СЛІВЦЕ ВІД РЕДАКЦІЇ.

 

Друкуючи статтю Вп. Автора, маємо на думці небавом висловити наш погляд на сю вельми важну справу, на справу чистоти того, що справедливо, скрізь по сьвітах, уважають за народню душу. Отся народна душа, отсї наші найдорожші святощі — наша народня мова — нїгде в сьвітї так не занедбана, як у нас серед галицько-руської інтелїґенції! Знаємо, що прикро буде се читати, прикро й нам про се казати, але годі й мовчати; бо вже й тепер про нас, судячи по мові, сьміливо можна сказати, що „ми — не ми“. Найлїпшии доказом тому служить „поезія“ Олександра Колеси, надрукована в 13 ч. „Зорі“. — Читаючи її — справдї не тямиш, якою мовою вона писана!! Мова тої „поезії“ менш украінско-руська нїж „язичіє“ „Галицкой Руси“ і інчих москвофільских орґанів, що прямують до „адной вєры і аднаво языка“. Мова такої „поезії“ незвичайно прикро вражає кожного, хто не може не звертати уваги на те, що вона явилася в орґанї товариства імени Шевченка. Вказуємо на факт такої необачности, не на те, що б ганьбити кого, або докоряти, а єдине на те, що б звернути увагу редакції „Зорі“.

 

Як в першій оповістцї про наше виданя (1888) так, і потім того кілька разів — ми притьмом вказували пекучу потребу озирнутися нашим письменникам на мову і не нівечити її на глум людям! Тепер знов при нагодї вказуємо на отсей великий гріх занедбання мови і нехтовання її чистотою і народними фразами.

 

Чистота і народність мови — річ вельми важна: вона тїсно звязана з школою (а інколи і с полїтикою). Ми вказували вже й на те, що по наших школах в загалї не тілько бракує читанок і підручників, зложених чистою народньою українсько-руською мовою; не тілько бракує учителїв, що б добре знали самі і спроможні були навчити і школярів чистій мові, а навіть чимало шкіл таких, де вчителї навмисне перекручують народню мову, бгають до неї чужі слова і форми і навчають дїтей нечуваному язичію. Уся вина за сей гріх падає єдине на краєву раду шкільну і інспекторів шкільних. Ми мусимо ще раз озватися і до них і ще раз застерегти, що за наших полїтичних обставин — перекручуваннєм мови, легко перекрутити і дїтей і сьвідомість національну і завести їх — непримітно для них самих — в те багно ренеґатства, в якому загрузло вже доволї галицьких Русинів. Тим то стає ще прикрійше, коли бачиш, що й люде осьвічені й честні патріоти, несьвідомо самі для сего — а єдине недбальство про чистоту мови — сприяють ширшати багнам винародовлення і асіміляції. Тим то, знов треба частїйш і частїйш звертати увагу на недбалість письменників про чистоту мови!

 

———————

 

 

 

Порушаючи лїтературну справу, — спершу на погляд мов незначну, але найсправдї — справу великої ваги, — ми сподїваємося, що те, що ми тут скажемо, не вважатимуть за причепливу критику задля самої критики та й годї; ми сподїваємося, — зрозумілим буде, що промовити примусила нас тільки невикрутна, пекуча потреба та прихильність до самої речи; ми певні, що в наших, часом дошкульних словах нїхто не побачить ворожости, а зрозуміє, що викликала їх сама любов дo дорогого нам усїм дїла. Опроче того, ми насьмілюємось думати, що наші погляди на порушену справу не дуже різнитимуть с поглядами на неї значної частини з української інтеліґенції. Все те і дає нам змогу відважитися висловити тут сї свої уваги.

 

Доглядаючись до того, як читаються галицькі часописї серед української публїки, можна помітити, що завжди один віддїл у їх зостається зовсїм не читаний, а саме — галицькі вірші. У нас не цїкавлються продуктами галицької поезії і до того не цїкавлються, що ми насмілюємося бути певними, що нема й одного найщирійшого вкраїнського патріоти та лїтерата (про звичайну публїку тут нема чого й згадувати), – такого, що б він читав ті вірші. Де-кому з українських читачів „Зорі“ або „Дзвінка“ досить побачити під віршами підпис галицького поета, що б уже не читати більш нїчого; а хто був би такий щирий, що схотїв би таки зважитись на читання, той мусїв би позбутися своєї зваги дуже скоро — не далї, як пісьля першого куплета. Що б читачі мої зрозуміли дивну нехіть до віршів серед тих, що вони здавна до їх прихильні, що свою нову лїтературу почали віршом і придбали європейської слави через поета-віршовника, — я дозволю собі зараз навести одну строфу з перших віршів, які мінї трапилися (В. І. Масляка „З новим роком“, „Зоря“ 1883, б. 2) :

 

„До вас, невісти, до вас, Вестальки

Рідні́ святої огню,

Звертаюсь нині с покликом дружним,

Вас звуком серця зову:

О час, посестри, о час,

Що б Русь воскресла крізь вас!...“

 

Найсамперед зупиняє тут вкраїнського читача мова.

 

„До вас, невісти...“

 

Такого свого слова Українець не знає. Він хиба знає церковнославянське слово „невѣста“, але там воно значить те, що по вкраїнському молода, але-ж у д. Масляка не те; таким побитом сей полонїзм зрозумілий буде тому тільки, хто знає польску мову, але й той має право спитатися: на що він тут?

 

„... до вас, Вестальки

Рідні́ святої огню...“

 

Зараз Українець не сказав би „Вестальки“ а просто Весталки“ (бо видима річ, що тут той ь чужого роду), а потім іому дуже важко зрозуміти, що се значить:

 

„Вестальки рідні́ святої огню“.

 

Почати с того, що сей „падеж родительний — визначательний“ зовсім чижий в українській мові і хоча і у нас, і в Галичині вживається він досить щиро, але-ж се тільки тим, що ми позвикали до чужих — польских чи московських мовних форм; а така людина, що чужих мов не знає, зовсїм такої форми не розуміє, як то буває з нашими письменними селянами. У всякому-ж разї і один „родительний — визначательний“ ображує вкраїнське вухо; а два, як тут, зовсїм уже неможливі і навіть мало зрозумілі. — Потім: слово рідня по вкраїнському значить те саме що й родичі (і тільки се); таким побитом Українець з Росії зрозуміє сю фразу так: Весталки вогне́ві, що належить сьвятим родичам.

 

До вас... звертаюсь нинї с покликом дружним...“

 

Се „до вас звертаюсь“ чи полонїзм, чи москалїзм, але у всякому разі річ не вкраїнська; по вкраїнському се значить: „до вас повертаюсь“, а як що висловити по вкраїнському авторову думку, то треба сказати: „до вас вдаюся с покликом“ або просто: „вас кличу“, „вас закликаю“.

 

„Вас звуком серця зову...“

 

„Звук серця“ і трохи ненатуральний, та й не вкраїнське слово звук: іого не знайдеш нїде по народних творах, а в народі вживається слово гук, згук (так н. пр. і в книзі „Розмова про земні сили“: „про „гук та тишу“). Так саме не зову тут треба сказати, а кличу, бо звати се — наймено́вувати (н. пр. іого звуть Петром; я кличу іого в хату).

 

...„Русь воскресла крізь вас...“

 

У д. Масляка в других іого віршах (Зоря 1883 б. 86) є ще й такий ви́слов:

 

„Я живу лиш крізь любови тої власть...“

 

Не знаю, по якому се сказано, — трохи чи не з нїмецька. — але у всякому разї не по вкраїнському. По вкраїнському можна тільки сказати : місяць сьвіте крізь вікно, або: дошкулив іого крізь одежу, або ще що — от са́ме так, як н. пр. і в д. Масляка-ж таки у других іого віршах у тому-ж числї „Зорі“:

 

„Крізь яри, крізь бір... ідуть Верховинцї з гір“.

