Напередодні Форуму видавців згадалося мені, як за совєтів доводилося буквально полювати за книжками. Але тоді був бум, якого у нас давно вже нема. Форум видавців і Книжковий арсенал, які збирають маси народу, – це ще не бум, бо бум – це явище, яке мусить тривати певний відрізок часу.
Бум виник на початку 1970-х років і заполонив увесь Союз. До того я вільно міг передплатити 10-томники І. Нечуя-Левицького і М. Старицького, 12-томник Джека Лондона, 8-томник Мопассана, ба навіть багатотомник В. Брюсова з його містичною прозою і т. д. Не по зубах мені, звісно, була «Библиотека приключений» чи «Библиотека всемирной литератури».
А з 1972–1973 років народ кинувся скуповувати ледь не усе підряд. Зібрання творів Старицького на чорному ринку вже коштувало 300 карбованців, хоча леґальна ціна кожного тому не перевищувала півтори гривні. Наклад був 19 тисяч.
Розгадка тодішнього книжкового буму крилася не тільки в тому, що люди більше читали. Бо читали справді більше, не маючи інших спокус у вигляді безлічі телеканалів та інтернету. Але була ще одна важлива причина. Тоді в моду увійшли «стєнки» – набір меблів на всю стіну. «Стєнку» мусили мати усі. Тодішній міщанин просто не уявляв себе без «стєнки». На її полицях красувалися кришталі, сервізи, слоники, коники, на самій горі стояли дерев'яні орли, якісь фарфорові статуетки – в українців обов'язково козак з дівчиною і випалений на дощинці портрет Шевченка. А ще незмінною частиною «стєнки» була книжкова шафа, яку треба було чимось заповнити.
І тоді будь-який пересічний міщанин відразу перетворювався на інтелектуала, бо мав шафу забиту книжками. Не могла ж вона стояти порожняком. Фраза «покажи мені «стєнку», і я скажу, хто ти» – повністю відображає цю цікаву картину.
У свідомих українців на полицях стояла українська класика, яку у ті підцензурні часи видавали куди більше, ніж зараз. Було дві серії, за якими полювали українські бібліофіли, – «Бібліотека поета» і «Кращі зразки дожовтневої літератури». Усі ці томи пишалися своєю неприхованою незайманістю. Ба й справді – важко собі уявити простого міщанина за читанням творів Грицька Григоренка, Любові Яновської, Уляни Кравченко чи Дніпрової Чайки. А тим більше – за читанням поезій. Мабуть, були й такі, що читали, але мені вони не зустрічались.
Грошовиті міщани і ті, хто мав у книгарнях блат, забивали полиці дефіцитом – у першу чергу «Библиотекой приключений», а пізніше зібранням творів А. Дюма, Жорж Санд, В. Теккерея і т. д. Це був престиж. Це, як зараз дефілювати з торбинкою від Армані.
Грошовиті міщани не любили одиноких книжок, їм подавай лише зібрання творів. Одинокі книжки були репресовані й заслані в другий ряд.
З'ява «БВЛ» («Библиотеки всемирной літератури) ще більше пожвавила ряди міщанства. Бібліотека складала 200 томів, серед яких траплялися і дуже цікаві, як на мій смак (давня європейська та азійська література, крутійські романи, новели відродження, багато поезії і прози, якої досі не було перекладено). Але добру половину складав і шмельц – примітивні зразки совєтського чтива, бо ж треба було представити геть усі республіки СССР. Тому уявити собі пів мільйона читачів арабської класичної поезії чи казахського роману «Путь Абая» важко.
Кожен том «БВЛ» мав свою суперобкладинку. Під обкладинкою красувалася кольорова палітурка. І уявіть собі, що були такі унікальні книголюби, які скидали усі ті супери. «А вы знаете, что я сделал? – хвалився один. – Я супера поснимал и расставил тома в порядке цветов радуги! Очень красиво смотрится! Советую вам!».
Загалом ставлення до кольору книжки часто домінувало. Я колись крутився у колах книгоманів, де часто можна було почути таке: «Какого цвета у вас Дюма? Красного? Нет, мне нужно серого. Вы понимаете, нужно под тон обоев…» І ось цей чоловік замовляє такого Дюма, якого йому треба.
Буйним цвітом розквітла підпільна торгівля книжками. Люди їздили у Москву, Білорусію і Молдавію, де можна було придбати дефіцитні видання, купували щось для себе, а щось виносили на базар.
Книжковий базар спочатку виник у «клубі газу» на Мартовича, а потім діяв уже на його подвір'ї. Ніхто відкрито книжок не продавав. Книжки лежали розкладені, покупці розглядали і тихенько цікавилися: «Скільки?». Якщо покупець викликав підозри, то відповідь звучала так: «Я не продаю. Міняю». Але поволі клієнтура освоїлася, всі всіх уже знали, і можна було не остерігатися.
