Кілька днів тому вернувся до Львова молодий українець, що його взяли були большевики до війська.
З фронту в робітничий баталіон
"Поштовий ящик 145 літера "О" Одеса, полк. ч. 320" — ось адреса, що під нею відбував я свій "доблесний і священний обов'язок" для совєтської батьківщини. Наша батерія "визволених братів із Західної України" скоро присвоїла собі назву "непереможної". Очевидно була це в першу чергу заслуга наших жидів, які з шкіри вилазили, щоб виявити свою велику любов до батька Сталіна. А командирів і політруків мастили, чим могли. Автім в оточенні косооких азіятів нам легко було зайняти перше місце в полку.
Вічно втомлені, голодні й сонні перебули ми 9 місяців в Одесі. Я працював ще в оркестрі і це ще може були найясніші хвилини мого побуту в армії. Добре треба було іноді напрітися, щоб видумавши всякі знаки, навчити "музикантів" із глибокої Азії примітивного читання нот. Завдяки цій праці вдавалось оминути іноді караулу і кухонної праці (чищення риб).
Війна
В червні цього року виїхали ми на літні лагери за містечко Новомосковськ, в село Вільне. Тут почали доходити до нас якісь неспокійні вісті, що немало хвилювали наших жидків. Аж раптом 22 червня прийшло потвердження всіх вісток і чуток. Командири скликали нас на мітинг. Вантажна машина привезла пузатого коменданта полку, коменданта баталіону та інших.
— Товариші, в підлий спосіб лютий ворог сягає по нашу територію... і т. д. Наша доблесна, красная армія, вивінувана в першорядну техніку розгромить ворога на його власній території..."
Кінця ніхто з нас не дочув, бо косоокі, русскі й жидки заглушили оплесками та верескливим "урра" слова полковника. А ми? Ми теж плескали, не доторкаючися зовсім долонею долоні. Наука не пішла в ліс, і ми добре навчились "виявляти" свої почування.
А що ми "готові перемогти ворога", про те ми добре знали. Адже девятимісячний побут в армії відбули ми добру копицю мітингів і "сходів". На сто людей в нашій батерії було 30 крісів, модель 1891 р. Артилерійський вишкіл спирався на безконечному чищенні гармат і на політосвіті. Чи ми були голодні, чи перемерзлі, чи босі, чи перемоклі, чи відморожували собі вуха й пальці — нас завжди "політосвічували". Найгірші були неділі. Тоді відбували ми біги "кроси". Без ніякої підготовки і спортової заправи мусіли всі перебігти 25 км., а коли хтось приставав, того підганяли.
Вістка про війну вирвала нас із салдатського отупіння. Думка про війну збіглася одночасно з думкою про втечу. Та про те ніхто не говорив, лякаючися донощиства, цієї основної системи й сили червоної армії.
На фронт і... за фронт
Наш ешелон поїхав на фронт у Молдавію, в місто Тираспіль. У вишневих садах над Дністром ми зайняли другу оборонну лінію і ждали наказу наступати. Здалеку чути було вибухи стрілен, клекіт бою, а ми все ще ждали наказу. І наказ несподівано прийшов, щоб ми "бійці з Західної України" їхали назад...
Відібрали від нас зброю, протигази і все знаряддя, що нагадувало чимнебудь бійців. Нам не довіряли, і тому не знаючи, що з нами зробити, повезли в запілля, мовляв — в командирську школу. Генералів раптом захотіли з нас поробити! Нашу батерію перевели в запасний полк до Дніпропетровська. Наші казарми приміщувалися в сусідстві НКВД і в'язниці. Нам доводилося бачити голодних, напівголих мучеників, як, кричали "ура", коли німецькі літаки бомбардували міст на Дніпрі. Сподівалися швидкого визволення.
Точних інформацій про стан фронту ми не знали. Ми лиш здогадувалися, що фронт присувається чимраз ближче. Доходили до нас вістки про Львів, перехід річки Збруч, прорив "лінії Сталіна"... А ми ждали.
Плани що до нас постійно змінялися. По школі командирів, прийшов вишкіл на середній "состав", а згодом хотіли перевести навіть у вищий воєнний вишкіл. По "успіхах" на фронті зростав "попит" на генералів.
Та на обман не було вже часу і нам вкінці сказали одверто, що до нас не мають довір'я, що ми не гідні боротися за "найріднішого з рідних" і нашу батерію "разоблачили" та прилучили до таких же негідних німців із Надволжя, бесарабців і білорусинів. Таким чином повстав робітничий баталіон. Ми почали нову сторінку військової кар'єри.
