Дивитися кілька абсолютно різних вистав за один вечір – це новий досвід для більшості публіки. Зазвичай глядач йде на певне театральне дійство, щоб потім переживати враження тижнями, насолоджуватися побаченим у думках. А тут – годинні експрес-перегляди, різні стилі режисерів та гри… Український театр, здебільшого, – певний закритий простір, куди немає доступу у світлу пору доби. Український театр відчиняє свої двері лише у визначений час. Вистава у наших театрах перетворюється на священнодійство в храмі Мельпомени. Якщо ж формулювати простіше, звичайний український театр – це віддалена від глядачів сцена, і оздоблені пурпуровим (не завжди ошатним) оксамитом кріселка у глядацькому залі.
Ще донедавна глядачі та актори були немов дві різні касти, які практично не перетиналися. Натомість фестиваль «Кіт Ґаватовича», що відбувся минулого вікенду у Львові, ламає цей стереотип. За задумом організаторів, він змушує глядачів мислити під іншим кутом, долучатися до вистав, а головне – не просто насолоджуватися театром, а виносити з нього підґрунтя для роздумів та сумнівів.
Звісно, для Львова та інших українських міст практика залучення глядача до театрального дійства не нова. Львівський академічний театр імені Леся Курбаса роками практикує цей прийом у своїх репертуарних виставах. Також у контексті інтерактивності пригадується нещодавній українсько-польський перформативний проект «мапи страху. мапи ідентичності», що проходив у Львові та Харкові. А не так давно львів’яни насолоджувалися щирою і надзвичайно пронизливою грою київського «PostPlay Театру», який привіз до нас виставу одного актора «Ополченці», та ще одну, присвячену питанню різноманітних меншин – теж побудовані на залученні глядачів.
Втім, фестиваль «Кіт Ґаватовича» запропонував нам не лише театральні експерименти. Він також поставив чимало запитань, відповід на які доведеться шукати ще довго.
Я режисер, і я скоро зникну
Під час фестивалю глядачі мали нагоду особисто поспілкуватися з відомими акторами. Олег Стефан та Ірма Вітовська зустрілися з публікою неформально, у рамках «театрального сніданку». Окрім того, увагу гостей фестивалю захопили дискусії та лекції. Серед них – розмова від Першої сцени сучасної драматургії «Драма. UA» навіяна, за словами самих учасників, книгою Мічіо Кайку «Фізика майбутнього». Тож учасники панельної дискусії шукали відповіді на запитання: «Яким буде театр майбутнього? Як з плином часу зміняться театральні професії?»
Учасники дискусії (театрознавиця Майя Гарбузюк, театральна кураторка Любов Ільницька та режисер Ігор Білиць) зійшлися на думці, що вже у недалекому майбутньому театр буде не режисероцентричним, а актороцентричним. Актори зможуть самостійно втілювати ролі і розставляти такі акценти, які самі відчуватимуть, а не нав’язані невблаганним і часто суворим режисером. Глядачі залучатимуться до вистав все частіше, і скоро це стане повсякденним явищем, вважає режисер Ігор Білиць:
«Зараз дуже багато театру, наче – це піраміда якась. І ми каміння носимо і думаємо, що це театр такий важкий. Я думаю, що театр скоро стане словом, навіть дієсловом. Бо раніше він був немов прикметником. Щодо режисера, то я згоден із позицією перформера. Я згоден, що режисери повернуться у ХІХ століття – коли режисера як такого не було. Був один з акторів, який брав на себе відповідальність. І казав: «Сьогодні ми говоримо про таку тему. Хвилюємо глядача таким чином». Бо директора як диктатора більше не буде. Немов він – окрема розумна людина, а актори – ляльки; більше такого просто не буде. Актор зростеться з режисером. І асимілюється. Ну, мені, принаймні, так здається. Якщо роздумувати про театр як храм… Звісно, театр – це храм мистецтв, але храм не камінний. Цей храм можна перенести куди завгодно, і зробити його будь-чим».
Також новою театральною реальністю стане театр відкритий упродовж доби. Він органічно перетвориться на особливе культурне середовище, де можна проводити певні зустрічі, де глядач почуватиметься комфортно і невимушено. Адже театр з давніх-давен поєднує у собі всі види мистецтв, акумулює їх. І це надзвичайно цінно як для митців, так і для пересічних людей. Втім, як розповіла театрознавиця Любов Ільницька, «є завжди ця небезпека: чи це перейде на рівень кав'ярні, розваги, тусівки на Новий рік; але це залежить від керівника».
Після таких дискусій, що підіймають трохи завісу майбутнього, надзвичайно доречними були різноманітні вистави, які поставали або на літній сцені Парку культури, або просто на майданчику серед глядачів. Усі думки, які з’явилися у голові після обговорень, можна було розглянути та додумати на конкретних прикладах.
«Приморська пустка»
Три вистави за кілька годин
Серед дебютів на фестивалі була вистава молодої режисерки і директорки фесту «Кіт Ґаватовича» Єви Якубовської – «Приморська пустка». Вистава поставлена за мотивами новели «Маріо» із книги «Месопотамія» Сергія Жадана. Перше, що зачіпає око – це звичайна біла ванна посеред сцени. Вона символізує море – простір, довкола якого живуть головні дійові особи. Водночас ванна без води у центрі сценографії – це щось надзвичайно порожнє, що дзеленчить своєю нав’язливою пусткою і холодом, що пронизує до кісток. Також режисерською знахідкою став сценічний малюнок: постаті головних героїв, їхні сповільнено-пришвидшено морські танці під заворожуючі ритми сучасної безсловесної музики. Головних героїв троє – дівчинка-підліток з чудернацькими кісками, хлопець в «модних», надто дірявих джинсах, та Мара, яка уособлює чи то матір героїні, чи то страх і покинутість мешканців Приморської пустки. А ще – клубок червоних ниток, який у ході вистави обплітає головних героїв.