 

Ви́слови-ж такі, як оті, так саме не можливі в українській мові, як неможливі були б вислови: я живу крізь самий хліб або: хата згоріла крізь підпал.

 

Друге, що спиняє читача з України, то на́голоси. Не знаємо якого метру добрати до сих віршів. Спершу здається, що се наче б то дактиль; але-ж з одного боку тодї виходять неможливі вкраїнському вухові наголоси: дó+вас, зве́ртаюсь, ва́с+звуком, ó+час, — а з другого — в другій стопі бракуватиме складу (˅) — річ зовсїм неможлива в українській віршобудові; та врештї й сам автор, кладучи в другому віршу наголос в слові рідні́ на кінцї, — саме тим впевняє, що се не дактиль. Кермуючись сим другим віршом, ми наче б то знаходимо ямб. Але й тут знов за́чіпка: пісьля пятого складу (силяби) виходить цезура, бо один склад викинено (бо треба, що б було: ˅–˅–˅–˅–˅–˅, а воно: ˅–˅–˅||˅–˅–˅) — знов річ ворожа вкраїнському віршові; та й наголос неможливий буде тодї в третьому рядкові: покли́ком. Маючи на увазі, що се нїяк не може бути анапест, припускаємо нарешті, що се ямб з амфибрахієм; сей метр найбільш сюди підходить; але-ж, минаючи вже той „покли́ком“, — се таке неможливе вкраїнському вухові з'єднання, що вірші д. Масляка роблять такий вплив, наче б то в їх нема нїякого метру, а що се просто проза рядка́ми з рихмами на краях. Та й рихми не є так то вже гарні: в першому куплєтові вірші 1-ий та 3-ий не рихмуються зовсїм, а другий та четвертий мають рихмами огню і зову. Хиба-ж се рихми?

 

Я не буду розбірати далї сих д. Маслякових віршів, а тільки зауважу, що вони й до краю такі. Вкраїнське вухо ображує в їх і мова з москалїзмами, с полонїзмами та трохи чи не з ґерманїзмами, і на́голоси, і метр, і рихми. Тим нема нїчого дивного, коли Вкраїнець з Росії не читатиме тих віршів, бо він не може їх читати.

 

Але-ж, — скажуть, — одні вірші ще не доводять, що д. Масляка, та й не іого самого, а всїх галицьких поетів, не можна читати Вкраїнцеві з Росії. Се правда, як що тільки інші д. Маслякови, та й в загалї галицькі вірші не такі, як сї. Але-ж, на превеликий наш жаль, — ми не можемо сього сказати...

 

Нам не доводилось мати в руках збірники творів галицьких поетів. Ми уважно перечитали тільки вірші в „Зорі“ за роки 1883—1889*). Але-ж в „Зорі“ містилося — треба сподїватися, — не посьлїдуще-ж, і там ми стріваємо імя́, що належать найвідомішим галицьким поетам: д. Франкові, Маслякові, Юлії Ш., Д. Млацї та іншим. Тим ми насьміляємось думати, що сього матеріялу буде нам досить, що б на підставі іого зробити ті уваги, які зробити хочемо.

 

Ті вади, що знайшли ми в вищенаведених д. Маслякових віршах істнїють — і часом в незмірно виразнішій формі — у всїх галицьких поетів, яких нам доводилось читати (кажучи се, уже не обмежовуємось самою „Зорею“), а са́ме: зопсована мова з боку лексіки, з боку граматичних форм та з боку наголосів і здебільшого неможливий вірш. Що до мови з лексічного боку, то вона у галицьких письменників підлягала не одному впливові, а багатьом, і мабуть найбільше польскому; потім од москальофилів та духовенства — росийському та церковно-словянському, а од сьогочасних „радикалів“ навіть і специфічно московському чи кацапському; далї і нїмецькому, а то й чеському чи словацькому; з другого боку галицькі народовцї, дбаючи про власну народню мову, обіруч хапали всякі галицькі та буковинські провінціялїзми — і з Гуцульщини, і з Лемківщини, і з усюди. Як що згадаємо, що треба додати сюди ще спеціяльні „рутенїзми“, що їх вико́вували то „рутенцї“, то „настоящіи русскіи“, то ми зрозуміємо, через віщо мова галицьких письменників не тільки дика, а часом і зовсїм незрозуміла незовсованому вкраїнському вухові.

 

І справдї: читаючи галицькі твори, завсїгди вражаєшся безлїччу такого мовного мо́тлоху, що іого не подужає нїяка голова, опріче спеціяльно на те вимуштрованої. До чого галицькі поети (будемо мовити тільки про їх, хоча все, що тут казано, опріче уваг власне про вірш, можна сказати й не самим поетам) збиті с пантелику в мові показує те, що вони вважають за нїщо вживати поруч і чужі і свої форми. Прикладів — скільки хочете. Ось де-кільки.

 

Д-ка Юлія Ш. вживає польскої форми: фаленька (84. 19), фаля і поруч з сим филя (18. 140.). Вона-ж вживає, як і всї вкраїнські письменники (і Галичане) слово огонь (85. 195.); але їй треба було рихми до слова пісе́нь і вона, не вагаючись, пише по польскому: огень (84. 3.). Взагалї полонїзмів у сїєї поетки не трохи: є в неї і „земські втїхи“ (84. 19; та так саме і у д. Горницького: „земський рай“ — 88. 118), і тручати (84. 140.), і друге; але в неї ще не так їх багато, як у інших. Ось н. пр. як поводиться з сього погляду д. Масляк. У іого як з міха сиплються: спочати (87. 111.), полокати (83. 70), коруна (88. 225) у той час, як у інших корона (Горницький 88. 134, 170. 169), а замісць і (87. 197), вляти (85. 103), ляти (85. 113) замісць: влити, лити, стрільба (83. 3. се б то рушниця), жовняр (83. 3.), взивати (83. 3.) і безлїч інших ; інодї навіть прекумедні вірші через се виходять ; н. пр.

 

Ломить горе нас всїляке,

Не мале —

Коле терня ріжнораке,

От пусте ! (85. 168).

 

Ся „всїляко-ріжнорака“ рихма так сподобалася д. Маслякові, що він її навіть ще раз вжив (87. 40).

 

Не трохи полонїзмів і в д. Франка (Мирона): „дотикає ногою землї (83. 39), не тикай (= не займай 83. 39), ту (= тут 83. 57), сонце блисло (83. 378), снити (86. 1), не ручу ( = не ручуся 83. 5), здрухоче (zdruzgotać 83. 88) скрань (skroń 83. 175) і чимало інших.

 

Так саме й з другими поетами: дд. Дубенський, Евмен, Студинський, Бачинський, Филяретів та інші обіруч псують свою мову полонїзмами, але як що не помиляюсь, то всїх їх повершив д. Горницький у своїй „Орлеанській дїві“: се справжнїй віртуоз що до сього. Прецінь (88. 116), нич с того (88. 135), жир (= їжа 88. 169), невіста (88. 169), кляча́ти (88. 170), візви назад послів (88. 187), ти гризеш мя (88. 100—1. Українець з Росії сю фразу може зрозуміти тільки так: ти жвакуєш, їси мене), тамтуда (88. 100—1), кyсити (88. 100—1), дрощ (88. 100—1), засядьте місце мо́є (88. 187),“ „Диноа встає з місця і отвираєсь місце перед королем“ (88. 188) та інші зовсїм таки незлїчені полонїзми стоять за малим не в кожному віршові у д. Горницького.

