Ті, хто вчилися в середній школі у 1990-х та 2000-х роках, ще можуть пам’ятати повість Миколи Сиротюка “Забіліли сніги”, у центрі якої біографія українського поета Павла Грабовського — одного з тих, кого доля занесла “на чуже поле” російського революційно-терористичного руху. А позаяк він усе ж був і залишився українським поетом, то в часи “совєтів” перфектно надавався на роль “правильного” українця. Тож предметом цієї статті буде не так сама біографія Павла Грабовського (яка, власне, і є основою сюжету книжки), як аналіз найбільш явних її деформацій, сума яких у результаті дає портрет революціонера без страху і догани та, зрозуміло, пов’язань з українцями.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Втім, аби була зрозуміла логіка деформацій і різниця між умовно українським і російським революціонером, доведеться в якості передмови додати трохи контексту. Отож, російський революційний рух виник майже водночас із реформами царя Алєксандра ІІ. Причин було кілька. Насамперед, загальна лібералізація оголила давні протиріччя, які реформи тільки частково згладили. Натомість початок широкої індустріалізації дуже швидко породив робітництво, що фактично не мало жодного політичного представництва. Водночас серед освіченого класу, де навіть за Нікалая І звичною справою була “тиха фронда”, швидко виникли групи, яким було мало вже впроваджених реформ. А ще з’явилося таке специфічне явище, як “русская інтєлліґенція”, яка відзначалася радикальністю вимог і критицизмом на словах, водночас не завжди усвідомлювала реальний стан справ й об’єктивні обмеження — а стикаючись з ними, переважно пасувала. Причин цьому було дві. Насамперед, “інтєліґєнція” залишалася адміністративно і фінансово залежною від влади — на відміну від західних інтелектуалів, які завдяки фінансовій незалежності від королівської влади на той час уже сформували інститут науки і ряд потужних суспільних та політичних ідей. Крім того, фактичне управління країною тримав у своїх руках чиновницький клас. Знов-таки, нікуди не подівся становий характер Російської імперії — що, як мінімум, дуже ускладнювало шлях нагору здібним, але незнатним. У результаті формувалася справжня бочка з порохом, зверху якої сидів цей самий “русскій рєвалюціанєр”, основною проблемою якого було досягти повної руйнації актуального правління.
Натомість в учасника українського руху ситуація була зовсім інша, і визначалася вона передусім фактом політичної підлеглості українців щодо Російської імперії. Відповідно, український рух та його представники переймалися передусім питанням національної емансипації українців. У цьому був також соціальний аспект — переважна більшість тогочасних українців була селянами, дрібними ремісниками, найманим персоналом або ж робітниками. Станом на 1870-ті стало зрозуміло, що національна та соціальна емансипація ідуть разом, що блискуче сформулював та обґрунтував Михайло Драгоманов. З драгомановської логіки виросли народництво як ідея поступової емансипації народу шляхом, в тому числі, просвіти — та цілий букет соціалістичних партій, де ідея незалежності України мирно уживалася з типово соціалістичними вимогами всезагальних виборів, рад, восьмигодинного робочого дня і так далі.
Характерною різницею були також методи. Якщо українці вибирали переважно методи систематичного формування мереж (пізніше — партій) організованої дії, просвіти, організації, що загалом сильно нагадувало “органічну працю”, то росіяни практично відразу перейшли до персонального терору і різного роду таємних товариств. При всьому цьому була точка, де інтерес росіян і українців сходився — а саме повалення царського устрою. Саме це, а також очевидна більша радикальність на тлі прихильності “своїх” до еволюційних методів провокувало частину української молоді на участь у російському революційному русі.
Прикметно згадати, що казали про російську інтелігенцію ті українці, які зрештою віднайшли себе у збройній боротьбі: Юрій Липа іменував російських революціонерів “звихнені інтелігенти: тим — тільки різать”, а Євген Маланюк порівняв той-таки стан із квіткою в оранжереї, яка могла жити тільки доти, доки царський репресивний апарат стримував отой самий “глубінний народ”, на який вона молилася.