Другою була вистава від студентів курсу Олега Стефана «Великий льох». Відчувалося, з якою зацікавленістю чекали на цю постановку глядачі. Зіграти Шевченка сучасно та свіжо справді важко, і режисеру треба було вигадати щось дійсно актуальне, але доречне і правдиве. Олегу Стефану це вдалося; вистава вразила. Автентичні українські пісні і відточена акторська гра утворили надзвичайно потужну атмосферу всередині глядацького залу. Попри те, що вистава відбувалася просто неба, ніхто із глядачів практично не рухався. Всі завмерли, спостерігаючи за давнім українським минулим, яке надто боляче резонувало у серцях сучасних українців.
Директорка фестивалю Єва Якубовська навіть зізналася перед усіма присутніми:
«Скажу відверто, я ніколи не бачила, щоб глядачі настільки уважно спостерігали за виставою просто неба. На вулиці є надзвичайно багато факторів, які відволікають – це якась музика,інтершуми… Однак всі настільки уважно, навіть самовіддано, долучалися до вистав, проживали їх, що я можу сміливо сказати: самі глядачі стали частиною театрального дійства».
«Великий льох»
А після веселої години імпровізацій від imrov group «Пан Коцик» почалося щось дивовижне. Літня сцена Парку культури перетворилася на уламок давньої Палестини, охоплена червоними та фіолетовими вогнями. Це театр Курбаса давав виставу «Йоганна – жінка Хусова». Етнічні грузинські мелодії перепліталися із відданою грою акторів театру. І хоч актори потім зауважували, що на цій не надто масштабній сцені їм було просто тісно, вони зуміли винести високоякісну гру на відкритий простір, поза стінами рідного театру.
Головним акцентом другого дня фестивалю стали теми російсько-української війни, а також анексії Криму. Свіжий, документальний погляд створював відчуття пронизливої реалістичності, від якої неможливо було втекти ні на мить. Наприклад, благодійна вистава «Кордон» режисерки Уляни Мороз побудована на інтерв’ю українців, які переживали найскладніші історичні моменти в історії нашої країни. Наприклад, татарських бранців, насильних переселенців сумнозвісної операції «Вісла», бійців УПА, а також сучасних воїнів та волонтерів. Це монологи та цитати абсолютно різних людей, різних за своїм соціальним, віковим статусом, але об’єднаних любов’ю до власної Батьківщини. Ці слова і речення утворюють цілісну картинку. Тут немає надто жорстоких кривавих сцен, але звичайні моменти людяності, або ж навпаки – повсякденної кривди у часи криз, створюють ще глибшу атмосферу.
«Людина вважається в інвалідній колясці. А він вважає, що він все зробив правильно. А біля нього його дружина (ну проста така сільська дівчина, видно ж!) ще більше за нього вважає, що він все зробив правильно. І вона отак, просто не на камери, каже, що пишається своїм чоловіком, і що вони знали, на що йдуть. І з чисто жіночої точки зору, у неї витримка значно сильніша, аніж у нього. Бо вона взяла на себе оцей хрест. І буде нести його далі. І вона… Вона його не кине: з двома, трьома, десятьма дітками. Вона його не кине, а підтримуватиме до кінця життя. А були хлопці, до яких ніхто не приходив, яких ніхто не чекав. І у них просто опустились руки. Не через зневіру у власній країні, не через війну навіть. А через зневіру у найближчих людях: дівчатах, жінках, батьках». (фрагмент із вистави «Кордон»)
Сама режисера «Кордону» зізнається: до її вистав долучаються зовсім різні актори, сталої команди вони не мають. Жінка абсолютно переконана, що справжній театр – це не приміщення, не диплом, а світовідчуття, яке завжди з тобою.
Ефемерний і такий близький, Кіт Ґаватовича мандрував просторами Парку культури. Ініціатори заходу зовсім не випадково обрали символом театрального свята саме кота – тварини, яка приносить у домівку затишок, а водночас і персонажа, який має негативний відтінок.
«Ми присвятили цей фестиваль драматургу Якубу Ґаватовичу, який працював на зламі XVI та XVII століття. Науковці кажуть, що саме цей драматург був одним із перших, хто запровадив інтермедії у виставах. І у нього була одна вистава «Продав кота у мішку». І це (негативне загалом) поняття ми інтерпретували по-новому. Ми хочемо змусити глядача сумніватися в усьому і аналізувати усе – тобто бути не лише споглядачем, але учасником» – розповіла Єва Якубовська.
У «Коті Ґаватовича» на одній сцені виступали дуже різні театральні трупи. Якщо для одних стіни театру – це пастка, з якої давно вже потрібно вийти (імпровізації «Пан Коцика» вимагають роботи з простором), то для інших (як-то театр Курбаса) театр – це справді храм, і комфортний та необхідний елемент вистави.
Фестиваль «Кіт Ґаватовича» був надзвичайно багатогранним, і, можливо, навіть суперечливим у своїх висновках. Важко собі уявити, що професія режисера назавжди зникне. Також сумнівно, що колись чи не у всіх виставах будуть задіяні глядачі (і не у другорядній ролі, а як провідна частина сюжету). Але цілком імовірно, що після насичених театром двох днів, чимало людей по-новому відкрили для себе сучасний театр. Тоді мрія організаторки Єви Якубовської втілиться у реальність: «Якщо після фестивалю «Кіт Ґаватовича» хоч одна людина, яка була далека від мистецтва, зацікавиться театром, і прийде до наших львівських театрів: Леся Курбаса, чи Лесі Українки, наприклад, то це вже буде наше велике досягнення».
Фото авторки.
08.09.2016