 

Не менш у галицьких поетів і москалїзмів та церковно-словянїзмів, — навіть більш, як у де-кого, нїж полонїзмів. Дехто, як н. пр. дд. Горницький, Дубенський та інші, вживають їх так часто, що часом не знаєш, за яку мову вважати ту, що нею вони пишуть. Дуже багато, більш нїж у інших, москалїзмів і в д. Франка. Усї їх перелічувати було б дуже нудно. Я тільки наведу де-кільки прикладів.

 

За того у всїх галицьких поетів вживається українське слово проміння, промінь (див. н. пр. хоч у д-ки Юлії Ш. 84. 80), але сього їм мало і вони починають на всї заставки вживати московсько-церковне слово луч (Юлїя Ш. 83. 356, Масляк 88. 77, Грабович 83. 278, Горницький 88. 169 та інші), а один добродїй — так той, „ничтоже сумняшеся“, — мабуть що б догодити кожному, — так таки і вшкварив:

 

„І перший промінь-луч пустила (зірка)“

(О. Мурашка 89. 164).

 

Таких прикладів паралельного вживання і свого і московського — скільки хочете. Ось де-що.

 

Луно́, ти милий голосе ярів!“ — каже д. Горницький (88. 118); „Співи пташинї розносить луна“, додає д. Филяретів (88. 388). В обох випадках слово луна вжито так, як і треба; але-ж ось: „Зак ся круг луни сповнить“ (чудова мова!) — каже д. Горницький таки (88. 117), а д. Дубенський і собі: „чом зникли, як з небес луна (88. 93 або див. ще й 88. 99.) – тут уже луна = місяць.

 

Безодня, каже д. Масляк (87. 75); бездна у д. Мирона (88. 122) та в д-ки Юлії Ш. (84. 3).

 

„Кидає всьо“ і „усе своє“ (Горницький 88. 169 або ще 88. 171 = всьо і все), так само і у дд. Франка та в Масляка всьо (87. 241, 87. 388).

 

Благаю Господа, вмоляю (Дубенський, 88. 99).

 

Скеля (Масляк, 85. 168—9), скала (Мирон, 83. 39, Ганин 89. 268[368]) та скальний (Мирон, 86. 316).

 

Кришталь (Масляк, 84. 166) і хрусталь (Юлїя Ш. 84. 140). снїговую (Устіянович, 88. 4—5), і сніжни́ми (Франко, 83. 378).

 

Течія (Франко 83. 378, та Юлїя Ш. [У. Кравченко] 87. 308) і струя (Юлїя Ш. 84. 11, Франко [Мирон] 86. 388—9, Горницький 88. 134. Евмен 87. 131).

 

Гомін (Масляк, 86. 355—4, Горницький, 88. 187), та говір (Горницький 88. 117 та 118).

 

Мозок у Мирона (83. 5) і мозг знов таки в іого (85. 268, 84. 47).

 

Бувають часом навіть кумедні випадки. Н. пр. д. Маслак описує, як пан та панїя їдуть на бал, як пишно панїя була одягнена, та як пан, і нарештї домальовує свого малюнка отсим віршом:

 

„І чудно обоє воняли...“ (83. 341).

 

Не для Вкраїнцїв з Росії, а для д. Масляка мушу перекласти іого фразу, що б він впевнився, як можна помилятися, хацаючи слова і відтіль і відсіль. Сю фразу Українець з Росії зрозуміє так: „І кумедно обоє смерділи“.

 

Д. Масляк хоч би подивився у тому-ж рочникові „Зорі“ Франкову статтю про Турґенева, де сказано: „Гній... страшно і невитерпимо воняє...“ (83. 318). Може б він хоч тодї зрозумів, що так сказати по вкраїнському не можна...

 

Чи наводити ще ? Чи перелїчувати всю ту безлїч москалїзмів, яку ми зовсїм несподївано стріли у галицьких віршах ? Ось н. пр. у д. Франка: сїмена (86. 122), ввидить, окови (84. 131), но (83. 39), вдаль (83. 378), надії терати (83. 356), безучастно (83. 293), юг, мрачний (83. 325), скромний (88. 360), пристанище (88. 359), боязливо, шмиг (86. 388—9), кормити (86. 85), лож, топір (86. 85), в миг (83. 88), тайком (84. 91), звуки, царит (84. 47), бурлять, росистий, сейчас, пішком (86. 1), прочь (85. 244—5), стон, небосклон (85. 220), ледовий (а поруч — крига та ще й так: крига ледова! а яка-ж ще крига буває? 83. 39), Ну-ко, лазур чудний (= чудовий), впрочім, огромний (86. 316), старушка (86. 206), вечірком (87. 241), пробудись (84. 65), лента (84. 65) — лїтерально — без лїку! Буде, мабуть, бо-ж д. Франко найвибитнїйший галицький поет і — так кажуть — пише кращою, нїж інші, мовою!... Годї! Додам тільки ще одну сьміховину: д. Корнило Устіянович навіть Русь не пожалїв і переробив її на московський лад у „Рось“! Хоч би вже д. Устіянович, коли не знає чого іншого, памятав, що Россю зветься у нас річка!

 

Що се таке ? Чи не значить се, що галицькі поети згубили всякий інстинкт до рідної мови, коли вони гребуть і з польского, і з московського мішка все, що їм треба задля метру або задля рихми (хоч нї метру, нї рихми справжньої у їх все-ж — як то ми побачимо далї – дасть Біг) і все те вважають за своє? І пісьля сього вони ще балакають про „плекання“ рідної мови, балакають про повагу до неї! Нї, так з мовою міг би поводитись хиба найлютїйший її ворог, що б здискредитувати її, зганьбити перед чужоземцями!

 

Але ми дійшли ще до одного цїкавого відділу — до „рутенїзмів“ — се б то до таких слїв, що не істнїють нї в якій мові на сьвітї, і що їх виковано на рутенський лад, або хоч і істнїють, — так хиба у яких там Лемків чи в Гуцулів. Ось н. пр. сї перли: веремя (Горницький, 88. 70), дїйство́ (Франко, 86. 206), сьвітич (= сьвітило, 86. 407), ручай (Масляк, 83. 357), їдло́ (= їжа, Рожанковський, 88. 61), крівля (= накриття, Горницький, 88. 116), сіяво (се, бач, для віршу: небе́сним облива́в єї сіяво́м, Горницький, 88. 187), людство́ (Юлїя Ш. 85. 196), окі́нце (Масляк, 83. 139), а у Навроцького як треба: віконце, (84. 63), оден (Франко, 87. 242, але в іого й один 85. 244—5), яр, дяк, старуха (Масляк, 85. 16) і т. інші.

 

(Далї буде.)

 

 

___________________

*) Хоча признаємось: не мали сили дочитати неможливого перекладу Шіллєрової „Орлеанської дїви“ д. Горницького. — Наводячи далї приклади, ми будемо першими двома цифрами зазначати рік „Зорі“, а останнїми — бік, с котрого ту цитату взято

 

[„Правда“ 1891. вип. VIII. стор. 103—111]

 

 

 

[II]

 

 

Досї ми балакали тільки про лексічний бік мови і не торкались до граматичних форм. І тут галицька мова підлягла са́ме тим впливам, що про їх ми вже казали. Ось н. пр. гляньте хоч на сю табличку з заіменників, вибрану з віршів усяких авторів:

 

  Я   Ти   Він
1. я   ти   він
2. мене, мня, мя,   тебе, тя,   його, є́го, го, 
3. мінї, мі́нї, мнї, ми,    тобі, то́бі, ти,   йому, єму, му,
4. мене, мня, мя,    тебе, тя,    його, є́го, го. 
5.  мною, мновь,    тобою, тобовь    

 

 

  Вона   Воно   Вони 
1. вона, она, вна,    воно, оно, вно,   вони, они, вни.
2. її, єи, єй, ї, ней,    його, єго, го,     
3. їй, єи, єй,   йому, єму, му,     
4. її, єи, ї, ю, ню,    його, єго, го.    
5.  нею, невь.        

