Ну, я вже не вірив, що вас побачу — оповідав Заплітний. — Два рази я вже був у руках совєтських прикордонників, два рази мені вже привиджувалися білі ведмеді. І лише завдяки глупоті "зорких часових совєтської родіни" ви бачите мене живим.
Зимою 1940 року серед найлютіших морозів я приїхав до Перемишля, щоб тут перекрастися до Німеччини. Я мусів спішитися, бо за мною вже шукали енкаведисти. Вони певно вже завважили мою відсутність дома, може вже повідомили про мене прикордонні станиці. Не розглянувшись добре в околиці, однієї ночі я вибрався в дорогу. Зі мною був ще один знайомий, якого я зустрінув у Перемишлі. Ніч була ясна, місячна, під ногами скрипів сніг, але ми йшли, не зважаючи на ніщо. У віддалі одного кілометра від Перемишля ми зійшли з берега в долину, в якій плинув Сян. Стоїмо на леді і пробуємо, чи він міцний, а на березі нагло: "Стой!" Прикордонник з'їхав до нас на лещетах.
— Ви куда?
— До Германії — кажу йому одверто.
— А у нас вам плохо?
— Та не плохо, товаришу, — відповідаю, — але в Германії моя жінка, діти...
— Наплювать тобі на них. У нас дєвушок много, бери, сколько завгодно. Вот у меня уже третяя. У нас жизнь хороша...
— Життя у вас хороше, це правда..., але я хочу до жінки.
А потім я з жінкою і дітьми вернуся до вас...
Він виглядав на добродушного дядька і я вже думав, що він нас відпустить, але він раптом повернув розмову на іншу тему.
— Я, товариші, не підкупний і ви пайдьотє за мною.
Ось куди він гне — подумав я — і дивлюся на свій годинник на руці.
— У вас єсть "часи"?
Я зняв й відчепив свій годинник і подав йому.
— Хороші часи. Сколько стоїт?
— Та беріть собі так... — кажу йому.
— А у вас тоже єсть? — запитав він мого товариша.
Він показав кишеньковий годинник.
— Цей мені не нравітся.
— То ми йдемо, товаришу, а я незабаром вернуся до вас, бо у вас дуже хорошо жити...
— Канєчно правильно.
В цій хвилині з'явився на березі другий прикордонник.
— То ти Гєрасімов? Ти з ким разгаваріваєш?
— Ето порушники кордону. Оні хотєлі мєня подкупіть і б'єжать.
— Давай їх на участок!
Новий прикордонник повів нас на станицю в Перемишлі, а Герасімов з моїм годинником залишився над Сяном. Ми прийшли перед будинок станиці. Конвоєнт пішов наперед, а нас залишив надворі. За хвилину вийшов якийсь другий прикордонник і, побачивши нас, запитав:
— А вам чево нада?
— Та ми так собі, стоїмо та дивимося.
— Здєсь нельзя стоять. Пашол вон!
Два рази нам не треба було казати. Ми дали ногам знати і щезли в місті.
На другий день ми знов пустилися в дорогу. Переходили в якомусь прикордонному селі. Але й цим разом нам не пощастило. Нас зловили і привели на станицю. Це був одноповерховий будинок з загратованими вікнами на першому поверсі. Тут ми застали вже біля 20 таких самих порушників кордону, як ми. Увечорі мали нас відіслати до Львова. Я рішив за всяку ціну втікати. Я підійшов негайно до грат та взявся до роботи. Незабаром одна грата була вийнята і я всунувся в отвір. Я пересунувся вже до половини, коли це двері відчинилися і до кімнати увійшов дижурний прикордонник. Але я був заслонений групою товаришів, і він мене не побачив.
— Богданович єсть? До командіра!
Коли вони вийшли, я перетягнув через отвір ноги і за хвилину лежав на долині в снігу. За мною пішли другі товариші, і ще цієї ночі ми були в Німеччині. Тільки бідний Богданович залишився. Не знаю, що з ним трапилося.
[Львівські вісті]
21.08.1941