Драматичні Іншості

Поки що півпорожній зал, мало подібний на театральний. У приміщенні камерної сцени театру імені Лесі Українки, а за сумісництвом – і Першої сцени сучасної драматургії «Драма.UA» на глядачів чекає львівська прем`єра вистави «Ополченці», яку привіз київський «PostPlayТеатр». Коли усі займають вільні місця – вимикається світло, а з настанням темряви починають звучати перші ноти відомої композиції «Imagine» Джона Леннона. І поки грає музика, глядач може, закривши очі, мимоволі уявити ідеальний, оспіваний Ленноном світ, де панує мир, любов та братерство. Та лише ненадовго. По закінченні композиції увімкнеться світло, а разом з ним прозвучать перші слова моновистави, які неодмінно повернуть кожного до жорсткої реальності.

Він – донецький ополченець. Персонаж цілком реальний – не вигаданий. Він не за Росію і не за Україну – його хвилює зона власного комфорту: Донбас, його сім`я, рідні та друзі. Він каже, що це не його війна та (свідомо чи ні) стає безпосередньою її складовою. Він вбив чимало людей. Що слугувало мотивом: ідея, ненависть, жага влади, помста? Ні, він просто пообіцяв доньці купити велосипед, а ще потребував їжі та сигарок.

«Жрать-то хочется... Да, пошел в ополчение. А меня еще по знакомству, за деньги, конечно, пойду... У ребенка через две недели день рождения, просила велосипед. Не просила бы — не пошел бы в ополчение. А так просит... Ребенок просит! Надо разорваться и сделать, правильно?»

Донецький ополченець – чоловік середніх років, імені якого не називають. Саме довкола нього та його розповідей протягом години і розгортається дія. Впродовж свого життя не покидаючи межі Донбасу, він опинився у Києві – вже після початку війни та свого перебування у складі озброєного угрупування. Саме з Києва і починається уся історія: одного вечора між ним та актрисою «PostPlayТеатр» зав`язується розмова, у якій він ділиться своєю життєвою історією. На базі цієї розмови і постала п`єса Дена і Яни Гуменних «Дочке Маше купил велосипед», за якою режисер Антон Романов поставив спектакль «Ополченці». Роль ополченця зіграла жінка – Галина Джикаєва, якій, за її словами, попри усю несумісність зі своїм персонажем і його несприйняттям, вдалося блискуче перевтілитися і зіграти цю роль.

«Ополченці» провокують глядача мислити критично і шукати відповіді на багато запитань. Адже ключовим тут залишається не те, хто правий, а хто винний. Серед палітри, яка нам надається впродовж усього часу вистави, ми можемо побачити, що у ній немає місця для білого та чорного кольорів – усе змішується у суцільний сірий. Це вистава-дискурс, яка провокує не до рефлексій «подобається» чи «не подобається», а до запитань «як?», «чому?» і «що з цим робити?». Впродовж перегляду не виникає бажання ненавидіти, засуджувати чи зневажати головного героя. Кажуть, щоб зрозуміти людину, потрібно пройти милю у її черевиках. Під час перегляду вистави ти мимоволі якщо і не намагаєшся подумки приміряти черевики ополченця, то хоча б придивляєшся до їх розміру та форми, – намагаючись тим самим зрозуміти хід його думок, слів та вчинків, якими хаотичними та відразливими вони не здавалися би.

Тенденція показувати «іншу» сторону та точку зору починає не поодиноко з`являтися в українському культурному просторі. Український режисер Володимир Тихий спільно з Babylon`13 презентував документальний фільм «Бранці», у якому ми можемо побачити сторону рядових «беркутівців» крізь призму історії головного героя-майданівця. Тієї ж зими з`явилася і вистава «Ополченці».

«Ми насамперед політично-критичний театр. Одна з наших основних цілей – провокувати глядача мислити критично. Адже людина, яка мислить критично, не піде вбивати; а якщо і піде – то робитиме це свідомо» – коментує співавтор п`єси Ден Гуменний.

Монолог завершується. Знову вимикається світло і лунає добре знайома «Imagine» Леннона. Галина Джикаєва починає запалювати цигарку за цигаркою, і приміщення поступово заповнюється димом та просотується тютюновим запахом. У цю мить ми можемо вимріювати ідеальне суспільство, можемо нажахано запитувати себе «як?» і «чому?». А можемо – дивлячись, як спалахує і гасне чергова цигарка, немов сотні і тисячі життів, які згасли на Сході, – поставити собі запитання «що робити далі?». Адже вибір є завжди і у кожного.

*    *    *

P.S. від редакції: 

Учора Перша сцена сучасної драматургії «Драма.UA» завершила свій ІІ театральний сезон, названий від початку влучним і актуальним поняттям «Іншості». З нагоди закриття команда вкотре спробувала поєднати на перший погляд непоєднуване – акторів та режисерів, які майже не перетинаються між собою поза межами «Драми.UA». Дебютна робота студента факультету культури і мистецтв ЛНУ імені Івана Франка, режисера Ігора Шпильового, зібрала на одній сцені заслужених артистів України, акторів театру імені Марії Заньковецької Юрія Хвостенка та Олександру Люту, акторів Першого українського театру для дітей та юнацтва Наталію Мазур та Михайла Понзеля, випускників та студентів факультету культури і мистецтв ЛНУ імені Івана Франка Сергія Гоменюка, Анастасію Делайчук, Ліну Підцерковну, Софію Лешишак та Валерію Мочарську. Читали п’єсу-переможицю цьогорічного VI Конкурсу п'єс сучасної драматургії «Драма.UA» – «Хто вкрав твоїх коней» Анастасії Косодій. Потому – ще довго обговорювали і останню читку, і весь сезон 2015-2016 у маленькому, тепер вже значно більш обжитому подвір’ї Першої сцени сучасної драматургії. Кажуть, тему наступного сезону поки що розкривати зарано; але впевнено обіцяють – буде ще більше драми!

Фото: PostPlayТеатр, Драма.UA