 

 Тільки перші, у мене підчеркнені, слова суть форми справдї вкраїнські, — все-ж інше склалося під впливом або польским, або московсько-церковним, або й словацьким. Під останнїм впливом склалися форми пятого падежа — такі, як невь, тобовь, мновь, собовь*). Сю негармонійну, погану вкраїнському вухові чужоземщину, дд. Галичане вживають не в самих заіменниках, але й в іменниках та приложниках: над тиховь водовь (див. безлїч прикладів у дд. Франка, Юлії Ш., Маслака та всіх інших.) Інодї вони замісць сїєї форми (як міра вимага́) вживають московську: своєй силой (Мирон 86. 316) і таку форму дозволяють собі і в другому падежі: рідной неньки муки (Масляк 83. 70. Див. і у всїх інших): якой, дївочой, рицарской, грішной (Горн. 88. 116—118). В сьому падежі їм нїчо́го не важить вживати і такі виразні москалїзми або полонїзми в іменниках як зорей (Масляк 88. 77, 83. 325), церквей (Горницький 88. 117. Рожанковський 88. 61), дней (Масляк 83. 357), пісней (Масляк 83. 20), а поруч того-ж таки Маслака (85. 27—8) та в Юлії Ш. (84. 3) стрінемо: пісень, а у Евмена ще й пісонь (88. 113); ворог і вкупі врагів (Масляк 83. 3), повістій (Горницький 88. 188), почестій (Рожанк. 88. 61), людій (Масляк 85. 137), а в „звательному“ падежі с польська: о людскости! (У. Кравченко 87. 308), о смерти! (Єлена Г—й 85. 77).

 

Вдаючись до приіменників, бачимо, що галицькі поети раз-у-раз вживають по московському чи по польському о замісць про: (о любві**) (Франко 86. 1), о горю***), ид, д, к і навіть ко замісць до (ид нам, д мені, к жизни, ко рядам 85. 65, 88. 118, 84. 65, 88. 113) і замісць у, в, – во: „віри вже не ймуть во честь мою“ (88. 186).

 

Що до глагольних форм, то тут так са́ме: чого тільки схочеш, те й знайдеш. Ось н. пр. слово жити: поруч вживається і українська, і польска форма:

 

Я живу — жию, Ми живемо — жиє́мо, Ти живеш —і жиєш, Ви живете — жиє́те, Він живе — жиє, Вони живуть — жиють. Живи! — жий!

Наводжу ще приклади форм чи то польских, чи то рутенських, як ось: будеш знав (Масляк 85. 27—28), ляг (Франко 87. 241—2), спішуть (= поспішаються 88. 226), співучи (= співаючи 85. 126), ста́нув (85. 27—28), моть (85. 27—28), зревіло або згудїло море, зорі змигтїли (88. 77), береги стонають (87. 310) та інші.

 

Неукраїнські також і такі форми, як: полетїв бимь, усїв бимь (83. 259), той, що-мь го назвав (Масляк), роби, що-мь приказав (88. 186), котрого-мь любила (85. 77). Українську форму часу „будучого“ галицькі поети переробляють по своєму: замість ростимеш д. Масляк пише: меш рости (88. 222). Так саме вони пересувають і заіменник ся при глаголах. Вони можуть вживати і вживають українські форми: питаєшся, горнешся (83. 372), явит ся (Мирон 83. 39), але їм кращі зопсовані: ся явит (на тому-ж таки боцї і в того-ж таки (Мирона), ся любити, ся звалив — і скорочують се нещасливе ся не тільки пісьля глагола (звесь, мечесь, мчесь), але й перед їм: „мені-сь кровавить серце“ (88. 133), „рибка в сїті-сь мече“ (Д. Млака 88. 108), „в мисли-сь снує“ (89. 20); або нарештї вживають таку форму, що відразу не розбереш, що воно таке: „луно, ти... часто гомонилась піснь мою“ (Горницький 88. 118.).

 

Що до причастних форм, то в їх московська форма ший минувший (83. 278), впавший (88. 48), вмерший (83. 39), улетівший (88. 62) — зовсїм чужа вкраїнській мові — всюди панує. Так саме часто вживається і причастна форма на чий. (Піснь, любвою трепечуча 86. 258). Сю форму на превеликий жаль, вживаємо і ми, Вкраїнцї з Росії а сього б не треба, бо вона вживається у нас тільки яко приложник: летючий, пекучий, співучий.

 

Взагалї-ж складня в мові у галицьких поетів і чужа, і безпідставна, і часом зовсїм не зрозуміла. Приклади:

 

Що дорогим, крім вітчини? (Дубенський 88. 99).

 

Як рожа моти́лькам, так ти мінї сьвітом (Юлія Ш. 83. 325).

 

Чи то корона вже таким добром? (Горн. 88. 186).

 

В усїх сих прикладах треба вжити замісць „творительного“ або „винительного“ (що дорожче над вітчину) або „родительного“ (що дорожче од вітчини), або „именительного“ (чи то корона вже таке добро?).

 

Дївчина чуда того доказала (Горн. 88. 187) — се б то: зробила те чудо.

 

В ті слова до мене прорекла (Горницький 88. 188) — треба: тими словами.

 

Князївський скиптр відняти роду тво́му й забрати всьо тобі (Горн. 88. 188), а треба: у кого забрати або відняти, бо по вкраїнському така фраза значитиме: князївський скиптр у кого відняти, що б твоєму родові віддати і у когось все забрати, що б тобі дати.

 

О хлїб просить (Мирон 84. 91), а треба: хлїба просить.

 

Славянщина велить права цїло́му сьвіту (Масляк 86. 353) — сього і не розбереш.

 

Мене болить недоля (Масляк 84. 57) — і сього те-ж.

 

Розстанемось з собою (Масляк 86. 65) — треба: розстанемося ми, бо розстатися з собою, як що іого розуміти по вкраїнському, буде хиба — вмерти.

 

На мене жди (Мотиль 89. 20) — се б то: мене жди.

 

Кріпить їх против всїм (= проти всіх) життя невгодам (— невгод) (Юлїя Ш. 84. 3).

 

Красти кому (84. 44) — се по вкраїнському значить: украсти, що б кому дати, бо треба тут було сказати: красти в кого.

 

Войско заплатити (88. 169), а треба: військові заплатити.

 

Видерти мене роспуцї (88. 169), а треба: видерти мене у...

 

Убогий в новину (84. 35), а треба: убогий на нове — і багато, багато інших.

 

Але всї сї речі можна хоч трохи, хоч уважаючи на польску мову, зрозуміти, а єсть такі перла у галицьких поетів, що в їх „годї доглупатись усякого змислу“. Ось де-які:

 

„В груди єй любка душа буде зимна“ — се у д. Масляка (83. 19) значить мабуть те, що у грудях у її коханого душа буде холодна, — а може що й інше.

 

„Любка ми у чашу вино сипле-ллє,

А я з вином разом єй оком впиваюсь“, (83. 159).

 

Довго треба думати, поки догадаєшся, що галицький поет знайшов способа очі пити...

 

„Весь люд собі зашевелїв“ (Горн. „Орл. дїва“ 88. 170). Сю фразу можна зрозуміти тільки дізнавшись, що в німецькому первотворі стоїть: „murmelte das Volk“.

 

„Ніччу місяць у кровавих

Скрив облаках своє русло“ (Дуб. 88. 99).

 

Сього вже „годї зрозуміти“, бо хоч би і вважати „русло“ за вкраїнське слово, то усе-ж русло може мати яка течія, – н. пр. річка, – а не місяць.

