Планку треба перескочити

Русинська література як культурологічний феномен

 

(оригінальний текст див. тут)

 

Література все більше стає елітною культурою. З багатьох причин, але з двох ключових. Першою є та, що мета всіх політичних режимів — і тих, що їх маємо нині — щоби це вміння, котре стимулює людину до сенсибілізації, до роздумів і осмислення світу навколо себе, відсунути на марґінес суспільного забуття. Без огляду на те чи говоримо про неоліберальний капіталізм, чи про світовий процес ґлобалізації.

 

Але, мистецтво, а насамперед література, у своїй історії мало вже подібні ситуації й раніше. Згадаймо собі, яка доля літератури була в Німеччині за часів Гітлера, або в колишньому Радянському Союзі в часи Сталіна. І незважаючи на те, що то були найрепресивніші системи, вона зуміла пережити їх та створити в тім часі великі твори.

 

Процес витіснення літератури з фокусу зацікавлення звичайної людини відбувається паралельно з іншими процесами зомбування та оглуплювання звичайної людини. Медія, насамперед телевізія, соціальні мережі, новини у боротьбі за читачів та впливи на людські маси, в тому числі і владу над ними, все що належить до сфери людського духу, свободи розуму, контролювання власного життя, витісняють на третій план. Триває боротьба за контроль, не лиш економічний, військовий, енергетичний, але і боротьба за контроль над свідомістю. Література за своєю природою є перешкодою таким процесам. Щоправда, не зовсім, але тільки й цю перешкоду треба еліміновувати.

 

Література стала непопулярною у широких людських масах — цілком на відміну до спорту, в якім є політика, бізнес, кримінал, а найменше спорту. Або до реаліті-шоу чи фольк-музики. Але це не означає, що література не є корисною. Навпаки! Наука ж так само не популярна, але корисна. Не треба забувати про великі історичні процеси, які були популярними, ніби модерними, а швидко стали смішними й руйнівними для людей. Згадаймо наївну комуністичну ідеологію, «найідеальнішу самоврядну систему світу», «демократичний централізм» та багато інших демаґоґій, за якими, як правило, таївся інтерес пануючого класу. Тому, готовий повірити, що і нинішні ніби цінності, як, приміром, сучасний міф про швидке збагачення, міф про вічність краси та молодості, міф про модернізм, який зводиться до відкинення старого, насамперед через  лінощі  духу пізнати його, насправді є демагогією та ілюзією. До цього пізнання призводить нас література, яка вчить нас — як мало яка дисципліна духу — безперервному дослідженню світу навколо себе, а особливо стану духу наших сучасників.

 

З усіх мистецтв, які творять Руснаки, — а це театр, музика, література, прикладне мистецтво — припускаю, що в літературі ми відійшли найдальше. Перш за все, потрібно пояснити, що таке мистецтво як автентична творча креація, а що таке репродукція. Вміння добре грати на інструменті робить з людини музиканта — хай і віртуозного, але грати чужі композиції є репродуктивною здатністю. Мистецтво ж — це творення нових композицій. Акторська гра також є репродуктивною здатністю, хай з великими відбитком автентичності, а мистецтвом є писати драматичні тексти. Таке відношення маємо і поміж декламацією а написанням віршів, між життям а романом.

 

Мистецтво – це творення нового явища, з власним відбитком. Мистецтво є деміургською роботою. Літературне мистецтво, яке найбільше формує русинський менталітет, своїм засобом, яким висловлюється, має мову, а мова за своєю природою є найавтентичнішою ознакою народу. Тому, поки є література нашою мовою, доти буде збережена наша мови, а з неї – і ми.

 

Сам факт, що в русинській періодиці за останні роки з’явились нові автори, такі як Саша Сабадош, Саманта Рац, Ана Тамаш, Ваня Дула, Тамара Хрин, Александра Живкович, Валентина Чизмар, Михайло Сабадош, Іван Медєші, яскраво говорить, що їм треба русинську літературу, і що вони хочуть в ній бути. Без покоління молодих письменників втрачає сенс праця попередніх поколінь.

 

Недавно Мирослав Кеведжи наголошував, що база для системи прав, яку отримує одна національна меншина – це фонд щонайменше 250 книжок художньої літератури. Руснаки на тепер мають біля 500 назв. Ці книжки служать для вдосконалення підручників для дітям, які навчаються русинською. Якщо постане базова школа, то з’являються й умови постання гімназії та кафедри русинської мови та літератури. Коли маємо освітню вертикаль, маємо й кадри, а коли є кадри маємо й інституції. Коли маємо інституції, маємо й засоби масової інформації, коли їх маємо, маємо квоти у бюджеті системи інформації та системи фінансування культури і т.д.

 

Не слід забувати, що деякі інші національні меншини, навіть і багаточисельніші за нашу, цей базовий літературний фонд, що вмикає систему створення прав національних меншин, не мають, а з тим і не мають такого рівень колективних прав. Як ця наша система буде функціонувати залежить, насамперед, від нас самих, від того як будемо плекати свідомість про потребу розвитку і розгалуження власної ідентичності. Свідомо пишу розвитку, а не збереження ідентичності. Бо збереження припускає консервацію, хай не кажу муміфікацію, а розвиток має на увазі життя.

 

Основний фонд книжок, що, як уже було сказано, слугують фундаментом нашій ідентичності, насамперед мовній і культурній, але й у вірі, необхідно безперервно освіжувати, бо разом з нею освіжуємо і узгоджуємо наше усвідомлення часу, в якім живемо. Тому русинську книжку,  русинську літературу як автентичне культурне явище потрібно зберігати та цінувати як свою найбільшу святиню. А не лиш декларативно.

 

Не можна забувати, що русинський письменник розвивається на ґрунті не лише своєї літератури, але й інших доступних йому літератур, що означає, що планка якості поставлена достатньо високо і, перестрибуючи її, можна досягнути висот світової літератури. Русинська література як культурний феномен вже є, а для індивідуальних досягнень постійно треба створювати умови. Декому це, вірю, вдасться.

 

 

Переклала Юстина Добуш

 

 

23.09.2016