[Львівські вісті, 07.10.1941]
З кандидатів на генералів стали ми чорноробочими саперами. Наскрізь по-совєтському! Наш поїзд повіз нашу валку в Харків, а відтіля в Полтаву і Кременчуг. Таким чином ми зробили зайве коло, щоб вкінці опинитися малощо не в тому самому місці, з якого виїхали. Мости на Дніпрі були вже понищені, тому до Дніпропетровська треба було їхати кораблем. Обабіч старого Дніпра видніли буйні ліси, тягнулися великі лани збіжжя й сади. Хоч і порослі очеретом береги не давали змоги добре приглянутися наддніпрянським околицям, все таки вид був прегарний. На місце праці йдемо пішки лівим берегом Дніпра й розташовуємося в селі Любонівка. Поділили нас на дві колони.
Одна залишилася на місці і зразу стала копати рови, друга, в яку попав я, пішла в сторону Запоріжжя, яких 15 км. Важко було мені розставатися з товаришами Парасюком, Гуськом та іншими. Що ж, відомо, наказ. Треба було йти з лопатою "родіну спасать".
Совєтські фахівці
Людей до копання було багато, та фахівців до керування... ні одного. І от комусь впало на думку подати себе за будівельного інженера. Це мені теж подобалось і я відразу назвав себе "будівельним інженером", мовляв це мій єдиний фах. З того часу ніхто мене інакше не називав, як інженером. Ніколи мені навіть не снилося стати з музичними студіями інженером — совєтських фортифікацій. Чи справлюся з роботою? Та швидко я переконався, що совєтські інженери, які мені доручили роботу, були такими ж фахівцями, як і я.
Наша сотня, в якій було між іншими багато німців, працювала добре, ми справлялися з роботою і помагали навіть часто своїм товаришам Шолдрі й Максимовичеві. В штабі зорієнтувалися, що ми добре справляємося з роботою, порахували це на моє добро й перевели, як "фахівця" на більш відповідальне місце в село Свистунівку.
До роботи дістав я 1.000 людей, яких приганяли з дооколишніх сіл. Були між ними старі жінки, молоді дівчата, родини виселенців і декількох мужчин, яких ще не забрали червоні до війська. На просторі кількох кілометрів над Дніпром копали вони протитанкові рови. Люди падали від перетомлення й голоду, оборонні рови провалювались від підступаючої води й дощу... Політруки запевнювали всіх, що фронт далеко, запілля безпечне, що німці висадили тільки невеличкий десант біля Дніпропетровська та Запоріжжя. Ми довідалися про правду щойно тоді, коли почули розриви гранат німецької важкої артилерії, від яких загорілось Запоріжжя і Дніпропетровськ.
Спроба втечі
Я рішився втікати. 17 вересня ввечері, разом із товаришами Буджиком, Мельником І., Кінашем В. та ще з одним, пішов я до села віддаленого на 9 км. Ніч була темна, тиха. Ми забрали ручні гранати, компас, пістолет, карти від лейтенанта, який тоді спав і пустилися над Дніпро. Блукали ми здовж берега, шукаючи човна. Човна не було, хоч ще день перед тим його там бачено. Нас огорнула чорна розпука. Ми молились, плакали, докоряли один одному, сварились... Та це не помагало. Човна не було. А без нього не можна було навіть і думати про втечу. Напів живі, заболочені блукали ми до світанку понад Дніпром і щойно ранком вернулися на свої місця. Тихцем поклали забрані речі на давне місце. Мене допитували, куди я ходив. Вияснюванням, мовляв я ходив до знайомих дівчат, мабуть вони не повірили, бо цілий день за мною стежили.
Остання надія
На другий день повтікали голови колгоспів, секретарі райпарткомів та інші головачі. Люди з роботи розбіглися додому. До мене приїхав "посильний" (русский) із наказом, щоб негайно виїздити на Схід до села Петропавловки, в якому містився головний штаб роб-баталіону. Крім мене і післанця, нікого не було більше з військових. Єдина, найкраща нагода! Тепер, або ніколи! Я зразу рішився. Післанцеві велів заждати в кімнаті, а сам одягнув на себе тільки шинелю, не беручи нічого, щоб не викликувати підозрінь, і побіг до колгоспу. Там ждала підвода. Я велів їхати в село, щоб сповістити своїх товаришів.
[Львівські вісті, 09.10.1941]
Розбудивши їх, розказав я в чому справа. Тихцем вибрались ми з кімнати, щоб не розбудити лейтенанта, і зразу бігом до Дніпра. Назустріч нам бігли бійці, командири, все те мабуть втікало з фронту. Щоб лиш знайти якийсь човен і пробратись на другий берег. Там скажемо, що загубили свою частину.