 

„Гординя се була і прикра й глупа,

Не знав дїлу́ кінця нїко́ли, а однак

Тепер знав добре“. (Горн. 88. 134).

 

„Для люду мирного то я (король) — талан,

Але зворушеним не я, не я — узда“ (Горн. 88. 170).

 

Обидві сї перли перекладарські я зрозумів тільки вдавшись до первотвору. Не наводжу відповідного місця, що б земляки могли спершу спробувати відгадати сю „рущину“ без нїмещини.

 

„Уста мов сьміюцця,

Мов ру́гають співи тужливі сумні“. (Филяретів 88. 388).

 

Сього так і не одгадав. Може хто інший буде щасливійший за мене.

 

„Вперед, гадко! скинь кайдани,

Що тебе в заді́ тримають“ (Бачинський 88. 279).

 

Я зрозумів се тільки пісьля того, як д. М—ей примусив Плутона сказати Орфеєві, як той вів с пекла Евридику, що б той „на жінку в зад не подивився“ (86. 60). Видима річ, що Плутон не знав, що по вкраїнському така фраза мов трохи... незвичайна...

 

„У серцю почув я кїхть змори“ (Масляк 88. 77).

 

„Дума думі не мириться,

Огню в серцї вже не слїд“ (Масляк 83. 325).

 

Хоть душа ми замира,

В обітї страсть несу“ (Дубенський 88. 9).

 

„Волї і суду правда жадна“ (К. Устіянович 84. 91).

 

Що́ визначають сї вислови — нам невідомо, і ми тільки можемо прохати у авторів перекладу їх на загально вживану вкраїнську мову. Прикладів сих можна було б набрати скілько схочеш. Але ми не думаємо і далї мучити їми наших читачів, бо сподїваємося, що вони впевнилися в тому, що дуже помилялись ті земляки, які думали досї, що в Галичинї тільки одно „язичіє“ — москалефільське; навпаки — є й друге — рутенське, і прикладами з іого ми й сповняємо отсю нашу статтю...

 

Так саме, як з українською лєксікою та граматикою, поводяться галицькі поети і з наголосами. Як в лексицї та в граматичних формах вони не вміють одрізнити своє од чужого, та ще й умисне псують мову для віршу, так са́ме робиться й тут: польскі та церковно-словянські на́голоси братаються у галицьких поетів з умисне для метру зопсованими і роблять їх вірші такою наголосовою крутаниною та плутаниною, що розібрати її незопсованому вухові часом зовсїм неможливо. Принаймнї ми зреклися солодкої надїї знайти хоч поганенький людський метр в багатьох галицьких віршах****). Але все-ж де в чому ми той метр знайшли і на підставі іого насьмілюємося тепер висловити де-кільки уваг про наголоси у галицьких поетів.

 

Читаючи галицькі вірші, ми завсїгди зацїкавлювались питанням: якого принціпа держаться їх автори в справі наголосів ? Питання се повстало у нас таким побитом. Читаючи галицькі вірші, ми повинні були за того кожне слово вимовляти не так, як треба. Спершу ми думали, що се тільки licentia poetica і що тільки галицькі автори трохи широко розуміють поетове право, користуватися з свого привілею. Але де далї читали ми галицькі „поезії“, то все більш та більш впевнялися, що коли се й licentia, то у всякому разї так широко зрозуміла, до такого обсягу доведена, що перестає бути собою і переходить в якийсь більш-менш непохитний принціп. Отодї нас і зацїкавило питання: а який-же саме́ се принціп? Не довго довелось нам і морочитись, бо справа виразно сама за себе казала. Сей принціп був: вживати наголоси не там, де вимагає мова, а там, де сього треба авторові. Принціп сей не тільки простий, але и надзвичайно зручний. Кермуючися їм, галицький поет міг зовсїм не дбати про наголоси, бо кожне слово могло пересувати свій наголос стільки разів, скільки мало складів. Пісьля сього, звісно, писати вірші було справою зовсїм уже легкою...

 

Що б не обвинуватив нас хто з земляків (галицькі поети не обвинуватять, бо вони знають справу) в тому, що ми не так зрозуміли річ, то ось де-кільки прикладів.

 

1. В „Зорі“ за р. 1890 в віршах Ю. Федьковича слово „Циганка“ наголошено так: Цига́нка; а у д. Горницького є такий вірш:

 

˅–˅–˅–˅–˅–˅

 

„Якась припала Ци́ганка́ до мене...“ (88. 116).

 

Видима річ, що слово Циганка, маючи три склади, може мати й три наголоси.

 

2. „Біле чо́ло

Глядить весóло (?)“ (84. 68).

 

„Те біле чоло́“ (Масляк 83. 3).

 

Два склади і два наголоси.

 

3. „Хоть до́сить горя ще й біди (88. 263).

 

„Доси́ть попли́ло кро́ви...“ (88. 170.)

 

4. „За пра́пором високим і за нею“ (Горн. 88. 187).

 

„Прапо́р рванувши перед військом стала“ (Горн. 88. 187).

 

5. „Пра́ведне со́нце

Ве́сну весну́є“ (К. Устіянович 88. 4).

 

˅–˅–˅–˅– „Що заповів єи весну́ (К. Устіянович 88. 5).

 

„Ве́сно, що за чудо ти?“ (Мирон 84. 65).

 

„Верни́, весно́“ (Евмен 88. 116).

 

6. „Вкриваєш поля́, мов кили́м“ (Мирон 83. 57).

„В вас по́ля разом, тілько через ме́жу“ (Горн. 88. 100).

 

7. „Твій при́каз, пане, спо́внить ся сейчас“ (Горн. 88. 186).

„Зак ся круг луни сповни́ть“ (Горн. 88. 117).

 

8. „Лиш дива́к він був щось зроду“ ) Масляк, „Дивак“ 83. 53—54.

„Волїв ди́вак жаль невчених“           ) 

 

9. „Де лю́дськії ду́ми, де лю́дськії у́ми (Масляк 84. 203).

„В уми́ людства́“ (Юлїя Ш. 85. 196).

 

10. „Чи ви́нен я, що се́рця наші“ (Масляк 88. 357).

„Щоб отворились їх серця́“ (Масляк 85. 137).

 

11. „До рі́дного поля, рідно́ї землі“ (Ол. К—а, 87. 115).

 

Сподіваюся, що досить, хоча цїкавий на се читач міг би набрати з галицьких віршів таких прикладів стільки, скільки забажав би. Здається, що маючи такий погляд на на́голоси та знаючи, що на Вкраїні (росийській) вживаються тільки справжнї вкраїнські наголоси, могли б галицькі поети, як би хотїли, що б їх читано і на Вкраїнї, дуже легко вживати самі вкраїнські наголоси. Се їм нїчого не коштувало б, бо-ж, — кажу знов, — у їх що склад, то й наголос, — а користь була б, бо читачів побільшало б. Але-ж галицькі поети так не зробили. Чому? Може тим, що вони можуть вживати усякі наголоси, опріче вкраїнських ? Що б одмовити на се питання, ми переглянули їх твори і мусимо признатися, що такий погляд був би помилкою: галицькі поети дозволяють собі і вкраїнські на́голоси поруч з своїми. Отся табличка доведе се.

 

„І на́че ягі́дка була́“ (Масляк 88. 139).

 

„Бодай я бу́ла згинула вперід сама“ (О. Т. 89. 265).

 

–˅–˅–˅–˅–˅–

 

„Та не так тепер в садочку, як було́ (Франко 85. 241).

 

˅ — ˅ — ˅ — ˅ —

 

„Що в си́лї бу́ло, я здїла́в“ (Горн. 88. 170).

 

„Уважай бо, що були́ ми“ (Озаркевич 86. 41).

