Де ти?...

На крилах спогаду

Де ти тепер, білявий хлопче в сірій формі червоного бійця, в якій я бачила тебе востаннє?

Був зимовий, засніжений ранок, один з безнадійно-сірих ранків в радянській установі, як ти уперше прийшов до нас. Вбоге вбрання під новокупленим плащем та чудовий виговір твоєї полтавської, свіжої, як гірський потік мови, — сказали нам, звідкіля ти. Ти представив себе, як кореспондент одної з районових газет і прохав матеріялу про нашу установу, про нашу працю.

Ми подали тобі, як кожному радянському кореспондентові, дати й цифри. Але ти дивився на нас завжди однаково скуплено, ти хотів — ми це відчули — щоб тут говорили з тобою інакше.

Ми пішли з тобою в наш архів, перечитували тобі цікавіші і більш "надійні" з большевицького становища місця наших матеріялів. В якомусь моменті ти сказав:

— Я так давно прагнув бути тут, між вами! Я ночами мріяв про те, що ходитиму вулицями, якими ходив, повний сили, а потім зломаний і опущений Іван Франко...

Ми знали добре вічну пісеньку про поета "революційного демократа", ми тямили, що ти працюєш у комуністичній монопольній журналістиці. Ми не відповіли нічого на твої слова.

Відійшовши від нас, ти потім ще раз завернувся. Ти попросив на хвилину розмови мене, старшого наукового працівника. Ти сказав:

— Слухайте, я хотів вас щось запитатися. Пощо ви повісили тут ці два портрети?

Це були портрети Леніна й Сталіна, завішені тут, в нашій репрезентаційній кімнаті за виразним домаганням партії, що аранжувала здалеку святочне відкриття нашої установи.

Я могла тобі сказати це зразу. Однак радісне почуття, що ти таки рідний, веліло мені ще впевнитися в тобі. Я відповіла тобі запитом:

— Чому ми не мали їх тут повісити? Це у вас загально прийнятий вияв пошани для вождів?

Ти відчув у моєму тоні радість та іронію, бо пильно глянувши на мене, сказав:

— Мало чого у нас роблять. А ви не робіть, як не примушують.

— Заспокойтеся! — засміялася а, глибоко, з полегшею віддихнувши. — Примушують!

Та ти ще не здавався.

— А ви пошукайте підтримки відповідального секретаря спілки письменників. Нехай він потурбується в партії, щоб не псувати спеціяльного характеру й стилю цієї кімнати. Пам'ятайте, зробіть це!

***

Минуло декілька місяців і колись, відбираючи замість секретарки телефон, я почула в трубці:

— Попросіть мені старшого наукового робітника.

— При телефоні.

— Ні, попросіть старшого.

— Кажу ж вам, я при телефоні.

— Невже! Як це я не впізнав вашого голосу. Я вже стільки раз дзвонив вам, та завжди ваш телефон зайнятий.

— Але ви, все таки, скажіть, хто ви — кинула я трохи вже нетерпляче. — І яка у вас до мене справа?

— Хто я — сам уже добре не знаю. Тепер, від двох місяців, служу в червоній армії. Колись вчився у філологічному факультеті, а потім продерся був у журналістику. І мав з вами, у вашій установі, одну незабутню розмову, хоч ви зразу й не хотіли зо мною говорити.

Їх приходило десятки, сотні—а однак, мені чомусь зразу прийшов на гадку ти, білявий хлопчику з Полтавщини. Я назвала твоє прізвище. Ти зрадів, наче б справді був маленьким хлопчиком, якому дарували дерев’яного коня. Сказав:

— Знаєте, я бачив вас на вулиці й хотів вас гукнути, та не посмів — у тому моєму вигляді.

— Що там вигляд! Важне — людина. Треба було гукнути. Зайдіть коли-небудь в установу — щось таке відповіла я тоді.

І ти прийшов одного дня, простий, червоний боєць в заширокій на твоє худе тіло військовій формі, у важких чоботях — із жмутком галицьких брошурок під пахою. В установі був тоді директор, багато справ, багато мороки — і я встигла тільки перед твоїм відходом коротку мить розмовляти з тобою.

Ти сказав на прощання:

— Нашу частину переводять на Схід, не знаю, куди. Але, я сюди вернуся, напевне вернуся. Хто був тут хоч би тиждень, хоч би день, хто читав такі (ти вказав рукою на свій пакет) книжки, той уже не може інакше...

***

Де ти тепер, білявий хлопче з Полтавщини?

Чи б'єшся ще в чужих, ворожих полчищах, з одчаєм у серці і з комісарським наганом за плечима?

Чи снуєш в полоні сіру нитку днів і чекаєш, що прийдуть по тебе брати й заберуть туди, між себе?

Чи може поклав ти твою молоду біляву голову в ще одній боротьбі під ворожими прапорами?

Де ти, хлопче з Полтавщини?

[Львівські вісті]