Цим разом щастя до нас усміхнулося. Червоні відкрили вночі перемички на Дніпрогесі і вода опала до цієї міри, що твердий берег був далеко. Кораблі, кутри, яхти, що їх залишили червоні втікачі, лежали боком, а човни осіли в намулі. З несамовитою силою розпуки рвали ми човен з обіймів намулу. Та глибокий намул не пускав, годі було човен з місця зрушити. Шкіра на руках поздиралася, кров спливала, та ніхто з нас на те уваги не звертав, знаючи, що погоня ось-ось може надійти. Понад 25 м. посували ми човен по намулі, аж вкінці зіпхали його на воду. Ми нервово веслували, чим більше зусиль ми вкладали, тим гірше плив. Коли ми добились вже майже до берега, за нами залунали вистріли. Та вони не могли вже нам пошкодити. Але й радість була передчасна. Ноги грязли в намулі, годі було їх витягнути. Пластунським звичаєм (як це придався мені пластовий вишкіл гімназійних часів), обліплені болотом приповзли ми до твердого берега. Дніпро був за нами! Що нас далі ждало ми не знали. Не знали, чи німецькі війська дійшли вже до Дніпра, чи тільки наступають на Дніпропетровськ, а на цьому відтинку ще вони далеко... Ми станули на правобережжі, але не знали, в яку сторону піти, і кого зустрінемо. Щоб тільки не впасти в руки відступаючим червоним... Ми йшли в невідоме.
"Отче наш"
Широкий Дніпро залишився за нами. Погоні ми не лякались, але нам треба було конче довідатися, чи червоні є ще на цьому березі. Пройшовши 6 км. натрапили ми на село Федорівку. Пусто, наче чума замела. Тільки по середині села вибігла нам назустріч якась жінка з розвіяним волоссям:
"Не йдіть туди там німці, вони вам очі повиколюють, руки пообтинають!
Знали ми добре цю пісеньку, що нею залякували й затуманювали червоні селян, приневолюючи покидати їх рідні хати й втікати за Дніпро. Тому, що ніхто не хотів добровільно втікати, то їх насильно переселювали.
Нам треба було чимшвидше позбутися військового одягу і переодягнутися в цивільний. Зайшли ми в якусь хату та обережно, не знаючи місцевих настроїв, призналися, що втікаємо до німців. Дядько поклепав нас по рамені:
— Не перші й не останні!
Дядько розговорився, оповідав про "щасливе життя", що його вів український селянин у колгоспі, далі нагодував нас кислим молоком і хлібом та післав на стрих спати, обіцюючи довідатися, яка ситуація. Ввечері вернувся й запевнив, що червоних близько немає. Потім переодягнув нас по-колгоспному, взявши в заміну наш військовий однострій з новими ще чобітьми.
І почалася наша мандрівка, що тривала цілий місяць. Хоч і військовий одяг лежав на нас, наче мокрий мішок, то цього, в що ми переодягнулися, не дасться нічим порівняти. Ноги в калошах, поперев'язувані ганчірками, далі щось, що нагадувало з назви штани, порвана рубашка й куртка, підперезана мотузком, на голові кашкет із заломаним, піддертим догори дашком... Вірна знимка колгоспника з артілі "Щасливе Життя"!
Ішли ми, подібні до карикатури людей, селами, в яких не видно було мешканців; селами, в яких люди направляли прихапцем поруйновані будинки; селами з попаленими млинами, шпіхлірами і з всім господарським добром. Бачили ми попалені, підлиті нафтою стирти... Зустрічали ми людей висохлих, із затьмареними очами, яким щойно на наші запевнювання, що большевики не вернуться вже ніколи, зацвітала на устах бліда несмілива усмішка.
Всюди нас радо приймали, вготували, не жалуючи ні хліба, ні молока.
В кожній хаті є гарно прибрана ікона. Нас просили навчити молитов, що їх уже тільки старі пам'ятають. Майже в кожній хаті мусів я переписати "Отче наш", "Богородице Діво"...
Зустріч із німцями
У своєму лахмітті, з покуйовдженими борідками не різнилися ми нічим від тисячів інших нуждарів з України. І коли ми вперше зустріли бажаних німців, вони не звернули на нас найменшої уваги, беручи нас за звичайних колгоспників.
Дивлячись на цих, добре відживлюваних, чистих, прегарно вивінуваних вояків, я прирівнював себе мимоволі до тих часів, коли я був солдатом, ходив у чоботях без підошев, і їв всього один раз м'ясо, на 1. травня, за вісім місяців військової служби.
[Львівські вісті, 10.10.1941]
Поворот
Німці задержали машину й запитали, чи на цьому березі є ще червоні. Ми їх ніде не бачили.
Наші ноги попухлі й поранені від "взуття", годі крок зробити, а нас ще жде далека дорога.