Зайве казати, що у книжці всі дилеми українського революціонера залишилися поза кадром. Мало того: хоча в тексті присутні люди різних національностей (українці, росіяни, поляки, якути), між ними дивним чином не виникає жодних звичаєвих чи традиційних різниць. Винятком є якути, але там це працює суто на екзотизацію народів Півночі.
Натомість чи не першим антагоністом Грабовського з книги, чия службова ревність, за сюжетом, зрештою і стала тим “крильцем метелика”, яке зламало долю поета, виступає односелець поета Ткаленко. З дитячих сварок виростає несприйняття одне одного “на класовій основі”, а поки Павло вчиться в семінарії, Ткаленко вибирає кар’єру поліцейського пристава. Залишається загадкою, нащо одинакові сільського багача йти в поліцію — службу на той час аж ніяк не престижну. Характерно, що свого часу сини козацької старшини практично зовсім оминули увагою саме створення поліції — побудували імперії дипломатію, освіту, вестернізували культурно, а з поліцією і “ділами заплечними” москалі й самі добре справлялися. Також незрозуміло, звідки у сільського багатія така нелюбов до священника, хоч і небагатого, якщо у селі панотець завжди був для селянства одним із основних авторитетів, а маєтність панотця залежала немалою мірою від заможності парафіян.
Далі — більше. “Богом з машини”, який всіляко намагається полегшити долю виключеного з семінарії Грабовського та вберегти його від подальших нещасть, виявляється місцевий справник Арцибашев. Знайома до болю модель — двоє “тубільців” ніяк не поділять між собою щось там, натомість приходить хороший колонізатор і встановлює справедливість. Бодай її видимість.
Практично половина роману присвячена сибірському засланню Грабовського, на якому він і загинув. Зайве казати, що за останні триста років Сибір в українській символічній географії став особливо знаковим місцем, символом національного мучеництва — починаючи від гетьмана Самойловича і закінчуючи масовими вивезеннями родин “бандерівців” після Другої світової війни. Навряд чи автор “...Снігів” був ознайомлений бодай побіжно з останніми частинами української сибірської саги — але принаймні ті її розділи, де “За Сибіром сонце сходить” та масові виселення “куркулів” на початку 1930-х, не знати навряд чи міг.
Втім, у сибірській частині оповіді автор ставить Грабовського у вже знайому хоч би з того ж “В степу безкраїм за Уралом...” позицію “сагіба нижчого рангу” стосовно представників місцевих народів. Цього разу — щодо якутів. “Каменем спотикання” (а для автора, мабуть, “моментом істини”) стає ситуація, коли сина якута Байбала, якому “підселили” засланця Грабовського, подер на полюванні ведмідь. До пораненого викликали місцевого шамана, який, перш ніж приступити до лікування, зажадав непомірну для родини покаліченого плату. Тут і втручається Грабовський, грубо виганяючи шамана і викликаючи натомість лікарку-росіянку, теж політичну засланку. Все закономірно — місія українця в тому, аби слідкувати за належним ладом і, ледь що, викликати “справжніх” сагібів. Тут слід іще зауважити, що шамани у народів Півночі — не тільки священнослужителі, а й лікарі, які за покоління життя у тайзі банально прикладно-емпіричним способом накопичили чимало досить дієвих методів лікування. І навряд чи шаман збирався лікувати покаліченого тільки “біснуванням”, як окреслює шаманські ритуали автор устами головного героя. Отож — не сходиться.
Наступний “камінь спотикання” — історія з лепрозорієм, куди начальник цього закладу вперто намагається помістити цілком здорового (у сенсі не прокаженого) сина того ж таки Байбала. Тут уже починається справжня війна — доходить до таємного суду засланців, які вирішують убити начальника лепрозорію. Правда, не за насилля над якутами, а за намагання зробити своєю коханкою одну з засланок, ту ж таки лікарку. Втім, у контексті якутів начальника лепрозорію зображено самодуром, який відправляє туди здорових людей, зважаючи лише на власні уподобання чи навпаки. Тут треба зауважити, що проказа і трахома дійсно була прокляттям багатьох неєвропейських народів Російської імперії, а порядки у лепрозоріях справді панували майже тюремні. Обидві обставини стосувалися й інших імперій з неєвропейськими територіями, і не конче ними — психіатричних хворих на той час трактували не набагато краще, ніж злочинців. Але коли доходило до лепрозоріїв та іншого роду постійних карантинів серед неєвропейських народів, то наукові дані часто виявлялися слабшим аргументом порівняно з переконанням у тупості місцевих, які не розуміють свого щастя, щосили намагаються залишитися зі своїми та біжать до місцевих шаманів. Сюжети про трагедії боротьби з епідеміями за колоніалізму є у Валерія Шевчука, Михайла Коцюбинського, Джека Лондона.
