Підготувала Валерія Залєвська

Роман «Непрості», що вийшов в Івано-Франківську п’ятнадцять років тому, став однією з вершин нової української літератури. Його автор, Тарас Прохасько, тепер пише дитячі книжки, есеї та колонки, а ось романів не пише. Він може дозволити собі жити без поспіху й зачекати з наступним великим текстом десять років – або стільки, скільки буде потрібно. Письменник, за словами Прохаська, взагалі нікому нічого не винен, і може собі дозволити все, що завгодно.

 

 

Епос як розмова

 

Я дуже люблю говорити. Мені дуже подобається так званий сократівський метод філософування – коли сама бесіда є актом непідчищеного мислення, коли щось народжується тут і тепер.

 

Німецький філософ Вальтер Беньямін уважав, що література як така почалася з епосу, тобто акту розповіді. Тільки потім вона перейшла в писемну форму, а потім у роман. Роман Беньямін розумів як штучну форму, де зміст розповіді відходить на другий план, а на перший виходить конструкція. Він також казав, що наступна хвиля розвитку літератури мала би знов повернутись до епосу. Вірогідно, він був правий, адже інтерактивна форма постів у соціальних мережах – це рух саме в цьому напрямку.

 

Оскільки я людина контактна, епос подобається мені також тим, що це розмова з кимось. Філософування вголос передбачає наявність конкретного слухача. Це дає змогу бачити живу реакцію людини і залежно від неї міняти спосіб оповіді. Реакція є добрим регулятором самої розповіді.

 

Читач

 

У юності, починаючи писати художні твори, я мусив уявити кількох людей, для яких пишу. Так мені було легше орієнтуватися в тому, як викладати свої думки. Потім це почалося стиратись. Коли я писав до місцевої газети, я думав, що пишу для мешканців Івано-Франківська. Я уявляв, хто це.

 

А коли з`явився інтернет, мені стало страшно: раптом мої тексти почали читати не тільки у Франківську. А я зовсім тих людей не враховував, не думав про них взагалі. І я написав щось таке, що їх, наприклад, ображає, бо навіть не міг подумати, що вони на це наштовхнуться. Тепер, коли я пишу для якогось видання, я дуже конкретно намагаюсь уявити, які люди могли би це прочитати, і дбаю про те, щоб вони зрозуміли, що я хочу сказати.

 

Я ще в юності зрозумів, що писання є абсурдним без цього акту розповіді комусь. Письменство – це бажання комусь щось розповісти. Навіть якщо я розповідаю про себе, про те, як мені тяжко, я все одно хочу, щоб це хтось прочитав. Тому в цьому прагненні максимального самовираження літератора завжди закладене прагнення бути зрозумілим. Шкода комусь щось розповідати, якщо знаєш, що він цього не збагне. Тому треба шукати відповідну мову, асоціації, образи.

 

Автор як читач, потреби якого не задоволені

 

Я не написав дуже багато дуже файних книжок, бо вони вже існують. Мені шкода братися за те, що мені подобається, і що я б навіть дуже хотів написати, якщо такі книжки вже написані: волію робити те, чим ніхто інший не хоче займатися. Не тому, щоб танцювати на порожній сцені, не маючи конкуренції. Просто мені цікаво робити те, чого я не отримую як читач. Свої читацькі вподобання я продовжую в письменництві.

 

Я страшенно хотів би писати як Данило Кіш. Коли я побачив його, зрозумів, що можу перестати будь-чим займатись, бо те, що я хочу зробити в літературі, вже існує – є він.

 

Репортаж про давні часи

 

Останні десять років я не працюю над великими романами – пишу есе і колонки. Я маю заготовки, але вони ніяк не зберуться в якусь цілість. У мене є відчуття, що, якщо я ще цей день проживу і продумаю, ще щось побачу і щось згадаю, то зможу набагато краще написати те, що хочу, ніж якби сів писати сьогодні. Кожен день додає якісь знахідки для того, щоб той роман заграв. Є відчуття інтелектуальної радості, коли не просто приємно перебувати в тексті, а коли читаєш його, і раптом щось – «бам!» – коротке замикання, і як воно все холєрсько заграло! Я надзвичайно ціную в літературних творах цей спалах. У моїх заготовках для нього чогось поки що не вистачає.

