Малий фейлетон
Питаєте, Дорога Приятелько, чому я вже не пишу моїх дрібних спогадів про недавноминуле, про тамтих наших людей. Вам здається, наче б такі згадувані уривкові переживання наближували Вас там, у тому Кракові, зо Львовом, з Києвом.
Не знаю, скільки у Ваших словах — правди, а скільки — вибачте мою щирість — так добре знайомого мені у Вас бажання зробити комунебудь приємність. Все ж я хочу відповісти Вам на Ваш запит.
Я не могла писати тепер про цих людей. Скільки разів я зверну думки туди, на Схід, на Київ, щось стискає за горло і я не можу взяти в руки пера. Так діється від тижня, від коли вернулися з Києва знайомі і я почула перші гідні віри вісті з того нашого міста, що було для нас за останніх 22 роки роки одним тільки символом: Київ — без них, без українських поетів і письменників!
Я була там, в їхньому і нашому Києві, де вони, загублені у масі партійців та чиновників замикалися в своїх робітнях, з яких виходили, щоб відбути, як панщину, приписані виступи і знову сховатися. Рідко можна було бачити їх у Спілці. Письменники працюють, — так казали нам, коли ми допитували за ними.
Вони бували у Львові, ми їх бачили. Ми з ними нераз розмовляли. Вони читали нам свої вірші про все сузір'я Кремля і про "соціялістичну батьківщину", вони кінчали свої "зустрічі" з публикою приписаною фразою про "вождів" — хоча, або: власне тому, що майже усі мали за собою тюрму й заслання, або роки терору, ізоляції, нагляду. Але читали нам і вірші інші, в яких ми нагло відчували подих чогось безмежно рідного, а часом дрібне слово, спогад чи натяк розкривали несподівано підземні течії їхніх думок, де кровні й духові зв'язки з нами були, як щось впіймально-реальне.
Це були поети — незрівняні майстри слова (розумієте? — українського слова!), в якого чудовому твориві мусив різьбити чужих ідолів. Це були мистці оповідання й повісті, які мали наказу згори означеному речинці вбити в народі память про власне минуле. Чи були де у світі такі дивні мученики, як більшість з цих обсипуваних грішми й нагородами людей?
А тепер, коли вони могли-б!... Може, може вони були б зразу мовчали, задихуючись від нового, забутого, або й зовсім незнаного почуття волі думати і писати. Може вони були б, спотикаючись, шукали назад доріг у свій, український світ. Частина з них, напевне, була б могла зразу відкинути довгонабридлу машкару, за якою обличчя зосталося таким, як було.
Та — ні! Це усе не могло статися. Цього не міг дозволити північний "старший, братній народ". Він пошукав у свому азійському арсеналі — і зразу найшов зброю:
Ясир!
Чудова, єдина зброя, випробувана монгольськими предками. Це краще, ніж вбити в льохах НКВД. Так можна мучити. Так можна користуватись невільником. Так можна, навіть, викликувати враження, що невільник не хоче покинутись свойого пана! Справді, який ефект!
Бачите, Дорога Приятелько, я хвилююся, як і всі ми, коли думаю про це. Тому — тепер не хочу писати таких спогадів.
[Львівські вісті]
16.10.1941