Здавалося б, можна було зробити чудовий сюжет на тему “реакційності” Російської імперії. Але все навпаки зводиться до протистояння “революціонери — представники офіційної влади”. Навіть якщо це лікарі. А враховуючи, що тезку директора лепрозорію Дмитра Гіммера можна знайти на сайті “Безсмертний барак” — то не виключено, що перед нами приклад стабільного для совєтської системи послідовного знеславлення “буржуазної інтелігенції” — принаймні тих із них, хто ніяк не надавався на “революційного демократа”.
Окремо варто ще згадати про жіночі образи. Їх у книзі вистачає — почавши від матері та сестер самого Грабовського і закінчивши практично сиротою при живих батьках Анфісою. Зрештою, не могло обійтися без Надії Сигиди, яка для Павла Грабовського була чимось середнім між втілення Прекрасної Дами й об’єктом нереалізованих почуттів.
Втім, характерне у всіх цих образах те, що всі героїні (за винятком Надії Сигиди з огляду на обставини її реальної біографії і родичок самого Павла Грабовського) впродовж дії роману проходять вельми схожу еволюцію. Уперше вони постають перед читачем як революціонерки-підпільниці, але з часом кожна з них у тих чи інших обставинах починає перейматися облаштуванням свого повсякдення. Ксана одружується, Евеліна після заміжжя вже на засланні потроху перетворюється на господиню. Причому цікаво, що автор послідовно проводить межу між громадською діяльністю і буденністю — після останньої у книзі зустрічі з Евеліною і Віктором Грабовський, за сюжетом, іде вулицею і практично оплакує обох подумки: “Ой, друзі ж мої, друзі хороші!...”
У цьому контексті навіть реальні біографії самого Павла Грабовського та Надії Сигиди починають прочитуватися як історії безтілесних мучеників на противагу загрузлим у гріхах “мирянам”, які сміють перейматися ще чимось, крім справи революції. І, власне, єдиним їхнім посланням світу стає “красиво мучитися і померти”. І це про тонкого лірика та влучного публіциста — тобто особистість, яка не могла б існувати у такого типу самозреченні, як його намальовано у романі.
Як тут не згадати дві речі — ідею “цивілізації фальшивого Завіту” пані Тетяни Євсєєвої і численні факти, коли українські та польські борці за національне й соціальне визволення успішно поєднували боротьбу та піклування про щоденність. Натомість російська революція вимагала повного виречення життя, а у гендерному вимірі того, що в побуті називається “вимогою вбитися”, тобто повністю забути про будь-які людські потреби. Одне слово, російське маніхейство у всій його красі.
Зрозуміло, це далеко не всі моменти в книжці, які сигналізують про деформування образу Грабовського у “належному” з точки зору “революційної демократії” напрямку. Якби фахівець з історії українського руху ХІХ століття пройшовся “з олівцем” посторінково, боюся, його список потягнув би на невеличку монографію. Я вибрала тільки найпримітніші сюжети. Втім, враховуючи те, що факт приєднання частини молодих українців до російського революційного руху дійсно мав місце, зауважу, що, попри деяку спільність інтересу, підсумки цілком описуються словами Романа Шухевича про те, що в пам’яті поколінь ті, хто приєднався до імперії, залишаться борцями за неї. І текст “...Снігів” є яскравим прикладом того, яким чином цьому процесові сприяє сама імперія, навіть якщо вдалося надійно — і цілком заслужено! — розмістити конкретну особистість у національному пантеоні.