 

„Здорові бу́ли, горожане мої“ (Горн. 88. 135).

 

„Вітер гуде́

Буря буде́“ (К. Устіянович 85. 260).

 

„Рабів лише бу́де плекати та грудь“ (Мирон 85. 245) і т. д. і т. д.

 

Я наводив на кожний наголос тільки по два приклади, але я міг їх навести і в десятеро більше. Що б не марнувати місця, я наводитиму далї тільки самі потрібні слова, без віршів тих, де вони стріваються, і сподїваюся, що мої читачі й так поймуть мінї віри. Так ось:

 

1. Моя́ — мо́я (85. 16), моє́ (84. 57) — мо́є (83. 159), мою́ (83. 325) — мо́ю (88. 188), моі́ (84. 63) — мо́ї (83. 356), моі́х (88. 169) мо́їх (83. 356) etc. Са́ме така річ і з словами твій, свій.

 

єго́ (88. 359) — є́го (83-53), єму́ (88. 116) — є́му (85. 113), тобі́ (84. 35) — то́бі (85. 116), собі́ (83. 357) — со́бі (85. 137); „й тебе́ вна не спасе́, лиш се́бе“ (88. 169), мені́ (88. 388), ми́ні (84. 91), до ме́не (88. 116), на мене́ (88. 118).

 

2. ве́село (85. 166) — весе́ло (88. 388) — весо́ло (84. 68).

 

3. ду́шу (83. 70) — душу́ (89. 399), ту́гою (83. 325) — туго́ю (83. 226), в гру́дех (86. 122) — в груде́х (87. 388) - у гру́дьох (87. 75), свобода́ (89. 278) — свобо́да (88. 99), и́неєм (89. 400) — ине́й (83. 325). — Не пожалувано навіть іменників власних: Тарта́р, — Та́ртар — Тарта́ру — в Тартарі́ — в Тарта́рі (86. 60), Єне́й – є́ней (Франко 88. 359), Еври́дика — Евридика́ — Евридиці́ (86. 60), Орфе́єва — Орфеєва́ (86. 60).

 

4. Долила́ (85. 268) — зали́ла (88. 164) — лили́сь (84. 91) — ли́лось (84. 44), ду́маю (88. 230) — ду́мав (85. 244—5) — дума́ю (85. 77) — дума́в (88 77), дала́ (83. 243) — да́ла (87. 40) — дало́ (84-47) — да́ло (85. 43), несе́ (83. 325) — відне́се (88. 169), на́йдеш (86. 25) — найде́ш (86. 25), пі́де (88. 81) — піде́ (88. 81) etc.

 

Боїмося, що вже дуже втомили читача своїми прикладами, хоча ми тут не виписали і двадцятої частини с того матеріалу, що маємо. Але й сього — сподїваємося — досить, що б наші слова про те, що галицькі поети не признаю́ть нїяких наголосів і крутять мовою так, як їм забажається, були цїлком доведені. Але-ж пісьля сього набіга́ питання; невже сї поети думають, що се у їх мова ? Невже можна назвати мовою такі комбінації з слів, що в їх не вважається нї трохи на те, що своє, а що чуже нї в лєксіцї, ні в граматичних формах, нї в наголосах та ще й се все псується авторською licentia, до такого ступіню доведеною; що ся licentia стає просто розбишацьким буянням? Нї, маємо надїю, що не се вкраїнсько-руська мова, а сю галицьку мішанину можна звати галицьким язичїєм, рутенським жаргоном, чи ще чим, але-ж тільки не мовою !

 

(Конець буде).

 

___________________________

 

*) Форми сї вживаються далеко аж по Збруч, де зовсїм нема впливу словацького. – Ред.

 

**) Слово любов вживають дд. Галичане дуже цікаво — аж у трьох формах: в московській, церковно-словянській та вкраїнській. Н. пр. : любовію, любовъю, любвою, любови, о любові, любовь і інші.

 

***) В Галичинї замісць про вживать часто о або навіть за, н. пр. казка за вовка. — Ред.

 

****) Думаючи, що може хто інший буде щасливійший за нас, наводимо тут реєстр їм:

1. Бачинський. Минули лїта. 87. 259.

2. У. Кравченко. Думка. 87. 308.

3. О. Т. З Софоклевої Електри. 89. 265.

4. О. Дубенський. Нічью. 89. 279.

5. Ів. Ганин. Руській дївчинї. 89. 368.

6. К. Поклик. 89. 25.

7. Мирон. Данилові Млацї, 83. 21.

8. Масляк. Грецька дитина. (З В. Гюго) 83. 329.

9. Франко. Від'їзд с Парижу (з Гейне) 86. 206.

 

 

[„Правда“ 1891. вип. IX. стор. 150—158.]

 

 

III

 

(Конець).

 

 

Але є ще одна річ, що робить галицькі вірші уже вкрай неможливою усякому вухові, звиклому хоч трохи до мелодійности, — а се са́ме та, що галицькі поети розуміють правила віршу цїлком оріґінально. Найсамперед у їх скільки схочете можна знайти таких віршів, що їх або ледві прочитаєш, або й зовсїм — нї. Се тим, що їх автори нїяк не дбають про мелодійність мови і вважають за річ зовсїм можливу збити до купи кільки півголосних або голосних, часом однакових, і т. і. Ось н. пр.

 

„Ангелів звуки иимни“ (Масляк 83. 19).

 

„Чи му — може — жаль, що в школї“ (Масляк 85. 181).

 

„А вже скілько раз го горе (Масл. 85. 42).

 

„Про май теплий й рожі (К. Устіянович 85. 125).

 

„Взнїс ся крест святий знамя́ спасенна“ (88. 118).

 

Або два-три слова примусити читати за одно (становлю + між такими словами):

 

„Мислей моїх, чувств+мрій молодих (Юлїя Ш. 83. 356).

 

„Возьміть мене́+в + путь“˅–˅–˅ (Мирон 83. 325).

 

„Гей як взяв вовк из радо́сти

Пса + к + со́бі тулити“ (Озаркевич?).

 

Ці́ль+дала, що́б в манівця́х не зблуди́в“ (Мирон 83. 243).

 

Що до самого метру, то ми вже казали, що інодї іого зовсїм нема, або такий він, що вкраїнське вухо іого зрозуміти і з їм погодитися нїяк не може. Тепер-же додамо, що галицькі поети, пишучи вірші, що мають останньою стопою ямб чи анапест, нї трохи не вагаються положити наголос на кінцї в такого слова, що воно того на́голосу там мати не може. Н. пр.:

 

˅–˅–˅–˅–˅–

„Нашим заступникам мученика́м (Мирон 86. 316).

 

˅–˅–˅–˅–

„Я з „Гриця“ знав, що кождая́... (Млака 85. 108)

Гидка, лиха та злюща я́...             (

 

˅–˅–˅–˅–

„Що дїлом, словом рускими́... ( Бачинський 88. 8)

І хоч своє красивоє́ ...“                (

 

˅–˅–˅–˅–

„На всходї перша зіронька́“ (Горн. 88. 104).

 

Вони навіть і рихми такі вживають :

 

„Он там; над Льва горо́дом*) стала

Вже Маркіянова зоря́,

А ізза Чорногори сходить

Зоря вже третя — Юрія́“ (О. Мурашка 88. 164).

 

„І нині жайворонку сво́му,

Шашкевичу возлюблено́му“ (К. Устіянович 88. 4—5).

 

„Сонце

У чорних хмарах згинуло́,

І ніччу місяць у кровавих

Скрив облаках своє русло“ (Дубенський 88. 99).

 

Інодї навіть обидві рихми с такими наголосами:

 

„Не довго Парки жити да́ли

На сьвітї сїм Евридиці́,

Нечайно нитку жизни втя́ли

В єи найкращому віці́ (М-ей 86. 59).

