Нещодавно у кінопалаці «Копернік» (а від сьогодні і до 2 жовтня – у Львівському палаці мистецтв) демонструють документалку польського режисера Якуба Пьонтека «Театр одного актора». Марчін – головний герой фільму – напередодні української прем'єри прислав Якубу повідомлення з Норвегії. Туди він, актор з великими амбіціями та маленькими ролями, майже десять років поспіль їздить збирати картоплю. Цього року нічого не змінилося.
Марчіну уже за тридцять. Він закінчив престижну акторську школу, але на головні ролі його не беруть. Він же прагне бути як Роберт де Ніро: великим актором з великими ролями. Про Роберта писав дипломну роботу, старається тримати фізичну форму як той, а його робота з мімікою та жестами чимось нагадує гру голлівудського актора. У Марчіна схожа конституція тіла та навіть чимось схоже обличчя. Втім, що сильно різнить цих людей, так це успіх. У Марчіна його небагато. Принаймні він так думає.
Цей фільм міг би бути про те, як наполегливістю долати перешкоди на шляху до своїх прагнень. Але ж Марчін досі збирає картоплю. Так само фільм міг би стати історією невдахи. Але ж Марчін не опускає рук.
«Я люблю думати про фільм як про щось гірко-солодке. Ми хотіли, щоб він починався як комедія. Але що більше ми дізнавалися про актора, то сумніше ставало. Втім, не хотіли, щоби у фільмі було тільки сумно, бо саме життя є сумним. І якщо показувати його виключно серйозно, годі буде витримати», – каже режисер.
Хоч важко сказати, що цей фільм легко витримати. Ні, він смішний місцями. Деколи навіть по-доброму кумедний. Втім, сцена, яка врізається у пам’ять найбільше, наскрізь саркастична: як до самого героя стрічки, так і до глядача.
Якуб надав шанс Марчіну проявити себе не лише як людині, а й як актору. Для цього змайстрували сцену, на якій відбувалося щось на кшталт кастингу. Там голос з-за кадру говорив йому, що робити: показати ніби щойно розповіли смішний анекдот, наприклад. Той же голос згодом попросив Марчіна роздягнутись наголо. Ось так просто, а чому би й ні? Актор відмовився з останнім аргументом: не буду, бо я, очевидно, не дебіл. Наступний кадр показував голого Марчіна. У цей момент сам почуваєшся голим.
Режисер дав собі право вимагати від героя трохи більше, ніж від звичайної людини: «Оскільки він актор, то знає механізми, які діють у фільмі. Думаю, що ця стрічка балансує на грані іронії. Але Марчін свідомий того, у чому брав участь. Тому ми не так сміємося з нього, як сміємося з ним». А заплакати з нього не дозволяє тільки те, що він сам не плаче.
Перед тим, як робити фільм, знімальна група поїхала подивитись на Марчіна у різних ситуаціях. Актор якраз виконував роль статиста у серіалі про Афганістан. Усе, що він робив, – бігав з одного місця на інше. Актор не грає першопланових персонажів у серіалах. За півтора року йому трапилось тільки три маленькі ролі. З іншого боку, єдине місце, де йому справді вдається тримати зв’язок з публікою – це невеличкі ролі у комедійних шоу. Там він виглядає органічно, але вважає це занадто низьким для себе. Він досі відчуває, що має грати великі ролі у знаменитих фільмах.
Якуб каже, що його покоління почувається так само. Тому фільм також «про людей, які хочуть від життя трохи забагато. Межею мрій моїх батьків була чотирикімнатна квартира. А для нас цього замало: хочемо більше кімнат, кращу машину, кращу роботу, хочемо бути відомими. Можливо, то трохи заскладно. Але і про це ми хотіли сказати цією історією».
Ідея зробити фільм про себе належить самому акторові. Марчін був дуже зацікавленим, щоб його зняли. Йому видавалось, що буде цікаво розповісти, як він кожного року їздить на заробітки у Норвегію з тими самими людьми. Але Якуба це зовсім не приваблювало, бо у Польщі вже і так багато знято і написано про заробітчан.
«Комусь може здатися, що історія, як хлопець прийшов і попросив зняти про нього фільм, є цікавішою за саму стрічку. Але я не хотів зробити щось таке, що потім Марчін зміг би відсилати агентам і режисерам як рекламу самого себе. Мене цікавило те, що не цікавило його. Наприклад, мені було цікаво, як він представить сім’ї свою дівчину. Тому цей фільм не тільки про актора, але й про людину».
Про зустріч дівчини Марчіна з його мамою домовився Якуб. Він просто зателефонував їй і спитав, чи вона не хоче зустрітись з батьками хлопця, на що почув: «Так, супер!».
Стрічка, як і задумували, з кожною хвилиною стає все гіркішою. На початку фільму збирання Марчіна у Норвегію виглядають кумедними. Мама смажить відбивні, він загортає їх у фольгу. Аеропорт – Норвегія – картопля. Усе невимушено, наче так і має бути. Наче того хоче сам актор. Коли наступного року він збираєтьсязнову, відчуваєш якщо й не безвихідь, то вимушеність точно. Між цими двома подіями – стенд-ап виступи, шоу з елементами стриптизу, багато картингів, і жодних змін. З’являється відчуття: що не робив би Марчін, йому не вибратись з цієї петлі. Скільки зусиль би не доклав, скільки спроб не здійснив би, зрештою, як не стали би зорі – в кінці-кінців: аеропорт – Норвегія – картопля.
Але незмінним у фільмі є не лише це. Прагнення Марчіна теж залишаються такими ж, як і були. Він досі хоче бути як Роберт де Ніро. Хоче бути скаженим биком, але досі залишається статистом у серіалі про Афганістан. Ти хочеш сказати йому: «Та годі. Все, не вдалося. Знайди собі нормальну роботу…» Тоді ловиш себе на думці, що говориш це не стільки йому, як собі. Ти ж смієшся разом з ним, пам’ятаєш? І що тоді з твого бажання«допомогти»? Та й допомогти у чому? У тому, щоб відмовитись від того, чого він не тільки прагне, а й вкладає у це всього себе? Хіба хтось може помилятися, віддавши задля мети все: час, гроші, емоції, енергію, віддавши самого себе? Ет, як же пафосно…
Тоді попускає, бо в житті немає місця для пафосу. А згодом стає ще неприємніше: бо чому в ньому немає місця й для такого сильного прагнення як у Марчіна? Звісно, фільм не дає відповіді на це запитання. Цей фільм взагалі не про відповіді. Він про таке, курва, життя. Життя, в якому отримуєш не те, чого хочеш, а те, що отримуєш.
29.09.2016