На початку 80-х книжковий базар переселився на гору Страт на Клепарові. Книжки розкладали довкола пам'ятника страченим польським повстанцям.
Мєнти час від часу робили облави. При їхній появі усі книгарі хапали книжки до торбів і розбігалися. Одного разу, а було це узимку, мєнти рушили на гору з усіх боків. Книгарі – врозтіч. Але було слизько, багато хто падав і котився з гори, торби розліталися, книжки висипалися. Помітивши збоку від себе двох мєнтів, я без роздумів осідлав свою торбу і поїхав, наче на санках, додолу. Гора доволі крута, і я мчав вихором. Мєнти внизу розчепірили руки і хотіли мене упіймати, але я спритно скрутнув набік і аж вилетів на дорогу. За спиною лунав регіт.
Після тих облав народ вибрав інше місце – в лісі, вкінці вулиці Інститутської. Базар там діяв навіть узимку.
На базарі я купував чимало цікавого для себе, але й продавав те, що мені не було потрібне. Бувало, що грошей у мене не було, але я все одно йшов на базар, бо це вже стало незламною традицією. Тоді я використовував свій талант маклера. Я вибирав покупців, які прийшли вперше, або давно не були, рознюхував, що вони шукають, а тоді швиденько набитим оком сканував розкладені книжки, довідувався ціну, повертався і повідомляв, що є така книжка, і називав ціну подвійну.
На початку 90-х книжковий базар переселився у спортзал на Зеленій біля водоканалу, а потім у школу на Науковій. Там він, здається, і досі є, хоча бум давно завершився.
Треба сказати, що бум був не тільки на російські видання, як то заявив Вадік Калєснічєнка на телешоу Є. Кісельова, де і я, грішний, був. Я йому тоді заперечив, потім написав про це, а він подав до суду.
І тут мушу відволіктися. Бо подав він до суду за те, що я гостро виступив проти його брехні, що тільки російські книжки були нарозхват. Але насправді він не міг мені подарувати мого жарту, щодо його обмовки на сесії ВР, де він заявив, що його батько згорів у танку. Усі стали з цього сміятися, бо виходило, що Вадік народився через десять років по смерті батька. Я подумав, що варто б людині допомогти, і висунув версію, що його батько, йдучи на фронт, залишив матусі свою цілющу живицю і сказав: «Гляди ж мені, коли я загину, то не забудь використати». Вона сховала той скарб у льоху, обклала льодом і забула. Але згодом спускається у льох, вдаряється об одвірок і згадує. І от таким чином народився Вадік з примороженими мізками.
Подати до суду за цей жарт йому не пасувало, щоб іще більше не іржали, то подав за книжки. Перший суд він виграв у Львові у нелюстрованої судді Шеремети, а другий виграв я, але вже під час Майдану.
Так от, серед українських книжок теж чимало було таких, які ставали безперечними бестселерами, хоч і не були надто високої якості. Маю на увазі книжку нарисів Плачинди і Колісниченка «Неопалима купина», романи Івана Білика «Меч Арея», Олеся Бердника «Зоряний корсар», Олеся Лупія «Грань». Останню в мене навіть забрали при обшуку кагебісти. Не так через саму книжку, як через мої зауваги на сторінках.
Усі ці книжки були в партійній пресі гостро розкритиковані і вилучені з бібліотек. З леґальної літератури бестселерами були в першу чергу історичні романи П. Загребельного, окремі томи сягали мільйонного накладу.
Але й це ще не все. Бо бум сягав також і польських книжок, і коли очікувалася свіжа література, народ брав книгарню «Дружба» на площі Міцкевича мало не штурмом. Люди так напирали на прилавки, що продавці волали пробі і загрожували перестати обслуговувати.
На жаль, минулося. Не ті тепер читачі, не ті тепер наклади. А класику (не ту, що за шкільною чи університетською програмою), а забуту, рідко хто видає. Про зібрання творів узагалі мови нема. Бо й бажання такого нема.
Програма «Українська книга» відкидає переважну більшість творів забутих класиків, зате радо фінансує усілякі альбоми і датські видання – себто до чиєїсь дати. В результаті припадають пилюкою у книгарнях незліченні подарункові видання Шевченка і Франка, усілякі факсиміле. Один із членів нацради заявив, що ніхто тепер не видає зібрань творів.
Бідачка, що він знає? В Росії видано безліч багатотомників. Тільки уявити собі: 30 томів Лєскова, 16 – Буніна! І багатьох інших. Те саме я бачив на книжкових ярмарках у Польщі, Чехії, Хорватії.
Люди, від яких залежить доля української книжки, переважно випадкові і недалекі.
04.09.2016