Буття поезії за більшовицького режіму визначували в великій мірі дві основні, суперечні тенденції: конечність могучої, розгалуженої, всебічної, загальної пропаганди і конечність здавлювання живої думки, живого духа й живої творчості, яка ніяк не вміщувалась в тісному ярмі офіційного матеріялістично-нігілістичного, комуністичного світогляду.
Перша з цих тенденцій вела до формальної і матеріяльної підтримки поетів і поезії — друга до вихолощування її з творчого змісту, до підрізування крил правдивим Божим натхненникам, — а часом навіть до фізичного винищування поетів.
Це подекуди правда, що в жодній державі світа не піклуються так дбайливо поетами як у Рад. Союзі. Серед загально низького культурного рівня життя поети належали до верстви упривілейованої. Вони діставали прекрасне мешкання, безплатні путьовки на численні люксусові подорожі, сипався на них дощ гонорарів, дотацій, підтримок і дарунків. Орденоносців засипували грішми, а деякі з них були справжніми міліонерами, які в умовинах Рад. Союзу не мали змоги видати своїх грошей.
Але це тільки одна сторінка "опіки" держави над поетом. Держава, точніше партія і спецвідділ "опікувались" дослівно кожним його словом в поезії, в публичному і приватному житті.
Радянського поета замкнули в золоту клітку і просили, щоб він почував себе мов на волі. Ясне, що гірський орел, який може співати свою загірну пісню завтрішнього дня тільки в захмарних і самотних вершинах абсолютного розвитку духа, не міг співати в золотій клітці. Бувало, ранив собі крила і гинув, а бувало, що забував про свою орлину природу і тільки часом будилася в ньому незрозуміла для нього самого туга за летом найвищим.
Бувало й так, що високі прагнення поета знаходили свій вияв в якомусь приписовому типі офіційного героя і оживлювали мертвороджений фантом життєвою червінню.
Поети старалися вжитися в якийсь недійсний світ створеного приписовою забріханістю героя і писати немов від нього, немов у його імені. Повставала вихолощена, неособова, офіційна так звана суспільна лірика. Ця лірика — це найжахливіше заперечення правдивого, щирого, індивідуального переживання й відчуття.
Ні, було в цій поезії ще щось більш жахливе й жалюгідне.
Це панегірики Сталінові. Правдивий, свідомий своєї вартості творець історії не потребує панегіриків. Що більше, він ними гидує, бо він свідомий, що тривалість його впливів і його величі буде вічно засвідчувати створена і викована ним історія. Тільки азійському деспотові треба самоодурюючого фім'яну панегіриків. Безпотрібні, пустомельні томи, повні панегіриків на честь деспота будуть покутувати по бібліотеках, як грізне мементо для деспотів, які думають, що історичну велич можуть заступити гіпсові статуї, буцім церковні феретрони і томи мертвородженого, закутого слова.
Історична велич саме в натхненні вільного лету гірських орлів, які піднявшися високо над рівень життя свойого народу, бачуть його завтрашній шлях і його завтрашнє сонце.
Не тільки Шевченко знав цю правду, що навіть Неситий не скує живого слова. Тим менше вдасться це азійському деспотові.
I тільки слово не піддурило поетів. Воно осталося вірне їм у їх золотій клітці. Воно витончилося, збагатилося, вигострилося й вишліфувалося. Можна складати з нього кращі мозаїки.
Гірським орлом злине розкуте слово під буйний вітер століття до високого лету на повні крила.
Воно — це вигострене слово — придасться як блиск грому і як удар меча вічно живого, розкутого слова.
[Львівські вісті]
28.09.1941