Зображати буденність повсякденного життя та властиву йому рутину з гумором та самоіронією вдається далеко не всім. Напрочуд майстерно з цим справляється німецький режисер Тім Ельріх, який цьогоріч представив кілька своїх кіноробіт на Львівському міжнародному фестивалі короткометражних фільмів. І хоч стрічка молодого режисера не отримала гран-прі фестивалю, тим не менше, вона припала до душі українським глядачам, і одержала приз глядацьких симпатій у міжнародному конкурсі.
Ельріх почав працювати у кінотеатрі ще зовсім молодим, у своєму рідному містечку. Потому стажувався на професійних кіностудіях, почав продюсувати своє кіно і поїхав вчитися кіно і театру до Відня. Фільми Тіма наразі показували на більш ніж 100 кінофестивалях по всьому світу. На Wiz-Art`і у Львові Ельріх показував свої стрічки та розповідав про свій шлях до кіно.
Фільми Ельріха не відзначаються змінами локацій, численними акторами чи заплутаним сюжетом. У них все максимально просто (а як зазначив Оскар Вайльд, «усе геніальне – є максимально простим»). Та сам молодий режисер не вважає свої роботи чимось видатним – у них він намагається показати прості буденні речі максимально цікаво і з гумором, залишаюсь при цьому чесним з собою і зі своїм глядачем.
Першим фільмом, який мали змогу переглянути глядачі фестивалю, були «Вигнанці». Тему для цієї стрічки режисер отримав ще навчаючись у кіношколі. На підбір акторів, написання сценарію, зйомки та монтаж було відведено всього місяць часу. Як результат – маємо фільм, дія якого відбувається на одній локації за участі чотирьох акторів – а проте цікавий та розважальний для глядача.
Наступною стрічкою була «Ванна», яка і одержала вищезгаданий приз глядацьких симпатій у міжнародному конкурсі та відзнаку за найкращий сценарій. У цьому фільмі Ельріх продовжує експериментувати та дивувати свого глядача. На відміну від попереднього фільму, «Вигнанці» зняті не просто у одному місці, а фактично з одного кадру. Ми спостерігаємо за дією, яка розгортається всього між трьома героями. Та такий стиль роботи аж ніяк не завдає шкоди репутації режисера, бо з кожною картиною йому вдається все більше опрацювати такий лаконічний спосіб кіновислову. Режисеру вдалося виробити певну структуру та характерний для своїх фільмів стиль. Хоч орієнтовна тривалість його робіт не більше 5 хвилин, вони удосталь насичені діалогами та розмовами, які ведуть актори між собою, та сповненні емоцій.
– «Вигнанці» були нашою першою спільною роботою з Домініком (співавтором сценарію). Я тепер вперше підряд переглянув ці обидва фільми, і думаю, що ви могли помітити): ми обрали певний стиль діалогів і стиль сценаріїв. У цих фільмах люди безперервно говорять – напевно, як і ми з Домініком. Це нам дуже характерно, а отже, це прослідковується і у наших фільмах. Часто запитують: «Кінематографія – це мистецтво тиші чи мистецтво життя?» Але якщо подивитися довкола і поспостерігати за людьми, можна помітити, що вони безперестанно говорять. Відповідно, ми хочемо відобразити це у наших фільмах. Те саме стосується і фільму «Вигнанці», і фільму «Ванна» – він триває близько 5 хвилин, але наш сценарій був на 15 сторінок. Нам казали, що цього не можна робити, це не дозволено; але тим не менше, ми спробували – для того, щоб випрацювати свій стиль».
«Два вікна» – ще один фільм Ельріха, представлений на кінопоказі. Це була перша картина, яку Тім знімав, навчаючись вже у кіношколі. На зйомки було відведено один день. У «Двох вікнах» ми споглядаємо за, на перший погляд, невигадливою історією: два вікна сусідніх квартир і два сусіди, які роками спостерігали один за одним, а одного дня все таки перетнулися.
– Коли я написав сценарій до фільму «Два вікна», і представив його своїм викладачам у кіношколі – вони сказали, що це нікуди не годиться, і рекомендували навіть не починати зйомки. Тим не менше, я зняв цей фільм, та представив свою роботу у кіношколі, але мої викладачі наполягали на своєму: фільм просто жахливий. Але завжди є своє «але». Потім відбулася прем`єра «Двох вікон» на одному кінофестивалі для молодих режисерів у Німеччині, і там стрічка була досить успішною і отримала приз. Викладачі з моєї кіношколи тоді однозначно змінили свою думку. Вони сказали: ми знали, що все складеться добре, і це буде успішний фільм. Для мене це був великий урок. Напевно, такою є особливість зйомок, коли ти навчаєшся у кіношколі: ти зустрічаєш багато людей, і вони намагаються переконати тебе у тому, що те, у що ти віриш – це неправильно, але якщо у майбутньому ти не змінюєш своєї точки зору, і те, що ти робиш наперекір їм, стає успішним – тоді вони готові прийняти тебе і розділити з тобою цей успіх.
Цікавою та нетиповою для глядача стала робота «Сара, танцівниця», яку режисер показав ще у незавершеному вигляді. Сара – це Google-камера, тож впродовж фільму ми бачимо зображення, зняте завдяки Google Camera View, а голосом Сари стає голос перекладача Google. На те, щоб зображення виглядали органічно і співпадали одне з одним, Тіму знадобилися місяці часу, і саме на львівському фестивалі він вперше сам побачив свою роботу на великому екрані.
Останньою стрічкою, показаною у рамках зустрічі на IX LISFF, була робота «Під покривалом». Ця картина є нетиповою для творчості режисера, і відрізняється від усіх інших, а сам Ельріх зізнається, що цей фільм є його найгіршою роботою:
– Я багато говорю про чесність, а якраз у фільмі «Під покривалом» я намагався бути кимось іншим, вдавати з себе того, ким насправді не був. Саме тому мені цей фільм взагалі не подобається. Це був мій другий фільм у кіно школі, і я вважав, що це буде саме той фільм, який принесе мені нагороди і призи на кінофестивалях. Але з іншого боку, цей фільм був дуже важливим для мене. Коли я його вперше побачив на екрані, то зрозумів, що я взагалі ніяк з ним не пов'язаний і що я не хочу так займатися кінематографією.
Наступним вже був фільм «Вигнанці», і там уже зовсім інша стилістика. Оскільки ми тут говорили про пошук чесності у кінематографії, то важливо також показувати ті фільми, де ви були нечесними. І я хочу звернутися до молодих кінорежисерів: дуже часто ви хочете створити якийсь фільм, відзняти якусь тему, яка, на вашу думку, принесе вам визнання і здобуде популярність на якомусь фестивалі. Не робіть цього. Бо якщо ви знайшли себе, знайшли цей момент чесності у своїй творчості – не має значення, що ви розказуєте; це і так вже важливо, бо це відображає те, ким ви є».
Фільми Ельріха купують глядачів (навіть не підготовлених фестивальних кінолюбів, а простих смертних) – адже в них молодий режисер зображає не якесь уявне чи рафіноване німецьке суспільство, а наше з вами, звичайне, щоденне життя. Ви впізнаєте у них своїх братів чи сестер, сусідів чи родичів, а можливо – і самих себе.
17.08.2016