 

Але тут є хоч рихми. Буває-ж у галицьких поетів часто й густо так, що в їх за рихму вважається те, що рихмою нїяк бути не може. Ось на зразок де кільки галицьких „рихм“ у найвідомійших галицьких поетів :

 

Мирон: до долу — мармурову (83. 175), тебе — живе (83. 24), днї — підплили, землї — водї, цїле — тоне, мене — моє (83. 39), мої — всї — ті, я — степова (83. 88), молодий — людей (83. 5) і т. і.

 

Масляк: вітчина — вся, тьма́ — дїла́, врага́ — вітчина́, стереже — живе (83. 70), була — рубця, цїле — вбере, єи — окнї, чувва — вікна, душі — вікнї (83. 139) і т. і.

 

Юлія Ш.: огнїв — діл (84. 11), розібъє — замете (86. 128), краси — вони, співака́ — дрібна́ (87. 390), весни — ти (84. 44) і т. і. Такі рихми у всїх галицьких поетів що ступнеш, то й гребнеш повною лопатою. Часом, як у д. Масляка, усї вірші складаються затого з самих таких „рихм“. Галицькі поети мабуть побачили, що Нїмцї вживають такі рихми, де рихмується не увесь останній (наголошений) склад, а самий звук останнїй (н. нр. у Ґете в „Фавстї“ : Ruh — zu, du — zu), але-ж вони забули, що може се в Німців і гарно, так у нас-же зовсїм неможливо, і що в нашій роскішній для віршу мові такі рихми — не рихми.

 

Зрозуміло тепер, через віщо галицькі вірші не читаються та й не можуть читатися на Вкраїні (росийській). Може де-хто скаже, що все те, на що тут показувано, не важливе, бо все се тільки форма, поверховність, а далеко важливіща річ зміст, ідеї.

 

Що до змісту, то ми не будемо казати нїчого, бо, як уже згадувано, нам доводилось читати саму „Зорю“ та „Дзвінок“, але нї одного збірника творів галицького поета*). Але-ж якої б там великої цїни не був зміст, форма все-ж не така річ, що б нїчого не важила, а особливо у віршах. Без краси нема поезії. І краса повинна бути у всьому, також у формі, у поверховності. Хто с поетів не звикне дошукуватись краси в формі, той не вмітиме вишукати її і в чому важливіщому. А про яку-ж красу форми в галицьких віршах можна балакати пісьля всього того, що тут уже казано? Яка може бути поезія язичієм, жаргоном? Нї, се язичіє, сей жаргон вбиває у галицьких поетів не саме почування краси в слові, а й почування краси в образі. Маляр, що завсїгди малював би тільки нїкчемними, зопсованими фарбами, нїколи не навчився б малювати гарно. Так саме і у галицьких поетів: їх язичіє — се погані фарби у маляра. Коли у маляра замісць рожевої фарби якась рудо-біла, то не намалює він нїякої троянди, — хиба яке опудало; так саме і в галицьких поетів замісць поезії виходять тільки „всїляко-ріжноракі“ вірші в язичії рутенськім.

 

А коли так, то мусять галицькі поети, — маючи на увазі свої-ж власні інтереси, — запобігти лихові. Запобігти-ж лихові се значить — вернутися до справжніх українських форм в мові та в віршу. А са́ме, як на нашу думку, мусять вони вробити ось що.

 

Вигнати всі полонїзми, москалїзми та рутенїзми і в лексиці, і в граматичних формах. Про полонїзми та москалїзми нема чого доводити, що вони не мають права істнїти в українській мові — се зрозуміло кожному. Але ми можемо не погодитися з галицькими поетами в нарізних випадках: ми вважатимемо те або інше слово за москалїзм чи полонїзм, а вони — нї. І такі суперечности можуть бути і дуже великі. Ми дозволимо собі мов одбитися трохи на́ бік і навести тут, яко приклад, одну річ.

 

Д. М. К., розглядаючи в ч. 2. „Зорі“ за р. 1889 твори Бораковського, зауважив, що у іого в мові багато москалїзмів (в примітках акторам. Сї примітки, — догадується д. М. К., — автор написав мабуть, як звичайно в іого, по росийському, а галицький видавець переклав). На се тодішня редакція „Зорі“ в примітці каже:

 

„Частенько приходиться нам читати докори за неруські слова: особливо часто дорікають нам Українці. Оттак маємо перед собою лист Українця, в котрім не нашими, не руськими названі слова: „просвіщенє, письменность, судьба, вчера, збруя, позївати, русло, охота, звук і ін. — „Пісонька“ має бути форма польска (! piosenka), по нашому б то: „пісенька“. „Вистрілити до“ пр. до ворони теж нїби то не по нашому. В іншім листї знов не нашими названо слова: „воздух, мисль, обі, язик (= мова)“; „місточко“ має бути слово польске (! miasteczko), по нашому б то „містечко“; так само с польска має бути сказано „дзвінок“ (! dzwonek), по нашому б то „дзвоник“ (!)***). Так само високоповажний автор сеї статті (себто д. М. К.) не нашими називає слова: „Затылок, быстро, розсмотрює, увидївши, узлы“. Тим часом-же ми Га-чане уживаємо всї ті слова, як свої рідні, народні, не придумані нї пожичені і почуваємось до обовязку боронити їх, як свого питоменного майна. Ба і в „мальчику“ не дочуваємось нічого чужого. В відповідь на ті і такі інші докори, далось би пребогато писати в обороні зачіплених слів; та не о те нам тут ходить. Ми і самі признаємо, що як би прийшло списати словар с того, як ми не повинні говорити та писати, то вийшов би він завбільшки чи не такий, як і той, де списані наші щирі рідні слова і вирази; мабуть і українські письменники дали б тодї до того словаря свою пайку, хоч певно, меншу, нїж галицькі. Тут хочемо тільки зазначити, що с такими докорами, як той: „те а се не по нашому, а с польска чи з росийська“ треба бути дуже осторожним.

 

В сїй редакційній примітцї все і цїкаво і характерично. В їй, як в світозборі (фокусї) одбиваються всї галицькі погляди на мову. Найсамперед — на підставі чого тодїшня редакція „Зорі“ обороняє наведені слова? Вона каже, що про се треба „пребогато писати“. Не погано було б і написати, бо, — правду мовивши, — нам, Українцям з Росії оборона тих слів здається цїлком безпідставною. Та не в нарізних тих чи сих словах тут річ, а в принципі, який кладе редакція „Зорі“ в справу розізнання свого од чужого. Принцип сей видимо такий: вона бачить н. пр., що в українській мові істнїють корінї: світ, пис, суд, мал і на підставі сього вважає, що слова: порсвіщеніє, письменность, судьба, мальчик — слова українські. Ба, вона навіть каже, що се народні, не придумані, нї пожичені слова. Не знаємо, що редакція „Зорі“ зве народнім словом. Але як що вона зве так слово, що іого склав сам народ, то можемо її впевнити, що вона цїлком помиляється, бо такі н.пр. слова, як просвѣщеніе, письменность, розсмотрює — є слова лїтературні, книжкові с церковнословянської чи з московської мови, і таким побитом се слова і не народні, і придумані, і пожичені. А що редакцію одурив той принцип, про який вище казано, то се певне, бо сей принцип цїлком не правдивий: мало, що б корінь був наш, — треба, що б наше було і те, що перед їм та пісьля іого. Як-же сього не пильнувати, то запевне, що можна буде завести в український словар, яко слова вкраїнські, більшість слів з усїх словянських мов.

