Гра в Україну

​

Колись у дитинстві ми найбільше серед комп'ютерних ігор полюбляли стратегії. Ми «робили» селян чи працівників, клацнувши відповідну іконку у відповідних будівлях. Ми будували місто, армію і все таке. Ми розвивали технології, переходили із ери в еру, відкривали нові землі. Окремим типом ігор були містобудівні стратегії. Сучасний Детройт чи Бостон або якесь кілька-тисяч-до-Різдва-Христового-єгипетське місто. Вулиці, аеропорти, аптеки, плантації інжиру на Нілі, базари, колодязі, мости, арсенали.

В різні часи — як казали нам ігри — були більш і менш привабливі для життя місця, райони. Інколи серед умов виграшу був розвиток району до певного високого рівня. Біля мідних копалень, наприклад, жили бідняки у халупах. Якби там облаштувати якийсь благоустрій, наприклад поставити статую чи застелити дорогу бруківкою, посадити сад чи збудувати якусь бібліотеку, то хатки мали шанс розвинутися — район би покращав.

І якось хлопець, з ким я бавився у ті ігри, заселяючи «промисловий» район біля копалень древнього міста новими мешканцями, сказав: «Ай, хай так живуть». Хай живуть у халупах, не треба їм благоустрою, бібліотек чи розваг, храмів, доступу до води й ще чогось такого.

Мене це здивувало. Адже його місто було напрочуд розвинене. Зізнаюся, у деяких питаннях розвитку економічного зростання чи стратегічного планування у тій чи іншій комп'ютерній грі він частенько був обізнаний краще від мене.

Крім того, він із дитинства мені розповідав свої плани й думки про те, як можна було б поміняти світ. Його спосіб був дуже не-абстрактний. Однією із причин того, що зі світом щось не так, на його думку, було надмірне вичерпання ресурсів, а також нерівномірний їх розподіл. Обидві речі — може, він думав інакше, але принаймні я його так зрозумів — випливають із неправильного розселення, неправильної організації людських міст, хаотичності, можливо, спонтанності, треба буде колись із ним про це наново поговорити.

Отож він розповідав мені про нові міста, рівномірно розташовані у світі, які не займатимуть надто багато території, які тягтимуться вверх, які будуть ефективними і, коротше кажучи, де все буде добре. Вони мали б обслуговувати самі себе, не спустошувати природу, бути чистими. Можливо, це попахує концепцією антропометричних міст, яка виникла у ХХ столітті й у тому ж таки ХХ столітті зазнала фіаско після свого втілення Оскаром Німейєром у місті Бразиліа — столиці Бразилії. Як виявилося, таке місто стало занадто штучним і не живим.

Проте тоді ні про яку антропометричність ми не знали, та й, чесно кажучи, навіть тепер ті ідеї, що він мені розповідав, мені такими не видаються. Мене захоплювали, власне, масштаби й живість. Хоча із чимось я не погоджувався, але в основному все було класно і цікаво.

І ось це людина, яка мріє змінити світ, змінивши у ньому одну, але, очевидно, дуже важливу, на його думку, деталь — архітектуру й планування міст. Він будує міста у комп'ютерних іграх, і це йому вдається. У нього зростають всілякі показники культури, авторитетності міста й таке інше. У місті з'являються багаті прекрасні білі домівки, у яких повно товарів й доступу до різноманітних сфер, таких як розваги, наука, бібліотеки, релігія, водопостачання, ринок. Тож все налагоджено.

І раптом після цього всього він поселяє у халупи бідняків, бо не має часу розбудовувати й розвивати район біля копалень. Бо йому негайно потрібна якась сировина. І каже: «Хай так працюють».

Не так давно я згадав цей випадок і подумав, що так само ставляться до мешканців халупок біля шахт чи різних виробництв чи просто до будь-кого керівники української держави, люди, які «грають в Україну».

Вони не мріють змінити світ, їм не здається, що у ньому щось не так. Мабуть, усе так, адже головне, що їхні хатинки білі, у їхніх домівках є безліч товарів, доступ до води, розваг, інколи, може, хтось користується доступом до релігії або принаймні колекціонує найдорожчі ікони.

Їх не хвилює несправедливість нерівного розподілу ресурсів, адже ресурси розподілені справедливо: їм — усе.

Їх не мучить розорення планети, природи, територій, тому що завжди можна натиснути «Esc» у лівому верхньому кутку клавіатури і здійснити щось на кшталт «load new map». Що з того, якщо навіть уся територія буде зачищена від лісу, корисних копалин, буде розорена, якщо тим часом можна поїхати кудись-інде, а потім, коли ігрова мапа повністю вичахне — стерти її. Принаймні зі свого життя. Ну є там кількадесят мільйонів дяпчиків, які щось роблять. Є — і не стало.

У стратегії можна так зробити, що навіть якщо постійно виникатимуть пожежі, по місту бігатимуть злодії, які інакше не можуть заробити, єгипетські боги гніватимуться й насилатимуть посухи, то гроші із вигідних промислів все ж надходитимуть у значних обсягах. А тим часом, поки зростає капітал, всі ті дяпчики нидіють та страждають. І навпаки: поки дяпчики нидіють і страждають, твій капітал від окремих прибуткових виробництв може зростати. Це навіть при тому, що система оподаткування може бути неефективною й податки можуть стягуватися далеко не зі всіх. Все одно твій капітал зростатиме.

А якщо у тебе прибуток, і ти, у принципі, можеш дозволити собі усе, то нащо тратити гроші на будівництво бібліотек і шкіл, на виготовлення папірусу, на розваги для людей, на утримання пожежних станцій чи лікарень — це жере купу потенційних прибутків. Так є у грі.

У справжньому ж світі варто також додати, що мало того, що ти витратиш гроші на освіту, то потім ще й через це освічені люди раптом висунуть тобі претензії і попросять перед ними звітуватися. Що за неподобство?

Й ось і причина, і висновок цього замкненого кола: гроші міста чи держави і твої власні гроші — це ті самі гроші. Очевидно, що гравець вважає всі гроші міста або всі ресурси держави своїми, бо вся гра — його. Тож інтереси держави — це інтереси гравця. Це нормально, у принципі.

Єдине, що не нормально, то це патологічне сприйняття України — грою «Україна», населення України — дяпчиками, які є просто одиничками і нуликами, які «хай так працюють», платять або не платять податки, інколи можуть зробити бунт, але головне: заважають. Грець з тим, що частина з них потрібна для примноження грошей. Грошей держави, тобто твоїх грошей. Бо це одне й те саме. Бо це твоя гра.

І тут я знову згадав хлопця, з ким бавився у стратегії. І, сподіваюся, зрозумів різницю між його мріями змінити світ, щоб у ньому всім було добре, й зверхнім ставленням до дяпчиків у грі. Просто він розумів різницю між грою і справжнім світом. А вони — гравці в «Україну» — її, таке враження, не розуміють. Для них є тільки дяпчики.