У Кривому Розі
Кривий Ріг — майже порожне місто. Деякі копальні понищені. В середмісті на великому будинку повіває німецький прапор, побіч нього український!... На вулицях українська міліція з жовто-блакитними опасками на руці. По місті ходив я свобідно, ніхто мене не затримував. Мені треба було конче дістати німецький документ або працю, щоб виждати на поїзд, який завіз би мене й товаришів до Львова. На міліції мені сказали, що покищо праці немає. У Кривому Розі загубив я своїх товаришів, і далі прийшлося йти самому.
В дорозі зустрів я погонича, теж допризовника, якого ще не вспіли переодягнути в однострій. Тепер він утік і вертався з фірою додому. З ним їхала жінка — виселенка до Кам'янця Подільського. Мій новий товариш називався Кавецький Микола (спід Перемишля). По дорозі зустрічали ми цілі колони німецького війська. Дивлячись на ці здорові, веселі обличчя, не хотілося вірити, що вони йдуть на фронт. Бачили ми також частини мадярів, румунів і навіть італійців.
Їхали поволі, бо коні вже були довго в дорозі, а до того до воза ще був прив'язаний бичок із постираними ратицями, ціле майно жінки-виселенки.
Большевицька злоба
Ми їхали підтюпцем на захід. Довкруги нас лани, наче море, перетикане островами гаїв і баштанів. Збіжжя було зжате, частинно вже в стиртах. Та багато ланів було спалених. Червоні нищили самі, або їх ставленники, голови колгоспів. Коли ми минули Кривий Ріг, надлетіли три літаки і скинули запальні бомби на лани збіжжя, та ні одна не вибухла. З літаків стріляли за своїми втікачами, що кидаючи червоний "рай" вертались додому.
Наближаючись до села Новоукраїнка, почули ми свист поїзду. Ми покинули жінку-виселенку, кажучи, що негайно вернемося, хоч знали, що слова не додержимо. Та вона нам мабуть вибачала, в неї мабуть також десь син, що спішить до матері.
На стації зголосились ми в німецькій команді та просили дозволу виїхати домів. Нам відповіли, що поїзди покищо не ходять правильно, бо мости ще не направлені. Нам порадили зголоситися в збірному пункті в Новоукраїнці.
В полоні
Ми так і зробили. Та вже небаром, як полонені їхали автом до Умані, в табор для полонених. Там я був перекладачем-дольмечером при українській міліції. Згодом вислали нас пішки в Гайсин. Це була найтяжча дорога, яку я колинебудь пройшов. Ноги без взуття попухли, що їх ледве можна було підносити.
Українців мали випустити на волю. Та між нас вкрутилося багато жидів та інших. Щоб провірити правду, заставляли кожного українця із східних областей хреститися, а нас галичан молитися "Отче наш", "Помилуй мя Боже", "Вірую". А цього жоден симулянт не зумів.
Сердечно прощали нас німці. Ми дякували їм з цілого серця за визволену Батьківщину. Нашим окликам радості не було кінця.
Нас пустили на волю й дали нам довідки. Групами розійшлися ми кожний у свою сторону.
Додому
У Жмеринці зустрівся я знову з своїм другом Буджиком.
Ми відразу скерувалися на стацію, і там, на наше превелике щастя, дозволено нам їхати поїздом із раненими німецькими вояками. Щось коло двадцять хлопців з усіх околиць Галичини верталось додому, а в кожного була одна думка: що, і кого застане вдома. Ми вже чули багато про звірства большевиків при відступі.
До Львова приїхали ми вночі. Поїзд станув за мостом перед стацією Підзамче. Призвичаєні до темряви очі завели на міст в Знесінні. Здалеку маячив комин заваленої гути. В душі молюся, щоб всіх застав здорових. Я вже за церквою. Знайомий скрипіт фіртки. Хата наче ціла, тільки вікна забиті дошками. Я підійшов під вікна. Собака забрехала, значить хтось живе.
Я пригадав собі, що йду з далекої дороги, одяг повний насікомих, від яких пашіло тіло, і тому здавивши в собі бажання ввійти зараз в хату, я подався в сад, щоб добути там ночі...
_____
Світло. Тихесенько підійшов я під вікно і застукав. Хтось відчинив двері, і побачивши мене зомлів. Це ж бабуся. Коли вона вернулась до пам'яті я відітхнув із полегшою. Слава Богу! Вся рідня здорова. Я вдома. Хоч матері не застав, бо всі перенеслися з поруйнованої хати на інше мешкання, я щасливий, бо знаю, що всіх побачу за хвилину.
(Кінець)
[Львівські вісті, 11.10.1941]
11.10.1941