 

Потім кажеться, що українські письменники дали б до словаря „с того, як ми не повинні говорити та писати“ свою пайку. Запевне! Українські письменники (я кажу, звісно, про лїтературу, а не про мо¬тлох) пишуть здебільшого мовою попсованою од москалїзмів. Так пишемо ми всї, не виймаючи нїкого. Але-ж чи можна навіть подумати, що б мову, не тільки у Левіцького або у Кониського, але й мову у Карпенка-Карого, навіть у Бораковського — рівняти до рутенського язичія ? Невже декільки (хоч часом і чимало) москалїзмів, що забігають у ту мову, що небудь важуть перед тим морем с польщини, з московщини, с церковщини та з рутенщини, що потопило воно в собі українську мову в Галичинї? І зауважити ще треба-ж і те, що вкраїнський письменник може навчитися мови тільки самостайно, тільки приватним способом, а Галичина має і офіціальні педаґоґічні інстітуції, починаючи з народнїх шкіл і аж до унїверсітету, і вільні інстітуції просьвітні, і свою пресу!

 

Редакція радить обережність („треба бути дуже осторожним“) з докорами про ненашість того чи іншого слова в мові. Запевне, що обережности треба, хоча в тому випадкові, що викликав сю увагу, ми не бачимо ніякої необережности нї у д. М. К., нї у інших Українців з Росії. Але далеко більш треба обережности з самою мовою, мало того — треба поважати сю мову, як найдорожчі свої сьвятощі! А галицькі письменники сього не хотять знати і виразно доводять се тим, що виправляють (!!?) мову навіть у Шевченка, переробляють та поганять іого вірші у своїх виданнях (див. н. пр. хоч видання „Зорі“ або вірші Шевченкові у „Руській читанці“ О. Партицького). Де, в якій лїтературі на сьвітї можна знайти, що б люде так ганьбили найбільшого свого поета, свої гордощі, свою славу ?

 

Ото-ж, навикши до таких поглядів на мову, галицькі письменники дуже легко можуть з нами не згодитися, як що ми вважатимем яке слово чи фразу за чуже. Тут може пособити тільки одно: найсамперед викинути з мови такі форми одмін у йменниках, приложниках, заіменниках та глаголах, що очевидно прийшли до нас с чужини — от хоч би „творительний“ падеж на вь або будеш знав; потім — всї такі слова і такі форми, що можна замісць їх поставити вкраїнські та ще й такі, що й самі Галичане їх вживають (зрадник — ізмінник, ся вмиває — вмивається) — викинути геть; нарешті, одкинувши всяку провінціяльну самолюбність, викинути геть і галицькі народні провінціялїзми: такі речі можуть і мусять задержатися в мові у селян, що виводяться в галицьких творах, але не в загальній, єдиній на всю Україну-Русь лїтературній мові. І ми певні, що як що се зробиться, то вже більша частина чужоземщини згине з галицької мови, а останнє доробить час та більша єдність з Україною.

 

Са́ме так і з на́голосами. Найсамперед в тих словах, що галицькі письменники можуть вживати їх і з українським, і з своїм наголосом (була́ — бу́ла, іого́ — є́го) вживати тільки наголос вкраїнський; потім — не ламати наголосів для віршу і раз вваживши який наголос за правдивий, ніколи іого не псувати задля метру (Ци́га́нка́). Тодї і метр у галицьких поетів покращає, тодї зрозуміє їх вухо й те, що рихми на лад вни і души — не рихми.

 

Як що се зробиться, то ми певні, що се значно наблизить мову в галицьких творах до справжньої русько-української, а значить — галицькі письменики придбають собі читачів і на Вкраїні. Тепер-же, — будемо казати правду, — твори галицьких письменників (і прозаіків, і віршописів) можуть читати тільки знайомі з галицькою лїтературою, а не звичайні читачі — винятком будуть хиба оповідання (а не вірші!) Франкові та Федьковичеві.

 

Але-ж — можуть сказати нам галицькі поети — ми не бажаємо дбати про читачів з України росийської, — нас вдовольняє публїка наша, галицька — вона нас читає і розуміє.

 

Так! Але-ж, як уже вище показано, той лад, що завели іого в себе галицькі поети, нищить у їх поезію і — коли так — шкодить їм самим. — Се раз.

 

А друге ось що. Всї галицькі письменники проповідують єдність з Україною росийською і єдність найсамперед лїтера́турню. А яка-ж се буде єдність, коли Вкраїнець з Росії не розуміє Вкраїнця з Галичини? Коли єдність, то мусять галицкі письменники зважати на всю українську публіку, а не на саму галицьку, бо робити інакше — се значить — заводити свою особливу рутеньску лїтературу, котра́ хоч і яка б там гарна була, але ніколи не читатиметься на Вкраїні російській. Таким побитом єдність істнїтиме тільки в устах у галицьких письменників, але не найсправдї.

 

Правда, Галичане можуть сказати на се, що саме так і ми, Українцї з Росії, повинні дбати про єдність. Не сперечаємось і думаємо, що й ми мусимо може дечим поступитися нашим галицьким братам. Але-ж ми маємо право сподїватися найсамперед сього од Галичан, бо не в Галичинї, а в нас засьвітила в Котляревському зоря нової вкраїнської літератури; не в Галичині, а в нас були Квітка, Гулак-Артемовський, М. Вовчок, Шевченко, Кониський, Гребінка, Куліш, Левіцький, Мирний, Стороженко та інші; не Галичане — нам, а ми — їм сповняємо своїми роботами їх і періодичні, і не періодичні видання!

 

Проста логіка каже, що коли і Україна росийська, і Україна австрийська розуміють і залюбки читають Квітку, Шевченка, Левіцького, Кониського, а Масляка, Шнайдерівну та ін. може розуміти сама Галичина, — то мусять українсько-руські письменники писати не так, як Масляк та Шнайдерівна, а так, як Квітка та Шевченко. А коли галицькі поети сїєї лоґіки не послухаються, то вони можуть бути певні, що їх твори — хоч і які б там гарні — Українцї з Росії будуть читати хиба в перекладі на справжню русько-українську мову.

 

_____________________________________

*) Не погано було б знати, що горóд — се те місце, де картопля росте, а місто — го́род.

 

**) Ми тільки вважаємо за потрібне зауважити, що поети „Зорі“ (опріче хиба дд. Франка та Юлїї Ш.) через лад багато балакають про свій патріотизм та про бідну, занедбану „руску“ мову (котрої вони не знають). А деякі так навіть гірше роблять. Н. пр. д. Масляк надрукував в „Зорі“ 1887 р. на б. 316 вірші „Присвященє“. В тому „Присвященю“ автор жалїється на „руских панянок, дївчат“: він написав їм „віршосплетнї“, „сушачи серце, палючи душу і псуючи собі очі“, „наспівав їм так всїляко“ але все по дурному він „слїпав цїлі ночі“, бо, — каже він —

 

„Моїх книжок спора купка,

Нїхто їх не хоче...“

 

А редакція „Зорі“ робить од себе примітку: „Пояснене сеї пісоньки на стороні послїднїй“. А на стороні послїдвїй того (19) числа написано, що „Поезіѣ В. И. Масляка томъ І. замовляти можна у автора“ отам-о... Виходить, що се просто торгова оповістка віршом. Цїкавий поет, що понижає своє служення поезії до писання віршом торгових оповісток; цікава й редакція, що могла надрукувати таку річ! І пісьля сього ще д. Масляк може дивуватися, що іого книжок „нїхто не хоче“.

 

***) Даремне шановна редакція становить так часто !. Справдї, слова: дзвінок, місточко, пісонька не полонїзми, але се рутенїзми; на Вкраїні (росийській) знають тільки форми: дзвоник, містечко, пісенька

 

 

[„Правда“ 1891. вип. X. стор. 200—206]

 

  

27.08.1891