся засѣли,

Бо бранцѣвъ Ордѣ лихôй лукавôй

Въ ночи ôдбити хотѣли?...

Нѣ! Вража Орда вже не нападе!

Козацтво Орду спинило;

Само-жь, слухняне недобрôй радѣ,

Рабомъ Москвѣ ся вчинило!

Й указу слово Сѣчь зруйновало;

Козацтво гине въ неволи

И не боронить, якъ то бувало,

Свôй край мечемъ ôдъ недолѣ...

 

Такъ що-жь тамъ мрѣє онъ пôдъ горою,

Мовь ратне вôйско въ походѣ?...

Се-жь може духи въ нôчнôмъ спокою

Вандрують десь при погодѣ?...

Чекаймо хвилю: сонце наспѣє,

И счезнуть духи зъ Европы! —

Когутъ запѣявъ, — вже видно, — днѣє —

Нѣ! — Се... жидôвски̂ пôвкопы!...

 

Михайло Бачиньскій.

 

[Зоря, 1888, ч.17, с.277]

 

 

ВПЕРЕДЪ ГАДКО!

 

Впередъ гадко! Часъ минає!

Мы впередъ идемъ поволи!

Треба скорше поспѣшити,

Погулять якъ вѣтеръ въ поли,

Щобъ нови̂ шляхи зобачить, —

Щобъ про нихъ ся розпытати, —

Щобъ тіи шляхи новіи

Братямъ, другамъ показати.

 

Впередъ гадко! Скинь кайданы,

Що Тебе въ задѣ тримають;

И вôльная подиви ся,

Якъ братчики проживають.

Розпытай ся мѣсяченька

Про ихъ долю и недолю,

Про ихъ радости и муки,

Про ихъ волю и неволю.

Розпытай ся: хто то виненъ

Що они терплять, горюють?

Чи ихъ дѣды, чи саміи,

Що на добро не працюють?

 

Ôдтакъ добре нагадай ся!

Покажи имъ шляхъ правдивый,

Куда дальше кермувати,

Щобъ народъ нашь бувъ щасливый.

 

Впередъ гадко! Часъ минає!

А часу такъ мало маємъ.

Наша лодя на порогахъ,

Мы шляху по нихъ не знаємъ...

 

Михайло Бачиньскій.

 

[Зоря, 1888, ч.17, с.279]

 

 

НЕ ПÔЗНО ЩЕ!

 

При працѣ тяжкôй а неспорôй

Ведемо до свѣтла нашь людъ

И просимо яснои зорѣ,

Щобы показала намъ путь,

Щобъ глянула ясна зъ за моря,

Щобы освѣтила нашь шляхъ. —

Не видно! Не сходить та зоря!

И чуємъ утому въ рукахъ,

И тихо уста не одного

Прошепчуть: „За пôзно уже!

„Мы маємо працѣ такъ много,

„А всьо намъ такъ пиняво йде!“

 

За пôзно?... О Боже мôй милый!

Чи-жь труды пропащи̂ були?

Чи наши̂ великіи силы

Мовь камѣнь у воду пôшли?

Просвѣта чи-жь вся пропадає

Безъ слѣду въ важкôй боротьбѣ?

А людъ нашь чи-жь силы не має,

Щобъ долѣ добути собѣ?

 

Нѣ, брате! Верни теє слово!

Не єсть єще пôзно для насъ!

Не заразъ ще скажемъ: „готово!“;

А таки настане той часъ!

И внуки намъ зложать подяку,

Що не опустили мы рукъ,

Що темну розбили мы мраку,

Що тôлько стерпѣла мы мукъ!

 

Мих. Бачиньскій.

 

[Зоря, 1888, ч.18, с.294]

 

 

ДЕ ТЕЄ СОНЦЕ!

 

Ой дивлю ся дивлю

Въ садочокъ зеленый:

Цвитуть же тамъ рожѣ

Червени̂-червени̂;

Роса ихъ все поить,

А сонечко грѣє.

И такъ тая рожа

Мовь краля пышнѣє

И листє зелене

Собою красить,

Неначе дѣвчина

Головку маить.

 

Де-жь теє сонце,

Що грѣло мя?

Де животворна

Святая роса?...

Вже ю могила

Высока вкрыла,

Лишь память єй жива:

То — ненечка моя!...

 

К.

 

[Зоря, 1888, ч.18, с.296]

 

 

МОЯ ПѢСНЯ.

 

Не въ садочку посаджена,

Плекана, пещена,

При криници выростала

Калина червена.

На калину при криници

Пташата сѣдали

И калинѣ деревинѣ

Пѣсоньки спѣвали.

 

     Я заходивъ до криницѣ

     Часомъ воду пити,

     На муравѣ зелененькôй

     Въ холодѣ спочити;

     И пôдслухавъ тіи пѣсни,

     Що пташки спѣвали,

     Що калину деревину

     Ними звеселяли.

 

Якъ завыла хуртовина,

Пташки ôдлетѣли,

А въ калинѣ деревинѣ

Живчики замлѣли;

Поспадало жовте листе

На зсохлу травицю,

И дощь зимный зкаламутивъ

Чистую криницю.

 

     Я тодѣ пташини̂ пѣсни,

     Красни̂, весняніи,

     Переспѣвувавъ калинѣ

     Въ дни мрачни̂, сумніи,

     И веселивъ деревину

     И себе самого,

     Выжидаючи зъ тугою

     Часу весняного.

 

Михайло Бачиньскій.

 

[Зоря, 1888, ч.21, с.349]

 

 

ЗЪ ГАЙНОГО.

(Sie floh vor mir wie’n Reh so scheu.)

 

Якъ та серна, оттакъ она

Втѣкала предо мною,

А вѣтеръ буйный повѣвавъ

Дрôбненькою косою.

Ажь генъ на скелѣ, що сторчить

Надъ моря глубинами,

Я ю здôгнавъ и усмиривъ

Солодкими словами.

Тутъ мы сидѣли генъ горѣ,

Весь свѣтъ раємъ здававъ ся;

Пôдъ нами въ море сонця кругъ

Помаленьки спускавъ ся.

Пôдъ нами сонце золоте

Потало вже въ глубинѣ,

И зъ шумомъ веселымъ по нѣмъ

Котились филѣ сини̂.

— „Не плачь, голубко! Въ филяхъ тыхъ

Ще сонце не пропало;

Оно ся зъ жаромъ всѣмъ своимъ

У грудь мою сховало“.