 

Ришард Капусцінський багато років хотів написати спогади про свою юність і дитинство, але відкладав. Казав, що накопає ще трохи більше спогадів, набере трошки більше матеріалів, що ще треба з кимось зустрітись, ще щось побачити – і це буде його найліпша книжка. Відкладав, відкладав, допоки сам не пішов, не зробивши тієї книжки.

 

Відчуття, що завтра я буду придатніший для чогось більше, ніж сьогодні – це те, що відрізняє белетристику від репортажистики чи публіцистики. Бо публіцистика й репортаж мають бути вчасними. Вони мають бути сьогодні. Їх треба написати в тому стані, в конкретний момент. Натомість, белетристика мала би бути позачасовою.

 

Писати репортаж через деякий час – погано. Але от я пишу репортаж про події тридцятирічної давнини. Не знаю, як це мені вдасться, бо я вже забув деякі яскраві деталі.

 

Досвід індивідуальний і колективний

 

Спільний досвід – дуже сумнівна річ: усі досвіди дуже різні, не подібні між собою. Говорити про «типову українську родину» не можна. До того ж, усе змінюється в часі: ще п’ятдесят чи сто років тому типажів було менше. Колись можна було говорити про класи – селянство, робітництво, шкільну інтелігенцію… Долі індивідів, що належали до певної верстви суспільства, були подібні. Тепер ми живемо в часи, коли цих груп дуже багато, вони подрібнені, а їхній досвід зовсім не подібний. Ми не знаємо, що відбувається поруч, але думаємо, що наш досвід – це досвід нашого народу.

 

Є такий хороший старий анекдот. Молодий хлопець приходить до рабина й каже: «Раббі, я йду у світ і хочу почути від вас, що є життя». Рабин якраз читає якісь свої книги, дуже неуважний, тому, не відриваючись, відповідає: «Життя? Життя – то є спонтанне» – «О, так! Дякую, раббі!». І так іде у світ хлопець, пам’ятаючи, що життя – то є спонтанне. Двадцять років потому повертається до рабина і каже: «Дякую дуже, раббі! Ви зробили моє життя просто щасливим. Якби не ваше повчання, не знаю, де би я був і що б зі мною було. І я хочу вам подякувати» – «За що?» – «Ну, ви мені тоді сказали, що таке життя». – «Так? І що я сказав?» – «Сказали, що життя – то є спонтанне». – «Ну, так. Життя – то є спонтанне. А може, й ні».

 

Тому треба пам’ятати, що індивідуальний досвід не може ніколи бути узагальненим. Краплею, яка відображає океан, ні література, ні репортаж бути не можуть.

 

Література як поле умовне

 

Я вважаю літературу одним із способів дослідження світу. Проте, як і наука, література не може описати всього. Й не треба забувати про те, що не тільки вивчення й описування світу є завданням літератури. Вона все ж таки є полем умовним, не пов’язаним безпосередньо з життям. Вона не має фотографічного значення, коли людині, яка хоче знати, як воно є в житті, достатньо почитати книжку.

 

Література до того всього є препаратом, який треба вживати, щоб перейти в певний стан думання. Дуже часто література – як фармакологія: наштовхує на роздуми й викликає відповідні асоціації. Вона має впливати на читача. Грамотний читач розуміє, що текст не є звітом про те, як є насправді, що це умовність, як театр. Книга – не збірник знань: це діалог, розмова, пов’язана з переживанням не менше, ніж із мисленням.

 

Не чекайте нічого від автора

 

Однією з переваг письменництва є те, що письменник ні за що не відповідає. Ні юридично, ні морально. Він має право бути дурним, нудним, нецікавим, має право бути смішним і жалюгідним. Він може все. Й нічого від нього не потрібно очікувати. Він не є експертом, ані якимось моральним авторитетом, провідником чи пророком. Він може бути в різні моменти всім – і будь-ким.

 

Є річ, яку знають, мабуть, усі, хто працює зі словом. Нема людини, яка б розуміла те, що я пишу, саме так, як я це розумію. Інша людина, навіть із блискучим інтелектом, і навіть із бажанням зрозуміти, завжди розуміє твої слова трохи інакше. Не може бути ідентичного розуміння одного й того самого в різних людей. Тому письменник має бути готовим до того, що кожен потрактує його так, як захоче. І в цьому є додаткова сила літератури: вона дає набагато більше можливостей розуміння й інтерпретації сказаного й написаного, ніж, наприклад, тригонометричні таблиці.

 

12.04.2017