За кілька сторіч фразеологізм про «кота у мішку» став усталеним і добре знайомим кожному українцю. Цьогоріч впродовж перших осінніх вихідних львів`ян та гостей міста вирішили заінтригувати, підсунувши їм кота у мішку у вигляді першого театрального фестивалю під відкритим небом «Кіт Ґаватовича». Чи варто все-таки купувати вищезгаданого кота, чи ні – мав змогу переконатись кожен, завітавши у парк імені Богдана Хмельницького.
Чому саме «Кіт Гаватовича» і до чого ж тут кіт взагалі? – може поцікавитися пересічний мешканець міста. Фестиваль одержав назву на честь польсько-українського письменника – Якуба Ґаватовича, який вважається ймовірним автором найстаріших українських інтермедій. Однією з них і є інтермедія «Продав кота у мішку», вперше поставлена у 1619 році на площі теперішньої Кам`янки-Бузької, а глядачами її був звичайний люд. Своїй популярності інтермедія завдячувала тим, що відображала пересічного українського селянина, притаманні йому риси та повадки. Дивлячись її, містяни мали змогу побачити самих себе, посміятися над собою – тож полюбили доступну і зрозумілу їм історію.
Практично 400 років потому у Львові вирішили відновити традиції Якуба Ґаватовича, і максимально наблизити театр до кожного – не залежно від їхнього віку, походження чи соціального статусу. Впродовж двох днів зранку до вечора на містян чекали заходи різного роду: сніданки-дискусії, лекції за участі театральних діячів, майстер-класи та вистави професійних театрів та аматорських колективів. Таким чином програма була розділена на три блоки: освітній, практичний і демонстраційний. У рамках цих заходів глядачі могли скуштувати натхнення на сніданок, спілкуючись з Олегом Стефаном та Ірмою Вітовською; взяти участь у театральній майстерні «Голосу та співу» від Наталки Половинки; насолодитися виставою «Йоганна, жінка Хусова» відомого театру імені Леся Курбаса чи відкрити для себе інші аматорські театри та їх постановки. Попри усі дійства, глядачам так і не випало нагоди побачити інтермедії самого Ґаватовича та, за словами організаторів, їх у програмі і не передбачали.
«Ідея виникла ще півтора роки тому у Самборі, коли ми з моєю акторкою з театру «Склад 2’0» після майстер-класу для діток, на який нас запросили, почали думати про те, хто ж насправді приходить на такі заходи. А це зазвичай і дорослі, і літні люди, відсоток дітей зовсім не значний. Тоді ми зрозуміли, що театр – зараз, як і раніше – має свою аудиторію та глядача, але у 21 столітті люди хочуть знати про все більше, бути у центрі події та дії. Так на цю ідею ми з командою нанизували й інші надзавдання. Важливо було накреслити для культурного простору нове середовище, нетипове, яке б дозволило створити експеримент», – коментує організаторка фестивалю Єва Якубовська.
І якщо серед відвідувачів освітнього і практичного блоку можна було здебільшого побачити театралів чи поціновувачів театру, то аудиторія показового блоку була дуже різноманітною. Можна було споглядати і молодь, яка цілеспрямовано прийшла у парк, знаючи про фестиваль, але і людей старшого віку чи батьків з дітьми, які, прогулюючись погожого вихідного дня повз дійства, вирішили долучитися до них і знайти щось для себе. Організатори та учасники намагалися показати, що театр – це щось відкрите і по-своєму зрозуміле та доступне для кожного. Адже, можливо, ви любите театр, але у вас маленька дитина, і відвідини театру стали не такими частими; або ж ви бажали насолодитися театральним дійством, випиваючи вино і заїдаючи це все хот-догом? На фестивалі було можливо втілити і те, й інше – глядачі могли вийти за ті рамки, які чекали би на них у стінах класичного театру.
Глядачі змінювалися, кількість людей то зменшувалася, то збільшувалася; хтось зміг щось віднайти для себе, комусь сподобалася постановка, когось вона розчаровувала – як кажуть, на колір і смак товариш не всяк. Напевно, завдяки фестивалю театру таки вдалося хоч трохи наблизити до себе глядача і показати за допомогою вистав та дискусій те, що є інший театр, що театр є багатосторонній та багатошаровий. Адже існує не лише театр у традиційному його розумінні, де ставлять класичні постановки Шекспіра чи твори Франка, герої яких жили понад сто років тому. Змінюються парадигми, змінюється суспільство, а трагедії, зло та жорстокість набувають нових форм – і нових форм набуває і театр; бо театр – це своєрідне віддзеркаленням суспільства.
Бюджет фестивалю становив приблизно 80-90 тис. гривень, і попри основне фінансування з боку Львівської міської ради, реалізації значних задумів у життя фінансово посприяли й інші партнери фестивалю. Та за словами організаторки Єви Якубовської, не всі задуми вдалося здійснити. «Спочатку фестиваль хотіли розділити на три дні: першого показати львівське театральне середовище, другого – всеукраїнське, а на третій – світове. Більше того, мали виступати і сценографка з Британії, і театр із Чехії, й інші. На жаль, цьогоріч фінансовий момент не дозволив цього, але ми домовилися з ними працювати вже наступного року».
Розпочинаючи сніданками та завершуючи театральними та кінопоказами просто неба, фестиваль «Кіт Ґаватовича» об`єднав на певний час не лише театралів, а й пересічних мешканців міста різного віку – і це найважливіше. Згідно загальних підрахунків, фестиваль впродовж двох днів відвідало близько 2 – 2, 5 тис. містян. Звісно, у порівнянні з понад 700-тисячним населенням міста, ця кількість може здатися мізерною. Та цілком можливо, що крок за кроком, організовуючи схожі дійства, Львів здобуде славу не лише як місто шоколаду, кави та літератури, а також і як місто відкритого театру.
Тішить, що у місті активізуються тенденції виходу різноманітних дійств за межі старої, туристичної частини міста. Адже такі події, як фестиваль Параджанова на Левандівці чи «Кіт Ґаватовича» у парку Богдана Хмельницького, розраховані насамперед на мешканців спальних районів, і уособлюють у собі оживлення та збагачення культури на місцях, де її бракує. Бо щоб по справжньому стати відкритим для світу, потрібно насамперед бути відкрити для себе.
Фото Діани Горбань.
13.09.2016